Зовсім забув згадати про Олександра Усика, який теж зіграв у "Незламному". Не те, щоб у нього тут якась видатна роль, але все одно приємно.Але був один момент, коли дивився (на Megogo якщо що) і перемикався між доріжками. Так от, в українській доріжці в діалозі між Скелею і Усиком вони звісно ж говорять солов'їною, і виглядає так, наче в оригіналі вони говорять англійською. Власне я тому і перемкнувся, щоб почути який там акцент в Усика, ну ви знаєте — "донт пуш зе хорсес" і все це. А в оригіналі виявляється, що Усик ніфіга не англійською говорить, а спілкується через перекладачку, в якої, до речі, українська прекрасна. І в українській доріжці це взагалі неочевидно. Розумію, що для глядача, що дивиться в українській озвучці з точки зору сюжету мало що змінюється, але все одно приємно чути українську саме в оригінальній доріжці. І це я вже мовчу про контекст часу, адже кількість англомовних українців в кінці дев'яностих початку нульових була значно меншою ніж зараз, і фільм як раз це відображає.Ну і взагалі це я до чого? А до того, що оригінальна доріжка завжди краща за будь-який дубляж і озвучку, і я все ще вважаю, що в Україні мають набагато більше показувати кіно мовою оригіналу в кінотеатрах, а не як зараз, коли показ в оригіналі це якась ледь не спеціальна подія. Тому я мрію, щоб покази в оригіналі із субтитрами стали буденністю.
Що ж, нарешті добрався до "Smashing Machine" або як у нас переклали назву "Незламний" — спортивну драму про бійця UFC Марка Керра від режисера Бенні Сафді, першу його роботу після творчого розриву з братом. Я казали в серіалі "Як я зустрів вашу маму" в кожному розриві є переможець, та лузер, і у випадку братів Сафді, на лузера більше тягне саме Бенні попри те, що саме він отримав у Венеції "Срібного лева". Втім фільм не отримав великого касового успіху, а в оскарівській гонитві має лише номінацію за "Кращий макіяж і зачіски". "Марті Супрім" Джоша Сафді з великим успіхом іде в прокаті, і від кіноакадемії отримав 9 номінацій, в тому числі й на основні як от "Найкращий фільм", "Найкращий режисер", "Найкращий актор".На папері "Незламний" або "Руйнівна машина" (ця назва набагато краще підходить для тону фільму) виглядає дійсно як оскарівський матеріал, та ще й Двейн Джонсон перевтілився з харизматичного крутого бугая на меланхолічного бугая з залежністю, але проблема фільму Бенні лежить в першу чергу в сценарії — як автору йому просто не вдається зв'язати цю історію в якийсь цікавий вузол. Бачив в одному рев'ю, що фільм може бути цікавим лише фанатам UFC і, чесно кажучи, навіть не знаю, а чим він їх може зацікавити? Бо Бенні просто забуває знайти в цій історії стрижень. Формально ним стає переконання головного героя в тому, що він ніколи в житті не програвав, однак молодший Сафді паралельно намагається розкрити і стосунки Керра з дівчиною, і його залежність, і пробує розкрити спортивну складову, однак кожен аспект виходить як мінімум непереконливим. Сама ж "кухня" UFC залишається розкритою на рівні вікіпедійних знань, а то і менше. Я щиро переконаний, що талановитий режисер здатен цікаво та драматично поставити будь-який вид спорту будь то керлинг, шахи, пінг-понг чи нарди (до речі, чому так мало фільмів про нарди?!). Бенні Сафді взявся ж за доволі драматичний та видовищні змагання UFC, але так нічого цікавого не продемонстрував. Загалом, "Руйнівна машина" або ж "Незламний" вийшов доволі слабкою та невпевненою спортивною драмою, яка дуже нецікаво показує свій матеріал. Сподіваюсь, в майбутньому Бенні Сафді зможе продемонструвати щось значно цікавіше, бо поки виглядає так, що рушійною силою в їх дуеті з братом був саме старший з двох.
друзі, дуже радий анонсувати неформальний майданчик для спільного перегляду кіно, націлений на жваві обговорення й дискусії. разом із чудовим кінокритиком олександром гусєвим ми започатковуємо «короткі зустрічі» у найкращому кінотеатрі столиці.ми обрали ідею зустрічатись через тиждень, а інколи й два після старту прокату. фільму потрібно дати трохи пожити, а глядачеві — сформувати власну думку і висловити її в добрій атмосфері. також плануємо влаштовувати спецпокази, незалежні від прокату, його насиченості та різноманітності.проте стартуємо з «альфи» жулі дюкорно. у моєму випадку це кіно, яке не сподобалось під час першого перегляду, але чомусь засіло. вже другий перегляд дав зрозуміти, що це все ж достойне кіно.якщо ви хочете передивитися «альфу» або ж не бачили її зовсім, гарна нагода зробити це разом з нами в наступну середу (11.02) о 19:00. квиткиорг моменти:⁃ поки не можу сказати, наскільки регулярними будуть зустрічі, але орієнтир — двічі на місяць;⁃ безперечно, ми за оригінал + субтитри. проте з «альфою» це, на жаль, було неможливо.і трохи подяк. передусім старшому колезі саші гусєву за компанію в трохи новій для нас справі. команді жовтня за розвиток кінотеатру, цю можливість та співпрацю. та дорогій подружці насті колодці за прекрасний постер. до зустрічі в кіно!
Подивився позавчора новий фільм Сема Реймі «Допоможіть» («Send Help») із Рейчел МакАдамс в головній ролі. На перший погляд стрічка здається вільним переказом третього акту «Трикутника Смутку», але попри схожість Реймі зробив класний трилер, що пару разів добре грається з очікуваннями глядача.За сюжетом Лінда після смерті свого шефа очікує на підвищення до віцепрезидентки, однак новий бос - син попереднього - вирішує віддати посаду своєму кенту. Однак без Лінди всі справи не закрити, тож доводиться взяти її із собою в командировку до Таїланду. Літак по дорозі потрапляє в турбулентність і в результаті падає в океан. Виживає лише Лінда та її бос, яким доведеться виживати разом на безлюдному острові.Новий фільм Реймі начебто здається цілком зрозумілим від початку. Є поганий бос, що кошмарить підлеглу, але на острові ролі змінюється – виходить такий собі роман перевиховання. Але цей фільм не настільки простий, і декілька разів грається з очікуваннями глядача, де співчуття до головних героїв пару разів за фільм радикально змінюється.Фільм безумовно досліджує феномен влади і природу її походження. Що важливе авторитет, походження, спадок чи компетенції? Реймі доволі впевнено в фіналі відповідає на це питання.Але загалом вийшов доволі бадьорий трилер на двох, де є й кров, і саспенс, і гумор – все в кращих традиціях Реймі. Ну і якщо ви скучили за Рейчел МакАдамс, то це кіно точно для вас, адже це дійсно її бенефіс.
Іноді вмикаєш якийсь дурнуватий горор, чисто, щоб не напрягати мозок, а там навіть крихти сенсу розсипані. Власне саме таким вийшов слешер «Clown in a cornfield» або як переклали в нас «Клоун Френдо».Завʼязка тут проста: старшокласниця разом із батьком переїжджає до американської глибинки, де в містечку твориться якась дичина. Звучить як завʼязка «Сутінок», от тільки замість вампірів в фільмі орудує Клоун Френдо – маскот місцевої кукурудзяної фабрики. На початку здається, що все це витівки місцевих підлітків, що знімають самопальні горори, однак пізніше виявляється, що загроза цілком реальна.Якщо завʼязка стрічки повторює «Сутінки», то за тоном й інтригою фільм спочатку здається черговим епігоном франшизи «Крик», однак з більшим перекосом в категорію Б і експлуатейшеном загалом. Ну недарма ж тут лиходій саме клоун.Втім в другій половині фільм робить сюжетний кульбіт, де дешевий експлуатаційний слешер перетворюється ледь не політичну агітку направлену, вочевидь, проти руху MAGA. І от тут фільм доволі чітко відрізняє себе від «Криків» з їх метанаративом, і починає говорити про те, що відбувається в Штатах прямо зараз, а саме протистояння ліберальної публіки та консервативної. Сам фільм звісно що симпатизує першим, і демонізує других в доволі примітивній манері, але враховуючи експлуатаційну природу «Клоуна Фредді». Окрім традиційної кривавості, стрічка насправді місцями доволі смішна. Наприклад, тут є парубків одного з яких звуть Раст, а іншого Коул, а їх пласке спойлерити вже не буду. Втім я знатно хохотнув з цього. Звісно, якщо не любите експлуатаційне кіно та слешери зокрема, то взагалі нема сенсу братись. Якщо ж навпаки любите кайфанути від такої дуристики й розвантажити мозок – вмикайте сміливо.
Шош додивився і я нарешті «Тиху Наву» від КиївстарТБ, і одночасно залишився задоволений, і ні.Класно, що наші стрімінги продовжують робити спроби створення цікавих серіалів, які потроху але відходять від телемила, але безумовно це все ще перші кроки, а отже їх складно назвати впевненими. Втім з сміливість все ще треба хвалити.«Тиха Нава» – серіал, який безумовно ніякий не трукрайм, а цілком канонічний такий серіальний детектив про маніяка. Як і багато представників жанру, «Нава» спирається на «Твін Пікс» Девіда Лінча, з дрібкою інших джерел для натхнення як от «Декстер» чи «Справжній детектив».Шоу розповідає нам про вигадане містечко Тиха Нава в Київській області, де, власне, і орудує місцевий маніяк, що ґвалтує та вбиває жінок. Одного разу не щастить дівчині головного героя Адама Юшкевича (Олександр Рудинський), останній же вирішує вирушити в Наву й зловити лиходія. Там йому доводиться стикнутись із корупцією, строкатим набором різноманітних персонажів та власним минулим.І, власне, з Рудинського і хочеться почати, бо попри те, що він талановитий актор, переконливого образу в Олександра не вийшло. До самого фіналу мене не покидало відчуття, що Адам доволі пустий персонаж-функція, а Рудинському в цьому образі виглядає просто розгублено, і не в хорошому сенсі. Не знаю, що пішло не так, можливо режисура підкачала, можливо сценарій не дав глибини, а можливо просто вийшов міскаст. Бо за вісім серій я так і не повірив герою Рудинського. З іншими акторами ж навпаки все чудово. Тут і непростий жіночий образ Кіри від Анастасії Пустовіт, і мерзенний Капінус від Михайла Жоніна, і загадковий мисливець у виконанні Олександра Яцентюка, і місцева відьма від Лариси Руснак, і ще купа інших, перераховувати реально довго, бо персонажів тут по-справжньому БАГАТО.Попри цікаву палітру образів в «Тихій Наві», слідкувати за купою цих персонажів непросто, оскільки серіал не особливо старається їх добре представити, а нові герої тут зʼявляються в кожній серії. Десь ближче до восьмої серії в голові вже відчувається справжня каша з персонажів, за винятком центральних.Інша проблема серіалу полягає у невмінні балансувати в тональності. Наприклад, в серіалі є трохи містичних елементів, все ж таки одна з героїнь відьма, однак серіал згадує про містику чи то для галочки, бо ну провінційний дектектив має мати містику, а то сам Лінч відправить до Чорного вігваму, або ж містика взагалі рандомна. От в серіалі згадується, що Тиха Нава в занепаді бо місцева річка пересохла, потім відьма каже, що душі померлих жертв маніяка застрягли тут, і що Адам має їх звільнити та переправити. І потім ця містична складова просто забувається. Не знаю, можливо «Тихій Наві» не вистачило ще пари епізодів, щоб більше розкрити атмосферу і лор міста, бо перші сезони «Твін Пікса» складно уявити без цієї складової. А от автори «Тихої Нави» видно що Лінча дивились, але все ж не до кінця зрозуміли, як саме Девід створив свою телевізійну магію. Але, скажу відверто, серіал все одно цікаво дивитись – нехай він і по сто разів дає глядачам хибний слід стосовно того, хто маніяк, але свої 8 епізодів шоу витримує. А це вже хороший знак. І якщо автори «Нави» зроблять роботу над помилками, чи це зробить хтось геть інший, сам факт, що подібний серіал зʼявився – вже хороший знак.
Подивився в неділю «Альфа» Жюлії Докюрно і не те щоб сильно розчарувався, бо і від її «Титану» був не сильно в захваті.Головна моя претензія (як і до «Титану»), а для чого тут взагалі бодігорор? Докюрно розповідає історію сім’ї крізь перспективу підлітки на ім’я Альфа, якій роблять без її згоди татуювання на якійсь вечірці. За років 7-8 до того, в цьому світі пройшла епідемія загадкового вірусу, що перетворював людей на камінь. Попри всю візуальну красу потворного, метафора Докюрно пласка як двері, і я увесь фільм задавався питанням: якщо ти хочеш поговорити про СНІД та ВІЛ, чому б це не зробити прямолінійно? Можна все списати на художній пафос, або ж на обсесію Докюрно тілом та його деформаціями, втім сам наявність фантастичної хвороби взагалі ніяк не змінює ані контекст, ані саму історію. І добре якби історія була цікава, але амбіції Докюрно грають з нею злий жарт – стрічка просто розвалюється на декілька сенсових шматків, жоден з яких не доведений до кінця. Докюрно хоче поговорити і про СНІД, і про стигматизацію хворих (або потенційно хворих), і про сім’ю, і про тіло. І в результаті ця купа мала розсипається під власною вагою, як один з персонажів в фіналі.Взагалі, є враження, що якби фільм скоротити десь на півгодини, дивитись його було б і простіше, і цікавіше, бо часом темпоритм в фільмі настільки буксує, що стає прямо таки нестерпно, але є тут і вдалі епізоди, шкода що вони фільм не рятують.
Подивився вчора "Служницю" з Сідні Свіні та Амандою Сайфред — новий психологічний трилер від Пола Фіга.Це історія про дівчину Міллі (Сідні Свіні), яка отримує роботу служниці в розкішному будинку подружжя Вінчестерів. Ніна (Аманда Сайфред) — дещо невротична дружина, яка ледь не з першого дня починає упереджено ставитись до головної героїні, чоловік Ніни Ендрю (Брендон Скленар) ледь не еталон — розумний, успішний, чуйний настільки, що всі сусідки пускають по ньому слину. А ще в пари є донька Сісі (Індіана Ель), яку героїня Свіні відверто бісить. Звісно ж поява Міллі зробить так, що шлюб Ніни та Ендрю почне тріщати по швах.У "Служниці" є одна фундаментальна проблема, яку слід одразу ж означити — без спойлерів говорити про це кіно складно, особливо, без головного кульбіту, який відбувається в фільмі приблизно в кінці другого акту. З одного боку, розмова про стрічку без спойлерів однозначно не буде цілісною, з іншого — відкрити головний твіст стрічки означало б позбавити глядачів задоволення (чи роздратування) від цього сюжетного повороту. Але я все ж спробую пройти крізь капельки."Служниця" дійсно ділиться на дві доволі різні частини, кожна з яких має докорінно різну жанрову природу. В першій нам демонструють історію, що легко вписується на сторінки бульварного роману: любовний трикутник трьох красивих людей, де перемогти має молода й зухвала протагоністка. Все це підкреслюється дуже різними рішеннями: від акторської гри, освітлення до вибору саундтреків до деяких епізодів. Місцями слащавість показаного досягає рівнів трилогії "50 відтінків". Місцями ж "Служниця" взагалі за своєю історією нагадує сюжет лінивого порнофільму. Друга ж половина фільму набагато більш трилерна, і заходить вже на територію умовного Фінчера. Подібна зміна перспективи не просто змінює жанрову природу стрічки, але й додає першій її половині більшої цінності. Однак, фільм все ж страждає від літературної першооснови яка то тут, то там вилізає в різних частинах стрічки. Так ми час від часу чуємо внутрішній монолог Міллі, однак з'являється він доволі раптово, і радше в якості милиці, щоб пояснити вже навіть найбільшому дуралею, що відбувається на екрані, і, як на мене, фільм би навіть виграв закадрової начитки від Свіні. Іншим, доволі слабким елементом для мене виявилось минуле головної героїні, яке в певний момент розкривається в усіх деталях, і воно ж підпорядковане основній моралі в стрічці. Однак чи потрібно в "Служниці" глядачу знати всі деталі минулого Міллі? Впевнений, що фільм і без цього добре спрацював. Але загалом, "Служниця" — це непоганий середньобюджетний трилер з талановитими акторами, що доволі компетентно розігрують свої ролі. Тут є і еротика, і загадки, і конфлікт. І, як на мене, подібних фільмів в прокаті давно не вистачає. І судячи із касових зборів — не тільки в мене виникло подібне відчуття.
Якось із запізненням подивився "Едем" Рона Говарда, який із тріском провалився в прокаті. Свого часу бачив змішані відгуки, але так і не взявся за це кіно, і був, насправді, приємно здивований.Тридцяті роки ХХ століття. Доктор Фрідріх Ріттер (Джуд Лоу) із дружиною Дорою (Ванесса Кірбі) переселяється на один з відлюдних островів Галапагос. Його мета — написати новий фундаментальний філософський маніфест, вона ж намагається вилікувати розсіяний склероз. Згодом до них приєднується подружжя Віттмер: Маргарет (Сідні Свіні) та Гайнс (Деніель Брюль) разом із сином останнього. Вони виявляються еталонними поселенцями, і доволі швидко приносять елементи цивілізації на острів. Крихкий баланс між Віттмерами та Ріхтерами ламається, коли на острів заявляється баронеса Елоїза Боске де Вагнер Верхорн (Ана де Армас) разом із своїм прихильниками/прислужниками. Легко було б написати, що саме Ана де Армас є головним атракціоном цього фільму — настільки вона нестерпна антагоністка, що до неї виникає прямо таки фізична відраза, попри зовнішню красу. Якщо це і не найкраща її роль, то точно одна з найбільш знакових та найбільш недооцінених. Однак переконлива тут не тільки де Армас. Джуд Лоу чудовий в ролі доктора-мегаломана з амбіціями філософа. Ванесса Кірбі, можливо, не одразу, але до фіналу добре розкривається. Ну а Брюль і Свіні доволі непогано вжились в роль німецького подружжя, що вочевидь біжить від нацистських реалій батьківщини. Взагалі, "Едем" заснований на цілком реальних подіях, хоть ця фраза вже порядком втратила в цінності, однак перевага фільму в тому, що він дійсно пропонує нетривіальний сюжет із вельми неочевидним фіналом, якщо звісно не знайомитись попередньо із реальною історією. Взагалі цікаво, що взявся за цю історію саме Рон Говард — режисер явно нетиповий для подібного матеріалу, адже в "Едемі" замішана суміш із дослідження насильства, базової людської взаємодії, та цивілізації, як такої. Але, мабуть, немає зараз в Голлівуді режисера, з настільки строкатою фільмографією як у Говарда, тож певною мірою "Едем" є цілком логічною сходинкою в його фільмографії. Скажу відверто, фільм дався мені далеко не з першого разу, і недарма. Тут вкрай повільний початок, який перетерпіти доволі складно. Однак, якщо ж це зробити фільм все ж розквітає. "Едем" явно не якесь видатне кіно, і точно не кращий фільм Говарда, однак це кіно явно заслуговує на те, щоб йому дати шанс. Бо як мінімум це дійсно цікава історія на реальних подіях, яка задає питання щодо сутності цивілізації, та показує на простих архетипах, як ця цивілізація може бути зруйнована, або ж, навпаки, врятована.
А ще подивився перший епізод "Лицаря Сімох Королівств" — і поки що я отримав рівно все те, на що і чекав. Тон більш легкий на відміну від "Дому Драконів" та "Гри Престолів", ставки нижче, але від цього й цікавіша перспектива. Але головне, що "Лицар" подарував вже в першій серії — це класну атмосферу лицарського турніра з усіма його розвагами та фестивальністю. Тут вам і ляльковий театр, і пихаті лорди з лицарями, і норовливі куртизанки, і звісно ж гулянки з танцями до упаду. Розумію, що комусь все це може здатись дещо повільним, але вступна серія на то і вступна, щоб познайомити нас із героями. До того ж, де що, якщо мене не зраджує пам'ять, з книжки таки підрізали, але чисто для того, щоб не спойлерити подальший сюжет. Приблизно як в "Грі Престолів" прибрали купу пророчих снів, щоб не спойлерити ключові моменти історії.Ну і це мабуть той рідкий випадок, коли я навіть порекомендую дочекатись усіх шести епізодів та подивитись серіал залпом — вийде чудовий вечір на лицарському турнірі у Вестеросі.
TGLIST.COM.UA
