Сергій Жадан

Вперше ми з Владом посварились років 20 тому. Власне, познайомились і відразу посварились. Обидва східняки, заговорили про Схід, і понеслось. Я земляків ідеалізував, Влад – демонізував. Сварка не була агресивна, скоріше дружня й іронічна – мовляв, ну що ти мені говориш. В цьому були емоції, але й було розуміння того, що ми говоримо про спільну справу, про спільний формат. Наш формат.Сьогодні, коли Влад відійшов, хочеться ще раз наголосити, як для багато для нашої української справи важать особистості. Зрозуміло, що державу тримають інституції, проте за часів і обставин, коли інституції молоді і не випрацювані, коли держава лише обживає свій простір і заповнює свій периметр, куди важливішими є не так «українці на зарплаті», які виконують свої службові обов’язки за будь-якого начальства, як українці за покликанням, котрі виконують свій життєвий чин (часто – всупереч начальству). Так було за Чикаленка. Так було і за Кириченка. Так буде ще якийсь час, доки наш формат кінцево не відформатизується і ми просто будемо собою.А наразі лишається дякувати подвижникам і ентузіастам – тим, хто наповнює цей простір сенсом, лишаючи по собі свої ідеї та свої справи.Нам усім пощастило із Владиславом Кириченком. Це той випадок, коли навіть складний характер був націєтворчим.П.С. На фото – тисяча книг, яку ми зібрали на «Хартію» від українських видавців. Тут є і кілька пачок від «Нашого формату». Книжки, які Влад устиг надрукувати і передати на українське військо. Книжки, які є предметною пам’яттю про нього і предметною розмовою про Україну. Зараз передаємо їх на підрозділи.

Друзі в Харкові, приходьте!Презентація книги «Важка метафізика» харківсько-одеської поетки та юнгіанської психологині Варвари Чорної.У своїх віршах авторка іронічно переосмислює міфологічні та казкові сюжети в сучасній реальності, мандрує соціальними та асоціальними контекстами, складає вигадливі мозаїки сенсів, грає міськими наративами та деконструює звичний хід речей.Як пише Сергій Жадан у своїй передмові до збірки: «…Дракони, василіски, янголи, богині та інші печальні зачаровані мешканці спальних районів і припортових кварталів. Тут вони всі на своєму місці — у книжці дивних персонажів та прихованих цитат, переспіваних сюжетів та переписаних заповітів. Поза всім цим звучить легкий міський спів, шансон неприкаяних дійових осіб, що обчитались Юнга і намагаються жити щасливо зі здобутими знаннями».Тайра (Юлія Паєвська) так коментує збірку «Важка метафізика»: «Поезія як інтелектуальна гра, де абсурд і філософія створюють простір нового міфу, подорож у царство дзеркал, стрім із паралельної реальності: прокурори ліплять хінкалі, Коломбіна веде блог із сундука, а поети зустрічаються з власними двійниками. Варвара поєднує урбаністичний сарказм, театральність комедії дель арте і психоаналітичну глибину зустрічі з «тінню».Я би назвала це урбаністичним неоміфом.Класно, що ця книга з'явилась тепер».Своїми віршами Варя Чорна запрошує вас у небезпечну, але захопливу подорож, на зустріч із собою справжнім.У презентації також візьмуть участь:✍️Письменник, військовослужбовець бригади «Хартія» Сергій Жадан✍️Письменниця, художниця Олена Павлова✍️Директор видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький✍️Модераторка зустрічі — редакторка Анастасія Коротка⏳Коли: 15 січня, четвер о 19.00📍Де: ДК Art Area, вул. Чернишевська 13Вхід: вільний донатЧекаємо на вас!Приходьте і приводьте друзів!

Гімни барокових війн Гімн церковному хору Взимку за містом поля порожні, аж прозорі.І лісові дороги - тверді, кам’янисті.Але щонеділі співає хор у госпітальнім соборі.І хор - це найтепліше, що взимку буває в місті. Для всіх, хто їх слухає, півчі лишаються невідомими.Нагрівають холодне повітря легенями теплимиі співають про душі, як кружляють шпитальними коридорами, летячи на світло - довірливо, наче метелики. А потім славлять Бога, що висить із прохромленим бокомі теж співає псалма, і тримає в руці лозину.Співають також про диявола, посоромленого перед Богом,співають загалом про людей, які в місті переживають зиму. Люди ці живуть при воді і любляться в спеці.Тому їм тяжко щороку заходити в зиму холодну.Взимку міста завмирають, і книжки в бібліотецігріють сторінками, як птахи крилами, одна одну. І лише Богу видно вороже військо за стінами, лише Богучутно, як чужинці б’ються під стінами надаремно.Але коли співає хор, вони спиняють свою облогу,і теж моляться, як усі, - безнадійно, ревно. Гімн чумному лікарю Добрий чоловіче, що приносиш приреченим користь,хай Господь береже тебе – дзьобатого і потворного.Обступають сосни старий лікарняний корпус,ніби приховують від творця недосконалість твореного. Чорна хвороба світу, здатна залізтив душу, заходить до міста стежками собачими.Стоять чумні лікарі, наче євангелісти,розповідають про те, що насправді бачили. Як тобі в цьому світі, християнська етико?Чим ти можеш зарадити, бюргерська позико?В часи недовіри добре бути скептиком,зручно бути критиком і легко бути агностиком. Таким лютим був цей час, таким нестримним.Добре що попереду свята і зимівля.Людина – лише теплий згусток любові, названий іменем. І мова – лише місце в людині для сумніву і розуміння. Тягнуться вздовж кордону гірські перевали.Печально ходять у небесах херувими.Лежать лікарі в одних ямах із тими, кого лікували,наче їм соромно залишатися із живими. Гімн полковому оркестру Хилять стрижені голови на ранковім казаннідіти, зібрані до полкового оркестру. Зранку на вулицях тихо, і тихо в казармі.Базарні бійні вітають днину воскреслу. Б’ються на прапорах звірі – страшні, сургучеві.Грізні пащеки промовляють слова Господні.Стільки дитячого в кожному сурмачеві.Але дорослість намивається золотом десь насподі. Що їм, цим оркестрантам, говорилося про довіру?Головне ж не те, що він грає, що він там собі свище.Головне – перебирати на себе страх того, в кого його надміру,головне – бути при тому, кому найгірше. Звірі на бойових прапорах такі сумнолиці.Але місто тримається, і доки тримається, дотилежить за містом поле бою, мов поле пшениці –сповнене сподівань і важкої роботи. І ходять полем чоловіки, ніби птахи у жовтні,визбирують зерна прощення і розуміння.І не спинять цих чоловіків зазимки жодні.І звучить над ними похідного маршу душа осіння. Гімн учителеві співу Але навіть коли відбирає мову вітчизні, і мовчить громада,хтось у цьому місті все одно потребує співу.Така цьогоріч зима безкінечна й строката,що навіть тишу слухаєш, мов звістку важливу. Час радіти, вчителю, радість буває нечасто.Почнеш свій спів і озветься акустика кривди. Спів – лише можливість перекричати нещастя,коли нещастя думає, що крім нього не здатен ніхто говорити. Але далі вночі працюють на передмістях відьми,а зранку комірники йдуть із дітьми до церкви.Тридцять років тривають тридцятилітні війни,тридцять років звучать барокові концерти. Звучать так пристрасно і так одиноко,ніби слухаєш воду, в повітрі розлиту.Музика – лише спроба налаштувати око, щоби людина плакала від досконалості світу. Але у світ вдихається світло замість отрути,і хтось налаштовує світ, намагається його склеїти.І відлунюють добрі душі, ніби органні труби,наче мідні горни, мов дерев‘яні флейти.

Сергій Жадан ***Це ось наше місто – стоїть на сході країни.Це ось ми, це ось наша мова таємна.На Різдво ми виходимо із будинків, б’ємо вітрини.Проводжаємо свого царя на захід, до Вифлеєма.Кажемо йому: царю, час рушати зі сходу.Час рушати на захід із цієї скрути.Там усі так упевнено говорять про нашу свободу,ніби справді знають, як з нею бути.Говорять про нашу свободу на кафедрах і сценах.Піди туди зі звичного безладу та розпусти.Там довкола спасителя, мабуть, стоїть натовп місцевих.Скажеш, що ти з дарами – тебе пропустять.Послухай, що вони скажуть тобі такому.Поясниш потім, як нам усім тут бути, куди дівати нам нашу віру – таку зникому,як нам узагалі сприймати її атрибути.Їм там добре, їм сонце світить у віконні рами,і дитячий сміх заповнює коридори.Ти їм, мабуть, і не потрібен зі своїми дарами.Вони взагалі не вірять, що зі сходу може бути щось добре.Вони так говорять про себе, мов кидають у землю насіння,і так говорять про справедливість, ніби заганяють звіра.Але чого варті їхні знання про спасіннябез нас – людей зі сходу, які ні в що не вірять?Вони тепер на заході готуються до зимівлі.У них там, мов шрами по шкірі, проходять зимові Карпати.Але цей малий народився, аби ми всі зрозуміли, що нам так чи інакше разом вигрібати.Він нам ще все пояснить, коли сам навчиться,він ще прийде до нас полями нічними.Хай наша віра буде ламана, як ключиця,але так чи інакше – іншої нас не навчили.В місті тепер стільки радості і тривоги.В місті добре працюють давні порядки.Іде Цар зі Сходу, питає у всіх дороги. Іде,топче сніги,співає колядки.2017-19Художник Віталій Крижановський (1933- 2007)

А ще сьогодні - день народження геніального Миколи Олексійовича Лукаша - людини, яка легко й невимушено засвідчувала невичерпні можливості української мови. Його переклади - іноді якась надлюдська космічна химерність і досконалість) У книгарнях є Роберт Бернс у його перекладах (а також перекладах нашого харківського Василя Олександровича Мисика - не менш дивовижного і геніального) - дуже раджу тим, хто не має в домашній бібліотеці. Ну, або знайдіть у мережі легендарне видання Лорки 1969 року в Лукашевому тлумаченні. Цей ось вірш - звідти:Федеріко Ґарсія ЛоркаКАСИДА ПРО ДВОХ СИЗОКРИЛИХ ГОРЛИЦЬДві горлиці сизопері�між лавровим крились листям.�Одна була сонце,�друга місяць.�"Сусідоньки,— я спитав їх,-�де моїй могилі місце?"�"В мене в хвості",— каже сонце.�"В мене в горлі",— каже місяць.�Уперезаний землею,�я в світи далекі нісся.�Бачу: дві орлиці сніжні,�третя дівчина голіська.�Одна була ніби друга,�а дівчина зовсім інша.�"Орличеньки,— я спитав їх,-�де моїй могилі місце?"�"В мене в хвості",— каже сонце.�"В мене в горлі",— каже місяць.�Дві горлиці голим голі�між лавровим крились листям.�Одна була ніби друга,�і обидві зовсім різні.

Вітчизна «Залишила дім. Виїхала з міста. Лишилась сама».Дві пересадки. Добрі люди. Пізня зима.Зима була до цього. Але зима тривала й потому.Виповнена бездомністю структура зими.Що взимку діється між людьми?Взимку люди ділять надію і втому. Ділять її як вість, ділять як хліб –порівну. Ведуть цей нехитрий лік.У тих, хто все втратив, усе має бути порівну.Потому була весна. Земля була такаяк шкіра – вразлива, ніжна, легка:всотувала вологу нічними порами. Про дім вона говорила: мій дім там,де всі були щасливі. Я радо віддамсвою надію, але як я віддам спомини?Можна забрати у мене мову, можна забрати ім’я.Але в мене буде пам’ять, і це все одно буду я.Навіть якщо словники пам’яті будуть неповними. Що я пам’ятаю з дому? Запах дощу –гіркий, солодкий, який я ніяк не відпущу,який я ніколи не зважусь назвати минулим.Минулого не існує. Існуєш ти –втомлене серце між світла і темноти,і тиха вода часу з важким намулом. Не існує тебе поза тим, чим ти є.Пам’ять шукає тебе, знаходить і дістає.Стає такою, як ти, лишається замалою.І ось початок року, як початок торгів.Небо – холодна вітчизна дерев і птахів,боронить свої кордони ранковою млою. А що за цією млою? За нею ми.Що нас щороку, в цих снігах, робить людьми?Наші дитячі страхи – насправді єдині,хто нас не зрадить, хто тримає нас, живучи,доки б’ється знесилено і захлинається вночітемрява в домі, наче демон в людині. «Моя пам’ять. Моя втіха. Моє житло».Великі чорні дерева. Засніжене тло.Птахи, ніби підлітки, яких довго сварили,сидять на дротах, мов на лезах ножів.Доми чекають на тих, хто в них жив –вірні, довірливі, як домашні тварини.

Коли ця війна завершиться – а вона обов’язково завершиться – у нас усіх, сподіваюсь, буде можливість проаналізувати все, що з нами сталось, і дати самим собі відповіді – чому зло має таку здатність до самовідтворення. І головне – що ми маємо робити, аби в майбутньому не давати злу жодних шансів. Але це буде в майбутньому. Сьогодні в Україні триває війна, сьогодні українці своїми тілами, без жодних метафор та евфемізмів тримають кордон вільної об’єднаної Європи, тримають кордон всього, що вкладається в поняття свободи, гідності, людяності. Нам дуже важливо відчувати підтримку світу. Нам дуже важливо розуміти, що ми не самі в цьому протистоянні. І для нас дуже важливим є кожен вияв підтримки та солідарності. Я щиро вдячний вам за цю нагороду. Особисто для мене це передусім нагадування про слова Гедройця, який зауважував: «не буде насправді вільних поляків, чехів чи угорців без вільних українців, білорусів чи литовців». Це важливі і актуальні слова. Пам’ятаймо про взаємозалежність і взаємопов’язаність нашої свободи. Пам’ятаймо про її вразливість. А головне – пам’ятаймо про ту ціну, яку сьогодні українці платять за свободу. Власне, за нашу і вашу свободу. Дякую.