"Плюрибус" - топовий серіал. Вінсу Гіллігану знов вдалось потрапити в яблучко (хе-хе серіал виходить на AppleTV), і, намацати нерв епохи. Сюжет про людство, що об'єдналось завдяки іншопланетному вірусу в колективний розум сам по собі є метафорою глобалізації, цифровізації та діджиталізації. Втім, знаходиться дюжина людей, на яких вірус не подіяв. І одна з них - вельми успішна письменниця другосортного фентезі Керол та яра прихильниця індивідуалізму в усьому.Останнє твердження правда випробовується протягом усіх серій першого сезону, як випробовуються і переконання самого глядача. А чи не був би кращим світ, яким би керував колективний розум? Чи возвеличений індивідуалізм західного світу є священною коровою? Цікаво, до речі, що представники східних культур набагато простіше відносяться до "єднання". Велика перевага серіалу в тому, що він не дає розжовані відповіді, а пропонує саме глядачам їх шукати. Попри те, що Гіллігану явно симпатична та цікава головна героїня, він не стає на її сторону остаточно. Керол складна, вона праведна і лицемірна одночасно, в ній уживаються сила із слабкістю, вона може бути рішучою, а може бути апатичною. Вона доволі, і явно не програє головним героям попередніх серіалів Гіллігана.Що мені ще сподобалось, так це темпоритм серіалу. "Плюрибус" зроблений представником старої серіальної школи і побудований за класичною моделлю по серії на тиждень. І саме так і треба дивитись цей серіал, і мені дуже хотілося б щоб бінжвочінг пішов в минуле, багато в чому він серіали спаскудив, бо навіщо працювати над драматарургією окремого епізоду, якщо одразу виходить увесь сезон? "Плюрибус" не таке шоу, тут кожен епізод має чітку внутрішню драматургією. Так, тут дійсно є центральний сюжет, який доволі неспішно просувається вперед, але, як на мене, це тільки плюс. Гілліган набив руку сценариста під час роботи над "Секретними матеріалами", де теж основний сюжет розгортався дуже повільно і порціонно, такий підхід перекочував і в "Плюрибус". Серіал вже став найпопулярнішим шоу на AppleTV, і вже зі старту було очевидно, що воно отримає другий сезон. Та власне і під час перегляду відчувається, що Гілліган його дуже явно робив з прицілом не на один сезон, а в нього серіали по-справжньому розкриваються ближче до фіналу. Тож я бажаю, щоб "Плюрибус" отримав і третій, а можливо і четвертий сезон (в залежності від того, наскільки багато Гіллігану є чого сказати). І я дуже сподіваюсь, що наступний сезон вийде не через три роки. Бо подібні перерви вже відверто харять. Тож давай, Вінс, не підведи!
Ще з моменту трейлеру хотів глянути "Subservience" або "Покірність", де Меган Фокс грає андроїда-служницю, яка, звісно що бунтує. Бо ще під час перегляду трейлеру перед якимось допрем'єрним показом дружина пожартувала, що нарешті нинішня зовнішність Меган Фокс виправдана сюжетом. Я, звісно, чекав якогось експлотейшену, але кіно виявилось просто ну дуже вторинним і зовсім несміливим як для експлотейшену. Ну тобто тут є одна доволі пуританська сцена сексу, є і класичне повстання штучного інтелекту, є лякалки на тему "ШІ ЗАБЕРЕ У ВСІХ РОБОТУ". І навіть при тому, що в цьому фільмі все вторинне та клішоване, з левовою дозою самоіронії фільм би міг стрільнути, але іронії тут не завезли. Ну хіба що найсмішніший момент фільму (зараз буде спойлер) — Еліс чи Аліса у виконанні Меган Фокс починає свій бунт після перегляду "Касабланки". Ладно, є ще і фінальна сцена, що натякає на сиквел, якого ну точно не буде ніколи — це теж доволі смішно. А взагалі ще виникло враження, що сценарій писався для порнопародії "М3ГАН" з якого, в результаті, вирізали і порно, і пародію. І от був же в стрічки хороший потенціал для експлотейшену, потрібно було б просто додавити педаль в підлогу, але ні в результаті вийшла доволі нудна лякалка про ШІ, яку наче і написав ШІ.
Трохи випав з ефіру, тож повертаюсь до вас із враженнями про перегляд "Сплітсвіллю".Історія про два подружжя, де одна з пар не дотягнувши до річниці в шлюбі розлучається, а інша - в шлюбі довготривалому - практикує вільні стосунки. Звісно, подія в одній парі впливає на іншу, і дуже швидко все перетворюється на любовний багатокутник численною кількістю бісектрис. "Сплітсвіль" насправді дуже дотепна комедія, хоч в ній і нема якихось глибинних сенсів, а мораль стрічки доволі просто: хуйня ця ваша поліаморія та вільні стосунки. Втім сама внутрішня логіка фільму Майкла Ковіно (який зіграв і одну з головних ролей) доволі цікава.Справа в тому, що драматургія цього фільму, насправді, зовсім не кіношна, а серіальна, а якщо конкретніше, то ситкомна. Навіть мінімальний набір героїв теж говорить про те, що перед нами саме що довжелезний епізод незнятого сезону серіалу. Чи навпаки це скасований ситком, який в результаті перемонтували в довгий фільм. Суть в тому, що і сам матеріал, і місцеві геги, і власне зацикленість історії скоріше відсилають не до класичних комедій, а саме до ситкомів, з усіма їх умовностями і майже не змінним статусом кво. Тому досить дивно цей фільм судити саме з точки зору кінематографічної драматургії, де герої однозначно мають змінитись, щось зрозуміти, а сама історія має викласти глядачу якусь мораль. Ні, "Сплітсвіль" показує певні трансформації, але як і годиться трушному ситкому, важливі тут самі перипетії, приколи та геги, бо в фіналі все повернеться на свої місця. Тому не судіть це кіно занадто строго, краще розслабтесь і отримайте насолоду від дурацьких приколів.
Днями дібрався до нового "Хижака" і не те, щоб сильно залишився сильно вражений.Тобто, це непоганий такий фантастичний бойовик, який цього разу в центр історії поміщає молодого воїна яутжа Дека, який прагне заслужити повагу власного клану та батька. Заради цього він відправляється на планету Генна, щоб вполювати найнебезпечнішого звіра планети каліска. Там же він зустрічає андроїда корпорації Вейланд-Ютані на ім'я Тіа і разом їм доведеться вижити на небезпечні Генні. Забавно, як цього року і Ден Трахтенберг, і Ной Гоулі виступили продовжувачами культових франшиз, і прийшли до схожої думки, щоб подружити прибульців із андроїдами. Однак, якщо Гоулі захопився філософськими питаннями свідомості та життя як такого, то Трахтенберг же зробив доволі глядацьке кіно, в якому немає надто глибоких сенсів, але є доволі безпечним атракціоном. З одного боку хочеться Трахтенберга посварити, адже йому в останніх фільмах він займаєть "діснеїзацією" образа хижака, якого все складніше сприймати як загрозу. З іншого боку, поісля "Здобичі" він більше не намагається повторити формулу першого фільму, а пробує створити щось своє, та обирає для цього значно світліший тон."Хижак: Дикі Землі" виявляється доволі людяною історією про пошук себе в світі, щоб буквально тебе прагне відторгнути. Для Дека це буквально й фізичне відторгнення планетою Генна, і душевне, коли його відторгає власний клан. Трахтенберг пропонує доволі просте рішення проблеми - йти своїм шляхом, створити власний клан, і можливо не воювати з навколишнім середовищем зайвий раз. І це непоагана історія сама по собі, але чи варто було ставити в центр хижака? Тим паче, що в цьому фільмі хижаки окрім зовнішнього вигляду мало чим відрізняються від людей. Ну так чого б не взяти людей? Якщо вже в нас світ майбутнього (кросовер з "Чужим", нагадую), то Дек міг би просто бути нащадком колоністів з якоїсь планети, де розвилась схожа на хижацьку войовнича культура, наче таких ніколи було в людській історії. Ну а якщо вже так хотілося б мати зв'язок з яутжа, вони б могли б безпосередньо повпливати на культуру колоністів.Суть в тому, що хижаки все ж прибулецьці, і левова доля їх "шарму" побудована на тому, що ми не так багато про них знаємо, саме тому загроза від них відчувається сильніше. Трахтенберг по суті майже прирівнює їх до людей, і від вся загадковість та загрозливість яутжа зникає. Тому "Хижак: Дикі Землі" виявляється підлітковою, якщо навіть не дитячою історією про пошук себе в жорстокому світі. Історія, яка цілком має право на життя. Втім, фільм залишає після себе деще гіркий післясмак, і мені багато в чому навіть схожий на ремікс "Мандалорця", при чому саме третього сезона, явно ненайкращого.
Минулого тижня стало відомо, що Міністерство фінансів України відмовило Довженко-Центру у дофінансуванні, необхідному для забезпечення повноцінної діяльності, без жодних пояснень.Державне агентство України з питань кіно повідомило, що додаткове фінансування Центру у розмірі 5 млн грн на забезпечення сталої роботи інституції у 2025 році не відбудеться. Повноцінне фінансування у розмірі 12,7 млн. грн. на 2026 рік також не передбачене.Це означає, що діяльність Національного центру Олександра Довженка лишається не забезпеченою щонайменше за листопад та грудень 2025. Власні надходження зможуть закрити оплату праці тільки частково. Повториться ситуація 2024 — початку 2025 року, коли через відсутність державної підтримки колектив працював скорочений тиждень. Наступна хвиля може стати фатальною. Ще у червні 2025 року керівництво Центру звернулося до Держкіно та Міністерства культури України щодо приведення розміру фінансування у відповідність до фактичних потреб, пов’язаних із виконанням завдань, покладених на нашу інституцію державою, зі збереження, вивчення і розвитку колекції національної кіноспадщини. Всі необхідні документи та розрахунки неодноразово і вчасно подавались до органів управління, де вони пройшли погодження й не отримали зауважень.Вчора, 8 грудня, відбулася термінова нарада із Міністеркою культури України Тетяною Бережною та Головою Державного агентства України з питань кіно Андрієм Осіповим. У найближчий тиждень органи управління обіцяють запропонувати рішення, яке дозволить відновити повноцінне функціонування Центру як хранителя національної кінематографічної спадщини. Подальше затягування поглибить ризики збереження колекції та поставить під загрозу роботу колективу.Відсутність рішення від органів влади у найближчий тиждень матиме прямі наслідки для роботи команди та виконання зобов’язань держави у сфері збереження спадщини. Утримувати інституцію і забезпечувати виживання колекції, які для держави не є пріоритетом, лише власним ентузіазмом колективу неможливо.Просимо враховувати вказані обставини при плануванні взаємодії з нами — зокрема у питаннях здачі фільмів за державними контрактами, забезпечення фільмів для показів, сканування, співпраці зі студентами тощо.Інтертитр: Хліб (1930), реж. Микола Шпиковський
Ооооох, глянув "Каховський об'єкт" і шо я вам можу сказати — так, це краще за "Конотопську відьму", як багато хто писав, коли стрічка вийшла в прокат. І воно дійсно так, але перевершити "Відьму" — не така вже і складна задача. В "Каховському об'єкті" фокус зміщується з окупантів, і глядачу нарешті дають поспівчувати за нормальних героїв — українських військових. Сама історія більш-менш зрозуміла та прямолінійна: сумрачні совкові вчені колись давно експерементували на секретному військовому об'єкті та доексперементувались до того, що фактично вивели зомбі. В кращих традиціях жанру все вийшло з під контролю, об'єкт затопили, а доступ після нього відкрився після підриву росіянами Каховської ГЕС в 2023 році. І саме туди вирушає шукати зниклого брата військовослужбовиця з ГУР Мара з компанією бійців ЗСУ. І от тут виникає ключова проблема фільму — проти радянських зомбаків ідуть боротись підготовлені воїни, що само собою знижує ставки. Не дарма в жанрі фільмів про зомбі головні герої не є військовими, бо це автоматично знижує градус загрози. Візьміть "Ніч живих мерців" Ромеро, "Зловісних мерців" Реймі, "28 днів потому" Бойла чи "Ходячих мерців" — із зомбаками борються більш менш звичайні люди, і саме це додає необхідний саспенс історіям. Можна заперечити, що головний герой "Ходячих" Рік Граймс коп, але він зустрічає зомбі-апокаліпсис з коми, як і герой "28 днів". Звісно і зомбі різні бувають: якісь повільні, якісь швидкі. В цьому кіно маємо перший варіант, і проти більш-менш досвідчених українських військових вони доволі легка мішень. Є правда в фільмі і декілька не зовсім стандартних рішень, але вони не рятують ситуацію кардинально. Інша велика проблема фільму лежить в площині тональності. "Об'єкт" одночасно подає свою обскурну історію дуже серйозно, але в той же час фільм очевидно тягнеться до експлотейшену. Стрічка зроблена так, щоб віднайти баланс між двома тонами, але він, насправді, не потрібен. Навпаки було б краще, якби вже "Каховський об'єкт" хильнувся повністю або до експлотейшену та абсурду, або ж до серйозного тону та реалістичності. І виходить, що фільм і не веселить, бо не давить педаль абсурду в підлогу, і серйозно його неможливо сприймати. Насправді я міг би докопатись ще до купи більш дрібних моментів в цьому фільмі. Це і ніяка гра Марини Кошкіної, і слабко прописані герої, і вибір музики. Але саме ось цей незрозумілий вибір тональності підбішує найбільше. Хочеться зняти експлотейшен про злих совків і не менш злих росіян — я тільки за, але ж потрібно тоді робити все як експлотейшн: гротескно, абсурдно, божевільно. Хочеться зняти щось серйозніше? Камон, тоді які, курва, зомбі. І мало от всього, про що я вище написав, так у фільмі є реальна сцена після титрів в дусі студії "Марвел" та "Залізної людини" зокрема. І, чесно, це був єдиний момент, коли я прям вголос зареготав.
Ще минулого місяця подивився "Сьомий маршрут" Михайла Іллєнка, але все ніяк не доходили руки написати. Це кіно класно дивитись саме в холодну пору року, особливо, якщо ви вже скучили за літнім теплом. 31 липня 1996 року, Київ тоне в сонці та теплі. До столиці приїжджає американська туристка з українськими коренями, щоб відвідати та зафіксувати на камеру місця, де росла її мати. Тим часом чи то з лютого перепою, чо то з просто після важкого дня екскурсовод Данило Притуляк прокидається, щоб дізнатись, що його кинула дружина. Ну а далі наш герой отримує завдання провести екскурсію для американських туристів, але якимось нестандартним маршрутом - на головних шести вони вже побували. Так Данило вигадує на ходу "сьомий маршрут", який стає не тільки цікавим шляхом по різним знаковим місцям Києва, але і маршрутом життя самого героя. Михайлу Іллєнку слід подякувати за існування "Сьомого маршруту" не тільки за те, що вийшло насправді класне кіно, але й за те, що йому реально вдалось показати портрет столиці. Вірніше лише одне з її облич. На диво але в дев'яності Київ отримав набагато більше уваги від кінематографістів попри те, що для кіно це був м'яко кажучи не кращий час. У випадку Михайла Ілленка портрет Києва виходить ледь не ідилічним - залита сонцем столиця, можливо трохи пошарпана, але дуже зелена і красива, не спаплюжена нескінченними тц та жк. Вживу я міг побачити Київ таким хіба що в три роки, коли вперше був у столиці, але про саме місто спогадів у мене не залишилось. А "Сьомий маршрут" саме що ностальгійне кіно в кращому сенсі слова, адже ностальгія попри всю поверхневу солодкість, відчуття все ж невимовно сумне, адже направлене в минуле, яке ніякими правдами і неправдами вже не повенути. Екскурсовод Данило тужить за юністю, згадує помилки та досягнення, та загалом відрефлексовує своє життя. Американська туристка з камерою ж ностальгувати не може ні за місцями, ні часом, однак і вона неминуче стає зарчучницею ностальгії. Рухає дівчиною, правда, бажання віднайти зв'язок із минулим, якого вона ніколи не знала. Дивним чином і сам "Сьомий маршрут" стає подібним інструментом для сучасного глядача - мандрівкою часом в тридцять років до сонячного літнього Києва 1996 року, де люди трошки розгублені, але наче оптимістичні. Якщо ж ви ще не бачили фільм, скучили за літом, Києвом, однозначно рекомендую. Якщо ж бачили, можливо, це хороший знак передивитись. Тим паче, що в онлайн кінотеатрі Довженко центру фільм є в чудовій якості.P.S. І зовсім забув написати, що у фільмі просто розкішна робота з кольором та і в цілому він класно знятий.
Сьогодні в нуарному челенжі #Noirvember квір нуар і я не знаю, як обрати щось інше як "Мотузку" Альфреда Гічкока.Це перший кольоровий фільм Гічкока, а сама стрічка знята майже безрозривно, за допомогою восьми десятихвилинних безперервних планів. Гічкок хотів досягнути ефекту, де монтаж був майже невидимим, але довелось обжетись десятихвилинними відрізками, бо довжина однієї плівки на той час дорівнювала 10 хвилинам. За сюжетом фільм починається з того, що двоє зарозумілих інтелектуалів вбивають свого прияєтеля виключно заради самого вбивства. Це якщо що не спойлер, бо фільм буквально відкривається сценою удушення. Але у головних героїв є ще й додаткова мета - вони прагнуть провести вечірку в квартирі вбитого так, щоб ніхто навіть не здогадався ні про що. Я цей фільм вирішив подивитись виключно через його хронометраж (81 хв.) ну і тому що Гічкок, звісно. І весь час під час перегляду, ловив себе на думці, що головні герої ну якось дуже явно зображені як коханці. І щось подібне здавалось неможливи, адже фільм вийшов у 1948 році, коли показати щось подібне було нереально через Кодекс Гейза. Але Гічкок дійсно це зробив.Насправді п’єса, що стала основою фільму, прямо зображує Брендона і Філіпа у гомосексуальних стосунках. Вважається, що Джон Долл, який грав Брендона, був геєм, як і сценарист Артур Лорентс, тоді як партнер по зйомках Фарлі Ґрейнджер був бісексуалом. Знаючи все це нескладно роспізнати гомосексуальний підтекст стрічки, але навіть якщо про цей фільм взагалі нічого не знати, ви все одно його там побачити. Тож мені цікаво, куди дивились американські цензори в сорокових, ну бо це реально треба плюватись в потолок чи дивитись із закритими очима кіно, щоб не побачити цього. Сам же фільм це доволі прикольна історія про те, як двоє пихатих злодіїв намагаються всіх переграти, але в результаті переграють самі себе. В якомусь сенсі "Мотузка" - це такий собі передвісник серіалу "Коломбо", де в кожній серії ми від початку знаємо, хто вбивця, але цікавіть народжується від того, як саме злодіїв викриють.
Сьогодні 26 день нуарного челенджу #Noirvember і за його календарем — британський нуар. Я спочатку хотів полінуватись і обрати того ж "Третього чоловіка" Веллса чи то "Переслідування" Нолана, але не дуже вольовим рішенням все ж вирішив подивитись щось нове. І вибір пав на фільм "Круп'є" Майка Ходжеса з Клайвом Оуеном в головній ролі. За сюжетом головний герой Джек мріє стати письменником та шукає натхнення. Доля приводить його до казино, де він отримує роботу круп'є, і паралельно з цим починає писати книгу, головним героєм якої стає Джейк, і поступово різницю між Джейком та Джеком стає важко відрізнити, адже парадоксально життя починає імітувати мистецтво і навпаки. Реальність і вигадка для героя зливаються, а разом з цим в його житті швидко з'являється кримінал, жага грошей, суворі правила та жінки різного ступеня фатальності. Фільм Ходжеса може здатись дещо нестерпним, адже він одночасно віддає данину класичним нуарам з усіма їх атрибутами, будь то похмурий головний герой, що виступає закадровим наратором чи то різноманітними атрибутами. Однак, точно можна сказати, що Клайв Оуен був народжений для нуарів і недарма він потім опиниться в постмодерністському комікс-нуарі Роберта Родрігеса "Місто Гріхів". "Круп'є" ж в першу чергу підкупає атмосферою Лондона кінця двадцятого століття — все ще в ходу провідні телефони, видно перші паростки трансформації британської столиці в сучасний мегаполіс, але, при цьому, десь там пробивається і старий брудний Лондон. Фільм Ходжеса до того ж не малює якийсь чорно-білий світ, навпаки, в цій морально сірій атмосфері складно побачити біліші чи темніші плями. І це теж одна з означених тем фільму — як людина здатна розчинитись в сірій моралі.
Сьогодні в нуарному челенжі #Noirvember потрібно розповісти про фільм, де герою потрібен психотерапевт, і тут до мене дійшло, що це ідеальна нагода написати про таке рідкісне явище як український нуар, вірніше неонуар, а саме про стрічку "Приятель небіжчика" В'ячеслава Криштофовича."Приятель небіжчика" — це історія про перекладача Анатолія, який ніяк не може знайти себе в новому світі дикого капіталізму. Похмурий інтелігент за 30 перебивається нестабільними заробітками, пиячить в прокурених київських генделях, а його стосунки з дружиною от-от розваляться. Одного разу Анатолій дізнається від свого друга про те, що кіллери добре заробляють, і вирішує скористатись послугами одного з них.Українські дев'яності — це ледь не ідеальний сетинг для неонуарів, адже тоді був і розквіт криміналітету, і соціальне розшарування, і розквіт різноманітних аферистів та шарлатанів, і звісно ж в повітрі літало почуття невизначеності. Фільм "Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка, який вийшов декілька років тому, отримав жанрове означення, як "пострадянський нуар", однак це кіно є лише реконструкцією, а от "Приятель небіжчика" - це саме фіксація хаосу в роки після розвалу совка. Власне і розгублений Анатолій в цій реальності однозначно міг би отримати допомогу психотерапевта, адже в якийсь момент він вирішує, що всі проблеми вирішуються за допомогою кіллерів, неважливо значні вони чи ні. Однак тут слід відзначити, що якби у головного героя був психотерапевт, то сюжет фільму, можливо, і не відбувся. І це вірно для багатьох героїв нуару і неонуару. І окремо, звісно, хочеться відзначити, що події фільму відбуваються на фоні Києва дев'яностих - місті, яке вже великою мірою втрачене завдяки бездумному забудовуванню всього що можна, і чого не можна. Загалом в "Приятелі небіжчика" є і класна нуарна атмосфера Києва дев'яностих, розгублений головний герой, атмосфера в якій паралельно існують нові можливості та кримінал (часто синонімічні), кілери та фатальні жінки, і звісно ж непрості моральні дилеми. Тож, якщо ще не відкрили для себе це кіно, однозначно рекомендую, тим паче, що версія в хорошій якості є в онлайн кінотеатрі Довженко-Центру — я от вперше дивився в шакальній якості на ютубі.
