Зі Святою Неділею, дорогі друзі.Часто ми чуємо запитання, «Хто ти, митар чи фарисей?» Але парадокс нашого духовного життя полягає в тому, що ми не є повноцінними ані митарями, ані фарисеями. Часто ми виявляємося гіршими за них обох. Ми не виконуємо заповідей так, як фарисей, але при цьому здатні гордитися своєю уявною праведністю. Ми не каємося щиро, як митар, але водночас продовжуємо користуватися іншими людьми, виправдовуючи себе обставинами або чужими слабкостями.Іноді фарисей уявляється антигероєм, що завжди одягається в чорне, старається в усьому нашкодити Спасителю, відбирає останню цукерку в дитини й ставить підніжки бабусям. Але в реальному житті це не зовсім так. Фарисей посміхається, він приємний і дружній, допомагає людям в потребі й на доброму рахунку в суспільстві. Фарисея не можна розпізнати за його поведінкою, бо він виглядає праведником…А митар був людиною без честі й поваги. Проте саме він, усвідомивши глибину власної гріховності, зупинився, опам’ятався і змінився. Його покаяння було болісним, але справжнім. Ми ж нерідко грішимо без внутрішнього болю, без страху втратити Бога, без прагнення до реального навернення.Саме тому так важливо звертати увагу не лише на наші вчинки, а й на мотиви, які стоять за ними. Коли в серці з’являється думка, «Я дуже добра і порядна людина, принаймні не такий поганий, як хтось інший», це вже тривожний знак. У ці моменти фарисейство тихо прослизає в душу і поступово бере в полон наше мислення.Люди дуже легко впадають у фарисейство, порівнюючи себе з іншими. На жаль, християни також не застраховані від цієї небезпеки. Тому пильнуймо своє серце, пам’ятаючи, що Господь не просто чує наші молитви, але бачить глибину нашої душі. Він шукає не зовнішньої праведності і не гарних слів, а смиренного серця, здатного до живого і щирого покаяння.
30 січня - свято Собору Трьох Вселенських учителів і святителів Василія Великого, Григорія Богослова та Іоана ЗолотоустогоЗгідно із Святим Переданням, у другій половині XI ст., у час правління Візантійського імператора Олексія I Комніна поштовхом до встановлення цього свята була велика суперечка про те, хто з цих трьох Святителів є більш цінний для Церкви.Одні вище ставили святого Василія Великого, інші— святого Григорія Богослова, а треті – святого Іоана Золотоустого. Кожен із них мав свою велику частину прихильників. Через це між багатьма виник розбрат. Цю дискусію розв’язали самі Святителі. Вони спочатку кожен зокрема, а потім й усі три разом з’явилися Іоану, єпископу міста Евхаїти, і сказали: «Ми як один у Бога й нічого нема в нас протирічливого чи дискусійного, а кожен з нас свого часу окремо був натхнений Божим Духом. Тож нема між нами ні першого, ні другого, але як назвеш одного, то за ним ідуть два інші. Встань, отже, і накажи тим, що через нас сваряться, щоб не ділилися, бо як за життя, так і після смерті нашим намаганням є всі сторони світу приводити до миру і єдності. Установи, отже, святкування нашої пам’яті в один день так, тому що ми – як одне в Бога, а ми будемо помагати прийти до спасіння тим, що святкуватимуть нашу пам’ять».В житті цих трьох святителів було багато спільного. Всі вони народилися в благочестивих християнських сім’ях і відчули на собі благотворну дію святої материнської любові, котра прагнула прищепити їм дійсно християнське благочестя, запалити в їхніх серцях вогонь ревності за істинну віру й бажання присвятити всі свої сили служінню Богу.Всі три майбутніх святителі дістали прекрасну світську освіту в найкращих школах того часу, були знайомі з різними науками, з філософією, з класичною літературою, вирізнялися високою природною обдарованістю, досконало володіли красномовством. Кожен з них, прагнучи принести начатки своїх дарувань та сил в благоприємну жертву Господу, провів по кілька літ своєї молодості в напружених аскетичних подвигах: в трудах, молитвах, вивченні Священного Писання, в найстрогішому самообмеженні та пості.Багато мудрості та мужності довелося проявити великим святителям в боротьбі за чистоту православної віри й за високий рівень християнської моралі. В цій самовідданій боротьбі вони не шкодували своїх сил, не страшилися ніяких небезпек й проявили себе славними і приснопам’ятними сповідниками. Добрим ділом для християн є вшановування пам’яті святих; співати їм славу та вихваляти їх — справедливо, але даремними будуть всі наші молитви й церковні піснеспіви, якщо всім цим закінчиться наше вшанування святих. Їх потрібно вшановувати тим, щоб слідувати їхньому прикладу й навчатися від них, як жити за заповідями Божими, та вченням святого Євангелія.
28 січня - Питання про найпершу заповідьОдин із книжників, почувши їхні суперечки і побачивши, що Ісус добре їм відповідає, підійшов і запитав Його, яка з усіх заповідей є першою. Ісус відповів йому, перша з усіх заповідей така, слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш є Господь єдиний, і полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю. Ось перша заповідь. Друга, подібна до неї, полюби ближнього твого, як самого себе. Іншої більшої за ці заповіді немає. Книжник сказав Йому, добре, Учителю, істину Ти сказав, що один є Бог, і немає іншого, крім Нього, і любити Його всім серцем, і всім розумом, і всією душею, і всією силою, і любити ближнього, як самого себе, є більше за всі всепалення і жертви. Ісус, побачивши, що він відповів розумно, сказав йому, недалеко ти від Царства Божого. Після цього ніхто вже не смів Його запитувати. Навчаючи далі в храмі, Ісус говорив, як то книжники кажуть, що Христос є Сином Давидовим. Бо сам Давид, промовляючи Духом Святим, сказав, сказав Господь Господу моєму, сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх підніжжям ніг Твоїх. Отже, сам Давид називає Його Господом, як же Він є Сином йому. І багато народу слухало Його із задоволенням.Мк. 12, 28–37———Законник із сьогоднішнього євангельського читання постає радше як позитивний образ і за свою розумну відповідь отримує від Ісуса похвалу.З усього різноманіття старозавітних приписів, знавцями яких були фарисеї та законники, Ісус виділяє саму суть, серцевину. Усе інше, зокрема і «найменші» заповіді, про які йдеться в Нагірній проповіді, тримається на цих основоположних і фундаментальних духовно-моральних імперативах. Ісус часто критикує фарисеїв за те, що, занурені в дріб’язковий формалізм, вони залишають «найважливіше в законі» (Мф. 23, 23). Цим найважливішим, квінтесенцією всього закону і пророків, і виявляються дві процитовані заповіді.Про взаємозв’язок між цими двома заповідями в контексті співвідношення між Ісусом і старозавітним законом говорить Іоанн Златоуст, «Друга ж подібна до неї, полюби ближнього твого, як самого себе. Чому ж подібна до неї? Тому що друга прокладає шлях до першої і взаємно підтримується нею. Отже, якщо любити Бога означає любити ближнього, а любов до ближнього має своїм плодом збереження заповідей, то істинно сказано, на цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки. Будучи запитаний про першу заповідь, Він наводить і другу, майже настільки ж важливу, як і перша. Хоч вона й називається другою, але є подібною до першої. Таким чином Спаситель довів, що Він кориться і закону, і пророкам».Цитуючи слова царя-псалмоспівця, Ісус запитує юдеїв, отже, якщо Давид називає Його Господом, як же Він є Сином йому (Мф. 22, 44–45; Мк. 12, 36–37; Лк. 20, 42–44). Уже в псалмах ім’я «Господь» вказує і на Бога, і на обіцяного Месію. У промові Ісуса ім’я «Господь» тлумачиться як таке, що вказує на божественність Його носія, і застосовується Ним до Самого Себе.
28 січня Церква вшановує пам՚ять одного з великих учителів Церкви, християнського богослова і поета IV століття преподобного Єфрема Сиріна. Народився він в бідній родині землеробів в місті Нізибії (Месопотамія). Ця місцевість в давнину належала до Сирії, і мовою спілкування там теж була сирійська. Звідси і найменування святого – Сирін, або Сирійський. Житіє святого оповідає, що ще юнаком він подався в навколишні гори і став відлюдником, аби цілком присвятити своє життя Богові. Серед пустельників він знайшов собі наставника, знаменитого аскета, проповідника християнства і викривача аріанської єресі єпископа Низибійської Церкви, святого Якова. Він був його учнем упродовж 14 років, здобуваючи християнську лагідність, смирення і покору Промислу Божому. Господь дарував преподобному Єфрему дар проповідництва і вчительства, він усно і письмово наставляв усіх у вірі і благочесті, закликав до покаяння. Він багато подорожував, щоб повчитися у великих відлюдників і видатних учителів Церкви. Одним із них був святитель Василій Великий, який хотів навіть висвятити преподобного Єфрема у пресвітери, але той, аби ухилитися від високого сану, щиро вважаючи себе негідним такої честі, прийняв на себе юродство. Нагадаємо, що у православ’ї юродство заради Христа – це виключний духовно-аскетичний подвиг, який полягав у вдаванні зовнішнього безумства заради радикального відкидання норм і цінностей світського життя. Також відомо, що у 363 році, коли перси завоювали Нізибію, то преподобний Єфрем полишив місце свого відлюдництва та оселився в монастирі поблизу міста Едесси у Сирії. Там святий і залишався до кінця свого земного життя (близько 373-379 рр.). Нехай подвиги і здобутки преподобного Єфрема Сиріна надихають і нас віддано служити Господу, відсікаючи все зайве і непотрібне, тимчасове, водночас збагачуючи та вдосконалюючи своє духовне життя, що є справді важливим для вічності.
Сьогодні православні християни вшановують пам’ять святителя Григорія Богослова – невтомного архіпастиря, захисника християнської віри та автора глибоких і поетичних богословських праць. Він є одним з трьох, разом зі святителями Василієм Великим та Іоаном Золотоустим, хто іменується вселенським учителем і найвидатнішим отцем Церкви. Святитель Григорій народився у ІV столітті в побожній християнській родині та отримав блискучу всебічну освіту: він вивчав риторику, поезію, геометрію, астрономію та інші науки. Під час навчання в Кесарії він познайомився зі святителем Василієм Великим. Їх поєднала нерозривна дружба, що тривала все життя. Так писав про неї святитель Григорій Богослов: «Здавалося, що одна душа в обох підтримує два тіла. У нас обох було одне прагнення – чеснота. До цієї мети спрямовували ми все життя і діяльність, і заповіддю до того керовані, і заохочували один одного до чесноти. Ми служили одне для одного і правилом, і відповіддю, за допомогою яких розпізнається, що прямо і що непрямо».Святитель Григорій Богослов понад усе прагнув до усамітнення та аскези, бо саме таким бачив свій шлях служіння Господеві. Проте, коли його друг на смертному одрі покликав його служити у Константинополі, де панувала жорстока ворожнеча до християн, не роздумував ні хвилини. Місію святителя Василія він продовжив у невеликій домашній церкві своїх родичів, де невтомно проповідував вчення Господа нашого Ісуса Христа. Своєю діяльною вірою, натхненними і поетичними проповідями він спрямовував духовний пошук людей до Істини. Свій хист та полум’яну віру святитель вкладав у богословські твори. Він залишив людству велику богонатхненну спадщину: 243 послання, 507 духовних віршів і 45 проповідей. П’ять його листів належать до найкращих богословських творінь усіх часів. Тож нехай приклад святителя Григорія Богослова навчає нас відкривати своє серце ближньому. Адже довіра і дружба, як і любов, зростають із самого серця та не підвладні страхам, сумнівам і щоденній рутині. Дружба – це, найперше, духовний зв’язок, взаємна підтримка, яка робить можливим усе – завдяки довірі одне одному.
21 січня - Про віру і прощенняМайте віру Божу, бо істинно кажу вам, якщо хто скаже цій горі: піднімися й кинься в море, і не засумнівається у своєму серці, а повірить, що станеться за словом його, буде йому, що тільки скаже. Тому кажу вам, усе, чого тільки будете просити в молитві, вірте, що одержите, і буде вам. І коли стоїте на молитві, прощайте, якщо маєте щось проти когось, щоб і Отець ваш Небесний простив вам ваші гріхи. А якщо не прощаєте, то й Отець ваш Небесний не простить вам ваших гріхів.Мк. 11, 23-26———Чи означають слова про прощення, наведені в сьогоднішньому Євангелії, що послідовник Ісуса повинен заплющувати очі на гріхи ближнього, відмовлятися від спроб напоумити його, зупинити від впадіння в ще тяжчі гріхи. Такий висновок не випливає із загального контексту вчення Ісуса про прощення.З одного боку, на здивоване запитання Петра: «Господи, скільки разів прощати братові моєму, що грішить проти мене, чи до семи разів?» Ісус відповідає: «Не кажу тобі, до семи разів, але до сімдесяти разів по сім» (Мф. 18, 21-22). Тим самим підкреслюється, що милосердя і терпіння не повинні мати меж, прощати потрібно стільки разів, скільки людина згрішить.З іншого боку, ми знаходимо у словах Ісуса такі настанови: «Якщо ж згрішить проти тебе брат твій, піди й докори йому між тобою і ним самим, якщо послухає тебе, то придбав ти брата твого. Якщо ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох, щоб устами двох або трьох свідків підтвердилось кожне слово. Якщо ж не послухає їх, скажи Церкві, а якщо й Церкви не послухає, нехай буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18, 15-17).Однак право прощати належить не лише окремому членові Церкви, але й усій церковній спільноті. З найперших років існування Церкви в ній була практика визнання гріхів. Апостол Яків пише: «Визнавайте один перед одним проступки» (Як. 5, 16). Точнішим є церковнослов’янський переклад: «Сповідуйте один одному гріхи ваші». Тут ідеться не просто про приватну розмову, під час якої один християнин міг зізнатися іншому у скоєному проступку, ймовірніше за все, мова йде про акт літургійного характеру, що відбувався на зібранні громади. «Один перед одним» означає «у Церкві», у зібранні.З цієї ранньохристиянської практики виросло Таїнство Покаяння, або Сповіді, яке існувало в різних формах, у тому числі у формі публічного визнання гріхів перед усією громадою або перед кількома священниками. Згодом збереглася лише одна форма сповіді, перед священником, особисто. У християнській літературі ми зустрічаємо численні свідчення того, що просити прощення у Бога лише в молитві недостатньо, гріхи потрібно сповідати перед священником.
20 січня - Прокляття смоковниці та вигнання торгуючихІ ввійшов Ісус в Єрусалим і в храм, і, оглянувши все, бо час уже був пізній, вийшов у Вифанію з дванадцятьма. Наступного дня, коли вони вийшли з Вифанії, Він зголоднів. І, побачивши здалеку смоковницю, вкриту листям, пішов, чи не знайде на ній чогось. Але, прийшовши до неї, нічого не знайшов, окрім листя, бо ще не був час збирати смокви. І сказав Ісус смоковниці: віднині хай ніхто повік не їсть плоду з тебе. І чули це учні Його.Прийшли вони в Єрусалим. Ісус, увійшовши до храму, почав виганяти тих, хто продавав і купував у храмі, і столи міняйл та лавки продавців голубів перекинув, і не дозволяв, щоб хтось проносив через храм будь яку річ. І навчав їх, кажучи: чи ж не написано, дім Мій домом молитви буде названий для всіх народів, а ви зробили його вертепом розбійників. Почули це книжники і первосвященники та шукали, як би погубити Його, бо боялися Його, оскільки весь народ дивувався Його навчанню.Коли ж настав вечір, Він вийшов геть з міста. А вранці, проходячи повз, побачили, що смоковниця всохла до коріння. І, згадавши, Петро говорить Йому: Равві, подивися, смоковниця, яку Ти прокляв, усохла. Ісус, відповідаючи, каже їм: майте віру Божу. Істинно бо кажу вам, якщо хто скаже цій горі: піднімися і кинься в море, і не засумнівається в серці своєму, але повірить, що збудеться сказане ним, то буде йому, що тільки скаже.Мк. 11, 11-23———Читаючи це євангельське оповідання, мимоволі виникає питання: у чому ж була вина смоковниці, якщо ще не настав час збирання плодів. Ісус добре знав закони природи і знав, що смоковниця не може давати плоду раніше початку літа. Більше того, в інших місцях Євангелія Він говорить притчу про людину, яка з терпінням і надією ставиться до неплідного дерева. Тому зовнішньо Його вчинок може здаватися різким і навіть несправедливим.Однак сенс цієї події відкривається не в буквальному, а в духовному вимірі. Смоковниця з пишним листям, але без плоду, стає образом зовнішньої побожності без внутрішнього змісту. Вона символізує життя, яке виглядає благочестивим, але не приносить плодів покаяння, любові та милосердя. Саме таких плодів Господь очікує від людини.Слово «плід» у проповіді Ісуса завжди вказує на результат духовного життя. Цей плід можливий лише тоді, коли людина перебуває в єдності з Христом, подібно до гілки, що живиться соками від лози. Без цієї живої єдності неможливе справжнє духовне зростання, а зовнішні ознаки віри залишаються лише формою без життя.Вигнання торгуючих із храму доповнює цей образ. Храм, призначений бути місцем молитви і зустрічі з Богом, був перетворений на місце користі і вигоди. Ревність Ісуса за дім Отця нагадує слова псалма про ревність, що пожирає серце праведника. Його слова до торгівців перегукуються з пророчим застереженням Єремії, який викривав перетворення святині на сховище неправди і насильства.Прокляття смоковниці стає одним з останніх чудес, засвідчених у Євангеліях. Воно різко контрастує з першим чудом у Кані Галілейській, де Христос явив Божу милість, перетворивши воду на вино. Тут же відкривається інша сторона Божої правди, правда суду над лицемірством і духовною порожнечею. Це застереження кожному з нас, щоб наше християнське життя не обмежувалося лише зовнішніми знаками, але було наповнене живою вірою і плодами любові.
14 січня Церква вшановує день пам’яті святої рівноапостольної Ніни, просвітительки ГрузіїСвята рівноапостольна Ніна народилася близько 280 року в Каппадокії. Її батько був знатного роду і був родичем святого великомученика Георгія, а мати, Сусанна, була сестрою Патріарха Єрусалимського. З 12 років Ніна виховувалася в Єрусалимі.Одного разу вона зацікавилася долею нетлінного Хітона Господнього і дізналася з переказів, що він був перенесений до Іверії — стародавньої назви Грузії. Ніна почала молитися до Пресвятої Богородиці, просячи Її допомоги в апостольському служінні та набутті Хітона Господнього. Богородиця з’явилася їй уві сні, вручила хрест із виноградної лози й направила до Іверії, пообіцявши Своє заступництво.Патріарх Єрусалимський благословив Ніну на апостольське служіння. Уникаючи мученицької смерті від рук вірменського царя Тиридата, вона близько 319 року прибула до Грузії. У Мцхеті, стародавній столиці Грузії, Ніна знайшла притулок у родині бездітного садівника. За її молитвами дружина садівника позбулася безпліддя і прийняла християнство.Слава про святу Ніну швидко поширилася. У день Преображення Господнього, за її молитвами, буря зруйнувала язичницькі ідоли, що стояли на високій горі. Пізніше Ніна зцілила грузинську царицю Нану від тяжкої хвороби. Після цього цариця прийняла хрещення і стала ревною християнкою.Цар Міріан, підбурюваний язичниками, ледь не піддав святу Ніну жорстоким тортурам. Однак під час цієї спроби сонце померкло, і місто огорнула непроглядна темрява. Цар раптово осліп, а його свита, перелякавшись, марно намагалася звертатися до язичницьких богів. Лише коли вони почали молитися до Бога, темрява розсіялася, сонце засяяло знову, а цар Міріан, зцілений молитвами Ніни, увірував у Христа і прийняв хрещення разом із наближеними.На місці, де свята Ніна віднайшла Хітон Господній, був збудований перший у Грузії християнський храм. У 324 році, за проханням царя Міріана, візантійський імператор Костянтин направив до Грузії єпископа, двох священиків і трьох дияконів, що сприяло остаточному утвердженню християнства в країні.Передчуваючи близьку смерть, свята Ніна попросила царя Міріана надіслати до неї єпископа Іоана. Разом із єпископом прибув сам цар та все духовенство. Біля одра святої Ніни вони стали свідками численних чудес і зцілень.
12 січня іменини відзначають жінки з іменем Тетяна. Їхня небесна покровителька – свята мучениця-римлянка, яка жила в кінці ІІ – на початку ІІІ століття. Її ім՚я походить від римського чоловічого імені Татій (лат. Tatius), що бере початок від легендарного царя Тита Татія. Перекладаючи з грецької, ім՚я Тетяна (грец. Τατιανή) означає «упорядниця». Свята мучениця Тетяна народилася в знатній римській сім’ї – її батько тричі обирався консулом. Він був таємним християнином і виховав доньку відданою Богові. Досягши повноліття, Тетяна вирішила не виходити заміж, а присвятити своє життя служінню Богові. Вона звершувала служіння милосердя для римської християнської громади. Разом з іншими вірними християнками вона доглядала хворих, допомагала нужденним, а також служила жіноцтву, навчаючи засадам віровчення і допомагаючи готувати новонавернених до хрещення. Коли Римом почав правити шістнадцятилітній Олександр Север, вся влада зосередилася в руках лютого ворога і гонителя християн Ульпіана. Християн усюди примушувати поклонятися римським богам, погрожуючи їм, у разі непокори, лютими муками й смертю. Біля 225 року була заарештована і Тетяна, яку різними катуваннями примушували зректися Христа. За Переданням, мучениця витримала неймовірні випробування і муки, під час яких звершувались чудеса. Тоді її присудили на смертний вирок шляхом усічення мечем. Разом з нею стратили і її батька, адже довідались, що він теж християнин. Вісім слуг правителя, що мучили святу, але увірували в Господа нашого Ісуса Христа, бачачи над нею силу Божу, теж були після мук усічені мечем.
Наступного дня після Богоявлення Церква вшановує того, хто послужив справі Хрещення Господнього – святого пророка, Предтечу і Хрестителя Господнього Іоана. «Він був світильник, який горів і світив» (Ін. 5: 35) – так про нього говорить Сам Спаситель, а також, що «Не було серед народжених жінками більшого за нього» (Мф. 11: 11). У день соборного вшанування пам’яті Іоана Предтечі нагадаємо кілька фактів про цього святого. 1. Ми звемо святого Іоана Предтечею, тому що він передував Ісусу Христу. Його служіння і проповідь були приготуванням людей до зустрічі з Месією, на Якого чекали багато століть. «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне» – закликав Іоан Предтеча у своїй проповіді. 2. Він один з найшанованіший святих. Вшануванню його пам’яті присвячені сім святкових дат у церковному календарі. 3. Поява на світ Іоана Хрестителя стала для його батьків даром Божим, адже в похилому віці з Божого Промислу відбулося зачаття і народження Предтечі. Пресвята Діва Марія та мати Предтечі (праведна Єлизавета) були двоюрідними сестрами. Іоан Предтеча народився на шість місяців раніше за Спасителя. 4. Різдво Іоана Хрестителя – унікальне свято, бо зазвичай християни вшановують не день земного народження святих, а день їхнього упокоєння (народження для вічності). Лише три народження вшановуються Святою Церквою: Різдво Христове, Різдво Пресвятої Богородиці та Різдво Іоана Предтечі. 5. Про пророка Іоана Предтечу згадують всі чотири євангелисти. 6. Іоан Предтеча вважається останнім старозавітним пророком, його народження та служіння були провіщені ще в Старому Завіті. 7. Земне життя великого пророка скінчилося мученицьки – йому відтяли голову за сміливість і правдолюбство, за викривання гріхів царя Ірода та його родини. Сьогодні у спільній молитві вшануймо пам'ять Предтечі та Хрестителя Господнього Іоана. Берімо за приклад його віддане служіння Богу й правді, вірі й покликанню.
