Наші 1920-ті

Ще раз про Булгакова й українських письменників Сподіваюся, востаннє. Про це був допис рівно два роки і два місяці тому — 8 квітня 2024-го. Нагадаю, 15 лютого 1929 року, в останній день Українського тижня в Москві делегацію українських письменників прийняв Йосиф Сталін. Напередодні письменники побували у МХАТі на виставі «Дні Турбіних» Михайла Булгакова. П’єсу й виставу обговорювали в розмові зі Сталіним. Стенограму цієї зустрічі опублікував 1992 року російський дослідник Леонід Максименков у збірнику «Harvard Ukrainian Studies» (vol. ХVІ, № 3/4). Колись він був в інеті. Зате нині оцифрований оригінал стенограми є на сайті Російського державного архіву соціально-політичної історії. І останнє. Стенографістки записували прізвища на слух. Балбача і Бабачан — це, зрозуміло, Болбочан. А Тесняк — критик Василь Десняк (1897–1938). На жаль, дослідники/ці досі не розбиралися в «голосах з місця» і наробили помилок, що їх тепер усі повторюють. Висновок: письменники вимагали зняти пам’ятник п’єсу. #наші20

​​ТРАВНЕВІ ВАРІАНТИЯ люблю «календарні» вірші, тобто вірші про місяці року. Наприклад, тут, у каналі, багато про березень і серпень, інші місяці теж є. А от найгірше у наших 20-х було з травнем і жовтнем, бо 1 Травня і Жовтнева революція забивали все на світі. Тому радію, коли трапляються «Травневі варіанти» без жодної ідеології. Дарую вам один із трьох варіантів в останній день цьогорічного травня.Ігор МуратовII. ПІСНЯ...Коли розквітають дереваПід гуркіт громових гармат,Від себе ховатись даремно.Від травня тікати дарма.Він пройде крізь кожну щілину,Крізь двері дубові і склоГрайливим струмочком, що линеДо вій дощовим теплом;Заплутає сад і долинуТумановим волокномІ видзвонить мандоліноюВнизу, під закритим вікном.Це ж він вже увесь коло менеНавалою запахів б’є,Шепнув щось. Знайоме імення...Прекрасне імення. Твоє.Не треба, не треба, не требаЛише шепотіти ім’я.До тебе, до тебе, до тебе,Хороша, кохана моя.І я уже там, де трамваїЛетять мов огненні вітри,Де сонця ліхтарні ламаютьПроміння об товщу вітрин,Де радо знялися над площіСплетіння каштанових рук,Де м’якість вкраїнської ночіНад мужнім бетоном споруд....Заводи, заводи, заводи,Будинки... Зупинка. Майдан.Держпрому легкі переходиВрізаються в жовтий туманЕлектрики.В небі — ні хмарки.Зірками мереже на синьІ пари закохані паркомЗникають у сутінь, у тінь...Над шлях, над заплутані вітиМандрує вітрець говіркийІ в сітці вишневого цвітуЗаплутались теплі зірки.Вони зазирають в обличчяКрізь мутний каштановий шовк,Стрибають по вітах і кличутьУ затишну сутінь стежок.І ронять з прозорого небаФіалкові бризки на нас:Не треба, не треба, не требаХоватись від травня в цей час.1934#наші20#ПростоХорошийВірш

​​«Доктор Серафікус»:містифікаціям — ні!Віктор Петров-Домонтович-Бер (а тепер ще й агент «Іванов») любив загадки, містифікації і шпигування. Однак у літературознавстві і цього замало, тож час від часу дослідники й дослідниці придумують чергові «теорії змови». Скажімо, 2019 року з’явилася концепція, нібито «Доктора Серафікуса» автор написав не в наших 20-х, як він стверджував, а вже на еміграції, в таборах Ді-Пі, де одразу й видав роман. Мовляв, у цьому й полягала чергова містифікація.Люди, які працювали в архіві з рукописом роману, всіляко це заперечували: папір, почерк, стиль, ідеї — все вказувало, що роман написано таки у 1920-х, одразу слідом за «Дівчиною з ведмедиком» (а може, й раніше або одночасно).І от сенсаційна знахідка, до якої доклався... Еріх Марія Ремарк. У перекладі його роману «На Західному фронті без змін» (переклала з німецької Жозефіна Бурґгардт, сестра неокласика), що вийшов у видавництві «Сяйво» 1929 року, в кінці вміщено анонси наступних книжок «Сяйва», а серед них...Про «Сяйво» можна почитати тут, а про автора «Доктора Серафікуса» дуже раджу свіжу книжку Едуарда Андрющенка «Агент з ведмедиком» (Vivat, друкується другий наклад).#наші20

​​ДВУ і «Літературний ярмарок»Даремно письменники наших 20-х розшифровували ДВУ як «дайте вас угробить». Саме це найбільше державне видавництво випускало, зокрема, щомісячний альманах «Літературний ярмарок». Один із перших анонсів нового видання з’явився у святковому жовтневому числі «Бюлетеня ДВУ» 1928 року.З листопада місяця п. р. Державне Видавництво України розпочинає видавати періодичний альманах (місячник) «Літературний ярмарок». В альманасі буде друкуватись вірші, оповідання, повісті, романи, гуморески, п’єси, подорожні нотатки, побутові нариси і т. д. До співробітництва в «Літературному ярмаркові» запрошується письменників усіх художніх шкіл, напрямків та угруповань. Редакція альманаху дав місце і реалістам, і натуралістам, і футуристам, і динамістам, і романтикам незалежно від того, у якій літературній організації вони перебувають, а також і всім тим письменникам, що не належать до вищеназваних шкіл та угруповань. Альманах розраховано на масового читача.Державне Видавництво звертається до всіх письменників з проханням надсилати свої твори до альманаху «Літературний ярмарок».Адреса така: Харків, Державне Видавництво України, вул. К. Лібкнехта № 31, до редакції альманаху «Літературний ярмарок».Обкладинка журналу Якова Леуса.#наші20

​​Василь Атаманюк: людина-антологія і поет14 березня — день народження Василя Атаманюка (1897–1937). Галичанин, січовий стрілець, він потрапив у полон і залишився в Наддніпрянській Україні. Приєднався до боротьбістів. Опинився в Катеринославі в ті часи, коли там дебютували два Валер’яни — Підмогильний і Поліщук. Переїхав до Києва, брав активну участь у літературній організації «Західня Україна».Писав п’єси і чимало віршів, у яких головним мотивом залишалася рідна поневолена Галичина. Уславився насамперед як упорядник різноманітних знаменитих антологій, серед яких «Нова єврейська поезія» (1923) в українських перекладах, «Літературні пародії, шаржі, епіграми» (1927), альманах-декламатор «Сатира і гумор» (1926, витримав ще два перевидання), «Революційна поезія Західної України» (1930), тритомна «Антологія української поезії» (1930–1931).Народився в селі Яблунів, нині це селище Косівського району Івано-Франківської области. Частину творів підписував псевдонімом Василь Яблуненко. Проте в літературі заявив про себе насамперед як Василь Атаманюк.Василь Атаманюк...ВECHO! ...Весно,Як і позаторік, торік,Ти гониш сік в нове древесно,Одживлюєш поля старі.Розкинеш хмару, наче ковдру,І теплим леготом війнеш,А сонце вилізе на подрюІ, посміхаючись, засне.І долинáми сніг заплаче,Струмки жвавіше задзюрчать, —Над полем мекання телячеІ на оборі писк курчат.Задзвонить плуг, на сонці блисне,Худоба вийде на майдан,І якось раптом, ненавмисне,Десь бризне пісня молода.Запіють півні на городі,На сонце око мружить пес,І закрадається, мов злодій,Кохання до усіх сердець.У грудях стане млосно-млосно,П’янливий дух од юних кіс —І хочеться любити кожну,Коли кохання бачиш скрізь.І знов ти йдеш, п’янлива весно,Як і позаторік, торік...Я жду на творення чудеснеТвоїх вітрів, повітря й рік...Збірка «Зажурені флояри» (1928)Обкладинка Василя Касіяна#наші20

​​Куди зникла Валентина:Леонід Чернов, любов і віршіВірш «Наввипередки з вітром» Леонід Чернов (Малошийченко) вперше опублікував у журналі «Всесвіт» (1928). У вірші він звертається до якоїсь Валентини, з якою катався на лижах.Леонід ЧерновНАВВИПЕРЕДКИ З ВІТРОМСкрегоче морозКрижаними зубами.Пухнасті ялиниРозвісили віти.Скажений, веселий, нестриманий вітер! —Ми разом з тобоюЗа обрій полинем.Шорсткий твій язикМені щоки хай лиже,Точімо удвохБілосніжнії ляси!Навздогін за вітром! — кувікають лижви.Мов горно — легені!Пружинами — м’язи!Змагаймося з вітром! — регоче людина.О, вітре! Тебе загнуздаємо, друже...Ніколи, ніколи іще, Валентино,Не був я таким одчайдушним і дужим.Мов горно — легені,Пружинами — м’язи! —І я вже вітаю свою перемогу.О, вітре!Точи білосніжнії лясиІ дмиНа дорогу!1928А в збірці віршів «На розі бур» (1933) Валентина зникла! Рядок у ній звучав так: «Ніколи в похмур’ї цієї години / Не був я такий / одчайдушний і дужий».Ні для кого не було секретом, хто така ця Валентина. Її згадано також у гуморесці Чернова «Письменники в пантофлях», републікованій у книжці «Чудаки прикрашають світ».Фото з проєкту Open Kurbas.#наші20

​​12 лютого. Іван Сенченко, Анатоль Петрицький12 лютого з різницею в шість років народилися двоє митців наших 20-х.12 лютого 1901 року народився письменник Іван Сенченко, в селі Наталине біля Костянтинограда (нині Берестин) на Харківщині. Цьогоріч 125 років з дня народження.12 лютого 1895 року народився художник Анатоль Петрицький, у Києві. Його 130-річний ювілей ми відзначали торік.Письменник і художник, на перший погляд ніби дуже різні, тісно співпрацювали над журналом «Літературний ярмарок». Його редакцію Юрій Смолич описував так:«Містилася редакція цього “товстого”, таки величенького обсягом, різнобічного змістом, ще й нашпигованого журналістськими вигадками та перевантаженого всячеським штукарством журналу — в будинку ДВОУ (Державного видавничого об’єднання України), на першому поверсі, хід з двору, в невеличкій, ще й вигнутій формою літери “Г” кімнатці, що до революції була двірницькою в особняку якогось харківського можного купця.Стіл у редакції стояв один — біля нього в кріслі з колишнього купецького гарнітуру, стиль модерн, у якому тепер пружне сидіння за ветхістю викинуто й замінено шматком дикту, і возсідав Іван Юхимович Сенченко. Стілець — теж єдиний в кімнаті — стояв по цей бік столу: для відвідувачів. Проте цієї функції він не виконував, бо людей в редакції юрмилося завжди багато — кому ж сідати? — і стілець так і залишався ніким не зайнятий. ... Стіни кімнати були обклеєні шпалерами ще купецьких часів — з купідончиками на блакитно-небесному тлі. Втім, купідончиків можна було ледь розібрати, приглядаючись, бо від підлоги мало не до стелі стіни були пописані й помальовані. Ближче до столу пописав їх сам редактор — секретар — випусковий, нотуючи щось поспіхом, коли папірця напохваті не траплялося. Були то все ділові нотатки: номери телефонів (редакція телефону не мала і для телефонної розмови доводилося бігати через двір, до парадного входу й на другий поверх), поштові адреси, назви творів або замітки про те, що треба зробити невідкладно. Далі на всю просторінь шести стін — шести, бо ж отой вигин, що утворювала його конфігурація літери “Г” і в якому були вхідні двері, додавав ще дві коротші стінки, — лягали записи відвідувачів редакції. Всяка то була писанина: переважно рядки віршів, доморощені сентенції, що претендували на афористичність, справжні афоризми — десь кимось вичитані й пропоновані тепер для загального вжитку, тощо.Всі ті записи перекривали малюнки — силуети, карикатури, загадкові контури — олівцем чи вуглем, а інколи й пензлем. Належали вони пензлеві, вуглеві чи олівцеві переважно Анатолія Галактіоновича Петрицького, принагідно відзначимо: найвидатнішого майстра тих часів та, мабуть, і до сьогодні в нашому українському радянському малярстві й графіці. Рідше траплялися малярські нотатки Олександра Петровича Довженка (Сашка), бо він бував тут зрідка, наїздом з кіностудій. Петрицький же Анатолій Галактіонович з’являвся тут постійно — адже всі багатокольорові малюнки на обкладинці чи суперобкладинці журналу належали його руці, так само як і всі зарисовки, які траплялися на берегах журнальних сторінок. Був, отже, Петрицький неначе “позаштатним”, як кажемо тепер, “на громадських засадах”, постійним худруком журналу. До того ж був він, як відомо, незрівнянний дотепник, а журнал, як сказано, і тримався на потугах до дотепності й штукарства. Ніяких авторитетів Анатолій Галактіонович, як відомо, не визнавав, але, навдивовижу, “пієтет” до Івана Юхимовича мав несхитний...».Анатоль Петрицький. Портрет Івана Сенченка. Папір, акварель. 1929. НХМУ#наші20

​​Тирс ПетрівськийНі, це не псевдонім, це справжнє ім’я. Іноді також трапляється написання Тирса Петрівський.Потрапив у поле зору, бо йому присвячено вірш Михайля Семенка «Меридіан» (1922), опублікований у збірці «Малий Кобзар» (1928). Вірш більше не передруковувався.Про Тирса Петрівського з’ясувати вдалося мало. У листопаді 1917 року, десь одразу після перевороту в Петрограді, переймався проблемами української науки, опублікував у газеті «Нова рада» статтю «Дбаймо про розвій рідної науки» — інформацію про Київський обласний природоохоронний комітет, який склав перелік природних пам’яток України (Асканія, Олександрія, Софіївка, гранітні скелі, згаслі вулкани і ще багато цікавого, дещо з того вже не існує).Думаю, десь тоді, у вирі Української революції, Тирс Петрівський познайомився з Михайлем Семенком.З 16 липня 1918 року працював урядовцем з особливих доручень VІ класу при департаменті чужоземних зносин у Міністерстві закордонних справ. За Брестським миром до УНР відійшли Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії, у яких більшість населення становили українці, і їх приєднали до Волинської губернії. У березні 1918 року Рада народних міністрів заслухала лист делегації від Гомельського повіту про приєднання їх до України й ухвалила таке рішення. Білоруська Народна Республіка висунула претензії, для врегулювання спірних питань і встановлення лінії кордону у квітні 1918 року в Києві почалися переговори між делегаціями УНР і БНР. У складі української делегації з трьох осіб був і Тирс Петрівський.Далі його життєву траєкторію можна більш-менш уявити, бо наступного разу ми читаємо його оповідання «В оселі нірвановій» у віденському журналі «На переломі», що його редагував Олександр Олесь, у квітні 1920 року.Це короткий текст у символістському дусі, але, цілком можливо, натхненний реальними враженнями автора. Якщо вірити йому, то Тирс Петрівський бував у храмі Хігасі Хонгандзі в Кіото.«Великий маг середньовіччя, незрівняний геній усіх часів Леонардо да Вінчі це так само посвідчив словами надлюдської інтуїції, що тиша міцніша від бурі.В такий саме час, коли згасав день, подібні настрої пройняли мене, і я несвідомо відчував, що вони викликані із минулого по відвідинах одного стародавнього буддійського храму на ймення Хігасі Хонгандзі. То було тому п’ять років, коли невелика група різнорідних людей, а між ними і я, пробували недовгий час у Японії, у місті Кіото.В пам’яті моїй прокинулась мила моєму серцеві, чудесна згадка про ті відвідини святині Хігасі Хонгандзі. Такою лагідною тишею й величним мовчанням було перейнято все у святині тій».Після цього подумалося, чи не перетиналися Семенко і Петрівський у Владивостоку. Шкіц про оселю нірвани присвячено Е. S., і це явно не Семенко.Далі його доля робить крутий поворот: із Відня Тирс Петрівський опиняється... в Аргентині, в окружному місті Беріссо в провінції Буенос-Айрес. Восени 1923 року він та інші українці й українки заснували в Беріссо перше українське товариство «Молода громада», в лютому 1924-го воно отримало статус «Просвіти» і далі вже так і називалося.І тут 1930 року інженер (?) за фахом Тирс Петрівський уклав перший українсько-іспанський словник, який мав дуже практичну мету — допомогти українцям, які прибувають у Південну Америку, влаштуватися на новому місці, з пошуком житла і роботи.Більше розшуки про Тирса Петрівського нічого не дали. Вірш Семенка, присвячений йому, який усе це інспірував, буде окремо, він гарний і майстерний.#наші20

​​Валер’ян Підмогильний:меморіальна дошка в КиєвіНі, її поки що не існує. 2 лютого відсвяткували 125 років з дня народження Валер’яна Підмогильного (1901–1937). У зв’язку з ювілеєм укотре подумалося про те, що в Києві досі немає жодної пам’ятної відзнаки для письменника, який десять років прожив у цьому місті, а головне — оспівав його у своєму знаменитому романі.Київська влада з цього приводу, наскільки відомо, не чухалася, але активна громадськість порушувала питання про увічнення пам’яті українських діячів і діячок і місті, зокрема й Підмогильного. Київські гіди й гідеси тимчасом давно водять екскурсії київськими місцями Підмогильного.1. Найраніша відома — вул. Паньківська, 25, кв. 4 (1924 рік).2. Друга відома — вул. Короленка (кол. і нині Володимирська), 49, кв. 17 (до квітня 1928 року).3. Одразу після попередньої — вул. Горвіца (кол. і нині Велика Житомирська, 40, кв. 4. Це помешкання Підмогильних описав у спогадах Юрій Смолич: «Поїзд прибував до Києва вранці, подітися мені не було де, і я, за відомою мені адресою, подався просто на квартиру до Підмогильного. Мешкав він тоді в будинку на розі Сінного базару й вулиці Великої Житомирської. В першому поверсі цього будинку і тоді було кіно, Підмогильний мешкав на поверсі третьому».4. Остання відома київська адреса — вул. Ярининська (Ірининська), 3а, кв. 9. 1929–1930 роки. Цю квартиру, точніше кімнати, Підмогильний намагався обміняти на кімнати в «Слові», але невдало. Звідси поїхав у Харків.Зверніть увагу на слова «і тоді було кіно». Йдеться про кінотеатр, єдиний уцілілий дореволюційний «Кінематограф» у місті, який у часи мемуарів Смолича й аж до 2015 року називався імені Чапаєва, а тепер це кінотеатр українського кіно «Ліра». Директорка й адміністрація кінотеатру готові ініціювати встановлення пам’ятної дошки про те, що в цьому будинку мешкав Валер’ян Підмогильний.Треба підтримати!#наші20#Підмогильний

​​125 років Григорію ЕпікуГригорій Епік народився 17 січня 1901 року в селі Кам’янка, передмісті Катеринослава, тепер у межах Дніпра. За легендою, це було зброярське поселення, де перед походом вулицею скакали козаки і гукали: «Є піки?». Так сам Епік пояснював походження свого прізвища. Його батько працював на заводі, і він теж починав робітником.«Григорій Епік. Про них двох — Гриця й Гуровича — Майк Йогансен, наш вічний дотепник, колись сказав: «Їм навхрест треба б ходити, як серп із молотом на емблемі: робітник і селянин, майстровщина з дядьком.І справді, Епік був дуже характерний і вдачею, і самим зовнішнім, виглядом робітник-пролетар, такого б вдягти в синю блузу — і хоч в пролеткультівську постановку “людина — маса”. Гурович, навпаки, ну точнісінький і зовні, і вдачею селянин, мужичок, і навіть хитрий-хитрющий, як сільський дядько.Особливо стоваришувалися Гурович і Гриць у другому періоді ВАПЛІТЕ (після виключення Хвильового), коли один став президентом, а другий — віце» (Юрій Смолич).Замість розказувати про доробок Епіка процитую Григорія Костюка:«У творчому аспекті він відходить від революційної романтики минулого й переходить до соціальної проблематики з виразним сатиричним спрямуванням. Він акцентує свою увагу тепер на різних негативних явищах і типах нового пореволюційного життя. Він бачить велике розходження між теорією і практикою багатьох колись, може, й відданих революції людей. Він бере на своє гостре перо різних партійних зазнайок, оміщанених колишніх революціонерів і взагалі різних бездушних бюрократів, кар’єристів, прислужників, донощиків, хабарників та інших суспільних паразитів того часу. Цей типаж виповнює його тогочасні нові твори: “Непія”, “Восени” і перший його роман “Без ґрунту” (1928).Ці його твори наробили великого шуму. Особливо повість “Восени”. В партійній верхівці вони викликали незадоволення й застереження щодо партійної витриманости Григорія Епіка. Але його це не тільки не збентежило, а навпаки, ніби переконало, що викривати всяке суспільне зло, всяких паразитів, переродженців і пристосованців, це його партійний і громадський обов’язок. Звідси, наперекір усьому, він дає повість “Облога” і “Том сатир”. Це утверджує його остаточно як вдумливого людинознавця й сатирика свого часу.Таким у загальному був Григорій Данилович Епік, коли я вперше познайомився з ним наприкінці 1929 року. Міцний, плечистий, гарно збудований, брюнет з хвилястою густою шевелюрою й великими карими очима. Зовні він справляв враження людини суворої, замкнутої в собі й дещо старшої своїх літ. А насправді, при ближчому знайомстві, він виявився дружньо-чутливим, щирим, відкритим, без позування товаришем. Не знаю чому, це очевидячки належить до сфери підсвідомого, але з перших зустрічей між нами встановилися дружні стосунки.Наші передпролітфронтівські організаційні засідання нас дуже зблизили. Ми були майже ровесники. Він був старший від мене всього на один рік. Але як громадська й літературна особистість він тоді стояв на цілу голову вище від мене. Проте він ніколи ніде не підкреслив цієї своєї вищости».Мені довелося описувати фонд Епіка. І перш ніж повторювати дурниці з Вікіпедії (про лист, що його цитував Постишев, але його не писав Епік, про листи із Соловків), варто з тим фондом попрацювати.Так от про дружину Епіка, яка цей архів зберегла. Віра Мусіївна Омельченко (1906–1978), акторка, як і її старша сестра Поліна Нятко (псевдонім від її лагідного імені Поліненятко). Познайомилися вони з Епіком, якщо не помиляюся, на зйомках фільму «Трипільська трагедія» (1925). А потім разом написали кіносценарій «Дочка партизана» (1934) і підписали спільним псевдонімом Мусій Данилевич. Фільм вийшов на екрани через два місяці після арешту Епіка. У 1937-му його озвучили. Цей варіант можна подивитися на ютубі, але імені сценариста (чи їх обох) у титрах, звісно, немає. А на Вікіпедії є стаття про фантастичну Віру Данилевич із фактами біографії Віри Омельченко.І сьогодні ще одне раритетне відео — п’ять секунд живого Григорія Епіка.#наші20