Софос

📖 Безкоштовна лекція Діани Клочко про історію книгиВпродовж ХХ століття утвердилась думка, що Іван Федорович є «першодрукарем», що саме він, надрукувавши в Острозі першу повну Біблію, перекладену церковнослов’янською мовою, здійснив технологічний і естетичний переворот, рівний для нас за значенням виданням Гутенберга.Однак цей погляд, що багато в чому базується на походженні Федорова/Федоровича, мав ідеологічне підґрунтя: він відсував у тінь книги венеційця Альдо Мануція та замовчував або «понижував» роль і значення інших друкованих видань, що з’являлись на українських землях до того, як сюди прибув Федорович.Чому це сталося і як сьогодні можна трактувати цивілізаційно-технологічний поступ у появі й розповсюдженні друкованих видань початку XVI ст. на наших теренах – про це йтиметься в третій лекції авторського циклу «Мистецтво книги в Україні: тисячолітня історія».📍 21 квітня 18:00📍 КМЦ, зала «Колізей» (2-ий поверх)вул. Іллінська, 9 (вхід - через прохідну на вул. Волоській, 8/5).📍 Вхід вільний

Серед широко відомих комуністичних лозунгів на кшталт "Мир. Труд. Май." на теренах УРСР були не менш популярні гасла, зокрема "Ленін. Партія. Народ/Комсомол", що активно експлуатувалися радянською пропагандою для формування людини нового типу — homo soveticus. Окрім рідкісного монументального мистецтва, ідеологічна обробка громадян здебільшого відбувалася засиллям банерів та транспарантів, які часто можна було побачити на торцях типових архітектурних споруд. Але окремим пунктом "дизайн коду" Києва з 1960-х стають велетенські надписи на дахах висоток. Куца фантазія парторгів та методологічна необхідність призводили до повторюваності агітації. У нашому місті було щонайменше два райони — Русанівка (фото 3) та Виноградар, де будівлі "прикрашали" ідентичними словами. Однак у випадку з Виноградарем (з 1975 р.) вже бачимо використання російської мови, пов'язане з приходом до влади в ЦК КПУ Володимира Щербицького — одного з ідеологів зросійщення України. Більше цікавого почуєте на екскурсії 4 квітня!

Ходіть на моновиставку Караваджо в Будинку митрополита на території Софії Київської!"Поцілунок Іуди", викрадений у 2008 році з Одеського музею західного та східного мистецтва, оповитий загадковою детективною історією. А ще він має молодшого на кілька років "брата-близнюка" в Національній галереї Ірландії.Музейна наглядачка була так розчулена візитом школярів, що провела нам невеличку безкоштовну екскурсію єдиною в Києві житловою спорудою доби бароко. Пані поділилася, що молодь майже не приходить і побачити юних відвідувачів — велика рідкість...Гадаю, просто мало хто чув про цю унікальну експозицію, що триватиме до квітня. В Мілані у січні 2018 року я бачив чергу на виставку робіт великого італійця Караваджо, бо на батьківщині і у світі його ім'я — справжній бренд. Ще належить багато працювати над популяризацією класиків живопису серед українців, аби нашими культурними надбаннями захоплювалася не тільки делегація ЄС на чолі з Урсулою фон дер Ляєн, а передусім цінувало власне суспільство.

Що для кожного з нас є 4 роки великої війни, 12 останніх років боротьби, століття історичного протистояння з ворогом? Наше сприйняття залежить від конкретного моменту і точки перебування у просторі, тому цифри мають не більше, аніж символічне значення. 4 роки для українця за кордоном, для українця в тилу, для українця на фронті та українця в полоні — це абсолютно різні чотири роки. Ми існуємо в часі. Час розширюється, стискається, він невблаганно повільний і заразом швидкоплинний. Час грає за нас, грає проти нас. Він байдужий, невпинний і всевладний.І те, що ми можемо про це міркувати — вже великий здобуток, бо ми живі. На жаль, далеко не усі — і це найбільша трагедія. Скільки би слів не було сказано, ніщо і ніхто вже не поверне з того світу наших друзів та близьких, яких забрала війна. Можна бути скільки завгодно вдячним тим, хто живим щитом зупиняє хаос, даруючи шанс на ще один день. Однак навряд чи розуміння про справжню цінність і вагу самопожертви прийде, поки кожен сам не замарає рукі у крові, не вистраждає кожну втрату, не опиниться на зламі світогляду.Ніщо не розрадить вдову, сироту, побратима, вбитих горем батьків, що змушені ховати єдину дитину. Не існує перемоги і справедливості, яка би втішила цих людей. Для них життя стає безбарвним, якщо не беззмістовним. З часом тільки приходить усвідомлення абсурдності, неминучості та безальтернативності того, що відбувається насправді. Цинізм у тому, що одні мають помирати, аби жили інші. Однак іншого шляху просто не існує. Інакше задушать усіх — і це теж лише питання часу.Найстрашніше раптом опинитися в двох паралельних вимірах: в одному війна — це лише незручний фон, в іншому — болюча реальність, яка ламає і слабких, і сильних. Divide et impera. Якщо не хочемо програти і втратити себе, людську подобу, совість та гідність, маємо пам'ятати тих, хто вигризав безцінний час, чесно щодня відповідаючи собі ж на питання: хто ми, навіщо ми тут і задля чого досі дихаємо? Якщо робити усе від нас залежне, можливо, тоді перестане бути соромно перед мертвими, у яких ми у вічному боргу.

Досі пам'ятаю, як у останній день розстрілів на Майдані ми разом з батьком поїхали в гараж за кустарними засобами самозахисту. В місті панувала зловіща тиша. Вже місяць як по Києву працювали "ескадрони смерті"— групи силовиків, що викрадали активістів на вулицях та в лікарнях, тому зустріти поодиноких перехожих було великою удачею. У вагоні метро, яке 18 лютого 2014 вперше в історії повністю зупиниться, ми додому поверталися одні. Батько дав мені настанови як діяти у разі, якщо з ним щось станеться. Я відчував, мене готують до найгіршого сценарію, але навіть у той напружений момент неможливо було передбачити що відбудеться протягом наступних тижнів. Виявилося, це була війна. Десятки беззбройних відчайдухів йшли на смерть, своєю жертвою виборюючи час на усвідомлення історичної ролі протистояння, що тоді тільки розпочиналося і досі триває. 12 років тому найсміливіші українці зробили перший вольовий крок до нової справжньої незалежності, демонструючи світу і насамперед ворогу, що жодні кулі не здатні знищити гідність та змусити мовчати. Небесна Сотня стала символом непокори, у якій кожне ім'я після гибелі залунало ще гучніше, пробуджуючи сотні тисяч громадян від летаргічного сну безпам'ятства.

📽 РАНКОВИЙ КІНОКЛУБ. "АДА"Запрошуємо на благодійний перегляд документальної стрічки Аліни Маточкіної про неймовірний тандем столичних монументалістів. Це історія любові, творчості та боротьби за спадщину. У 1982 році в Києві незаконно знищили найбільший витвір мистецтва Європи — Стіну Пам'яті. А разом з нею з історії були викреслені імена двох її авторів – Ади Рибачук та Володимира Мельніченка. Усі спроби домогтися справедливості та бути почутими призводять до ще більшого опору влади проти митців. У 2004 році їх майстерню у центрі Києва незаконно списали і намагалися забрати. Протягом 8 років знімальна група спостерігає за розвитком подій, за мужністю Володимира, який, попри похилий вік, продовжує свою боротьбу в ім'я Ади та їхньої спільної творчості, за тим, як він у результаті за участю нового покоління досягає колосальних результатів.📍 Де? Клуб ім. Лобановського (м. Деміївська)⏰ Коли? Неділя 22 лютого об 11:59💰 Вартість? Вільний донат (50% на 31 ОМБР)✅ Для реєстрації лишайте + у коментарях

Сьогодні на Байковому я ховав подругу дитинства. 32 роки. Всього на рік старша від мене. Її вбила не ракета, не наркотики, не трагічний випадок. Я гадаю, вона загинула від "розриву" з сутністю.Моя життєва філософія передбачає потенційну наявність в кожної людини певного місця в системі координат реальності. Коли ми намагаємося бути "не собою", втілюючи бажане/нав'язане насилу, відбувається травматизація психіки. І кожен долає це випробування дуже по різному. Хтось витримує, загартовується — інші ж ламаються...Є речі, на які ми здатні впливати, а є те, що наперед визначено і неможливо змінити. Якщо жаданий для досягнення образ різко не корелює з єством особистості, це призводить до величезного навантаження та відповідальності. Як наслідок: перевтома, розлади, фобії. Страх визнати перед іншими, та насамперед зізнатися собі, що насправді ти — не той, яким прагнув бути, яким тебе малювала уява, яким тебе хотіли бачити. Що насправді ти вразлива, тендітна та крихка натура, яка може впасти духом під тягарем викликів, що навалюються, як правило, практично одночасно.От і продовжують нещасні, в стрімкому прагненні щастя, тягнути лямку, дедалі сильніше руйнуючи зв'язки з власною природою. Не вважаю, що це невиправний фаталізм і не закликаю смиренно опустити руки та нічого не робити. Ні. Має бути розвиток, але поміркованим, розсудливим, поступовим, відповідно до об'єктивних розумових та фізичних здібностей. Я прагну, аби ми дослухалися до себе справжніх, не виснажували тіло та розум в бездумній гонитві за примарним успіхом, не намагалися щось комусь довести, ведучи себе до краю. Кажіть близьким, коли вам зле і дбайте про своє здоров'я — допоможіть собі, аби мати змогу надавати допомогу оточуючим. Особливо тим, хто її справді потребує.

Сьогодні виповнюється 111 років від дня народження видатного українського художника-графіка Якова Гніздовського!Ним пишається чисельна українська діаспора з США і Канади. І хоча на Батьківщині про нього почули лише в 1990-х роках, його творчість сміливо можна назвати номером один для патріотів країни, незалежно від місця їх проживання. Гніздовський оздоблював іконостас для української греко-католицької церкви святої Трійці в Керганксоні (США), а ще він залишив по собі сотні картин, більше ніж 300 гравюр (ксилографії, офорти та ліногравюри). Свого часу дві його роботи – “Зимовий пейзаж” і “Соняшник” (фото №3 і 4) прикрашали кабінет президента США Джона Кеннеді в Білому домі, які придбала для чоловіка його дружина Жаклін.Нині твори Гніздовського зберігаються у приватних колекціях та музеях США, зокрема, в бібліотеці Конгресу, у Музеї модерного мистецтва в Більбао й інших найвідоміших музеях і художніх галереях світу.🎨 До 1 лютого встигаєте у Музей діаспори (м. Арсенальна) на виставку творів митця. Деталі

📽 РАНКОВИЙ КІНОКЛУБ. "ЗЕМЛЯ ІВАНА"Поки тривають морози, продовжуємо збирати усіх поціновувачів на покази цікавого українського кіно в теплих стінах нашого арт-простору. Цього разу дивимось документальну роботу режисера Андрія Лисецького про одного з останніх народних художників України — Івана Приходька. Подія присвячена нещодавній виставці пам'яті митця в Українському Домі."Земля Івана" — це нарис про самоука, що живе в селі під Києвом і все, що виходить з-під його пензликів чи різця – наївне та чесне мистецтво. Чи проміняє він маленьку сільську хатинку на гламурне міське життя, розливи Дніпра, сади та поля – на галерейні зали й товариство арт-критиків та агентів?Стрічка здобула низку престижних нагород, зокрема на конкурсі Docudays UA, премії "Кіноколо", фестивалях Kharkiv MeetDocs, «Бастау» (Казахстан) та Pordenone Docs Fest (Італія).📍 Де? Клуб ім. Лобановського (м. Деміївська)⏰ Коли? Неділя 1 лютого об 11:59💰 Скільки? Вільний донат (50% на 31 ОМБР)✅ Для реєстрації лишайте + у коментарях

А це ми у Фастові під час найпершої Дружньої Подорожі у липні 2024 року дивимося на вагон-музей Злуки УНР та ЗУНРСьогодні вся країна відзначає День Соборності, адже 22 січня 1919 року було підписано Акт об'єднання двох українських держав в одну унітарну. Але перший проєкт попереднього договору було укладено Петлюрою та Винниченком ще 1 грудня 1918 року на станції "Фастів" саме у вагоні, що на фото.Унікальну нині пам'ятку, в якій творилася історія відродженої Української держави в часи революцій та змін, називали єдиною на весь світ «столицею на колесах»: «У вагоні — Директорія, під вагоном — територія». Адже кожне нове місто, в яке прибував вагон із членами Директорії, ставало новою столицею — Фастів, Житомир, Сарни, Кам'янець-Подільський.Попри нещодавні потужні обстріли Фастівського вокзалу, музей вцілів, залишаючись одним з важливих символів боротьби за національну свободу та українську ідентичність. Сподіваюсь, уроки історії будуть засвоєні і ми не втратимо державність як сто років тому.