1 жовтня — день народженняВалер’яна Поліщука(1897–1937)З усіх наших 1920-х Валер’ян Поліщук був чи не найближчим до наших 2020-х.1. Вів здоровий спосіб життя до того, як це стало мейнстрімом.«Цілу зиму в Парижі квіти і мій укоханий салат. Ти розумієш, я зараз їм салат, щодня дві миски. Пригадуєш, що я не хотів їсти салат в Померках без м’яса? Так я тепер їм» (з листа Поліщука до дружини. Париж, 31 січня 1925 року).2. Знав смак у хайпові, коли ви ще не знали цього слова.«Валеріан Львович любив, щоб про нього говорили. “Хай і лають, тільки б не мовчали”, — це було його гасло» (Володимир Гжицький. «Спогади про минуле»).3. Тролив Леніна задовго до декомунізації.«В одному кінчикові вашого нігтя закопано стільки мудрости, що її не охопити Ейнштейнові з Леніним укупі» (Валер’ян Поліщук. «Козуб ягід», № 266).4. Вів інстаграм, коли його ще не було.«Думки в конструктивно організованому готеліІ коли стомлений і повний вражень, як бджола меду в липневий день, приповзаєш до готелю, тебе легко підхоплює опалого на канапку ліфт і несе в добре організовану дешеву кімнату з гарячою й холодною водою, що змиє осугу міського шуму і залишить розтвореного відпочивати на канапі. І, оглянувши кімнату, думаєш собі: коли при соціалізмові буде на кожного виродженого чи просто вродженого по двадцять чотири отаких-о квадратових аршин організованої житлоплощі і коли тебе, як у цьому буржуазному готелі, не питатимуть жодних документів, тоді ти будеш близько коло воріт омріяного майбутнього, до якого бичами катаклізмів жене людство історія» (опис конструктивно організованого готелю читайте в «Рейді в Скандинавію» Поліщука в антології «Шляхи під сонцем»).5. Першим зрозумів, що дизайн — наше все, а Василь Єрмілов — дизайнер рівня «бог».«Отже, Василь Єрмілов живе, цвіте, оформлює книжки, речі, картини й навіть породу людську на портретах і в побуті, повний сил і соку, являючи собою примірник потомственного, почесного, харківського тубільця, українця і пролетаря пензля та гимбля (рубанка) — творить на міць Авангардові і на жах назадникам» (Валер’ян Поліщук. «Художник індустріальних ритмів», 1929).6. Створив першу українську мемарню — читайте «Козуб ягід» з афоризмами типу «Кинь коники викидать».7. Практикував свідоме батьківство і не цурався домашньої роботи.Вам важко уявити, але він один із найближчих друзів Валер‘яна Підмогильного. Людина, яка на знаменитій зустрічі українських письменників зі Сталіним у лютому 1929 року запитала вождя народів, коли нарешті до України приєднають Вороніжчину і Кубань. Організатор і натхненник «Юнацької Спілки» в Катеринославі.Ще більше цікавих фактів — у статті «Гомер Революції і “прикрий сахарин”».Поліщук прожив сорок років, із них три — в тюрмі й на Соловках. І написав сорок три книжки — віршів, прози, афоризмів, нарисів, теоретичних і полемічних, для дітей і дорослих.Він досі наш сучасник, Валер’ян Поліщук.#наші20
Йогансен і перекладЙогансен був наполовину німець, і німецька — його рідна мова. Він пригадував, як батько вчив їх із сестрою читати по Лютеровій Біблії (хоча дітей хрестили в православній церкві). Перекладати з німецької він почав, мабуть, одночасно з оригінальною творчістю. Крім того, перекладав НА німецьку, як стверджує його однокласник і поет-футурист Григорій Пєтніков. Щоправда, знайти ті переклади поки що не вдалося.У гімназії Йогансен учив ще й французьку, а згодом разом з Іваном Дніпровським вивчив англійську. З останньої він переклав «Отелло» Шекспіра (спільно з Володимиром Щербаненком), Едгара По (спільно з Борисом Ткаченком).Перекладав також з російської, а ще з їдишу. Два поетичні переклади з єврейської з’явилися в першому числі «Літературного журналу» (1936 рік). Перший наклад цього номера, імовірно, знищили, а там було опубліковано роман Йогансена «Югурта», який тепер уважається втраченим. Однак зберігся його переклад російською, і от за цим перекладом я намагаюся реконструювати первісний текст, тобто теж почасти перекладаю.З нагоди Міжнародного дня перекладацтва — два вірші в перекладі Йогансена, а також фрагмент «Югурти» (кінець другого розділу) у моєму перекладі-реконструкції. Пролог і перший розділ раніше було опубліковано тут.Хана ЛевінаВЕСНАОзера прозорі і воду до днаУ тихий комиш загортає весна.І день чимраз довший, високий, долугийВиводить трáви з подолів до лугу.Трави соковитої ївши досхóчу,Корови сплять, не заплющують очі.І в тиші проходить по плугові плуг,І коні розумні виходять за луг,Спокійно скоряючись ратая слову.Берези в задумі плекають обнову.Для чого ж така тишина у полях?Ні слова. Мовчання. Тільки ялиниБездумно схиляють голови сині:Вони вже одягнені. Далі і даліПроходять плуги, ніби все вже сказали:— Бо час готуватись до цвіту зростання,Робота любить глибінь і мовчання.Мойсей ХащеватськийПОДІЛ У КИЄВІУдень — то вулиць завулиці.Сонце, залізо, бетон.Вночі — такий не забудетьсяСон.Удень — це версти над версти.Курява, коней, колін.Вночі — це зоряна пересип,Небо саме на землі.Переклав з єврейської Майк Йогансен#наші20#Йогансен
Юрій Кривдін без БажанаНа жаль, нічого нового про Юрія Кривдіна не напишу. А старе, як ми колись з’ясували в його альбомі в групі «Шрифтові знадібки», зокрема й мої знахідки, зібрано в статті Андрія Будника (лінк є в альбомі). Написано її головно на матеріалі журналу «Кіно» плюс дві книжкові обкладинки.Будник нарікає, що я згадую Кривдіна лише у зв’язку з Бажаном. Це логічно, бо вони однокласники, ще з Умані, потім разом у Києві, а потім після війни — Бажан є, а Кривдіна немає. Є лише малопомітний слід, який нам поки що не вдалося докрутити. І ні, с/с «Правдін», про якого я думала, що це Кривдін (ну, каламбур такий сексотський), не він (а Олександр Перегуда, для кого Кривдін теж обкладинку намалював).Тепер же на Читомо в рамках проєкту «До друку!» опубліковано статтю про видавництво «Маса». Попри назву, одне дуже елітне київське видавництво письменників — це важливо. Ясно, що всі обкладинки традиційно в статтю не помістилися, але найбільше шкода з них обкладинку роботи Юрія Кривдіна до збірки оповідань Володимира Ярошенка «Кримінальна хроніка» (1929). Вона найоригінальніша в «Масі», тому що єдина не мальована, а виконана в техніці фотомонтажу.Отакий Кривдін без Бажана. Статтю «“Маса”: видавництво для письменників» читайте тут.#наші20
Йогансена співаютьЯк ми з нею луками ішли,Розцвітали луки на путі.Під ногами не було землі,— Ні пливти, ні стати, ні іти.В берегах давно дрімав Дінець,Мов косар на спину спати ліг.Вона глянула — родився вітерець,Вона стала — й вітерець затих.Як заснув у небі білий шумІ забув пливти за океан,Як перо, що ним тепер пишу,В сонний затопилося стоян.Як палив залізну лісосічІ згасав, рудіючи, ромен,Як минали ніч і день і ніч,Як минали день і ніч і день...1928Цей вірш є в «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести в Слобожанську Швейцарію». А «Подорож...» є у збірці іронічної прози Майка Йогансена «Ситутунга», що вийшла в серії «Vivat класика».І там до нього є така примітка:«Як ми з нею луками ішли...» — вірш Йогансена, вперше опублікований у творі «Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альцести у Слобожанську Швайцарію» (Літературний ярмарок, 1928, кн. 1, с. 147). Увійшов до збірки «Ясен» (1930), датований 1928 роком. До нього в кінці є авторська примітка: «У тій-таки повісті», що відсилає до попередньої примітки до вірша «Ах, дерево у пам’яті глухій...», так само вперше друкованого в «Подорожі доктора Леонардо...». Під назвою «Доктор Леонардо» ввійшов до «Збірки вибраних віршів» (1930), під назвою «Альчеста» — до збірки «Поезії» (1933).У першодруку два перші рядки останньої строфи дещо інакші: «Як спалив зелену лісосіч / І погас гігантовий Ромен». Надалі Йогансен друкував їх так: «Як палив залізну лісосіч / І згасав, рудіючи, ромен».Тепер можна слухати вірш як пісню і милуватися краєвидами Слобожанської Швейцарії. Велкам!#наші20#Йогансенhttps://www.youtube.com/watch?v=_4-B5FvoIcs&ab_channel=%D0%A4%D1%96%D0%B2%D0%B5%D1%80
Подерв’янський наших 20-хНЕОКЛАСИКИМосковський товариський судукраїнської колонії засудивукраїнських письменників неокласиківдо самозавмирання.(З газ. «Більшовик»)Слава Аллаху, що я не неокласик. А то було б мені — аж мороз по шкурі ходе!Легко сказати: «Умри!..» А попробуй умерти! Нізащо не вмреш. Будеш чіпляться за найтоншу павутинку, аби тільки жить. Бо таке ж воно вабливе, солодке!..Спогребеш у руки Зерова чи Рильського і мандруєш з ними далеко-далеко по той бік Жовтня, в глибині віків, розмовляючи з греками, римлянами, або закинеш вудку в Дніпро і перегукуєшся з Аксаковим, який сидить над Волгою:— А що, дідуню, клює?..— Не гомони, бацан, полохаєш: линок торкає, — пошепки одказує Аксаков.Мандруєш і про все забуваєш: про революційну бараболю, руїни, холод, голод, комнезамів, куркулів і мрієш-мрієш, як натхненний лірик.Гарні чарівники неокласики: в них і забуття про сучасність, і насолода минулим...Кортить одвідать, що з ними. Пішов. Матінко моя, що ж я побачив!..Висока-висока гора, Олімп. На горі — саркофаг, у саркофазі — Микола Зеров, а над ним сам Максим Рильський читає поважно, урочисто-сумно, з протягом.— Учи-те-лю, Со-кра-те, ми тебе ви-и-кра-а-а-дем“...— Не треба!.. Буду послідовним: присудив — умру, як Сократ умру!.. Отрути мені, отрути!. Гей, ви, музагети, скоріш!— І я за тобою! І я! І я! — загомоніли неокласики і почали наливати в чаші отрути, як у цей мент прибігає, засапавшись, Косинка, і зразу:— Хлопці! Що ви робите? Киньте... киньте вмирати: вийшло непорозуміння!— Хто це такий гомонить на нашому Олімпі? — запитався голос із саркофагу.— Косинка рає нам не вмирати... Амністія!..— Спокуса, нечистий його під’юдив!.. Нехай іде геть собі... Він може й не вмирати, а нам пора, в ім’я Аполлона. Подай келих!..Подали.— О, Аполлоне, о, Фебе, за вас цей келих випиваю.П’є. За ним п’є Рильський, а потім Филипович і лягають рядом у саркофаг.— Пом’яни, Аполлоне, душі їхні во царствії твоїм, — прошепотів Косинка і закрив неокласикам очі. Поставив високого стовпа, на стовпі прибив таблицю і зробив такий напис:Тут упокоїлись раби Аполлона,поети-мрійннки:Зеров, Рильський, Филипович,замузені Музою.Року 1924. Спокій праху вашому.П. МихайловичГазета «Більшовик» (Київ), 1924, 14 грудня, с. 6.#наші20
Сьогодні 88 років тому. Йогансен88 років тому такої самої темної серпневої ночі Майк Йогансен востаннє вийшов із своєї квартири в будинку «Слово».Вони прийшли дуже пізно. Йогансен був сам. Помічник начальника 3 відділення 4 відділу УДБ Харківського обласного управління НКВС УСРР молодший лейтенант Замков «произвел личный обыск». Понятих не брали, енкаведисти обійшлися своїми силами. Забрали паспорт, мисливський квиток, квиток члена СРПУ, проїзний квиток, кишеньковий годинник фабрики імені Кірова з білого металу, голільний ніж, блокнот, два ключі від внутрішніх замків, лист, адресований у Київ Ірпінь, шкіряний гаман, запонки, дозвіл на право полювати і різне листування.Квартиру обшукували вже без Йогансена інші люди. Протокол трусу в помешканні підписала його дружина Валентина Ніколаєва яко «обыскиваемая», при обшуку були присутні двірник «Слова» Яким Петимко і хатня робітниця Йогансена. Обшук тривав довго, протокол склали вже наступного дня.Це було 18 серпня 1937 року у квартирі № 12 в будинку «Слово» по вулиці Червоних Письменників у Харкові. Найкращому поетові української землі, гідному вести розумну бесіду з Гейне й Гесіодом, прозаїкові, перекладачеві, спортсменові, сценаристові, лінгвістові Майку Йогансену виповнився лише 41 рік.Я впевнена, Майк хотів би, щоб ми читали його вірші й прозу і в такий спосіб пам’ятали його, щоб його ім’я було не порожній звук, який згадують у сумні й страшні дати. Щоб пам’ятали його життя — кругле, як м’яч, пружне й палюче, як любов, адже так ніхто його не любив, як Майк. Назавжди молодий, талановитий, красивий, розумний, спортивний Майк, у якого за життя закохувалися жінки й чоловіки і якого навіть через сто років не можливо не любити.Нехай його вірш теж нагадує нам — скільки ще він міг написати, якби його не вбила радянська влада.Майк ЙогансенНа вулиці шукаю сутінь,Люблю імли ліричну вечорінь,Тікаю з натовпу сумний і нерішучий,Доки загасне день — і стане тінь.Тоді з крамниць зростає корабель,На стовбурах напружуються реї,Угору парус рветься, як орел,Над кубриком сіяє лампа деві.І як матрос ненавиджу туманІ смілим оком добачаю в гендлюФарватер, що старий накреслив капітанІ що удень скидався на легенду.1927У жовтні Майку буде 130 років. Зробіть йому подарунок — купіть збірку його іронічної прози «Ситутунга» у видавництві Vivat і неодмінно прочитайте.#наші20#Йогансен
Тамара і Майстер корабля— А хіба у вас тепер немає шхуни? — запитав я. — Нам сказали, що ви хазяїн шхуни й трамбака?— Трамбак у мене ще є, але це стара вже калоша, хоч я його й люблю, а шхуну мені потопили й спалили у війні.— Одначе дозвольте нам і надалі називати вас хазяїном шхуни.Моряк мовчки переждав час, потрібний для відповіді на моє запитання, і розповідав далі.— У мене є на приміті дубок «Тамара». Це було колись прекрасне судно. Та йому попався поганий хазяїн. Він сидить нині за історію з дітьми. «Тамару» робив першорядний майстер, її можна легко перебудувати, впорядкувати трюм, зробити кіль, поставити нові щогли — дві, як личить кожній порядній двомачтовій шхуні-бригові.— Ви думаєте, що саме таке судно потрібне нам? — запитав задумливо Сев, оддихуючись після бійки з рибалкою.— Тільки шхуна-бриг. Ми його завтра й оглянемо — той дубок. Тільки дозвольте мені бути близько до ремонту й відбудови.Ми підняли склянки з вином: хазяїн шхуни, Сев, Поля, Стелла, Муха і я. Кав’ярня нагадувала чомусь кузню, в якій мусив був ворожити казковий коваль. Хазяїн кав’ярні сказав слово, що його всі чекали:— Я п’ю за кров і вогонь. За заморських дівчат. За шхуну-бриг і чорну пахучу турецьку каву.Юрій Яновський. «Майстер корабля»На фото: Тамара Жевченко і Юрій Яновський. Одеса, 1929.#наші20#vivatclassic
125 років Олександрові Копиленку1 серпня 1900 року народився Олександр Копиленко, один із тих, хто творили живу тканину наших 20-х.Учасник по черзі «Плугу» і «Гарту», потім ваплітянин і пролітфронтівець. Автор спільно з Іваном Сенченком і Грицьком Колядою збірки «Штурма» (1923), а більше віршів не писав, на щастя. Автор дуже «хвильовістської» першої збірки оповідань «Кара-Круча» (1923), але тоді важко було писати не «під Хвильового». Автор дуже доброї збірки «Твердий матеріал» (1928) і дуже харківського роману «Визволення» (1930). Хороший і поламаний письменник.У «Літературному ярмарку» опубліковано його лист до Григорія Епіка. Це такий жанр, що його літярмарчани придумали замість інтермедій.Вельмишановний і дорогий наш друже Григорію Даниловичу!Знаю, що сидиш ти зараз десь в глуші нашої українізованої України на березі якоїсь тихої річки і ловиш окунів та матеріал для нового прекрасного оповідання. Правда, це ухил з твого боку. Бо інші пролетарські писальники сидять в цей час десь на димарях заводів і спостерігають звідти робітничий побут, щоб написати епопею карамельно-сахаринову під назвою «Татко», «Дядько» або «Здрастуйте, ми ваші родичі». І за це під шумок від таких самих писальників одержують звання заслуженого пролетарського, революційного, радянського, народного, міжнародного, інтернаціонального, всесвітнього писальника.Був я оце, дорогий Григоре, на Бирючому острові. Не чув такого? Це на Озівському морі, проти міста Генічеського. Їхати туди дванадцять верстов баркасом треба від того Генічєського. Глухий острів і зовсім не нагадує островів Нормандії, яких ми з тобою ніколи не бачили. Бирючий острів з низькими берегами, а не скелястими і могутні хвилі не розбиваються об скелі, як в Нормандії, а під час штурму просто заливають дванадцять хат тих рибалок, що завзято оселилися тут. На Бирючому острові немає і розкішних садків, як на нормандських, бо дерева тут зовсім не ростуть. На нашому острові не жив і славетний батько французького романтизму, бунтар і лірик Віктор Гюґо. Він працював вигнанцем цілих дев’ятнадцять років, як тобі відомо, на островах Нормандії — Джерсі й Гернсі. Чи не здається тобі, що назва Бирючий звучніша за Джерсі чи Гернсі... Але найголовніше те, що на островах Нормандії немає баби Борщихи. Ця баба серед відірваної від світу людности Бирючого острова править за радіо, телефон, командарма, відьму й автомат з невичерпаним запасом лайок. Ото вона мені й сказала про свою сусідку так: «Діждалася сука допомоги, сама на призьбі лежить, а цуценята брешуть...».До чого це я? Так собі просто. Цікава дуже баба тому й згадав.Які новини? Українізувалася велика політична впливова газета «Вечірнє радіо». І не згадав би я її, та останнім часом там почали писати про літературні справи і дуже гаряче заповзялися до цього. У відповідь на твою статтю «Мої зустрічі» шостий секретар тобі відомого літвідомства, якийсь Іван Кириленко написав аж цілі два підвали. Видно, бідолазі чужі лаври не дають спокою. Цікава деталь. Говорить він тоном не менше, як Анатоль Франс або Горький. Про тебе, приміром, цей новоспечений метр пише приблизно так: «Був автор молодий, надійний, а головне, дуже самовпевнений». Можна подумати, що сам Кириленко не то що шостий, а прямо-таки перший «єнеральний» секретар того ж таки згаданого відомства.І коли закінчилася щаслива доба наших 20-х, а Кириленки взяли гору, довелося й Копиленкові писати «Народжується місто» (1932).Запис у щоденнику Івана Дніпровського від 12 січня 1931 року.Сашок Копиленковзяв драми Кайзера, Толлера, Сінклера, Мольєра...Очі десь в глибині, настрій розірваний.Пів року «змарнував на любов»...«Та власне в нашу епоху це саме найкраще...».Проте в літературі «не роман, а нарис».Обмануте серце тягне — до заводу.«До весни пописати, а там рибка, ліси і т. д.»...Щоденник повністю чекайте восени.#наші20
Вибори в Київську городську думувипали для українців дуже щасливо. Як узяти справу теоретично, то коли в Києві по перепису 1897 року було коло 35 % українців — це було все або київське міщанство, дворники, куховарки, всякого рода прислуга і трошки робітників з нечисленних київських підприємств. Але треба було думати, що ті всі українці — темна зрусифікована маса, дуже далека од розуміння національної української справи, на яку ніяк покладатися не можна. Але революція збудила і національну стихію, а блок українських с.-д. і с.-р. взявся так енергійно за справу виборів, розвинув таку агітацію, так широко оповістив людність Києва про участь українських партій у виборах, що проти всяких сподіванок київські українські демократичні маси . пішли на вибори і подали свої голоси за українських соціалістів. Нема для нас ніякого сумніву, що найменшу роль грала в цьому партійність виборців, але українська мова, якою говорив блок зі своїми виборцями, демократичні гасла, розбуджена національна стихія зробили те, що український список № 12 став на другому місці по числу зібраних голосів. Була небезпека, що через події останніх часів дуже великої популярности здобуде чорносотенний список № 3, але та боротьба, яку повів проти нього блок українських с.-р. та с.-д., прояснила очі несвідомим виборцям, через що чорний блок здобув тільки коло 14 % усіх голосів. Хоч це для теперішніх виборів річ також незвичайна, але треба пам’ятати, що Київ завжди був фортецею й кублом упертого й кваліфікованого монархізму та чорносотенства. Цей успіх українського списку № 12 показує, що добре й широко організована агітація допоможе нам не тільки на земських та городських виборах, а також і на виборах в Установчу Всеросійську Раду.Газета «Нова Рада», 1917, 26 липня.На фото:Списки виборців на виборах до Київської міської думи 1917 року, Либідський район№ 2255 Тычина Павелъ ГригорьевичВозрастъ к 1 іюня 1917 г. — 26Живетъ в черте города Кіева по адресу: Кузнечная, № 107, кв. 19(За документ подяка Олексію Кузьмуку.)#наші20
День пам’яті Максима Рильського24 липня 1964 року помер Максим Тадейович Рильський. Один із найвидатніших українських поетів ХХ століття.Цю розмову було записано в книгарні-кав’яhні «КнигоУкриття» в Харкові до дня народження поета 19 березня. Цього року у Рильського був ювілей — 130.Розмова про життя і творчість:- про богемну молодість і захоплення ефіром- про ранню творчість і символізм- про арешт і рік у тюрмі і вірші після них- про вірного друга, який був агентом і багато років «розробляв» Рильського, та про його загадкову смерть- вперше оприлюднено документи з архіву СБУМаксим Рильський- - -По теплому дощі вгрузають босі ногиВ м’яку, живу теплінь піщаної дороги,І ловлять гострий дух недавньої грозиЛюдина, звірина — і парості лози,Геy там розкидані на вогкім узбережжі...Тополі навкруги здіймаються, як вежі,І гайвороння з них обтріпує росу...Чи ж не стомлюся я? Чи вірно донесуЦе щастя юних днів — востаннє, може, юних, —Цю пісню радості в занадто тонких струнах?Квітень 1926 р.Збірка «Де сходяться дороги» (1929)#наші20#poetaMaximushttps://www.youtube.com/watch?v=RDcovqux6QA&ab_channel=%D0%92%D0%B8%D0%B4%D0%B0%D0%B2%D0%B5%D1%86%D1%8C%D0%9E%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%A1%D0%B0%D0%B2%D1%87%D1%83%D0%BA
TGLIST.COM.UA
