Вітчизна «Залишила дім. Виїхала з міста. Лишилась сама». Дві пересадки. Добрі люди. Пізня зима. Зима була до цього. Але зима тривала й потому. Виповнена бездомністю структура зими. Що взимку діється між людьми? Взимку люди ділять надію і втому. Ділять її як вість, ділять як хліб –порівну. Ведуть цей нехитрий лік. У тих, хто все втратив, усе має бути порівну. Потому була весна. Земля була такаяк шкіра – вразлива, ніжна, легка:всотувала вологу нічними порами. Про дім вона говорила: мій дім там,де всі були щасливі. Я радо віддамсвою надію, але як я віддам спомини? Можна забрати у мене мову, можна забрати ім’я. Але в мене буде пам’ять, і це все одно буду я. Навіть якщо словники пам’яті будуть неповними. Що я пам’ятаю з дому? Запах дощу –гіркий, солодкий, який я ніяк не відпущу,який я ніколи не зважусь назвати минулим. Минулого не існує. Існуєш ти –втомлене серце між світла і темноти,і тиха вода часу з важким намулом. Не існує тебе поза тим, чим ти є. Пам’ять шукає тебе, знаходить і дістає. Стає такою, як ти, лишається замалою. І ось початок року, як початок торгів. Небо – холодна вітчизна дерев і птахів,боронить свої кордони ранковою млою. А що за цією млою? За нею ми. Що нас щороку, в цих снігах, робить людьми? Наші дитячі страхи – насправді єдині,хто нас не зрадить, хто тримає нас, живучи,доки б’ється знесилено і захлинається вночітемрява в домі, наче демон в людині. «Моя пам’ять. Моя втіха. Моє житло». Великі чорні дерева. Засніжене тло. Птахи, ніби підлітки, яких довго сварили,сидять на дротах, мов на лезах ножів. Доми чекають на тих, хто в них жив –вірні, довірливі, як домашні тварини.