​​12 лютого. Іван Сенченко, Анатоль Петрицький12 лютого з різницею в шість років народилися двоє митців наших 20-х.12 лютого 1901 року народився письменник Іван Сенченко, в селі Наталине біля Костянтинограда (нині Берестин) на Харківщині. Цьогоріч 125 років з дня народження.12 лютого 1895 року народився художник Анатоль Петрицький, у Києві. Його 130-річний ювілей ми відзначали торік.Письменник і художник, на перший погляд ніби дуже різні, тісно співпрацювали над журналом «Літературний ярмарок». Його редакцію Юрій Смолич описував так:«Містилася редакція цього “товстого”, таки величенького обсягом, різнобічного змістом, ще й нашпигованого журналістськими вигадками та перевантаженого всячеським штукарством журналу — в будинку ДВОУ (Державного видавничого об’єднання України), на першому поверсі, хід з двору, в невеличкій, ще й вигнутій формою літери “Г” кімнатці, що до революції була двірницькою в особняку якогось харківського можного купця.Стіл у редакції стояв один — біля нього в кріслі з колишнього купецького гарнітуру, стиль модерн, у якому тепер пружне сидіння за ветхістю викинуто й замінено шматком дикту, і возсідав Іван Юхимович Сенченко. Стілець — теж єдиний в кімнаті — стояв по цей бік столу: для відвідувачів. Проте цієї функції він не виконував, бо людей в редакції юрмилося завжди багато — кому ж сідати? — і стілець так і залишався ніким не зайнятий. ... Стіни кімнати були обклеєні шпалерами ще купецьких часів — з купідончиками на блакитно-небесному тлі. Втім, купідончиків можна було ледь розібрати, приглядаючись, бо від підлоги мало не до стелі стіни були пописані й помальовані. Ближче до столу пописав їх сам редактор — секретар — випусковий, нотуючи щось поспіхом, коли папірця напохваті не траплялося. Були то все ділові нотатки: номери телефонів (редакція телефону не мала і для телефонної розмови доводилося бігати через двір, до парадного входу й на другий поверх), поштові адреси, назви творів або замітки про те, що треба зробити невідкладно. Далі на всю просторінь шести стін — шести, бо ж отой вигин, що утворювала його конфігурація літери “Г” і в якому були вхідні двері, додавав ще дві коротші стінки, — лягали записи відвідувачів редакції. Всяка то була писанина: переважно рядки віршів, доморощені сентенції, що претендували на афористичність, справжні афоризми — десь кимось вичитані й пропоновані тепер для загального вжитку, тощо.Всі ті записи перекривали малюнки — силуети, карикатури, загадкові контури — олівцем чи вуглем, а інколи й пензлем. Належали вони пензлеві, вуглеві чи олівцеві переважно Анатолія Галактіоновича Петрицького, принагідно відзначимо: найвидатнішого майстра тих часів та, мабуть, і до сьогодні в нашому українському радянському малярстві й графіці. Рідше траплялися малярські нотатки Олександра Петровича Довженка (Сашка), бо він бував тут зрідка, наїздом з кіностудій. Петрицький же Анатолій Галактіонович з’являвся тут постійно — адже всі багатокольорові малюнки на обкладинці чи суперобкладинці журналу належали його руці, так само як і всі зарисовки, які траплялися на берегах журнальних сторінок. Був, отже, Петрицький неначе “позаштатним”, як кажемо тепер, “на громадських засадах”, постійним худруком журналу. До того ж був він, як відомо, незрівнянний дотепник, а журнал, як сказано, і тримався на потугах до дотепності й штукарства. Ніяких авторитетів Анатолій Галактіонович, як відомо, не визнавав, але, навдивовижу, “пієтет” до Івана Юхимовича мав несхитний...».Анатоль Петрицький. Портрет Івана Сенченка. Папір, акварель. 1929. НХМУ#наші20