Горіха Зерня

Це взагалі не секрет, що ми з Ірина Білоцерковська дружимо і робимо багато справ разом. (Яке щастя, що частина цих справ ніколи не дійде до фб :) Сподіваюся, ви також знаєте, наскільки ця жінка енергійна, і може навіть бачили, що буває з тими, хто став у цієї енергії на шляху :) Але значно менше людей знають, наскільки Іра делікатна, вразлива і співчутлива до людей. Який у неї сильний хребет власної гідності. Як вона переживає труднощі та невдачі і фокусується на головному, на своїй ідейній великій меті, і як стійко курсує др цієї мети.Зараз у Білці триває передзамовлення на її книгу. Іра цю книгу не писала, а народжувала - з муками, сумнівами, із залученням усієї можливої експертної підтримки. Хоча насправді книга про те, у чому Іра є головним експертом, може навіть єдиним у своєму роді.Про те, як бути щасливою. У стосунках із чоловіком-військовим, а стосунках із собою і світом. Як долати перешкоди і боротися, а також вчасно зупинитися, якщо твоя інтуїція підказує, що об'єкт боротьби не вартує таких зусиль. Про компроміси і незламність, про те, як обійняти тих, кому важче, хто тимчасово заслаб - навіть якщо це ти сама. Я дуже раджу звернути увагу на "Книгу обіймів" Ірини Білоцерковської, видавництво Білка

Пропоную вашій увазі добірку фронтових котів і песиків.Це звірята, яких підгодовують бійці Інтернаціонального легіону у зоні бойових дій. Вони про них дуже зворушливо розповідають, а для мене найбільш зворушливим є те, що військові знаходять час зупинитися і приділити увагу цим створінням. Я була у Грузії з дітьми лише одного разу, влітку 22го року. На мене ця країна справила такі суперечливі враження, я все не могла зрозуміти - ну чому вони допускають до себе росіян, чому приймають ці пороми кожних п'ятнадцять хвилин, дозволяють їм купувати бізнеси та нерухомість. Тепер я розумію, що так виглядає повзуча окупація. Це те, що росіяни планують і для України, якщо не вийде військовим шляхом, вони тиснутимуть економічно, культурно, через мову, туристів, продажних політиків і ще тисячною інших способів. І єдиний шлях уникнення цього - війна на виснаження, до тих пір, доки у росії не залишиться ресурсів для тиску. Свобода Грузії, Ічкерії, Кавказу, країн Балтії і Східної Європи зараз виборюється в Україні. Я вдячна людям, які це розуміють, і долучаються до цієї боротьби зі зброєю в руках. Ви можете підтримати бійців Інтернаціонального легіону, долучившись до нашого збору на автівку для їхнього підрозділу. Реквізити внизу.

Поверталася з Вінниці потягом. Там їхати якихось три години, але я все одно посварилася з сусідками.Все те саме, покликали подружку до себе і тріщать як сороки. Все б нічого, але просто над головою і російською мовою.Ну здавалося б, скільки там тієї їзди, потерпи трошки. Але я взагалі розучилася терпіти дискомфорт. Принаймні, розучилася тримати своє незадоволення в собі. Вони, звісно, дуже обурювалися і не розуміли, що ж їм тепер - мовчати?!Дивіться, - сказала я. - Це вже не моя справа, що ви будете робити далі. Але я звертаю вашу увагу, що ви тут не одні. Що ви, до речі, сидите у мене на поличці. І що зовсім стороння людина змушена слухати подробиці вашого життя у Німеччині, ваших стосунків з чоловіками і опис німецьких вчительок ваших дітей. Ви абсолютно впевнені, що мені потрібно знати про цих фрау і ваші з ними непорозуміння? Замовкли, надулися, далі їхали у тиші. Боже, яка я стала душна, взагалі не легка у спілкуванні. Скоро почну вікна у маршрутці зачиняти. З іншого боку, зате прибула у Київ без мігрені. А, навушники.Навушники не рятують у замкненому просторі купе.

У мене є миле відео, на якому бійці Інтернаціонального легіону кудись їдуть у бусіку, і кожен вітається і посміхається на камеру. Дуже красиві молоді і старші чоловіки. Відео надіслане з приміткою - ви ж розумієте, що ні обличчя, ні імена показувати у соцмережах не можна. Так,звісно. Особливо я розумію, як це мені допоможе під час збору :) Решта картинок теж не дуже помічні. Ось десятки фото спалених автівок. Як на це повинні реагувати люди, які дають гроші? Що ми ось так довго збираємо на автівки, а вони потім горять за кілька хвилин, і на цьому все? Ну що я скажу. Буває що горять, хоч хлопці їх бережуть як можуть. Все більше місць, куди машиною заїхати неможливо, прифронтова зона перетворюється на пекло. Головне завдання зараз - зробити так, щоб це пекло не просувалося у нашу сторону, хоча би було статичним. Тому потрібні машини, щоб підвозити туди людей і зброю та забирати поранених. В ідеалі ці машини мають бути більш надійними, броньованими та обладнаними, більш прохідними, ніж ті, що стоять на парковках у спокійному тилу. Машина, яку ми плануємо для наших грузинів, саме така. Принаймні може їздити вночі без світла, вона обладнана камерами нічного бачення. Ну і ще деякі покращення є. Тому я знову проситиму вашої уваги до цього збору, всі посилання у коментарі.

Додам від себе кілька слів про малих дітей, тобто молодшого і середнього шкільного віку, які щось десь не так кажуть чи роблять, особливо коли хтось дорослий це знімає і викладає в інтернет. Слухайте, вам персонально це загрожує, вашому життю і здоров'ю? Бо буває всяке, я колись бачила, як зграйка таких дурбецалів кидалася камінням у лобове скло автівкам, які проїжджали повз. Ну, їх тоді звісно наздогнали і це неподобство припинили. Але якщо ні, якщо це лише слова, мат, звуки, гучна музика - тобто таке дратівливе, але безпечне фізично, то тоді краще перехреститися з думкою, що дякувати богу, це проблема їхніх батьків.От хай виховують, хай потім вигрібають наслідки свого виховання, це їхній обов'язок і відповідальність. Ну чесно, от згадую собі, коли я сварилася з чужими дітьми? Одного разу, коли зграйка напала на хлопчика, мені здалося, що його б'ють. Підійшла, голосно запитала, чи не треба йому допомога і що тут відбувається. Ні, сказав, все добре, ми так дуріємо.І остання справа, це на підставі окремого відео робити висновки про всіх дітей. Бо я б, наприклад, дуже не хотіла, щоб про мене судили за контентом, який викладають у себе інші дорослі. Чи за тим, як ці інші дорослі голосували на виборах. Давайте якось обирати рівних собі опонентів. Якщо критикувати - то дорослих людей, якщо звинувачувати, то таких же як і ми.

Весь день думаю про слова американських очільників. Щось там типу "ми змусимо Україну та росію поступитися територіями, після чого обидві країни почнуть прекрасно заробляти на торгівлі зі Штатами". Заробляти.Не буде з драба пана, як не ліпи. Якщо "за шмат гнилої ковбаси у вас хоч матір попроси - то отдасте", то як не пнись, як не надимай щоки, а не будеш ти грейт ні егейн, ніколи. Заробляти.Це щось із "ми не можемо фінансувати армію, бо у нас не вистачить грошей на дороги". З тієї самої опери.Ниций духом літати не зможе. А українцям не треба ставати great again, ми і так великі. Бідні, пошматовані війною, принижені власними керівниками, але все одно великі. Ми дивимося на розп'яття і приміряємося, як би сина божого звідти зняти і надати першу допомогу, навіть всупереч волі Отця, а не думаємо, як би свою рекламу прикріпити на перекладину, на видне місце. Сьогодні одна дитина запитала мене після презентації, чим українці відрізняються від інших націй, що робить нас особливими. Ось цим і відрізняємося, духом. Ми рівні небу, для нас честь і совість мають значення.

Незалежно від того, чи я підтримую Порошенка. Чи є прихильницею якоїсь іншої партії чи взагалі аполітичною людиною, яка не ходить голосувати і не знає прізвища президента країни. Могло ж таке бути? Чому ні, легко. Так от, безвідносно до "порохоботства", просто з точки зору здорового глузду. Ну давайте уявимо, що здоровий глузд у нас не є ознакою політичних поглядів. Відкриваємо сайт Кабміну і читаємо спогад: "День Єднання було встановлено Указом Президента України Володимира Зеленського 14 лютого 2022 року на тлі загострення ситуації біля українських кордонів. Указ мав на меті посилити внутрішню стійкість українців та підкреслити важливість єдності перед викликами, зокрема, перед можливою ескалацією військової агресії з боку Російської Федерації. Вперше День Єднання відзначили 16 лютого 2022 року. Тоді по всій країні піднімали Державний прапор України, виконували гімн та організовували акції на підтримку національної єдності. Цей день став нагадуванням, що українці разом можуть подолати будь-які труднощі." А тепер скажіть, ким потрібно бути, щоб піднімати прапорці і кульки та ганяти порожній агітаційний потяг у Маріуполь не як доповнення до оборонних, військових та евакуаційних заходів, а ЗАМІСТЬ них. Замість вивезення дітей та музеїв, замість евакуації поранених та родин військових, яких покинули в окупації на мученицьку смерть. Замість перетворення півдня з його каналами та мостами на неприступний укріпрайон. Як вони примудрилися, маючи таку природну перешкоду як Дніпро, пропустити росіян у Херсон? Я вже не кажу про Чорнобиль і Київщину. Ви бачили, як горів музей Примаченко?До одного місця усі ці волання, напав би - не напав би. З двох варіантів, готуватися до нападу чи ні, Зеленський обрав третій: сприяти нападу.

Коли один найвищий посадовець у США називає атаку на Суми "помилкою", а інший додає, що це "виходить за межі пристойності", я чую білий шум. Точно так само, як з промовами путіна. Я знаю що вони є, розумію зміст, але емоційно це більше не зачіпає. Росіяни давно вже втратили статус осіб, до чиїх слів варто дослухатися. Те, що американські лідери своїми власними руками руйнують свій авторитет і моральну легітимність - погано, звісно. Погано для України, але я поки що не змінила своєї думки: це значно гірше для самих американців, і саме їм у першу чергу доведеться жити з наслідками свого вибору. Отже, у міжнародних новинах білий шум. У реальності все самі бачите, прикордоння у вогні, Сумщину рівняють із землею.У нас не так багато опор лишилося, на які можна покластися, і навіть весна цього року підводить зі своїми цими заморозками, і навіть Паска якась не така. У Сільпо продаються шапочки від пасок (якщо що, я купила дві), і це навіть символічно. Одне з небагатьох, що лишається стабільним - наша віра у свою армію і вдячність за захист. Нагадаю, що у мене ведеться збір на автівку для пілотів бпла, що працюють на північному напрямку, на Курщині та Сумщині. Якщо ви захочете закинути трохи хлопцям на удачу - реквізити у коментарях. Я від себе вже докинула собівартість нижньої частини пасок :) Ми наближаємося до екватору збору, і я б дуже хотіла, щоб до Великодня у хлопців уже була ціла машина. На фото - ті, для кого ми проводимо збір.

Найближчими днями моя сторінка складатиметься переважно з презентацій, фото, відгуків, читацьких вражень. Насправді це досить напружена робота, що вимагає максимального зосередження. І дуже відповідальна. Уявіть собі, що така велика мережа, як Книгарня Є, вкладається у промо тури українських письменників. Тому що бачить комерційний потенціал у нашій творчості, тому що розуміє - я на це сподіваюся! - що на перекладній популярній літературі ми далеко не заїдемо. Що ми не можемо бути просто споживачами закордонних детективів і фантастики, що зрілий ринок зрілої країни заслуговує на власний літературний пласт, на власний продукт. Я рада, що наше з Білкою гасло - "сучасникам про сучасників" - вкотре доводить свою актуальність. Почуваю себе візіонером :) І ще один дуже важливий момент.Ви б бачили, з якою радістю і натхненням до нас приходять люди. Як вони розслабляються, з'являється новий вираз в очах. Мені хочеться вірити, що ми з Ірою виселяємо у людей частку оптимізму, хоч на якусь мить. Ну і щодо поточних подій. Оскільки у соцмережі я заходжу тепер рідше, то з цієї відстані видно, наскільки токсичне середовище у нас утворилося. Якісь дикі звинувачення у коментарях, якість боти, стравлення людей. Яке це все далеке від реальних проблем, особливо якщо дивитися з Херсона чи Миколаєва.Наступна презентація завтра у Чорноморську о 12.00, проспект Миру 30. Приходьте, будемо говорити про реальне життя, хоч і вигадане :)

Вчора я так гарно проскочила Німеччину, а потім Польщу, попри традиційну штормову зливу, що вирішила зробити ще ривок і заночувати вже в Україні. І машину заправити теж у нас. Гаманцевий патріотизм несподівано прокинувся, не знаю. Або дорога так вплинула - туман, дощ, вітер, пасма води горизонтально лягають під колеса, і таке відчуття, ніби летиш темною безлюдною трасою, одна на цій дорозі. Глупа ніч, поляки вже сплять. Слухала книжку, міркувала про те, що мої прапрапра точно б схвалили машину - краса ж, дощ за спину не капає, сидіння м'якеньке, не те що твердий держак... І за цими думками замість того, щоб з'їхати з мосту праворуч, переплутала з'їзди. Там був відкритий технічний коридор для будівельної техніки, його чомусь не перегородили ремонтники, і от саме туди я і пірнула. Буквально за секунду навігатор розгублено блимнув і завис - за його даними, ми опинилися у чистому полі. А я петляла у лабіринті якихось поворотів, проходів і захаращених будівельними балками стежок. Ось щойно була на трасі, а тепер у буквальному значенні під мостом, одному богу відомо, як я сюди злетіла - і головне, як звідси виїхати. Я потрапила на щось схоже на картинг, у темряві не видно, потім зрізала кілька метрів по гравію, потім вгору, між жовтими конусами - і ура, знову на дорозі, яку бачить навігатор. Тільки мчимо ми з навігатором у протилежному напрямку, до розвороту на Перемишль у нас щось 15 км. Ну і потім назад стільки ж. І у цей момент заблимала остання поділка пального. Знову ж таки, ніч, шторм, дощ і порожня дорога. І я вам скажу, це так бадьорить. Я тут же вимкнула аудіо книгу, вся підтягнулася, перехотіла спати, у режимі оптимальної економії все зробила без права на помилку. І на адреналіні потім не лише перетнула кордон, а й доїхала до Львова.І ось це відчуття граничної зосередженості, коли ти виправляєш власну помилку, списуєш у незворотні витрати час і ресурси, не шкодуєш за ними, а моментально перемикаєшся на наступне завдання... Я люблю це відчуття. Той момент, коли відкидаєш усе зайве, заганяєш свою внутрішню дитину куди подалі, а до штурвалу запрошуєш когось із внутрішніх дорослих.