Estadísticas de telegram channel - @sashas_reads

Подивилась «Гидку сестру», і з чистим серцем доєднуюсь до числа тих, хто цей фільм хвалить.Думаю, в загальних рисах ви вже в курсі, що це темний ретелінг «Попелюшки», і сюжет мало чим відрізняється від оригінального (того найоригінальнішого, не адаптованого), хіба що має трохи іншу оптику і більше бодігорорних деталей.Це історія очима зведеної сестри Попелюшки — тієї, що з конвенційної точки зору некрасива, проте мріє вийти заміж за принца, і ладна піти на будь-які жертви заради цього.Ну а принц пише погані і банальні вірші, поводиться як мудак, і загалом мало що в собі має окрім титулу і члена, але суспільний наратив такий, що шлюб із ним — мрія всіх дівчат до 20 (бажано незайманих, ясне діло).Тут і про тиск суспільства, і про нездорові вимоги до зовнішності жінок, і про те, що їхня ролі зводиться до задоволення чоловіків, а єдиною метою жінки може бути вдалий шлюб.І про відсутність здорових, близьких і справжніх людських стосунків, навіть у родині.Ну, загалом, ключові ідеї на поверхні і вже не вперше проговорені, але не бачу в цьому нічого поганого — варто проговорювати їх стільки, скільки знадобиться, щоб вони стали нормою і витіснили застарілі нездорові погляди в наративи.Знято дуже круто. Картинка, ефекти, акторська гра — все дуже сподобалось.І це було доволі жорстко. На сеансі в кінотеатрі в моєму районі і без того було мало людей (менше десяти), але на кульмінаційній сцені більша частина вийшла, і до кінця нас лишалось троє — тож фільм, мабуть, не для людей зі слабким шлунком🤪 Хоча, чесно кажучи, сцену з очима і я не вивезла — але я то ніколи не вивожу😄Фільм хороший, навіть дуже. Подивитись рекомендую, але врахуйте, що огидних і бодігорорних сцен тут прям дуже багато, і вони до біса деталізовані.

🌹 Красива темна казка в готичних декораціях, побудована на відсилках до поширених легенд в міфів про таємничі зникнення і одмінків.🪶 Три маленькі дівчинки, сестри, зникають на цілий місяць, а повертаються вже інакшими. Міняється не тільки їхня поведінка, а й деякі зовнішні риси. До того ж, вони набувають надприродніх здібностей.Життя родини після цього змінюється безповоротно, але справжні наслідки проявляться лише через багато — тоді, коли розгортатимуться основні події цієї історії.👁 Сюжет доволі простий і невибагливий, але ракурс мені видався доволі цікавим, тож читати було захопливо.Не скажу, що щось у історії сильно дивує, події розвиваються послідовно і передбачувано, а персонажі великої емпатії не викликають — вони надто відсторонені, схематичні і типові.Але історія непогано тримається на «нетфліксівській» динаміці і дуже насичена подіями, пригодами і раптовими твістами.🔪 Тут є те, що я завжди дуже ціную в текстах — згадки реальних загадкових злочинів, які іноді вплетені в сюжет, а іноді просто створюють атмосферу. Свого роду заземлення, що привʼязує всі описані до реальності і робить їх трохи більш правдоподібними.Хоча загалом, правдоподібність — не та риса цієї книги, яку я б відзначила. Скоріше б це була атмосферність: казкова, трошки темна, дуже декоративна й легка.Як на мене, історія більш підліткова, для читачів без великого бекграунду, але цікава і непогано розважає, якщо прагнете провести приємний вечір із книгою.Викликає бажання помалювати (ще б ставало сил це бажання реалізувати — ціни б їй не було😅)📖 «Дім Голлоу»✍️ Крістал СазерлендВидавництво Vivat

З одного боку, тут є важливі стигматизовані теми.З іншого — текст і сюжет дуже примітивні.Автор ще у передмові зазначає, що писав цю книгу як своєрідну терапію — і я справді сподіваюсь, що для нього ця терапія спрацювала. Але це не більше, ніж фантазійний щоденник, в якому людина, якій підгоріло, прагне виплеснути свої емоції😌Тож з хорошого:👁Тут йдеться про серйозні внутрішні конфлікти, про прийняття себе і того факту, що на таке саме прийняття від тих, кого вважаєш близькими, не завжди можна розраховувати 👁Підіймається питання віри та релігії. Питання того, як жити із собою, коли віриш у того самого бога, в ім’я якого тебе намагаються винищити👁Розкрита тема, якої саме в книжках я ще не зустрічала — нетолерантність і конфлікти всередині квір-спільноти, де так само існує серйозна проблема зі зневагою і дискримінацією через гендер та орієнтацію або через те, що хтось не вписується в твої особисті уявлення про норму👁Зачіпається питання нейронетиповості — поверхнево, але є кілька непоганих штрихівЗ поганого:👁Сюжет дуже клішований. Це досить стандарта постапокаліптична історія, в якій мало хто пережив кінець світу, без жодного пояснення, чому і як хтось таки пережив. Ну, тобто, те, за що нарікають як за «непрописаний світ» — і тут з цим все дійсно погано👁Персонажі тут здебільшого існують виключно як функції. Або навіть не так — як репрезентація різномаїття. Ну, тобто у нас є ґей, лесбійка, трансгендерна жінка, трансгендерний чоловік, небінарна особа, тощо тощо — і це було б прекрасно, якби за цим було щось іще, а не просто гендерне визначення.Тобто, ці герої ніяк не проявляються, це одна велика безлика масовка без бекграунду, без тривимірних образів і якоїсь спроби пояснити, чим кожен конкретний персонаж цікавий, яка його історія, що ховається під обгорткою, і таке інше.Те саме з сектою — вона просто максимально гидотна і збочена, складається з карикатурно злих учасників, але жодних чітких принципів не видно, жодної притомно поясненої мотивації, жодних особистостей. Це просто абстрактні поганці, які за все погане і проти всього хорошого.👁І при всій поверхневій жорстокості теми, історія дуже мʼяка насправді.Ну, тобто, люди, що вижили під час всепоглинаючого апокаліпсису, коли решта людства перетворилася на гнилі рештки за лічені дні; люди, що відчайдушно борються за виживання, не маючи на це жодних шансів — не були б такими стриманими, позитивно налаштованними і високоморальними.🐼До прикладу, ілюстрація: у всих цих реаліях, одна з героїнь заявляє, що буде неетично пожертвувати майже повним незнайомцем, що і без того смертельно хворий, заради виживання всієї групи, що складається з її близьких🙃😈Або в тих же обставинах, підозрілого чужака миттєво приймають до групи майже без питань просто тому, що він пообіцяв нікому не шкодити.Багато штучних елементів типу гниття, блювоти, понівечених тіл, але при цьому нема справжнього травматичного горору, що відобразився б на героях і дав би відчути, наскільки все це болісно і жахливо.❣️Ще трохи до хорошого: таких самих примітивних книг про гетеро персонажів мільйони, і вони користуються попитом. Я і сама люблю іноді відключати мозок і читати щось подібне, тож вважаю плюсом, що для різномаїття є оця книга з акцентом на квірних героях.🚬Ну і знов до мінусів: дивно, що експерт з гендерної лексики, який консультував переклад, пропустив десь мінімум 5 випадків, коли герої говорять про себе не в правильному роді.Книга прохідна. Я очікувала більшого. Але як одноразова жуйка цілком має місце бути.📖 «Пекло слідувало за нами»✍️ Ендрю Джозеф ВайтВидавництво Букшеф

Що ж, ця книга як мінімум вміє дивувати, а це зі мною стається не так часто — та тут на 65 сторінці в мене просто відвалилась щелепа😄Це не те щоб був прям вау-твіст, але це було дуже несподівано🤪💀 Загалом, це мʼякий горор, що досліджує тему культзму: зростання у секті, доросле життя і те, як приналежність до культу відбивається на різних типажах людей, та вплив релігійного минулого на тих, хто зміг вибратись.Історію я б умовно поділила на дві частини, і перша — це дуже повільний і затяжний вступ, який втім давить на купу больових точок і занурюється у дуже глибокі глибини.⏳ Тривалий час складається відчуття, що героїня просто купається у власних спогадах, курсуючи від одного до іншого, і ятрить старі травми, з якими так і не змогла впоратись за роки після того, як втекла з дому — і лише де-не-де проскокує натяк на те, що відбувається щось іще, і що у цій історії ще багато питань, відповіді на які їй належить відшукати.Це затяжне і поступове занурення в атмосферу, доки історія не починає відчуватися майже особистою. Але деталі і дрібні нюасни тут важать дуже багато.🔪 Друга ж частина — майже чистий екшн, де на противагу першій, все несеться дуже швидко. І як на мене, вона хоч і більш горорна в традиційному уявленні, одночасно вона і простіша та більш поверхнева, хоча є тут і чарівний катарсис.🕯 Загалом же це книга про те, як відпустити минуле, коли зробити це важко і боляче, але коли воно тільки тягне тебе назад.✂️ Як розірвати звʼязки, які важко розірвати, але без розриву яких рухатись вперед ніколи не вийде.✝️ Про всепоглинаюче лицемірство релігії.👠 Про дитячі травми, що формують особистість.🔱 І про те, що зовнішня оболонка буває дуже щільною і багаторівневою, втім оманливою, і щоб докопатись до суті, доведеться копати дуже й дуже глибоко.Дуже класний вибір для книжкових клубів, бо говорити тут є про що — як безросередньо по тексту, так і заглиблюючись у філософські питання.📖 «Чорна вівця»✍️ Рейсел ГаррісонВидавництво Старого Лева

🦇 Гвендолін Кайст — дуже продуктивна американська горор-письменниця з бекграундом у психології, яку називають «однією з найяскравіщих зірок сучасного горору».🩸 Стверджує, що горор у неї в крові, бо її батьки не тільки захоплювались жанром усе життя, а й одружились на Геловін у 80х. Її батько свого часу також писав невеличкі горорні оповідання.👻 Наразі Гвендолін із чоловіком живуть на покинутій кінній фермі у Пенсильванії, де ппнує дуже готична атмосфера, хоча, за словами самої письменниці, «не надто багато привидів».📖 А її рукописи, чернетки та інші матеріали наразі є частиною Колекції досліджень жахів Університету Піттсбурга — архіву, де також зберігаються тексти і артефакти від багатьох культових фігур жанру жахів.⏳ Раніше Гвендолін вже взяла три премії Брема Стокера, у тому числі, за свій дебютний роман, і низку побічних нагород.🌹 А щойно отримала четвертого Стокера за роман «The Haunting of Velkwood» про трьох друзів дитинства, що дивом пережили ніч, коли жителі всього містечка несподівано перетворились на привидів і 20 років потому вирішують нарешті знайти відповіді на питання щодо того, що ж і чому тоді сталося. Роман, до речі, також номінований на премію Ширлі Джексон, а в читацьких топах зустрічався мені вже неодноразово, тож я тепер пильніше придивляюсь до цієї книги (хоча вона вже давно в моєму вішлісіті😄), та може таки незабаром візьмуся почитати.А тут Бабай згадує ще кількох інших сильних номінантів, серед яких — «Horror Movie», яка мені дуже сподобалась🔥

Поки не почала читати цю збірку, я була певна, що до того ніколи не читала По — але раптом зʼясувалось, що знайома із більшістю текстів з дитинства, хоча і не памʼятала, хто їхній автор 🤪Не думаю, що тут є сенс багато коментувати — це класика, це витоки кількох темних жанрів, і це шикарні історії, хоча і не всі зберігли свою шикарність у повній мірі до сьогодення.Це база, бо величезна кількість сучасних творів посилається до мотивів з історій По, хоча це й не завжди очевидно.Це дуже атмосферні і майстерні тексти, і від більшості мене не відштовхнула навіть ретро-стилістика, з якою я не надто дружу.Було захопливо, ностальгічно, деякі тексти досі здатні налякати, бо звертаються до дуже глибоких і вічних страхів людства. Страхів, більшість з яких автор мав і сам, і саме тому передав так точно, правдиво і живо, що його історії чіпляють й досі.З часів По, горор майже відмовився від моралізаторства і став більш іммерсивним, оповідачі вже не так виправдовуються за те, що взагалі розповідають історії, але важко зустріти кращі взірці чистого саспенсу у літературі.Тож це просто маст-рід, особливо для тих, хто захоплюється темними жанрами.📖 «Падіння дому Ашерів та інші історії»✍️ Едґар Аллан ПоВидавництво КСД

Видався дуже важкий тиждень, тож я досі читаю «The Twisted Ones» Кінгфішер, але книга дуже захоплива.Як і її «Те, що тривожить мерців», це розширений ретелінг, тільки цього разу на оповідання Мекена «Білі люди» — але ретелінг сучасний, доволі моторошний і з притаманним авторці тонким і неперевершеним гумором. Не можу погодитись з відгуками, які стверджували, що це найстрашніша історія евер, але місцями дійсно пробирає.І ще кілька днів тому почала слухати «Інститут» Кінга, і тут прям вже у повному захваті. Давно хотіла добратись до цієї історії, тож дуже тішуся, що Абук тепер має Кінга в аудіо, бо часом, коли навалюється все і відразу, тільки аудіо і рятує.Також подивилась новий горор «Вовкулака» (Wolf Man, 2025). Непоганий, дуже стрімка завʼязка, далі більше саспенсу, ніж екшену, з вкрапленнями добрячого бодігорору і сюру. Трохи змазаний фінал, але в цілому уваги вартий. Є на Мегого.Ну і в планах на вихідні — послухати новий подкаст DIVOCHE.MEDIA, взяти участь у записі трукрайм подкасту, почитати фінал Числа звіра і нарешті повернутись до паперових книжок, бо вже прям ломка 🤪Арсенал цього року, на щастя, пропускаю, бо то було б вже занадто, але вже за тиждень побачимось на Фанконі😊

🤔 Помітила такий тренд у сучасних західних горорах: автори стали дуже часто звертатись до прийому з використанням псевдо-документальних елементів у художніх текстах.Це робить Тінгл, розбавляючи розділи чимось на кшталт сценаріїв епізодів телешоу у Bury Your Gays.Це робить Джонс, додаючи у книгу сторінки наукової роботи головної героїні My Heart Is a Chainsaw.У We Used To Live Here — це документи і статті різного роду, що чергуються з описовою частиною.І от в Тремблє теж зʼявляються сторінки сценарію Horror Movie, про який йдеться у книзі.Але я в жодному разі не стверджую, що це роблять прям усі й усюди, просто так сталося, що мені трапилось кілька книг поспіль, в яких використано цей хід.🪶 Це не новий прийом, звісно, бо по суті вся епістолярна чи напів-епістолярна готика (Дракула, Франкенштейн, Кармілла) або умовна «Керрі» Кінга чи «House оf Leaves» Данілевські використовують той самий хід, але в цих новітніх горорах він трохи еволюціонував та виглядає і відчувається якось по іншому. У тому числі, через специфіку верстки — це саме ніби окремі документи між сторінками книги, а не умовні пару абзаців зі знайденого у старому будинку щоденнику просто посеред розділу.Найяскравіший приклад з того, що вже перекладено українською, — це, мабуть, «Нічне кіно» Маріши Пессл.Прийом цікавий, і, як на мене, він робить занурення в історію більш глибоким і додає тексту подібності до трукрайму — тож це може бути повʼязано саме зі зростом популярності останнього.Але, наскільки поки можу бачити по сучасній українській літературі, у нас він поки не прижився.Жодних висновків не буде, просто ділюсь спостереженням 😄

💀 Отаким і має бути класний масовий трилер: масштабним, непередбачуваним, жорстким, інтенсивним, з цікавою ідеєю і разюче реалістичним у деталях, діалогах і описі персонажів — навіть коли сам злочин виглядає надто епічним, щоб бути правдою.🎩 Автор — офіцер поліції, і це відчутно у тексті: він пише про речі, на яких знається, і не боїться бути жорстоким або занадто глибоко зануритись у натуралізм.Крім того, він шалено захоплюється казками братів Грімм, і ця книга — свого роду ретелінг оригінальної «Червоної шапочки». Або ж, скоріше, вона сповнена відсилок до цієї казки — оригінальної, темної, а не тієї, де є хепі-енд.🩸 Це дуже кривава історія з купою тригерів, де по слідах абсолютно нещадного вбивці йде слідча із сірою мораллю і низьким рівнем емпатії. Йде стрімко і цілеспрямовано, бо є високі шанси, що це не просто шалена кривава різанина, а й щось особисте.👁 Але це більше, ніж історія полювання на одного манʼяка — тут закладено значно серйозніший масштаб.Буде трилогія, і я сподіваюсь, що наступні томи зʼявляться українською скоро, бо наразі у мене лишились питання без відповіді. Але це однозначно один з найкращих трилерів за цей рік — майже рівня Каррізі, хоча стилістично таки простіший.📖 «Червона шапочка бреше»✍️ Еліас ГаллерВидавництво Bookchef

Дуже класний трилер — навіть незважаючи на те, що авторка не надто намагається приховати, хто стоїть за низкою жахливих злочинів: по-тваринному жорстоких вбивств підлітків.Так, вбивця очевидний ледь не з першої появи у книзі, його мотиви і передумови злочину теж досить швидко проступають і складаються в чітку картинку, але книга прекрасна не цим, а цілою низкою інших речей.Головна героїня — теж підлітка, 13-річна дівчинка, через чий образ авторка деструктурує стереотип про те, якою має бути дівчинка цього віку, як має поводитись, чим цікавитись, чого боятись і чого прагнути.Взагалі, ця персонажка описана просто блискуче: з усіма її емоціями, образом мислення, світоглядом, які авторка розкриває дуже живо і реалістично, починаючи з вражаючої сцени на перших сторінках, коли дівчина знаходить перше тіло😬Говорить авторка і про те, як упередження і стереотипи можуть заважати не тільки в повсякденному житті, а й провокують сліпоту, що перешкоджає слідству.Дуже лаконічно і влучно змальовано образ і атмосферу сучасної британської родини низького класу, та й загалом життя на околиці промислового міста.Є тут і жахливий приклад відстороненості й відчуження батьків у досить типовій родині, де на позір усе добре.І обурливе, але таке типове протиставлення матері, що після розлучення лишилась з трьома дітьми і, звісно ж, жахлива в усіх сенсах (ні, вона справді жахлива), і «недільного батька», що бачить цих дітей два дні на місяць, але показово терплячий, дбаючий, стриманий (тільки його у жодному разі не можна засмучувати).Взагалі, ця історія — приклад того, як виховувати дітей не варто, з одного боку, і приклад дитини, що зростає чудовою особистістю, незважаючи ні на що — з іншого. І якби я робила книжковий клуб по книзі, то обов’язково підняла б дискусійне питання: а може, погане виховання — це і є найпотужніший поштовх до розвитку особистості?І ще, тут купа посилань на трукрайм, трилери і горори, бо це сфера інтересів головної героїні. В тому числі згадується справа, про яку я детально розповідала у «Вбивчих письменниках»😏Ну і особливо ніжні почуття у мене викликало те, що авторка пише про такий самий вид злочину, про який колись у підлітковому віці писала і я🤭📖 «Смертоносні тварини»✍️ Марі ТірніВидавництво КСД