Сергій Жадан

КінцеваВи до кінцевої? – Запитала його бабуся. До кінцевої, - погодився він. Спробував щось додати, але бабуся вже втратила до нього інтерес. Схоже, запитала, аби зрозуміти – буде хтось уночі виходити й підсаджуватись, чи є шанс доїхати без переживань. Він зайшов до купе першим, тому дивився на сусідів, що добігали, з певною перевагою – мовляв, давайте, розповідайте про себе. За ним прийшла бабуся. За собою тягла онука. Онук поводився як великий слухняний пес – бабусю любив, а ось залізниця його лякала. Бабуся посадила його подалі від вікна – наче боялась, аби він не побачив чогось страшного. Нічого, - говорила до онука, - у нас тихо, у нас не стріляють, будемо поратись у саду. Онук гриз яблуко, ніби робив бабусі послугу – неохоче, але старанно. Останнім зайшов військовий. Привітався з усіма, заліз на другу полицю, почав комусь писати. Переїхали міст, вискочили за передмістя. Зв’язок ставав усе гіршим. Військовий у відчаї відкладав телефон і дивився у стелю. Але щойно потяг зупинявся на станції і зв’язок поновлювався, хапав телефон і далі стрімко набирав повідомлення. Потім чекав до наступної станції, аби прочитати відповідь. Він дивився на військового знизу і щоразу переживав – устигне той написати щось у відповідь, чи ні. Загалом, у нього була законна нижня полиця, але він поглянув на бабусю, на онука, якого бабуся встигла перед сном вигуляти в туалет, зітхнув і поліз нагору, віддавши свою нижню онукові. Бабуся подякувала, малий заліз на його полицю, скрутився калачиком і заснув. Бабуся довго сиділа в темряві і не лягала. Так, мовби щось стерегла. Скажімо, темряву.На кінцевій, зранку, він допоміг бабусі винести торбу, потім спустив на перон онука. Гарних тобі канікул, - сказав, прощаючись. Викликав таксі, поїхав у центр. Розглядав будинки за вікном. У місті починалася весна, за трамваями підіймалася курява. Ось-ось мала з’явитись зелень, а доки дерева стояли прозорі й невпевнені, мов діти після лікарні. В місті він не був три роки, хвилювався, намагався зрозуміти – що тут не так, що змінилось, як себе поводити на цих вулицях. Місто ще не зовсім відігрілось, перехожі звично кудись поспішали, і він якоїсь миті подумав, що тут насправді все як було, що нічого не змінилось, так наче він нікуди й не їхав, ніби завжди лишався тут. Стало якось прикро і трішки незручно. Бо ось же, все як було – сонячні подвір’я, вогкі брами, невимиті по зимі вікна. І перехожі на трамвайних зупинках, які ніби говорили – нічого не змінилось, зовсім нічого не змінилось. Так лише – кілька розбитих будинків, джип із бійцями, рекрутингова реклама на перехресті. Ну й добре, подумав він, і добре, що не змінилось, я і сам знаю, що не змінилось. Все як було, все як раніше, нічого не сталось. Відвернувся від вікна, зачепився поглядом за таксиста. Таксист, схоже, таксував віднедавна – трішки соромився, їхав обережно, беріг машину. Машина була дорогою, таксист був немолодим і втомленим.Біля метро вийшов. Обережно, щоб не образити таксиста, причинив дверцята. Побачив кіоски з квітами. Зайшов до першого. Розговорився з жінкою, що зранку розбирала відра, напхані трояндами.Що у вас за троянди? – Запитав. – Розкажіть.Жінка подумала і почала розповідати. Показала, які свіжі, а які не дуже, які стоятимуть довго, а які – навряд чи.Вам, - спитала, - треба, щоб стояли довго?Ну аякже, - відповів він. – Максимально довго.Ось оці, - сказала жінка, - ці стоятимуть. Лише їх поливати треба. Ви будете поливати?Буду, - сказав він.Тоді беріть. Скільки вам?Десять, - відповів він.Десять? – Перепитала жінка.Десять, - кивнув він.Вона кивнула у відповідь, почала рахувати троянди.

БалкониДо війни вони почали зустрічатись. Зустрічались десь у місті – вона приходила після своєї роботи, він після своєї. Додому до себе не запрошував – удома в нього була мама, він цього соромився, про маму говорив мало, більше розповідав про фірму, про кіно, про війну, яка мала початись. Про війну вона говорити не хотіла, в кіно давно не була, тому просто сиділа і слухала. Одного разу до кав’ярні, де вони були, зайшли її колеги з університету. Побачили їх, підсіли гуртом, почали розпитувати, сміятись, щось замовляти. Він, схоже, злякався. Потім цілу ніч їй писав і нарешті освідчився. Їй хотілося спати, тож вона написала щось ніжне у відповідь і вимкнула телефон. Зовні нічого не змінилось – вони далі зустрічались у місті, ходили осінніми вулицями, навіть цілувались час від часу. Цілуватись їй не подобалось, на вулицях було холодно, але принаймні тепер можна було не ховатись від перехожих. Ну а потім почалася зима.Він їй зателефонував зранку, щойно все почалося. Сказав – давай зустрінемось. Вона відчула, що відбувається щось важливе – і з ними, і з усіма іншими. Прибігла на зустріч схвильована, заплакана. Він довго їй щось говорив, заспокоював, пояснював. Я нікуди не поїду, - весь час повторювала вона. Все вірно, - погоджувався він, - ти все вірно говориш. Потім дістав із кишені ключі. Я, - сказав, - вивезу маму, їй не можна тут лишатись. Дочекайся мене, незабаром повернусь. І, якщо можна, поливай у мене квіти, хоча б час від часу, добре? Вона погодилась, хоча і здивувалась – і тому, що в них удома є квіти, і тому, що не покликав її з собою. Дім його стояв за річкою. Була це дев’ятиповерхівка, в доволі доброму стані. В перші дні війни під’їзд спорожнів. Вона приходила, підіймалася сходами на п’ятий поверх, заходила до його квартири, якийсь час звикала до чужого повітря. Квартира була велика і захаращена. Ремонт востаннє тут робили ще у дев’яності. І меблі купували тоді ж. На стінах і на поличці було кілька жіночих фото. Погляд у жінки на фото був прискіпливий і не надто щирий. Фото, до речі, теж були з 90-х. Загалом, квартира відверто відлякувала. Єдине, що викликало довіру – це квіти. Було їх багато і стояли вони всюди. Квіти їй сподобались і вона взялася їх поливати.Минув тиждень, потім другий. Потім минув місяць. Вони листувались. Але про повернення він не писав, про маму читати їй було нецікаво, тому вона поступово перестала відповідати. Він нервував, нагадував про себе, намагався посваритись. Вона ліниво сварилась у відповідь – без інтересу, скоріше, аби не видаватись зовсім байдужою. Десь на другий місяць він написав – я маю облаштувати мамин побут, лише потім повернусь. Та можеш узагалі не повертатись, - написала вона. Він образився. Потім написав: знаєш, якщо все так складається, можеш не поливати ці чортові квіти: я ж знаю, що ти це все робиш заради мене. Я роблю це не заради тебе, - відповіла вона. А заради чого? – Здивувався він. Заради того, - відписала вона, - що їх треба поливати. Після цього він більше не писав. За тиждень вона знову пішла до нього додому, пройшла порожнім парком, вивернула на порожню вуличку. Звернула увагу на балкони – завалені барахлом, прогріті на сонці, схожі на черевики, які давно ніхто не чистив. Спустилась до річки. Мостом переходив гурт дітей. Кольорові, яскраві, крикливі. Кричали одне на одного. Але від їхнього крику ставало якось спокійно. Зайшла до квартири, скинула кросівки, взула мамині капці. Капці були тісні і незручні. Полила квіти, вийшла на балкон. Внизу лежав ринок. Людей було мало, але люди були жваві – грілись на сонці, прицінювались, торгувались. Несподівано прийшло повідомлення від нього. Писав щось примирливе, пропонував не сваритись.Я і не сварилась, – відписала вона.Він, очевидно, не знав, що сказати іще, тому замовк. Потім написав знову. Як там квіти? – Запитав.Ростуть, – відповіла вона.

Дачі Від часу, коли селище звільнили, тут жили військові. Займали порожні будинки, ті, що вціліли, шукали господарів, домовлялись. Ховали під деревами техніку, облаштовували підвали. Місцевих майже не залишилось, побут був дивний – чужий одяг, чужі меблі, чужий посуд. Селище було дачним, одно або двоповерхові доми, виноград, ковані ворота. Половина будинків згоріла, виноград не збирали, ворота були побиті уламками. Кришеною плиткою снували ящірки, в траві поміж дерев ховалися коти. Сади швидко дичавіли, будинки охолоджувались і пахли цвіллю, всюди валялась цегла і росли квіти. Квітів було багато, як на цвинтарі, на якому вже нікого не ховали. Садки спускались до водосховища – важкого і теплого. Іншим берегом водосховища тягнулась лісосмуга, а за нею, потойбіч пагорба – починалося місто. Час від часу військові з’їжджали, вивозили своє майно, зачиняли за собою будинки. На їхнє місце заїжджав хтось інший. Знову обживався, налагоджував побут, годував котів. Місцеві до селища не повертались. Квітів ставало все більше. Вони приїхали надвечір – затримались у місті, заскочили в штаб, потім уже рушили на дачі. Знайшли своїх, які заселилися ще зранку і тепер наводили лад у будинку. Було їх двоє – перший був високий, худий і спокійний. Було йому років тридцять, носив спортивний костюм і чорні кросівки. Інший був молодший, якийсь висохлий, невисокий і недовірливий. Мав на голові бейсболку, одягнений був у майку і темні шорти. Приїхали старим опелем. Взводний подивився на них, подумав. Можете лишатись тут, - показав очима на будинок, - якось розмістимось. Але краще сходіть, пошукайте собі щось. Знайдете? Знайдемо, - сказав високий, розвернувся і пішов. Молодший пішов за ним – нервовою ходою, не поспішаючи наздогнати. Пройшли провулком, минули вуличку. Куди тепер? – запитав молодший. Іди за мною, кинув йому високий. Прослизнули порожнім подвір’ям, оминаючи гори цегли, обійшли спалений дім. Натоптаною стежкою перетнули сад, прочинили хвіртку, вийшли на сусідню вулицю. Далі ще одне випалене подвір’я, невеликий город, сараї. Молодший ішов, толочачи траву, високий обережно оминав кущі смородини. Було тихо, на чорній землі лежали золоті яблука. Навіщо їм стільки яблунь? – Незадоволено сказав молодший. А я люблю яблука, - не погодився з ним високий. Двері будинку були забиті двома дошками. Високий підійшов, відірвав дошки, штовхнув двері, ті прочинились. Зайшли всередину. Високий, заходячи, пригнувся, щоби не вдаритись головою. Дім був невеликий, але цілий, не розбитий. Меблів майже не лишилось – металеве ліжко в одній кімнаті, розвалена канапа в іншій, пару стільців, полиця для посуду. Але посуду не було. За вікнами стояли дерева, сонячні промені падали на долівку. Високий стояв і дивився за вікно, молодший нервово пробіг кімнатами. Як вони тут жили? – Кинув злісно.Нормально жили, - відповів високий.Щось ліпили, щось будували, - не заспокоювався молодший. – Потікали ось.Повернуться, - сказав високий.Та куди вони повернуться? – Гмикнув молодший. – Куди тут повертатись? Все розбите, все розвалене. Два-три роки – взагалі все травою заросте. Високий промовчав. Він і так був спокійний. А, зайшовши у дім, загалом заспокоївся. Стояв, принюхувався до чогось.Заросте так, що й дороги не знайдеш, - далі нервував молодший. – Нічого не залишиться. Жодної пам’яті, жодної згадки.Йди сюди, - сказав йому високий.Підійшли до вхідний дверей. Високий показав пальцем на якісь позначки, поставлені з двох боків на дверних косяках. 115 см, 2000 р. 130 см, 2003 р.Що це? – Не зрозумів молодший.Зріст, - відповів високий. – Це ось я, - показав на мітки ліворуч. - А це Андрюха, мій брат. Батя нас щороку перед школою міряв.Молодший мовчав, недовірливо дивився на високого.Ну ти і виріс, - сказав, подумавши.

Пекарня Хліб пахне гостро, солодко. Запах такий інтенсивний, ніби це не їжа. Хлібом пахне все – одяг, волосся, рушники. Хлібом пахнуть вони всі. Коли починався обстріл і всі спускалися в підвал, Ані здавалось, що вони всі – всі троє – зроблені з хліба. І страх їхній пахнув хлібом, і нервовість, і збудженість. Іноді Аня вибігала надвір, аби подихати. Але вуличні запахи теж були різкі і гострі – березневий сніг, мокрі дерева, холодні будинки – повітря насторожувало, лякало. Всі троє ночували в пекарні, в підвалі. Там було тепло, там було відносно безпечно. Зранку прокидались, пекли свіжий хліб, потому приїжджала машина, вони все це вантажили, машина мчала в місто – розвозити ще теплі батони. Здавалось, що місто порожнє, але це було не так – у кожній норі, в кожному підвалі, на кожній станції метро хтось ховався. Грілися під ковдрами, ловили зв’язок, аби начитатись поганих новин, спали вдень. І всі чекали на хліб. Тож вони пекли, а коли приїжджала машина – швидко все це вантажили. Аня відходила вбік, діставала сигарети, курила. Тягати важке не хотіла. Місто велике, випеченого ними вистачало лише на пару військових підрозділів, все це видавалось безнадійним – нагодувати п’ятьма хлібами місто, яке добивали, наче велику довірливу тварину. Але вони все одно щоранку підіймались, ніби комусь щось пообіцяли, і тепер не могли відмовити. Та й робота заспокоювала. Єдине – запахи. Якоїсь миті Аня зрозуміла, що телефон її теж пахне хлібом. Дзвонити нікому не хотілось. Але все одно весь час нервово хапалась за телефон. Повідомлень було багато. Переважно малознайомі люди, які за неї переживали. Іноді приходили знайомі, брали теплі батони, бігли додому. Якось зранку прийшла університетська подружка Ані, з малою, сказала просто поговорити хоче. Тиждень, -сказала, - сидимо вдома, ночуємо у ванній, як жаби, поговорити немає з ким. Тато їхній виїхав два тижні тому, щойно все почалось, і поки що не повертався. Малій було років п’ять, була серйозна, стримана. Погодилась пити чай і їсти бутерброди. Вдома, - сказала знайома, - не їсть. Вийшли на вулицю, на березневе сонце, сіли на лавку при вході, курили, говорили про харчування. Дитина має нормально харчуватись, - сказала знайома, - а в таких умовах це неможливо. І що робити? – Запитала Аня. Треба кинути курити, - відповіла знайома. Вона курить? – Навіть не здивувалась Аня. Я курю, - пояснила знайома. – Багато. А з нею все гаразд. Мала дивилась на них зі співчуттям. Але мовчала. Аня теж мовчала. Про що говорять із дітьми? – Думала розпачливо. Давайте всі сфотографуємось, - раптом запропонувала знайома. – Потім буде що згадати. Аня дістала телефон, всі повернулися до сонця. Твій телефон смачно пахне, - сказала мала, вже коли прощались. Потім Аня час від часу показувала всім це фото. Три пари очей, засліплені сонцем, теплий, ще зимовий одяг, сіра стіна. Місто було таке, - говорила Аня, - що хотілося вимити вікна в будинку. По зимі міста взагалі трішки незграбні, як старий одяг, який довго носили. А ще це дивне відчуття, коли на вулицях нікого немає. Найбільше дивувались пси, яких виводили гуляти. Стояли посеред вулиці і не розуміли – а як гуляти, якщо нікого немає? І запахи змінились, пси це дуже добре відчували. І я добре відчувала. - Страшно було? – Питали її.- Та ні, - відповідала вона зазвичай. – Страшно не було. Бачиш яка я тут упевнена? А знаєш чому?- Чому?- Тому що я тут вагітна. Уже кілька тижнів. І вже про це знаю.

Вона відразу пішла купатися. Оскільки купальника не мала, то просто стягла через голову сукню й зайшла у воду в білизні. Пірнула, випливла, застигла посеред озера. Він стояв, спершись на капот, дивився на воду, дрібно побиту сонячними зламами, думав, як йому не хочеться їхати додому, як не хочеться слухати сусідку, слухати плачі. Думав, наскільки вони всі подібні – старші, ті, хто його виховував, серед кого він виростав. Схожі на рибу, яку ніхто не купує, але від якої слід відганяти ос. Стояв, думав, люто гриз яблука, ніби вони в чомусь винні. Сестра вже наплавалась і стояла по коліна у воді, дивилась на той берег, і він подумав – яка в мене сестра красива, я ж це завжди знав, а чомусь ніколи їй цього не говорив. Тут стежкою на берег вийшли два пасажири, ніби й не п’яні, просто якісь нещасні, побачили її у воді, а ось на нього уваги не звернули, не подумали, що вони тут разом, і один із них сказав щось їй у спину – коротко, але злісно. Зараз відіб’ю йому голову, - подумав він швидко, й уже відірвався від багажника, але вона повернулась і подивилася на них так довго й так упевнено, що пасажири якось замовкли, знітились, розвернулись і зникли за деревами. Вона підійшла, підхопила з трави сукню, легко її одягла, торкнулась його руки. Вибач, - сказала, й сіла на своє місце. Він завів машину, повернувся на трасу, пригальмував. Поїхали назад, на Київ, - сказала вона. – Не треба нічого оформлювати. Не хочу, щоби нас жаліли, плакали. Побудуємо потім новий дім. Добре? Добре, - погодився він коротко. Повернули ліворуч, погнали на захід. Білизна в неї була мокрою, волога проступала на білій сукні темними плямами. Так у березні темніє сніг, прогрітий знизу теплою землею – ще ніби й зима, але щось уже змінилося, стало трішки тепліше.

Цього разу «Стандарти кухонно-диванної експертизи» — буквально з кухні Інституту фронтиру. У горнятках — чай. І розмова про фронтири не лише на мапі, а й у голові.Чи запізнилися ми в Європу? Чому «спроможність жити так, як тобі подобається», для українців — природне право? Чи є ризик стати «Угорщиною на стероїдах»? І як повертати людей з окупації, визнаючи їхній біль і гідність, не перетворюючи на інструмент політики?Україна — «діти війни» вже понад сто років. Але ми гнучкі й адаптивні. Ми пам’ятаємо, як система Совєтського Союзу виглядала міцною за 15 хвилин до падіння. Це дає нам здатність думати наперед і будувати плани на після війни, аби не знецінити жертву тих, хто виборює зараз наше право на майбутнє.Подивіться на YouTube Радіо Хартія розмову з Євгеном Глібовицьким, журналістом, директором Інституту фронтиру: https://youtu.be/g4q6M6PPzQcДля патронів спеціальне питання цього разу — про 90-ті, «Мертвого півня», Гію Гонгадзе і пам’ять про тих, хто формував культурний ландшафт незалежної України.

Мав честь вчора виступити з трибуни Мюнхенської конференції з безпеки.Моя промова — про майбутнє, яке в Україні формується воєнним сьогоденням.Одна з тез: «Майбутнє напевне не буде схожим на минуле. В цьому є певна пастка. Частина з нас – і тих, хто знаходиться всередині України, і тих, хто співчуває нам зовні – свідомо чи підсвідомо говорять про майбутнє в категоріях минулого. Що є великою помилкою. Так як було, вже не буде. Буде інакше. Це зовсім не значить, що майбутнє не буде добрим. Воно може бути добрим. Воно може бути щасливим. Просто його не слід буде порівнювати з тим, що було. Наше минуле безповоротно і категорично знищене цією війною. Знищене вже і, нагадую, знищується надалі, оскільки доки ми тут із вами говоримо про майбутнє, війна триває. Багато речей у взаємостосунках між країнами (а головне – між народами) не відновляться автоматично після умовного (чи безумовного) припинення вогню. Не відновиться відчуття відкритості, не відновиться відчуття довіри. Не відновиться авторитет багатьох інституцій та лідерів, ініціатив та проєктів. Головне – не відновиться відчуття безпеки. Воно буде іншим. І формується воно просто тепер, в ці дні, в ці місяці»Вся промова вже на: https://radiokhartia.com/texty/desiat-tez-pro-maibutnie-vystup-serhiia-zhadana-na-miunkhenskii-konferentsii-z-bezpeky/

Друзі в Києві, приходьте на виставку Матвія, давно не бачились!Поетичний вечір Сергія Жадана «Дихати і пам’ятати» та аукціон однієї роботи Матвія Вайсберга.У межах виставкового проєкту «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг», організованого Українським Домом спільно з Національним історико-меморіальним заповідником «Бабин Яр», 8 лютого 2026 року о 17:00 в концертній залі Українського Дому відбудеться поетичний вечір Сергія Жадана «Дихати і пам’ятати» (поезія, проза, переклади) та благодійний аукціон однієї роботи Матвія Вайсберга.Цей вечір про пам’ять і слово. Поезія та проза Сергія Жадана й авторські переклади віршів Пауля Целана прозвучать у діалозі з виставковим проєктом «В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг», що осмислює феномен втрати, людську гідність і відповідальність пам’ятати. Голокост, трагедія Бабиного Яру та сучасний досвід насильства постають тут не лише як історичні події, а як спільний екзистенційний виклик людяності у світі, де життя стало крихким.Після поетичного вечора відбудеться благодійний аукціон — на торги буде виставлено роботу Матвія Вайсберга «Небо» із серії «Київське небо, літо 24» (2024), полотно, олія, 100 × 150 см. Стартова ціна — 7 000 $. Усі зібрані на аукціоні кошти буде спрямовано на благодійну діяльність Сергія Жадана.Програма події:17:00–17:40 — поетичний вечір Сергія Жадана17:40–18:00 — благодійний аукціон18:00–19:00 — автограф-сесія із Сергієм ЖаданомВхід на подію — за вартістю вхідного квитка на виставку.

У нас із Юрою Гуржи вийшла особлива і важлива для нас робота - міні-альбом «Шостий псалом» на слова Бертольта Брехта. Особливий він тому, що писався в прифронтовому Харкові в чи не єдиній студії, яка далі працює. Брехт нині звучить особливо об’ємно і гірко, як відлуння попередніх воєн, як свідчення минулого століття, з якого людство винесло так мало уроків.А важливий цей альбом ще й тому, що об‘єднав довкола себе фантастичних, талановитих і затятих людей. Кожен із шести його треків - колаборація з неймовірними митцями. Одне слово, для нас це невеличке свято посеред цієї жорстокої зими. Дуже дякую Юрі за натхнення, і неймовірно вдячний усім, хто долучився до роботи. А щоби нікого не забути, зацитую Юру:Цього альбому не було б без підтримки Почесної Консулки Німеччини в Харкові Tetyana Gavrysh, яка на кожному етапі допомагала й запалювала. Дуже тобі дякуємо!Координаторка й менеджерка проєкту (який не обмежується лише музикою, але про це іншим разом) - Marharyta Kornyiushchenko, ми тобі дуже вдячні!До запису долучилися фантастичні музиканти й музикантки. Працювати з вами - велика честь і радість! Низький уклін, дорогі друзі:Юрій Андрухович ❤Pianoбой Дмитро Шуров ❤Albert Tsukrenko ❤Marjan Pyrig Pyrozhok ❤Tember Blanche ❤Mariana Sadovska ❤Jan Müller ❤Rüdiger Linhof ❤ХОССП / Sgt. Pepper's lonely hearts choir ❤(Марія Птєцова, Тетяна Кохановська, Ксенія Серенко, Анна Мінакова, Ксенія Підопригора, Владислав Зеленєв)«Шостий Псалом» створювався разом із чудовими харківськими музикантами в одній з моїх улюблених студій - M.A.R.T. Щиро дякую Сергій Кондратьєв, який лагідно, але впевнено керував записом (і паралельно встигав грати гітарні партії та натискати кнопку «record»), а також кожному й кожній, хто долучився до цієї роботи:Andrey Dyakov - барабаниДенис Мороз - контрабасВіталій Лосєв - клавішніОлександр Мазітов - бек-вокалОкрема подяка тим, хто всіляко підтримував нас на різних етапах творчого й робочого процесу:Максим Дейнега (ILF) - юридична підтримкаMyroslav Burtovyi - дизайн обкладинкиВідділ культури Посольства Німеччини в Україні:Ліза Гайке - керівниця відділуДіана Яблонська, Софія Федорак-Губаль - менеджерки відділуБлагодійний фонд Сергія Жадана :Варя Чорна - директорка,Ганна Биндич - фінансова менеджерка…а також Daria Kryzh, Аделя Хайрутдінова, Христина Гнатенко , Yaryna Tsymbal.Альбом створений за фінансової підтримки Посольство Німеччини в Києві / Deutsche Botschaft Kyjiw . Vielen lieben Dank! 🙏

ГазетиВостаннє старий приїздив позаминулого року. Сані тоді було вісім, пам’ятав він мало, тепер не так згадував, як вигадував – зима, нагріте повітря їхнього дому, родичі, які заповнюють кімнату голосами і рухом, застілля, відчуття загубленості, відчуття безпеки. Він час від часу потім розпитував про старого, але йому ніхто нічого не пояснював – говорили, що його немає, а коли буде – невідомо. А ось кілька днів тому мама ніби між іншим сказала, що він приїде на вихідні. Але це її між іншим було таке важке і недоречне, що Саня відразу напружився. Так, ніби дізнався, що в когось проблеми. Або згадав щось таке, за що доведеться рано чи пізно відповідати. Одне слово, Сані це не сподобалось. Пішов до себе в кімнату, дістав із портфеля книжку. Книжка була чужа, дорога, тому мама обгорнула її в папір, аби Саня її не затягав, перш ніж повернути. Знову подумав про старого. Якийсь чужий чоловік без історії, ніби з кіно, або з журналу, позбавлений пізнаваного голосу, позбавлений власного запаху. У домі про нього ніщо не нагадувало – прості меблі, які мама переставляла, коли мила підлогу, мамин щоденний одяг, мамині старі журнали, квіти, за якими мама доглядала, посуд, який мама перемивала – обережно, аби не побити. Малий валявся на застеленому ліжку і думав про речі, які лякають. Літо лише починалося, його було так багато, що було зовсім не шкода його проживати. Але лякала можливість утратити це все, можливість опинитися самому в чужому світі.Старий приїхав зранку. Був у військовій формі, яка робила його чужим. Привіз якісь подарунки, під пахвою тримав кілька газет, куплених мабуть у привокзальному кіоску. Це ти нам газети приніс? – запитав Саня. Я не листоноша, - відповів старий, кинув газети на стілець біля канапи у великій кімнаті і пішов у двір. Сидів біля дому, в затінку, курив. Саня з мамою визирали на нього з вікна, мовчки й непомітно – наче боялись, що він повернеться. Зрештою, Саня не витримав, вийшов із дому, сів поруч. Старий курив, кинув на нього швидким поглядом, далі мовчав. Саня посидів-посидів, підійнявся йти в дім. Що – скучно зі мною? – запитав старий. Сигарети смердять, - коротко пояснив Саня. Хотів щось додати, пояснити, але передумав. Увечері сиділи втрьох за столом, вечеряли. Говорити не було про що, тому слухали радіо. Але слухати теж особливо не було чого. Саня посидів і пішов до себе, читати позичену книжку. Мама зі старим, вочевидь розуміючи, що він підслуховує, старанно намагались не посваритись. Мама прийшла спати до Сані, старий пішов до великої кімнати, на канапу. Вночі Саня встав, тихо пройшов кухнею, зазирнув до великої кімнати. Старий не спав, лежав на канапі в армійських штанях, читав свої ранкові радянські газети, начепивши на носа окуляри у важкій роговій оправі. Світло з настільної лампи було слабким, окуляри старому не надто допомагали, він щурив око і вчитувався в газету там прискіпливо, наче не вірив написаному. Саня стояв у сусідній кімнаті, відділений сутінню, і думав, що старий нагадує йому звіра, який зайшов на чуже подвір’я – ніхто не жене, але ніхто й не кличе на ім’я, бо імені його тут не звикли вимовляти вголос. Зранку старий поїхав, Саня ще спав, будити його не стали. Прокинувся, пішов до великої кімнати. Канапу було складено, постіль, на якій спав старий, скидано на підлогу, на купу. Поруч із канапою, на стільці, лежали газети, які читав старий. Саня забрав одну, побіг до себе. Думав розгадати кросворд. Знайшов останню сторінку. Газета була важка, пахла свинцем і відчаєм. А кросворд старий уже розгадав.