Я_тут_пишу

#я_читаюРебекка Яррос “Найдорожче в житті” (жіночий роман)“Усе найдорожче в житті самотнє”.Це мій третій прочитаний роман цієї авторки (саме жіночий). Познайомилася я з її творчістю завдяки фентезійному роману “Четверте крило”, який мене дуже вразив. Тож захотілося дослідити, які історії вона створює ще.Як на мене, це класичний ніжний і солодкий роман, але з доволі цікавим сюжетом. Він здався мені дуже реалістичним, бо піднімає знайому багатьом тему — як важко вижити в маленькому містечку, де всі знають одне одного, а плітки і пересуди визначають твою репутацію більше, ніж власні вчинки. Іноді, навіть доклавши максимум зусиль, змінити ставлення людей до себе надзвичайно складно і дорого. Саме про це говорить одна з цитат у книзі:“Я постійно бачила це в нашому маленькому містечку — привид Алекса, що якби. Майбутнє, про яке батьки мріяли для своїх дітей, тут помирало важко, а його поховання вимагало тисяч імпровізаційних похоронів протягом життя”.Але містечкові закони впливають не лише на громадське життя, а й на родинні стосунки. Піти проти волі батьків за власним покликом — і так непростий вибір для багатьох молодих людей, а в закритому суспільстві маленького міста це може стати справжнім випробуванням. Додаткових емоційних фарб додає ще одна важлива лінія сюжету — догляд за батьком, який страждає на ранній Альцгеймер.Тож якщо вам подобаються ніжні інтимні сцени, пристрасні переживання героїв і нетривіальний сюжет, ця книжка має всі ці складові.

#замальовка_вихідного_дняМій загін разом з техніками роздивлявся уламки нового драга. Ми притягли цей металевий брухт на імпровізованих ношах, які привʼязали до наших драконів, хоч їм це і не дуже сподобалося. Інколи мені здається, що ми їх допечемо своїми недоречними діями та вони повідкушують нам кінцівки, щоб ми більше не змогли літати на них. Взагалі, вся ця тема з такими величними створіннями, які от так просто дозволяють людям літати на них, викликає у мене багато питань. — То що скажете? — голос Газара вивів мене копання в думках. Ніхто з техніків не відповів – вони збирали драг по шматочку в одну цілісну велику машинерію. — Я кажу: ми вам ще потрібні? — підвищив голос мій командир.— Так-так, так-так… мовив один із новеньких, здається, Бен. — У нас будуть кілька питань до вас, тож зачекайте.Він навіть очей на нас не підвів, просто пробубонів собі під носа та й все.— Е ні, хлопці, так не піде, — запалився Газар. — Ми цілу ніч, бляха, патрулювали, збивали це лайно, щоб тепер почекати, поки ви ним пограєтесь?— Вибач, вибач, Газаре… — у розмову плавно влився нудотний голос Ланка, нашого вже давнього знайомого. — Я зараз швиденько заповню опитувальник і відпущу.Наш загін колективно важко видихнув. Бо коротенько у Ланка — це на годину точно. Газарові щелепи так сильно стискалися, що я мимоволі поклав йому руку на плече. — Я підстрелив цього красеня. — з натягнутою посмішкою сказав я. — Тож сам і відповім на питання. Якщо командир не проти. — Я зустрівся поглядом з другом. Газар спочатку нахмурився, а потім вдячно кивнув. — Не проти. — Суворо мовив він і повернувся до решти. — Загін! Всі відпочивати, у нас мало часу до наступної зміни. Хлопцям не потрібно було додаткових вказівок, вони всі, як один осідлали драконів і полетіли геть, утворивши невеличку пилову бурю навкруги.А я залишився розказувати, як гудів та цілився драг, що нового я помітив у маневрах, як високо він летів і все таке. Я був дуже даликий від технічних знань, але сподівався, що ця інформація хоч якось допоможе вберегти нам життя. Завтра буде невеличкий сюрприз

Усім привіт та гарного вихідного, сьогоднішня #замальовка_вихідного_дня буде на тему домашнього завдання з 4 лекції про те, як писати фантастику. Отож треба було написати лист у якому показати конфлікт героя.Дорога моя Сантія,Вибач, що не писав останні два місяці, знаю, ти, скоріше за все, хвилювалася та неодноразово злилася. Чи ціле ще наше тренувальне знаряддя? Чи ти вже все розтрощила? Мабуть, не зовсім вдалі жарти, еге ж?На жаль, саме тобі в цьому житті дістався такий не толковий брат. Мені справді соромно, моя люба сестричко. Пробач.Весь цей час я був у відрядженні, слідкував за переміщенням ворожих сил на заході наших територій. І тут знову мій промах, бо я обіцяв тобі, що не встрягатиму в жодні небезпечні ситуації, поки буду у війську. Але обманювати тебе я також не хочу, тож все, що можна, я тобі писатиму. Ми ж з тобою все ще найближчі, так?Я також хочу тобі повідомити, якщо раптом тобі цікаво, я повернувся цілий та неушкоджений, лише дуже змерз за ці дні. Але твоя настоянка на травах та чилі чудово зігріває мене зараз на перепочинку. Дякую тобі за турботу, ти — найкраща молодша сестра. Я розраховую на твою мудрість й на те, що цієї весни ти не вступиш до війська й не залишиш нашу батьківську домівку. Думаю, що ти вже здогадалася, що в мене не вийде закінчити своє перебування тут раніше, як я тобі обіцяв. Саме тому я прошу тебе зважити всі обставини, особливо небезпеку, яка наближаться на кордонах. Я би хотів, щоб ти залишилася вдома й будувала нову сімʼю на нашому подвірʼї. Обери собі достойного чоловіка, раптом я  затримуюся тут надовше й не відвідаю твоє весілля. Я знаю, що ти зараз скоріше вже випустила кілька ядучих слів у мою адресу, але я заслужив і цілком розділяю твою злість. І так, я знаю, що ти відчуваєш. Бо мене тут теж охоплює злість від однієї думки, що я можу побачити тебе тут вже за три місяці на шикуванні новеньких. Сантія, маленька, заради наших дитячих мрій, чекай мене вдома.Твій брехливий брат Янтіс.

За традицією #замальовка _вихідного_дняКоли я їхав з дому на службу Пантії я не мав у своєму містечку дівчини, яку б кохав, чи ту, яка б чекала мене. Не було в мене серйозних відносин, та що там, і легковажних стосунків теж не сталося. Я був по вуха занурений у кулінарію та роботу з татом у саду. Загалом всі оті розмови мами про те, що я маю думати про майбутню сімʼю, одруження, нащадків дуже сильно мені докучали. А її пропозиції достойних пасій взагалі допікали мене аж настільки, що я міг до темна працювати з деревами. Я чітко знав правила на службі й вирішив, що кохання та родина буде вже опісля всього цього. До того ж мої амбіції були досить великими, я хотів мати свій будиночок з іншої сторони саду, щоб продовжувати працювати й при цьому жити окремо. Я навіть прорахував скільки мені треба відкладати грошей, щоб за пʼять років самостійного життя відкрити літній ресторанчик з терасою. Все в моїй голові було так структуровано, що я був впевнений, що все вийде. Аж допоки одного дня, а конкретного того самого першого дня з загальним шикуванням та призначенням драконів, я не побачив її — Лівію. Вона стояла просто навпроти мене, жіночі та чоловічі загони завжди ставили одне навпроти одного. І я ледь не прослухав свого призначення, аж так сильно витріщався на неї в надії, що й вона на мене гляне. Й вона побачила, звісно ж побачила, бо всі шукали очима де ж той Батар Мусіо, котрого кликали вже третій раз. Ця моя недолуга витівка, привела до ще двох її швидких поглядів, що супроводжувалися посмішками, які засіли мені в голові аж до наступної зустрічі. Її дивовижна біла шкіра вразила мене з першого погляду, вона точно була родом не з півдня, бо ми всі були засмаглими. В той день всі мої розмірені плани на майбутнє зотліли, бо я всередині палав і палаю досі дивлячись на неї.

Замальовка вихідного дня ❤️:За вікном мрячив дощ, стікав тихенько цівочками по склу, ніби намагався зберегти тишу світанку. Сірість стояла за вікном і проникала у кімнату, лише її багряне волосся вирізнялося серед темних контурів ліжка. Воно було розкидане павутинням кохання по подушці і її ніжному, частково оголеному тілу. Я не спав, дивився на неї боячись видати зайвий звук чи шелест. Мені хотілося погладити її рожеві націловані мною губи, торкнутися щоки. Та сон Лівії був такий спокійний, що я не міг дозволити собі його порушити. Тепло всередині мене наростало разом з тим, як мої очі бігали по її обличчю, шиї, плечі, оголеному шматочку стегна. Ідеальна у кожному вигині жінка мирно спала у моєму ліжку. Це миттєве відчуття тріумфу та кохання майже вирвалося з моїх грудей стогоном, але я стримав його, ущипнувши себе. Мій частий дитячий спосіб, коли снився страшний сон я щипав себе, щоб прокинутись. Та цього разу я вщипнув себе, щоб стримати емоції щастя. Відчувши біль на руці я кліпнув декілька разів і таки по справжньому прокинувся. Лівії не було поруч, моя рука панічно шарнула по ліжку. Воно було холодне та пусте. Я лежав у своїй кімнаті у будиночку де жив зі своїм загоном. Вона лише наснилася мені, заплющивши очі я не заснув до ранку, тримав у голові той прекрасний образ нічного марення.PS: завтра починаю : як писати фентезі, сподіваюся це дасть мені впевненості серйозно сісти за рукопис про драконів 😊

Хочеться трішки розказати про країну мого можливого майбутнього фантастичного світу. Пантія — це острівна держава оточена теплим та холодним морем з різних сторін. За легендами це єдиний клаптик життя у цілому світі, просто, тому що жодних історичних відомостей про інші країни чи землі немає. З півдня острів омиває тепле море, яке ще називають Апельсиновим, на тій частині майже не буває зими. Це місце для садів, полів та землеробів. Його завжди ніби захищали самі Боги, а от холодне море, окрім жорстокого морозу приносило в країну ще й загрози. Кожне покоління у Пантії чуло розповіді, про Бога Гніву, який карає людей надсилаючи різні лиха. Раніше це були всілякі стихійні негаразди та тепер, війна з невідомим ворогом переросла у справжнє бойове зіткнення. І чомусь все менше мені віриться, що уявний Бог клепає ці драги десь прямо на небі.Окремої уваги у нашій державі вартує гірський перевал, який ніби ділить наш острів навпіл. А на високогірних полонинах живуть дракони. Ці прекрасні створіння, які добровільно працюють разом з нами захищаючи й власну землю теж. Про них теж існує безліч казок: наприклад одна з них розповідає, що колись драконів приручила маленька дівчинка, що заблукала у горах та повернулася додому вже підлітком на драконі. Зараз же вони самі прилітають на службу й нас парує з ними простий випадок. Генерал витягає з двох мішечків папірці з прізвищем воїна та іменем дракона і поєднує їх. Все просто, якщо не вдаватися в питання.

Продовжую робити фантастичні замальовочки:Сьогодні моя Лівія полетіла на патрулювання, я достеменно знав її графік, так наче це давало мені змогу бути трішки ближчою до неї. В такі холодні промерзлі дні, як сьогодні, мені завжди хотілося мати можливість поставити руки в боки, так часто робив мій тато, й сказати їй: — Кохана, ти сьогодні нікуди не летиш, залишайся в теплому ліжку до полудня. Але тут на службі я не мав змоги так піклуватися про неї та й Лівія не з тих дівчат хто дозволить, щоб їй ставили межі, бо саме так вона може сприйняти мою турботу. Можливо вона майбутня високопосадовиця.Та все ж дивлячись на кучугури снігу за вікном, мені було неспокійно, як вона там. Якби ж я міг хоч би чашку гарячого, пряного шоколаду з ромом приготувати їй після зміни. Або набрати гарячу ванну з ефірними оліями чи просто зігріти теплом свого тіла. Мрії, які все більше здавалися нереальними. До кінця служби залишалося ще два роки. Два роки я навіть не зможу побачити, яка вона коли просинається поруч. Ці кляті порядки ніяк не для мене. Я сьорбнув свій майже холодний імбирний чай натягнув шапку та теплий кожух і поплентався на склад, взяти трохи продуктів та зайняти руки готуванням вечері. Вихідними, коли не було патрулювання я завжди готував. Це дозволяло мені пришвидшити плин дня та порадувати хлопців чимось смачненьким. Сьогодні я збирався зробити телятину з овочами, цю страву я обов'язково приготую для Лівії коли в нас буде перша нормальна сімейна вечеря. Я на вісімдесят відсотків впевнений, що ми одружимось одразу після служби й втечемо у якийсь затишний куточок Пантії. Так дивно, знати її трохи більше як рік, торкатися до неї лише три місяці, але планувати наше далеке спільне майбутнє. Цікаво, чи вона думає про таке настільки ж часто, як я?Потік моїх солодко-романтичних думок перервала сніжка, що прилетіла мені прямо в спину. Я оглянувся, ну звісно. Хто окрім мого загону міг вирішити пограти в сніжки. Я засміявся, дорослі вже майже чоловіки толочили пухкий сніг та відчайдушно ліпили снігові кульки, які швидко запускали один в одного. Я отримав ще одну прямо по шапці, поставив кошик і приєднався до битви. Й коли мої щоки пашіли теплом, з рота клубочився теплий пар, а по спині текла цівка поту, повітря розрізав сигнал про загальні збори. Мої плечі опустилися разом із серцем, загальні збори завжди про погані новини.

Усім привіт, здається насиченість днів у новому році вводить нову рубрику на каналі — Текст вихідного дня ❣️Поки я чекаю початку курсу: Як писати фентезі, я вирішила продовжувати писати фантастичні замальовки про моїх драконів:Білий, чистий, незайманий сніг покривав всю землю. Він іскрився під промінням сонця так сильно, що відчинивши двері свого будиночка, я просто змушена була моментально заплющити очі й натягнути льотні затемнені окуляри. Зима була найважчою порою року для мене. Швидкі польоти на драконі в морозному повітрі буквально заковували все моє тіло холодом, якби тепло я не одягалася. Але прекрасне світле творіння природи — сніг, завжди викликав посмішку й замилування у мене, це щось більше ніж опади. Моє дитинство минуло в місці, де жодної зими не випадав сніг. До того моменту поки я пішла служити у наші війська про справжню зиму я читала лише в книжках та бачила у фільмах. То ж тепер бувши тут на континенті я завжди насолоджувалась звуками з під моїх ботинків, відчуттям холоду на обличчі та чарівним світлом, яким світилася вся земля. Часом я думаю, що сніжинки — це насправді турбота неба за землею, так ніби всі ті хмари кохають всі ці пагорби й прикривають їх оголені плечі від холоду пухкою ковдрою.— Гей! Пішли вже, Лівіє! — дівчата з моєї групи окликнули мене. Вони були вже попереду мене на кілька кроків. Я ще раз усміхнулася теплу, що зародилося в моїй душі та покрокувала за ними, натягаючи теплі шкіряні пальчатки підбиті хутром. Попереду нас чекали години патрулювання, замерлі ноги, льодяні руки та задубіле тіло в сідлі. А ще неймовірні краєвиди, на які так важко було не відриватися та пильнувати горизонт. Колір моєї групи зараз особливо контрастував у цій навколишній білизні. Наші дракони, буквально палали своїм насиченим вишневим кольором. Чому Батар, так чи інакше приходить мені в голову, навіть через таке безглузде порівняння, як вишні. Я все одно згадую його, ці його вишневі смаколики та неймовірно пухкі губи. Я важко видихнула наближаючись до Егми. Зима знизила кількість зустрічей з Батаром майже до нуля. Сліди в засніженому лісі легко могла помітити піша патрульна група порядку. То ж наше традиційне місце зустрічі було недоступне й залишалися лише скупі, швидкі та боязкі поцілунки та пристрасні обійми. Це, до речі, ще один мінус цієї краси навколо.Егма обдала мене гарячою парою з носа запрошуючи сідлати її. Я почухала її носик, що був більший за мою голову й з легкістю вмостилася верхи на ній. Як би важко мені не було в тренуваннях в дитинстві, зараз я була вдячна мамі за всі ті вправи та макети, що вона зробила для мене. Вона завжди мені повторювала, що я маю стати леді генералом, бути найкращою. Зараз я очолюю наш загін, я з багряним волоссям і я віддаю накази. Я оглянулася, перевірила чи всі запрягачки вже на місцях й махнула рукою — Полетіли.Егма взяла розгін утворивши справжню сніжну бурю розмахом своїх крил. І пекуче морозне повітря почало просочуватися у всі мої неутеплені шпаринки костюма. По переду жеврів горизонт.

Замальовка вихідного дня:💡💡💡💡💡💡💡Несподіваний, весняний, легкий вітер взяв моє обличчя в свої невагомі долоні, коли я вийшла з під'їзду. Ступивши крок, я затрималась, щоб відчути його подих на собі ще раз. Не зважаючи на пізній час зимового вечора на вулиці було по справжньому тепло. Я похвалила себе подумки, що одягла тонку курточку й попрямувала далі. Місяць мерехтів на небі яскравим білим світлом, змушуючи мене закидати голову й милуватись ним. Зоряне небо, таке рідкісне у місті, особливо якщо виходити з квартири раз на тиждень. Моє саркастичне єство протестувало всередині - йому не довподоби таке просте замилування навколишнім світом. Десятихвилинна прогулянка, що була моїм нереалізованим планом більше ніж півроку, нарешті сьогодні сталася. Це мав бути безцільовий похід, лише для мене. Від одної думки про те, що я не йду кудись, як от в аптеку чи в магазин мене коробило в середині. Мозок на кожний крок пропонував спланувати завтрашній день, тиждень або хоч би завтрашній сніданок обдумати. Я впиралася йому запрошуючи тишу стати головною на хвильку. За сім хвилин мені вдалося. тепер залишалося зовсім трохи часу, щоб почути справжню себе. Та вона мовчала, вперта та принципова не видала жодного звуку.Побачивши свій будинок я посміхнулася, бо здається тиша, це саме те що мені було треба.

2025 розпочався неочікуваним детоксом від соціальних мереж. Трішки свят та трішки вірусів дали свої результати. Я потрошку повертаюся до регулярності в своєму письмі. Все ще планую за зиму доредагувати роман та відправити його в літагенцію (до речі половина вже готова). То ж сьогодні поділюся з вами частинкою з роману, яка до нього не входить, але все ж таки вона про них, про головних героїв.Я підійшла до розщілини рифу, враження було таке, що корали просто вирубали тут, щоб була змога зайти з берега. Діра у воді — це така різка глибина, буквально за два метри від берега. Вода там зовсім не блакитна, а дуже темна, схожа на чорнило. Дна, ясно, що не видно. І справді схоже на діру, можливо саме сюди колись давно впав метеорит і створив таке провалля. Моя фантазія надає місцині потаємного сенсу. Сашко, як завжди пішов першим одягаючи спеціальні кросівки, бо йти треба по рифу. Він зробив заплив, поки я чекаю на березі. Удаючи, що просто милуюся морем. Я споглядала за ним, гризла шкіру біля нігтя. Зустріла його з рушником.— Як воно там? — бадьоро запитала я, ховаючи за усмішкою тремтіння в голосі та страх.— Ну що, там дуже холодно. Не дарма вони одягають термокостюми. Але з краю, по контуру рифа, можна поплавати, усе зовсім не так, як у нас біля готелю. — сказав Сашко. Він зігрівся поруч зі мною на пісочку, і ми разом пішли туди. У Блакитну діру.— Чуєш, Саша. Я трохи боюся там так темно і глибоко. Я буду не довго, добре? Ти на мене не зважай, плавай скільки захочеш. — я домовилася заздалегідь про своє швидке повернення на сушу, відчувала, що так воно й буде. — Добре, люба. — він поцілував мене в лоб і взяв за руку.Я зробила три кроки у воду, і почала пливти, бо дно закінчилося. Нескінченна стіна рифу спускалася кудись глибоко вниз. Нові види рибок ліниво снували, наче їм усе одно на людей. Тут мій погляд зачепився за рибку клоуна. Неймовірно споглядати все це наживо, а не по телевізору. Памʼятаю в дитинстві я любила дивитися, як Жак-Ів Кусто плаває під водою. У мене було не багато каналів, здається по Тонісу часто показували такі передачі про тварин і океан.Я намагалася дивитися лише на красу коралів, і не звертати увагу на прірву під моїм тілом. Але температура води давала про себе знати. До страху змішаного із захопленням додався ще й холод. Тисячі мурах уже снували по мені, підіймають кожен волосок на тілі. В один момент рівень паніки в мені став граничним, я зловила погляд чоловіка і схрестила руки, показуючи, що я все. Повернулася на берег. У вухах я ще й досі чулося важке шипіння свого дихання, наче я Дарт Вейдер. Сашко плавав ще хвилин пʼятнадцять, періодично він пірнав під воду, міг спуститися метри на два вниз, а потім винирнути назад, видути воду із трубки та спокійно собі вдихнути. Для мене це була просто неможлива місія.