cмутний.

Його погляд ковзав білими схиламине гірше за вічно-щасливих європейських пенсіонерів.І тут, коли підйомник на мить завис, його очі вчепилися в одну точку.Довгий білий слід, протяжний, комічний слід розрізав цнотливу сніжну вершину.Це він. 10 хвилин назад. До того, як сісти на підйомник - переплутав напрямок траси, вилетів у те, що модними словами називають "free ride", а по-нашому: "йопт твою мать, а-а-а-а",і бог-знає-як докатився на своїх лижах до спуску.Але слід йому подобався.Нічого поруч. Біла гора.І тут - дві нерівні конкістадорські смуги, першопроходця й мандрівника!Так-то! Всі хай бачать! Одвічна мантра: "Треба залишити якийсь слід після себе...", розгорнулася перед ним безпосередньо-буквальною метафорою.Він був задоволений.Ще один спуск вниз.Більш успішний, хоча снігу намело за пʼять хвилин стільки,що з розпізнавальних знаків траси - залишилися лише баклажанові штанці його дівчини.Знову підйомник.Він знімає свої рукавиці, окуляри, як раптом...Слід зник.Він хоче переконатися, панічно озирається назад, йорзає на сидінні: "Невже... Та ну, та як же... Буквально ж...", але гора відповідає йому монотонно-білою картиною, нудною та ідеальною.Слід замело. Наче його ніколи й не було.Дівчина посміхається, розповідає щось про звук кроків, а йому...Йому стало так сумно. Його улюблене: "Треба залишити якийсь слід після себе...", раптово стало поганим жартом."Такий-от і залишиш...", похмуро подумав він.Підйомник дістався вершини. Баклажанові штанці полетіли вперед.А він...Він розігнався, і одразу чкурнув аж до самого краю траси,пролетів три повороти, і вилетів на те, що модними словами називають "free ride",а він називав: "я щас цю гору так пошматую, що ви, сука, всі побачите,що я тут був!..". . .На наступний ранок ніхто нікуди не поїхав, через штормове попередження.За ніч насипало стільки снігу,що замело навіть підйомники.

Коли мені було 19 років - я робив вистави про російських письменників. Коли їм 19 років - вони збирають сотню людей в Києві, аби ставити вертеп і збирати гроші на дітей, які втратили батьків через росію. Коли мені було 19 років - найстрашніше, що зі мною ставалося, це викладачка з міжнародних економічних відносин. Коли їм 19 років - вони зідзвонюються серед блекауту в -20, аби організувати екскурсію для підлітків, планують власний табір в горах, після чергового ракетного обстрілу, займаються з дітьми в бомбосховищах, і жодна з них - не бачить тут нічого страшнóго!Коли мені було 19 років - гроші я витрачав на піцу в домінос, цигарки і таксі.Коли їм 19 років - гроші вони витрачають на те, аби забронювати локацію під лекцію про УПА, купити дітям маски для тренажу і зібрати чотири зірки для різдвяної ходи. Останні гроші. Повірте мені, я - свідок. Одне з відео зверху - їх «корпоратив» в МакДональдзі.Все це про зірницю, чотири дівчини, одну з яких - я люблю більше за все на цьому світі, але й решта - теж заслуговують вашої любові, уваги, аплодисментів, і… грошей.Дівчата відкрили монобазу, бо хочуть мати можливість робити ще крутіші івенти, а коли тобі 19… грошей в тебе не так багато. Особливо, якщо ти не довбойоб, який ставить вистави про російських письменників.Тож я наполягаю,аби ви підписались ось тут.А також - репостнули цей пост. Аби мати можливість ходити на їх івенти, бачити, якими надзвичайними можуть бути люди в 19, а якщо ви живете далеко - то просто знати, що хоча б раз в місяць - ви точно робите хорошу справу.Не те,що я в 19.

Отже, Київрада не опублікувала мою петицію про відсторонення Кличка. У неї був законний строк – 2 робочих дні. За цей час вона мала або оприлюднити петицію, або написати мені офіційну відмову з обґрунтуванням. Не відбулось нічого з цього. Вони просто її проігнорували. На гарячій лінії сервісу петицій сказали «Хз, пишіть звернення до міськради». Натомість пародійну і безграмотну петицію в підтримку Кличка від нас же вчора опублікували, хоча її реєстрували пізніше. Це пряме порушення моїх прав як мешканця Києва і повне знущання з інструментів цифровоі демократії. Навіщо нам взагалі потрібні петиції, якщо ви пропускаєте тільки зручну маячню, навіть якщо вона суперечить усім вимогам? Що будемо робити далі: 1. Позов до суду. Зобовʼяжемо Київраду опублікувати петицію. Це питання принципу і права. Відповідна судова практика є, шкода, що в Київраді про неї не знають. 2. Розпочинаємо місцеву ініціативу. Це ще один інструмент місцевої демократії. По суті, це проєкт рішення, тільки написаний не депутатами, а громадою. Ми зробимо проєкт рішення про відсторонення Кличка, зберемо під нього фізичні підписи і передамо в Київраду. Вона буде зобовʼязана її розглядати. Жодних ілюзій немає, але треба зламати міф того, що всі незадоволені міською владою – це чиїсь боти. Ні, це реальні люди, які заслуговують на те, щоб їхню позицію побачили, почули і відчули. Обидва кроки вимагатимуть деяких організаційних моментів, і я незабаром повернусь з усією інформацією. Залишайтесь тут і дякую, хто підтримує і допомагає.

потрібен живим чужим...Сьогодні я читав листи англійського капітана,який був кореспондентом у шведському війську,коли ті, разом з Мазепою,воювали проти рашки.Імʼя того англійця - майже стерлося з моєї памʼяті, але... шматок "талона" на документи з архіву випав з моєї кишені на скандинавське ліжечко...Джеймс Джефферіс! Твоє імʼя врятовано!Ким би ти не був - дякую тобі!Взагалі, це було так прикольно,бо зберігаються ж в архівах, зазвичай: листи відомих письменників, поетів, полководців... А це - просто Джеймс Джефферіс! Just a dude on a mission,якого англійці відправили бути кореспондентом при Шведському поході.Чи міг Джеймс Джефферіс колись дізнатися,що a ukrainian boy буде читати what he wrote to his supervisor... у 1700-их роках?Я прям розкажу!Може ви не розумієте мого захоплення цією знахідкою,але ці листи... Вони цікаві саме своєю банальністю, розумієте?Він - це ж кожен з нас, дивіться:У Джеймса Джефферіса поступово падам ентузіазм... Якщо спочатку він такий: "Дякую королівському двору за цю можливість, дякую, ще раз дякую, я не підведу корону, я буду все описувати, дякую за цю місію!..",то через пару листів: "Ми йдемо вже третій день...", потім ще через місяць: "Ми чомусь йдемо вже 15 день...", потім: "Куди ми йдемо ось вже стільки днів?!", потім: "Краще б ми взагалі не йшли..." потім: "Ми прийшли, зайняли облогу у Полтави. Потім знову пішли. Нащо ми тоді йшли?", і так далі!Це не "предсмертна записка Шекспіра", не "останні листи Наполеона", це просто робочі листи якогось англійця, 300 років назад,який жив собі й працював, щось розповідав, В ІНТЕРНЕТІ НАВІТЬ НЕМАЄ ЖОДНОГО ЙОГО ФОТО.і ось я тут читаю прям кожен його крок: яка риба несмачна, як холодно було, який Карл XII був злий, коли впав з коня, як Швеція йому взагалі не подобається,і як він хоче додомцю в рідний Лондон,як він розчарований, що вони дуже довго йшли, прийшли,і потім знову кудись пішли..., і як він лається на це, в дуже стриманій Британській манері, бо це ж листи до королівського двору.Далі склалася (виключно з листів) біографія у хлопця надзвичайна! Шведи (злі, бо проїбали), подумали, що проїбали через нього (не тільки, але англієць щось мутний тіп), і арештували його. Та віддали у москоу. Бо думали, що його листи додому - це шпигунство на пьотра першого.І він пише, дуже любʼязно, але я прям відчуваю крізь стриманий англійський текст,як горить жопа у милого Джеймса Джефферіса!"Любий мілорде! Сталася... оказія! Листи надсилайте не в шведський двір, а... Well, поки не знаю куди, бо мене везуть віддавати в росію! Я не хочу в росію. Чи не могли б ви, милий лорде, прислати якийсь документик, що я дуже потрібен королівському двору, і що я чесно-чесно не шпигун російський,бо росіяни можуть не повірити мені на слово, що я не їх шпигун, а з документом - повірять. Напевно. Я не знаю. Це росіяни. Мені страшно. Милий лорде! Оформте документік, будь ласка, поки я ще живий, якщо вам, звісно, зручно це зробити!Дякую!Джеймс Джефферіс"Його повертають з росії,і знову відправляють до шведського двору, в місто Bender (батько наш БЄНДЄРА?)Де він сидить і бачить Пилипа Орлика, Карла ХІІ, і дуже сумного Мазепу.І пише королівському двору, і тут знову видно такий собі англійський гумор,і дипломатичну ввічливість Джеймса Джефферіса: "Милий лорде!Перша моя експедиція пройшла настільки успішно,що я, звісно ж, РОЗУМІЮ, ЧОМУ МЕНЕ ЗНОВУ СЮДИ ВІДПРАВИЛИ!І Я НЕ МОЖУ СЛОВАМИ, СЛІВ ТАКИХ НЕМА,ЩОБ МОЮ ВДЯЧНІСТЬ ОПИСАТИ,ЩО Я ЗНОВУ ЗІ ШВЕДАМИ!"Ну і далі Джеймс Джефферіс бачить контституцію Орлика,смерть Мазепи, і життя Карла ХII... і так далі, і так далі.Нахуя я тобі це розповів?Бо це тобі не Наполеон. Не Бах і не Петлюра. Це просто - Джеймс Джефферіс,який писав щось, що читало декілька людей при королівському дворі, (якщо читали),а сьогодні... читав хлопчик, із паспортом тієї країни,боротьбу за яку - бачив Джеймс Джефферіс у 1700-их роках...Тільки Джеймс побачив, як країні не вдалося.А хлопчик бачить, як вдається. І ти бачиш.

Провал спецслужб рф ― командир РДК Денис Нікітін живий, а отримані пів мільйона доларів за його ліквідацію посилять спецпідрозділи ГУР Убивство Дениса Капустіна (відомий ще як Денис Нікітін та White Rex), командира підрозділу “Російський Добровольчий Корпус”, який воює проти москви у складі “Спецпідрозділу Тимура” ГУР МО України, замовили спецслужби держави-агресора росії та виділили на реалізацію злочину пів мільйона доларів. У результаті комплексної спецоперації ГУР МО України, яка тривала понад місяць, збережено життя командира РДК Дениса Капустіна, якого російський диктатор владімір путін вважає особистим ворогом, а також встановлено коло осіб ― замовників злочину у російських спецслужбах та виконавців. “Нашою стороною також була отримана відповідна сума коштів, виділена російськими спецслужбами для реалізації даного злочину. Станом на зараз, командир РДК знаходиться на території України та готується продовжити виконання поставлених завдань”, ― повідомив командир “Спецпідрозділу Тимура”.

З приводу Ані Одинець...У світі є багато людей, з думкою яких ви можете бути не згодні.Найсумніше, коли це близькі люди, і не завжди є сили чи можливість з ними сперечатися.Я сам 1.5 року був у стосунках, де в багато чому - мої погляди не збігалися з поглядами партнера. Мені було важко, неприємно і сумно, хоча поділитися цим публічно я, очевидно, не міг.Бо ви ж наче маєте бути «одне ціле» для суспільства.Аня Одинець у близьких стосунках з людиною, яка, по якимось причинам - категорично ненавидить МУР,але те, що ми бачимо в спільних чатах, те, що ви хочете робити - переходить межу. Одинець - наша. І ми разом багато пережили. Вона - частина сімʼї.Її погляди можуть відрізнятися від поглядів людини, з якою вона в стосунках.Сперечатись, захищати публічно - не завжди є сили,я знаю це по своєму досвіду. Але, шановне активне ядро аудиторії - не варто переносити свою незгоду з хлопцем Ані - на хейт до самої Ані.Друге.Те, що у самої Одинець є інколи ну дуже суперечливі погляди на питання ЛГБТ-спільноти, це, на жаль - істина з якою нам доводиться миритися. Але, якщо дружити завжди лише з тими, з ким ти в усьому збігаєшся - то не матимеш цікавих дискусій. Ми її вчимо, вона нас вчить, всі разом йдуть цей шлях і розвиваються. Але,вона як була,так і є - частиною нашої сімʼї.А сімʼя - це про підтримку,а не про те, що ти виганяєш людину з дому через будь-який пройоб.

Нашій оборонній сфері не вистачає...режисури.Оборонка не має навіть одного відсотка від тієї навички зацікавлювати глядача,яку маємо ми - кіношники.Ті, хто пише сценарії та знімає короткі метри.До війни я працював саме режисером - так само знімав і писав. За повномасштабку я пройшов шлях від піхотинця до оператора розвідувальних дронів,а від оператора дронів камікадзе до частини найефективнішої в країні команди, яка поширює знання про військові технології - Victory Drones.Я хочу поділитись з колегами-кіношниками кількома думками, які я зрозумів за цей шлях.Поки ти читаєш цей текст, під Покровськом російська штурмова група наближається до нори нашого піхотинця. Логістика на позиції вибита через оптоволоконні дрони, а мобілізація в країні провалена - тому в нього немає ні боєкомплекту, ні людей поруч, щоб відбити штурм.Щоб він вижив,нашому екіпажу FPV в десяти кілометрах позаду треба використати кілька навичок -від "зрозуміти по стріму з мавіка, на яку саме з сотень позицій насувається штурм." до "спорядити дрон" і "чітко вʼїбати"Частоти, орієнтування по картах, моторика.Але щоб вміти це робити - пілот дрона мав цьому навчитись.Навіть солдат збройних сил не може вчитись, тому, що його не цікавить. Мозок тупо не формує нові нейронні звʼязки.Тому майбутньому пілоту має стати цікаво, коли він вперше, тремтячими руками, відкрив курс по дронам на БЗВП.А для цього - курс треба добре прописати, зняти та змонтувати. Всю технічну мову - пояснити на етапі сценарій, всі канцеляризми - вирізати на монтажі.Кожен документаліст розуміє про що мова. Ми це робимо кожен раз, коли знімаємо документалку. Наскільки добре ми зможемо розговорити свого персонажа, настільки і зростає наш шанс презентувати свій фільм на фестивалі з безкоштовним вином.Щось схоже і з освітою для військових.Наскільки "цікаво" "смотрібєльно" і "живо" створений курс для умовного оператора FPV,настільки "смотрібєльна" буде його картинка в окулярах.І настільки цілим буде піхотинець,який молиться на роботу союзних дронів.Ми з вами,любі мої колеги -краще всіх вміємо писати захоплюючі текста навіть на складні теми,і робити хороші інтервʼю навіть з тими, хто пʼять разів розказує одну і ту саму нудну історію.І саме ваш талант ми шукаємо.Наші курси пройшло більше чверті мільйона українців.І прямо зараз ми в Victory Drones починаємо роботу над новими.Якщо ти працюєш в кіно або медіа - режисером, оператором сценаристом, або ж СММником, таргетологом та продюсером - ми хочемо щоб твої навички зробили цей курс цікавим, якісним і зрозумілим.Щоб кожен піхотинець на фронті бачив,що пілоту позаду нього було цікаво під час навчання.Заповнюй форму -https://forms.gle/WX3Fqw5DurJdSJYn8Детальніше про Victory Drones:https://www.victory-drones.com/

Це - Женя...Вона актриса,яка взагалі не мала сидіти на цій сцені, закутана в українській прапор. Не мала прокидатися кожного дня о 04:00, слідкувати за збором заліза й декорацій, командувати вантажниками, зривати голос і сидіти на локації ще години 4, коли усі аплодисменти вивітрилися, а актори, балет і я - вже 2 години як відпочивають в готельних номерах. Не мала ця Женя їздити у фурі з дорослими мужиками нічними трасами, не мала організовувати логістику, не мала залазити на висоту 20 метрів без страховки, і слідкувати, чи вмикається неоновий хрест. Не мала Женя, ця прекрасна актриса (підкреслюю) - цим усім займатися.Вона просто ходила на наші репетиції, щось підказувала по сценах, ставала зі мною в пару, аби поставити фехтування на «Як розвалити імперію?», т.д.Але в фінальні дні перед премʼєрою, коли кожен мав бути на своєму місті,сталося так, що саме Женя взяла на себе весь сценічний департамент. Не мала це робити. Але раптово, чомусь,у цієї чудової актриси - знайшлися сили, сміливість і безумство - організувати те,що навіть я - боявся б на себе брати. І тепер - Женя голова сценічного департаменту Ребелії.І якщо ви бачите виставу,кожен раз, де б вона не проходила,ви маєте знати,що вона починаєтьсяне з гриму, не з автобусу з наклейкою «МУР» у вашому місті,не з репетиції з акторами,не з розминки балету,навіть не з включення першого світлового приладу.Вона починається задовго до цього, з Жені, яка приїжджає в кожне місто о 05:00 ранку,розгрібає фури й виставляє реквізит.І закінчується,не тоді, коли ви стоїте з гордо піднятим тризубом на руці,а коли Женя,о другій ночі, все зібрав з темного майданчика - нарешті має можливістьпіти поспати дві години,до наступного виїзду о 04:00.

і ми… перемогли? ..Мене мучить дуже дивне переживання, яке я хочу виписати сюди.Можливо, коли я це сформулюю - мені стане легше. З моменту виходу «Ребелії», я відчуваю дуже багато емоцій. Але жодну з них, на жаль - я не можу охарактеризувати як «щастя».Намагаюсь вже майже силоміць, кидаю себе в нього, ну давай, дурнику, відчувай!Але не виходить.Все не можу зрозуміти,що не так? Тур - розпродано, вистава ця - краще ніж все, що було.Буде більше вистав, мене оточують дуже талановиті люди, нам вдалося… Нічого не допомагає. Коли стався успіх «романтики», я одразу поставив мету: «ти маєш зробити щось краще». Ти маєш доказати, що успіх був неодноразовий. Що ти не залишися в історії, як автор «Ти [Романтика]».Ми писали, працювали, ставили.Доставили до того,що «РЕБЕЛІЯ» - дійсно краще. І якщо я залишусь в історії виключно як автор «романтики» і «ребелії» - мене це влаштовує. Але від чого ж так неспокійно?Я… не знаю. Я шукав відповідь, писав другу частину цього тексту багато разів, переписував,але все одно - виходила якась дурня.Тільки Марк Аврелій допомагає. Ніякої не буде історії, ніким ти не залишишся, аби тільки кожен день проводив з користю чи задоволенням. Я зараз відчуваю себе корисним,також смачно поїв тільки що,тому відчуваю себе задоволеним. Щасливим я себе відчуваю… разом з нею, напевно що. Як це наївно і дурно все, згоден.

Якось я був присутнім на перемовинах з однією артисткою й мав знімати їй кліп. Пропонував цікаві варіанти, показував, як роблять, наприклад, в Англії. У відповідь отримав прохання зробити для наших людей - «простєнька». Або коли я показував демки «Ти [Романтики]», то люди дивилися на нас як на божевільних. Хтось співчував, бо в цей проєкт, нібито, мало хто повірить. А хтось казав, що це революційно, безумовно, але 47 хвилин бубнєжа про письменників Розстріляного Відродження не слухатимуть. Але, бачите, виявляється, що ці фахівці недооцінюють українського глядача. Чому існує така проблема?Тому що наш топовий продукт, який дивилися найбільше людей – особливо до повномасштабного вторгнення – був насичений російським ринком. Людям згодовували всіляку ху#ню. Бо це легше. Бо це рейтинги. Якийсь відос комедійний, де людей, не знаю, змушують жерти какашки, завжди дивитиметься більше людей. І ми з вами теж його подивимося, щоб розслабити мозок швидше, ніж 20-ти хвилинне відео про прем'єру Березоля. Це просто закон природи. Мозок хоче відпочивати. Але треба просто намагатися зробити так, щоб історію постановки театру Березіль було так само цікаво дивитися, як челенджі, розумієте? І це дуже складна праця. Вона потребує компромісів, вона потребує сміливого ставлення до історії, до класиків.  Юрій Шевельов писав про те, що у нас до книги й досі залишилося візантійське ставлення. Але від цього, насправді, до спалення книг на площах – один крок, адже це два боки однієї медалі, розумієте? А в розвинених країнах книга – це entertainment, твій друг. Так само й театр – не храм. Ні. Чому театр – храм? Я от якось мав нагоду подивитися бродвейську виставу наживо. І спершу, як пересічний український глядач, я просто оху#в з того, як публіка спокійно бере з собою на перегляд вистави пиво та попкорн. Уявіть: актор на сцені грає драматичну сцену кохання з Дейзі під звуки поїдання попкорну і відкривання пива. Проте потім я зрозумів, що в цей момент у кожного з глядачів руки не зайняті телефоном. Розумієте? Вони насолоджуються кожним моментом. Вони отримують повний цикл задоволення. І я впевнений, що дехто з наших критиків сказав би: «О, це не духовно!»; «Де ідея?»; «Де мораль?»; «Де катарсис?». А разом з тим, як тільки залетить якась наша дурня на Захід, навіть якщо вона максимально проста і попсова, але це дивляться десь в Америці, ті самі критики казатимуть, що це геніально, що це основа українського культури, це база, це фундамент. І тому треба бути простішим, розумієте? Я так багато срався з різними представниками вищих інтелігентних кіл, і вони розділилися у своїх думках щодо «Ти [Романтики]». Одні казали, що нарешті хтось показав живих та класних письменників, не канонічних, інші ж обурювалися, бо що ж це за слова «Бі Бо Бу, я поезію…», як так можна. Але можна, бо ж хто заборонить? І от мені здається, що це ставлення до культури, історії, письменників як до чогось святого – це те, що їх і вбиває.