«Вересневий дім» починається як іронічний горор в дусі «Сяючої долини» про жінку старшого віку, що нарешті придбала власне житло, і не аби яке, а справжній дім мрії вікторіанської доби. А що все життя ходила навшпиньки перед чоловіком-абʼюзером, то впевнена, що і з привидами може поладнати – варто лише вивчити правила і дотримуватися їх. Атмосфери додають, зокрема, невтомна примарна покоївка, древній священник-екзорцист та необхідність регулярно викопувати рештки мертвої матері, щоб заспокоїти її кусючого сина.Та той-таки чоловік героїні не може змиритися з «особливостями» будинку, особливо з вересневими «загостреннями». Він іде геть і не виходить на звʼязок, тож занепокоєна донька вирушає до батьківського дому, щоб розшукати його.І в якийсь момент історія трансформується начебто в психологічну драму про тривалий опір насиллю, співзалежність, материнську відданість і відчайдушні вчинки.При всьому цьому, не знаю, чого я очікувала від фіналу, але він мене розчарував і знизив оцінку до слабенької трійки 😢