Королівська Правиця

Якщо дуже коротко,то з великою повагою ставлюся до Аласдера Макінтайра. Це класик сучасної філософії. Жаль,що у нас мало його перекладають і мало над міркують над його спадщиною.Я і сам його читав тільки "Після чесноти" і деякі статі. Інші праці у переказі інших авторів і клода.Його еволюція дуже цікава. У молодості марксизм, але пізніше розчарувався у цій ідеології. Згодом, навернувся у католицизм. Він за поглядами послідовником Аристотеля. У його філософії відчутний акцент на "соціальному аспекті". Ним захоплюються як традиціоналісти, так багато лівих.Макінтайр повертає в центр уваги — чесноти. Все,що було із Заходом з самого початку. Речі, які інтуїтивно зрозумілі і затребувані досі: відвага, поміркованість, розсудливість, справедливість. І все чудово перегукується із християнською традицією.Цікавий він і книгою: "Чия справедливість? Чия раціональність?". Адже уявлення про ці поняття змінювалися із часом. І кожна традиції по-своєму їх трактувала.Тому, да, Макінтайр — це глиба.@pravytsa

Знову ці невдячні українців почали хвалити своїх розбійників і боягузів з УПА. Проблема українців — їх націоналізм. Якщо його позбутися, то їх воїни почнують воювати краще, жінки почнуть народжувати дітей, корупція зникне.Вони не знають своєї історії, а коли їх історики говорять, то вони несуть маячню і пропаганду. Не те, що польскі історики — професіонали, найбільш неупереджені люди на цілій планеті.Українці завжди були невдячними. Коли ми їх звільнили, то де їх шана? Вони були кріпаками і рабами, але саме, ми, поляки їм дарували свободу. Згадати, козацькі повстання. Адже вони виникли на пустомі місці. Не були ніяких на те причини. Саме поляк захищали українців від степових набігів.Польські еліти ніколи не зраджували українців у біді. Особливо у скрутну хвилину.Друга Реч Посполита — це зразок терпимості. Українцям дали свободу і самоврядування на Галичині. А вони відповіли терактами. Армія Людова не скривдила жодного українця.Хто такий поляк? Відповіді дав Ніцше: "Надлюдина".@pravytsa

9. У світлі цих двох образів Святий Дух нині кидає нам виклик щодо нашого ставлення до технології та теперішньої цифрової революції. Наукові відкриття є талантами, довіреними людству, щоб вони принесли плід (пор. Мт 25, 14-30). Технологія має силу зціляти, з'єднувати, навчати й оберігати наш спільний дім, але вона також може роз'єднувати, виключати й породжувати нові форми несправедливості. В абстрактному сенсі технологія сама собою не є ані розв'язанням проблем людства, ані чимось по суті злим. На практиці ж технологія ніколи не буває нейтральною, бо вона набуває рис тих, хто її задумує, фінансує, регулює та використовує. Тому первинний вибір полягає не в «так» чи «ні» технології, а радше в тому, будувати Вавилон чи відбудовувати Єрусалим, обирати між владою, що претендує панувати над небесами, і народом, який трудиться спільно в присутності Бога, відбудовуючи мури братнього співжиття.10. Отже, ми мусимо уникати «синдрому Вавилону», а саме ідолопоклонства прибуткові, що жертвує слабкими, одноманітності, яка нівелює відмінності, та претензії, нібито одна мова, навіть цифрова, здатна перекласти все, зокрема й таїнство особи, на дані та продуктивність. Ризик дегуманізації, тобто будування майбутнього, що виключає Бога й зводить іншого до засобу, є давньою і завжди новою спокусою, яка нині прибирає технічної подоби. Натомість оберімо «шлях Неемії», що увиразнює важливість спільної праці задля того, щоб зробити Боже Місто безпечним пристановищем для вигнанців, які повертаються. Відбудовувати сьогодні означає визнати, що саме з множинності голосів і візій, які часом нагадують нам про сум'яття, спричинене різноманіттям мов, постає світла можливість. Це справді можливість будувати разом, перетворювати розмаїття на ресурс і робити слухання й діалог тим спільним ґрунтом, на якому плекати справедливість і братерство. У межах цього спільного завдання християни відкривають свою унікальну роль, скеровувати дії до Бога, щоб у Його світлі плюралізм не розсіявся в безлад, а навпаки, через практику синодальності став простором, у якому людство наново віднаходить свої тверді основи та свою кінцеву мету. У Книзі Об'явлення Іван бачить Новий Єрусалим, що «сходить з неба від Бога» (Об 21, 2) як дар для всього людства. І це видіння благодаті є запрошенням для нас, християн, трудитися разом, щоб плекати мирне, справедливе та гідне життя у спільноті в сьогоднішніх «містах».

Корона Угорщини повертається в центр політичної сцени після виборів 🇭🇺Ласло Тороцкаї, лідер угорської партії «Наша батьківщина», оголосив про історичну угоду після підготовчих зустрічей до нових Національних зборів. Вперше в сучасну епоху всі політичні сили в країні, включаючи як правлячу партію, так і опозицію, погодилися, що члени парламенту складуть присягу на вірність "Священній Короні Угорщини".Оголошення підтверджує, що фізичний об'єкт буде виставлено в центрі уваги інавгураційного засідання, щоб представники могли присягнути на вірність цьому давньому символу, що Тороцкаї назвав кроком до відновлення історичної легітимності нації.Священна Корона, надіслана Папою Сильвестром II королю Святому Стефану в 1000 році, вважається суб'єктом з власною правосуб'єктністю згідно з так званою «Доктриною Священної Корони». Згідно з цією давньою правовою традицією, Корона є справжнім власником влади, а правителі є лише її слугами. Карл I Габсбург був останнім угорським монархом, коронованим цією коштовністю, у грудні 1916 року.Після падіння Австро-Угорської монархії в 1918 році та подальшого формального скасування королівської інституції в 1946 році, цей твір залишався під охороною Сполучених Штатів протягом десятиліть, щоб запобігти його потраплянню до рук Радянського Союзу, аж до його повернення до Будапешта в 1978 році. Наразі корона є головною угорською регалією і постійно зберігається в будівлі Парламенту.@pravytsa

Сьогодні, 17 квітня 1882 року, народився В'ячеслав Липинський — видатний український історик, політичний мислитель та ідеолог українського консерватизму. Він з’явився на світ у селі Затуринці у родині Казимира та Клари Липинських. Рід Липинських належав до знатної шляхти та походив з регіону Мазовія. За даними українського історика В'ячеслава Сенютовича-Бережана, українська гілка Липинських бере початок від Яна-Ігнатія Липинського, який придбав маєток на Поділлі.Початкову освіту В’ячеслав Липинський здобув у Житомирському ліцеї, згодом навчався у Луцьку та Києві. Саме під час навчання в Києві він остаточно сформувався як прихильник української ідентичності. У 1901 році на з’їзді польських гімназіальних осередків у Києві Липинський запропонував об’єднання не за релігійним чи національним, а за територіальним принципом. Його пропозицію не підтримали, після чого він разом з однодумцями залишив з’їзд. Ця подія стала переломним моментом — відтоді Липинський остаточно приєднався до українського політичного табору.Після закінчення гімназії у 1902 році він проходив військову службу в Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці. Однак військова комісія згодом визнала його непридатним до служби через проблеми з легенями та серцем — Липинський хворів на туберкульоз, з яким прожив усе життя.Навесні 1903 року він вступив до Ягеллонського університету у Кракові, де вивчав агрономію, а також слухав лекції з історії та української літератури, зокрема професора Богдан Лепкий. У 1906 році Липинський одружився з Казимірою Шумінською і виїхав до Женеви для вивчення соціології. Проте через погіршення здоров’я змушений був повернутися до Кракова, де завершив навчання у 1908 році.У 1909 році він познайомився з істориком Дмитром Дорошенко, який залишив про нього дуже позитивні спогади. З початком Першої світової війни Липинський був мобілізований і брав участь у Східно-Прусській кампанії армії генерала Самсонова, де був поранений. Через погіршення здоров’я його перевели до резервної кінноти у Дубно, а згодом до Полтави, де він зустрів початок Українських визвольних змагань.У 1917–1918 роках Липинський активно займався українізацією військових частин на Полтавщині та став співзасновником Української демократично-хліборобської партії. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського він був призначений послом Української Держави у Відні. На цій посаді перебував до драматичних подій, пов’язаних із розстрілом полковника Петро Болбочан.Після завершення дипломатичної служби Липинський переїхав до Райхенау, де розгорнув активну наукову та політичну діяльність. У 1926 році він перебрався до Берліна, де працював в Українському науковому інституті, створеному за підтримки Павла Скоропадського. Через погіршення здоров’я він згодом переїхав до австрійського курорту Бадег, де вже не писав великих праць, а зосередився на публіцистиці.26 квітня 1931 року В’ячеслав Липинський пережив серцевий напад. Його перевезли до санаторію «Вінервальд», де він помер 14 червня 1931 року. Згідно з його волею було здійснено посмертний прокол серця. Пізніше його перепоховали у рідних Затуринцях, у родинному маєтку Липинських, де він спочиває й сьогодні.#історична_дата📜 Історія України та світу 📖 • @istukrandworldbot • Буст • Тікток • Інстаграм • Підтримати фінансово

"Торонтята" випустили відео відео про велич сільського життя і я не можу не поділити цимШлюб — радикальний акт деколонізації інтимності від неоліберальної логіки нескінченного вибору.Діти — деколонізований проєкт передачі спадку поза логікою індивідуалістичного самореалізаційного наративу.Село — деколонізація тіла і свідомості від урбаністичного капіталізму білих комірців.Город — простір продовольчого суверенітету і спротиву агрокорпораціям.Корова — деприватизований молочний засіб виробництва під прямим контролем працівниці.Борщ — ферментований пробіотичний суп як акт культурного спротиву харчовому імперіалізму.Квашена капуста — низовий біотехнологічний спротив промисловій ферментаційній монополії.Робота 20 років на заводі — антикапіталістична практика відмови від хасл-культури і міфу про особистий бренд.Своя квартира — вихід з економіки орендної експлуатації і експропріація житла у лендлорд-класу.Суботнє прибирання — репродуктивна праця визнана видимою і вартісною.Мити посуд руками — відмова від технофеодалізму побутових корпорацій.Трипоколіннєвий дім — горизонтальна альтернатива атомізованій нуклеарній сім'ї капіталістичного модерну.Жити зі свекрухою — матріархальна солідарність поза патріархальною ізоляцією жінки.Церква в неділю — колективна практика проти атомізації і кризи спільноти пізнього капіталізму.Один шлюб на все життя — ультимативна форма антиспоживацького спротиву індустрії знайомств. (Автор один мій товариш)@pravytsa

Демократичний соціалізм. Тиранія чи свобода?Якщо раніше соціалісти марили плановою економікою і 5-річками, то нині справи змінилися. Нині у лівих стає мейнстрімом “ринковий”/“демократичний” / “кооперативний” соціалізм. У нашій традиції, цим ідеям співзвучна "колектократія" Винниченка. Дехто натомість говорить про економічний республіканізм. У чому пафос і логіка ринкового соціалізму? Совітський експеримент провалився із тріском. Його навіть не можна назвати соціалізмом, адже не існувало справжнього самоврядування робітників — демократії трудівників. Проте сучасний капіталізм теж не влаштовує прогресивне товариство, адже породжує нерівність. Мовляв, є клас капіталістів, які авторитарним чином, немов абсолютні монархи керують підприємствами. Вони є паразитами-вампірами, що випивають кров трудящихся і т.д. і т.п.У чому суть цієї системи? Ми залишаємо конкуренцію, ціни і споживчий і професійний вибір, але основним суб’єктом на ринку стають кооперативи, державні чи муніципальні підприємства, що демократично керуються робітниками. Але з цією ідеєю є багато проблем.Перша,що спадає на думку: "Як саме перейти до ринкового соціалізму?". Що робити з нинішними власника підприємств? Якщо спробувати їх позбавити власності, то це викличе жорсткий спротив. На всякого Альєнде - знайдеться свій Піночет. На Винниченка - свій Скоропадський. Якщо пробувати якось фінансово компенсувати, то виникає інше питання — звідки взяти стільки ресурсів? Попри розмови про свободу є велика напруга між демократією і демократичним соціалізмом. В кінці-кінці треба вибирати щось одне. Адже в разі перемоги про капіталістичних сил, процес економічної трансформації змінює вектор. І все треба починати заново. Уявимо, що демократичні соціалісти прийшли до влади. Що першим чином ділом почнеться? Відтік капіталу. Хто буде інвестувати у цю державу, знаючи завтра, що твій капітал відберуть? Це буде нести за собою важкі наслідки. Інновації будувать сповільнюватися, продуктивність праці теж, менше робочих місць. Це все буде бити по добробуту робітників, яким так опікуються соціалісти.Немає особливих причин вважати, що кооперативний рух, підтримає насильницького одержавлення та кооперації. Сьогодні забирають власність у сусідів, а завтра доберуться до тебе. Всякий кооператор знає, що дуже важливим у їх справі є добровільна участь людей. Якщо людина не хоче там працювати,то силувати їй не варто. Це відрізняє кооператив від колгоспу. Та й участь в керівництві підприємством займає час, і багато робітник краще будуть проводити цей час по-інакшому.В стандартних умовах підприємці інвестують в технології, автоматизацію. Проте це має менше сенсу робити у рамках ринкового соціалізму? Адже якщо співвласники будуть цим займатися,то їх робоче місце може зникнути.Ще проблема з наймом працівників. Якщо наймати нових,то це означає розмивання долі пирога існуючих працівників. Тому можна очікувати безробіття і низьку мобільність праці. Якщо у нас є багато державної власності, то виникає проблеми із збитковими підприємствами. Що з ними робити? Досвід історії показує, що ліві неохоче йдуть на закриття установ, що віджили себе. Якщо ти закриваєш великий завод, то це сильно вдарить по містечку. Державі банки легко можуть давати чергові дешеві кредити, які не конвертуються у якість. Це створює примарну надію без результату.Найбільш прикладом втілення ринкового соціалізму, певне є період НЕПУ чи Югославія. Остання, трохи краще була за совєтський союз. Але добробут все одно був на рівень гірший за західні капіталістичні держави. @pravytsa

Все-таки, у Скрутона був складніший погляд на секуляризацію. Він підтримував світську державу і світські та раціональні закони, проте відводив релігії не тільки в родинах, а у громадському суспільстві. Тут важливо,що у його філософії держава має бути слугувати захисником громадського суспільства. Рішення ж повинні прийматися "знизу—вверх". З секуляризмом у мене дуже суперечливі відносини. Бо ж розуміємо під цим словом? Зменшення впливу релігію на суспільство? Але якої релігії і на яку державу?Якщо ми говоримо про варіанти співіснування держави і Церкви та їх конституційного статусу,то навіть секуляризм може мати різні формати. Одна справа — США, інша — Франція, третя — Великобританія. В Україні типова картина, коли заїзжаєш в село і бачиш хрести. У "просвітлений французькій республіці" з цим борються ліваки. Але і більш традиційні форми співіснування між церквою та державою я би не ідеалізував. Адже держави часто прагнули перетворити церкви у свої адміністрації, а священників у державних службовців. Моя позиція загалом така,що Церква має в здоровому суспільстві має бути незалежною, авторитетною і впливовою. Це навряд чи можна назвати "секуляризмом". Інша справа,що треба уникати нинішньої партійності. Будучи послідовним — критикувати усіх у світлі Євангелія.Нинішні секуляристи часто розповідають,що релігія має залишатися вашою приватною справою. З іншого боку, ідеалом республіки є участь громадян у політиці (в широкому сенсі цього слова). Але як можна залишити свої переконання вдома і водночас бути активним громадянином? Часто можна почути аргумент про релігійний фанатизм. Це має певний сенс. Проте коли ми зменшуємо вплив релігії,то звільняється вакуум. Святе ж місце порожнім не буває. І цей простір наповнюється різними ідеологіями — "політичними релігіями". І там фанатизму не менше.Як влучно зауважив Гілларі Беллок: Цивілізація може витримати втрату багатства, могутності й навіть знань; але вона не здатна пережити втрату власного пояснення — того смислу, яким вона себе обґрунтовує. Сучасна Європа ще рухається інерцією свого християнського минулого, проте вже не розуміє, чому вона рухається взагалі. Її закони, її пошана до людської особи, її уявлення про справедливість і обов’язок були відкриті не самим лише розумом і виникли не випадково. Вони стали наслідком певного віровчення — довго сповідуваного й глибоко прийнятого.Коли це віровчення заперечується, сформовані ним звички ще зберігаються протягом одного-двох поколінь, але вже не відтворюються. Те, що колись було традицією, перетворюється на рутину; те, що було переконанням, стає звичаєм; а звичай, щойно його піддано сумніву, руйнується. Саме в такому стані сьогодні перебуває Європа. Все виглядає так,що Захід поступово віддаляється від християнства, а вплив церкви стає меншим. Проте припускаю,що навіть у секуляризації може бути певний Божий задум. Часто люди починають по-справжньому цінувати щось тільки тоді, коли втрачають це. І втративши намагаються віднайти.Папа Бенедикт XVI казав, що християни можуть стати меншістю в Європі. Можливо, тоді Церква може очиститися та обновиться, а потім знову повернеться у суспільство.@pravytsa

Отже, Ізраїль та США бомблять Іран, вбили тамтешнього аятолли Хоменеї. Але чесно кажучи, я налаштований песимістично. Вбили одну свиню — на її місце прийде інша.Для того,щоб війна вважалася легітимною згідно доктрини "справедливої війни" потрібен добре обдуманий план. Приклад з Венесуелою показує,що зміни режиму не відбулося. Дай, Бог, щоб це змінилося. Трамп не отримав схвалення конгресу і не видно особливої співпраці з іранською опозицією. Був момент, коли масово перси вийшли на вулицю, але момент упущено.Звичайні, іранці теж вважають себе заручниками режиму в оточенні недалекоглядних сусідів. Мовляв, є приклади Сирії, Лівії, Афганістану, Іраку. Їм теж обіцяли свободу, а залишили хаос, іноземну окупацію чи громадянську війну. Можна згадати позитивні приклади після ДСВ. Як Японію чи Європі допомагали при відбудові американці. При тому,що до війни це були досить розвинені держави із індустріальною базою і відповідними кадрами. Як і Трампа, ізраїльські еліти теж не можна вважати якимось розсудливими. Їх дії у Палестині підштовхують до протилежних наслідків і визнання незалежної Палестини. З такими стратегами далеко не заїдеш...@pravytsa

Усе ж таки йдеться не про безкоштовне надання послуг, а про фінансування за рахунок платників податків.Я вважаю, що освітня та медична системи мають бути інклюзивними й доступними. Одна справа — коли через державні стимули ми знеохочуємо працю, а зовсім інша — коли йдеться про освіту та медицину. Важливість інклюзивних інституцій переконливо показано, у книзі «Чому нації занепадають».Моя логіка полягає в тому, що багатство створюється не лише окремими індивідами, а й нацією, її інституціями та громадами. Тому податки можна розглядати як форму вдячності, яка має спрямовуватися на розвиток екосистеми, у якій зростають бізнеси й економіка загалом. Водночас надмірне оподаткування всіх і всього може, навпаки, загальмувати економічний розвиток.До речі, цілком можливе впровадження ринкових механізмів в системах охорони здоров’я та освіти — наприклад, через ваучерну модель фінансування.Моє ставлення до приватної медицини та освіти — позитивне. Тим паче, що частина освітніх закладів може релігійний характер. Ось вам і плекання культури. В українському контексті, я бачу проблему в хибному мисленні: "Усім треба диплом про вищу освіта, а коледжі і ПТУ хай залишаються неукам". Університетів дуже багато, але яка у них якість? І хто не відміняє бібліотеки та самоосвіту. І тут не забуваймо про принцип субсидіарністі та децентралізацію, яка дозволить громадам ставати заможними, а відтак фінансувати соціальну інфраструктуру.@pravytsa