​​125 років Григорію ЕпікуГригорій Епік народився 17 січня 1901 року в селі Кам’янка, передмісті Катеринослава, тепер у межах Дніпра. За легендою, це було зброярське поселення, де перед походом вулицею скакали козаки і гукали: «Є піки?». Так сам Епік пояснював походження свого прізвища. Його батько працював на заводі, і він теж починав робітником.«Григорій Епік. Про них двох — Гриця й Гуровича — Майк Йогансен, наш вічний дотепник, колись сказав: «Їм навхрест треба б ходити, як серп із молотом на емблемі: робітник і селянин, майстровщина з дядьком.І справді, Епік був дуже характерний і вдачею, і самим зовнішнім, виглядом робітник-пролетар, такого б вдягти в синю блузу — і хоч в пролеткультівську постановку “людина — маса”. Гурович, навпаки, ну точнісінький і зовні, і вдачею селянин, мужичок, і навіть хитрий-хитрющий, як сільський дядько.Особливо стоваришувалися Гурович і Гриць у другому періоді ВАПЛІТЕ (після виключення Хвильового), коли один став президентом, а другий — віце» (Юрій Смолич).Замість розказувати про доробок Епіка процитую Григорія Костюка:«У творчому аспекті він відходить від революційної романтики минулого й переходить до соціальної проблематики з виразним сатиричним спрямуванням. Він акцентує свою увагу тепер на різних негативних явищах і типах нового пореволюційного життя. Він бачить велике розходження між теорією і практикою багатьох колись, може, й відданих революції людей. Він бере на своє гостре перо різних партійних зазнайок, оміщанених колишніх революціонерів і взагалі різних бездушних бюрократів, кар’єристів, прислужників, донощиків, хабарників та інших суспільних паразитів того часу. Цей типаж виповнює його тогочасні нові твори: “Непія”, “Восени” і перший його роман “Без ґрунту” (1928).Ці його твори наробили великого шуму. Особливо повість “Восени”. В партійній верхівці вони викликали незадоволення й застереження щодо партійної витриманости Григорія Епіка. Але його це не тільки не збентежило, а навпаки, ніби переконало, що викривати всяке суспільне зло, всяких паразитів, переродженців і пристосованців, це його партійний і громадський обов’язок. Звідси, наперекір усьому, він дає повість “Облога” і “Том сатир”. Це утверджує його остаточно як вдумливого людинознавця й сатирика свого часу.Таким у загальному був Григорій Данилович Епік, коли я вперше познайомився з ним наприкінці 1929 року. Міцний, плечистий, гарно збудований, брюнет з хвилястою густою шевелюрою й великими карими очима. Зовні він справляв враження людини суворої, замкнутої в собі й дещо старшої своїх літ. А насправді, при ближчому знайомстві, він виявився дружньо-чутливим, щирим, відкритим, без позування товаришем. Не знаю чому, це очевидячки належить до сфери підсвідомого, але з перших зустрічей між нами встановилися дружні стосунки.Наші передпролітфронтівські організаційні засідання нас дуже зблизили. Ми були майже ровесники. Він був старший від мене всього на один рік. Але як громадська й літературна особистість він тоді стояв на цілу голову вище від мене. Проте він ніколи ніде не підкреслив цієї своєї вищости».Мені довелося описувати фонд Епіка. І перш ніж повторювати дурниці з Вікіпедії (про лист, що його цитував Постишев, але його не писав Епік, про листи із Соловків), варто з тим фондом попрацювати.Так от про дружину Епіка, яка цей архів зберегла. Віра Мусіївна Омельченко (1906–1978), акторка, як і її старша сестра Поліна Нятко (псевдонім від її лагідного імені Поліненятко). Познайомилися вони з Епіком, якщо не помиляюся, на зйомках фільму «Трипільська трагедія» (1925). А потім разом написали кіносценарій «Дочка партизана» (1934) і підписали спільним псевдонімом Мусій Данилевич. Фільм вийшов на екрани через два місяці після арешту Епіка. У 1937-му його озвучили. Цей варіант можна подивитися на ютубі, але імені сценариста (чи їх обох) у титрах, звісно, немає. А на Вікіпедії є стаття про фантастичну Віру Данилевич із фактами біографії Віри Омельченко.І сьогодні ще одне раритетне відео — п’ять секунд живого Григорія Епіка.#наші20