КінцеваВи до кінцевої? – Запитала його бабуся. До кінцевої, - погодився він. Спробував щось додати, але бабуся вже втратила до нього інтерес. Схоже, запитала, аби зрозуміти – буде хтось уночі виходити й підсаджуватись, чи є шанс доїхати без переживань. Він зайшов до купе першим, тому дивився на сусідів, що добігали, з певною перевагою – мовляв, давайте, розповідайте про себе. За ним прийшла бабуся. За собою тягла онука. Онук поводився як великий слухняний пес – бабусю любив, а ось залізниця його лякала. Бабуся посадила його подалі від вікна – наче боялась, аби він не побачив чогось страшного. Нічого, - говорила до онука, - у нас тихо, у нас не стріляють, будемо поратись у саду. Онук гриз яблуко, ніби робив бабусі послугу – неохоче, але старанно. Останнім зайшов військовий. Привітався з усіма, заліз на другу полицю, почав комусь писати. Переїхали міст, вискочили за передмістя. Зв’язок ставав усе гіршим. Військовий у відчаї відкладав телефон і дивився у стелю. Але щойно потяг зупинявся на станції і зв’язок поновлювався, хапав телефон і далі стрімко набирав повідомлення. Потім чекав до наступної станції, аби прочитати відповідь. Він дивився на військового знизу і щоразу переживав – устигне той написати щось у відповідь, чи ні. Загалом, у нього була законна нижня полиця, але він поглянув на бабусю, на онука, якого бабуся встигла перед сном вигуляти в туалет, зітхнув і поліз нагору, віддавши свою нижню онукові. Бабуся подякувала, малий заліз на його полицю, скрутився калачиком і заснув. Бабуся довго сиділа в темряві і не лягала. Так, мовби щось стерегла. Скажімо, темряву.На кінцевій, зранку, він допоміг бабусі винести торбу, потім спустив на перон онука. Гарних тобі канікул, - сказав, прощаючись. Викликав таксі, поїхав у центр. Розглядав будинки за вікном. У місті починалася весна, за трамваями підіймалася курява. Ось-ось мала з’явитись зелень, а доки дерева стояли прозорі й невпевнені, мов діти після лікарні. В місті він не був три роки, хвилювався, намагався зрозуміти – що тут не так, що змінилось, як себе поводити на цих вулицях. Місто ще не зовсім відігрілось, перехожі звично кудись поспішали, і він якоїсь миті подумав, що тут насправді все як було, що нічого не змінилось, так наче він нікуди й не їхав, ніби завжди лишався тут. Стало якось прикро і трішки незручно. Бо ось же, все як було – сонячні подвір’я, вогкі брами, невимиті по зимі вікна. І перехожі на трамвайних зупинках, які ніби говорили – нічого не змінилось, зовсім нічого не змінилось. Так лише – кілька розбитих будинків, джип із бійцями, рекрутингова реклама на перехресті. Ну й добре, подумав він, і добре, що не змінилось, я і сам знаю, що не змінилось. Все як було, все як раніше, нічого не сталось. Відвернувся від вікна, зачепився поглядом за таксиста. Таксист, схоже, таксував віднедавна – трішки соромився, їхав обережно, беріг машину. Машина була дорогою, таксист був немолодим і втомленим.Біля метро вийшов. Обережно, щоб не образити таксиста, причинив дверцята. Побачив кіоски з квітами. Зайшов до першого. Розговорився з жінкою, що зранку розбирала відра, напхані трояндами.Що у вас за троянди? – Запитав. – Розкажіть.Жінка подумала і почала розповідати. Показала, які свіжі, а які не дуже, які стоятимуть довго, а які – навряд чи.Вам, - спитала, - треба, щоб стояли довго?Ну аякже, - відповів він. – Максимально довго.Ось оці, - сказала жінка, - ці стоятимуть. Лише їх поливати треба. Ви будете поливати?Буду, - сказав він.Тоді беріть. Скільки вам?Десять, - відповів він.Десять? – Перепитала жінка.Десять, - кивнув він.Вона кивнула у відповідь, почала рахувати троянди.