Спонукальний інцидент

Я дуже далека від Девіда Гокні, але натрапила на кілька фраз у дописі про нього, і наче блискавкою вдарилоМистецтво — це про те, щоб ділитися. От я так само це бачу. Ніколи не бачила у мистецтві високу мету чи жагу стати відомою, але точно кожного разу творчість перла тоді, коли щось помічала і не могла не ділитися. Особливо переживаннями. Ну скільки ж кайфу у тому, щоб відтворити певний задуманий стан, який по той бік хтось зможе одягнути та себе та трішки в ньому побути 🪄 І я знаю, що вдалося, коли текст переносить мене у цей стан саму, а ще краще — роки і роки потому, як написала.А друга річ, яка так відгукнулась — про сприйняття світу. Про вміння побачити захопливе там, де панує буденність. Коли я «бачу» щось у буденності, насправді я нічого не бачу, але в грудях зароджується крихітний зойк, а потім тисне, буквально тисне у грудях площею з гривневу монету, ніби місця для цих переживань раптом стало замало. І це стається від чогось простого. Особливої нотки в повітрі, коли вибігаю з підʼїзду; плям від суниці на пальцях; як лопотить дощ об похиле вікно під самісіньким дахом. Відтак повертаємося до пункту один — цим відразу хочеться поділитись :) Але не в лоб. Деколи заради однісінького відчуття можна і цілу книгу написати. У мене ще не вдалося, але я там, сподіваюся, буду 🤞Усього дві прості риси, і як гарно вони замикаються в коло.Оригінальний допис ось тут

Памʼятаєте, я збиралася нудьгувати? Мені не дуже вдавалося, постійно відволікалася на щось, дивитися просто в стелю було нестерпно, та й часу постійно не вистачало. А от у відпустці це зачароване коло природним чином зламалося, і я зажиииилаааа. Але розуміла, що рутина може зажувати назад.Тепер буде смішне)) Учора другий робочий день після відпустки, сиджу вся така прислухаюся до себе, вчасно перерви роблю, ходжу пісяти, чую голод, оце усе. Не змушую себе, а знаходжу іскорки інтересу. Домовляюся з собою. Короче усе як по маслу, пишаюся капець. До ютубу навіть не тягне. І біля четвертої дня відчуваю, як на мене накочується — поволі, по сантиметрику, по здавленій судиночці у голові — застуда 😂 Я мала багато теорій, що станеться, коли довгий час не відволікатимуся на все на світі, а буду сама з собою. Креатив мав капати з вух. Але точно не думала, що вперше в житті відчую точну годину й хвилину, коли накотилась застуда, і що капати буде з носаМене чогось так смішить)) Оце вам очікування і реальність)) Світ легенько тріснув по лобу й нагадав, як тут у нас все влаштовано 😁

Я знаю (з відгуків на гудрідз), що дуже багатьом не подобається Робін у цій частині, але — на мою думку — це тому, що ми звикли думати про неї краще. Особливо на фоні з Метью. На фоні з Метью вона свята, а от на фоні з Раяном не дуже))І, схоже, для багатьох це болісне відкриття. Не хочеться, щоб Робін так учиняла. Очікують, що вона зміниться, бо «настав час змінюватися», але що і дає така довга серія, так це показати, як люди реально НЕ змінюються швидко. Просто не кожна історія має розкіш у десятки тисяч сторінок, аби показати ці зміни реалістично.За спрощеною сюжетною формулою, коли у вас обмежений простір, треба показати невдачу персонажа, подальші спроби, частковий успіх і десь потім успіх.Тут же ми бачимо щось більш наближене до життя: люди весь час помиляються, а прогрес значно більше нагадує ламану лінію, з глибокими просіданнями вниз, а не постійним рухом угору. І я щиро вважаю, що її дії тут реально відображають її характер.Досвіду з чоловіками від одного факту розходження з Метью в неї ж не побільшало (дуже шкода 🥲), як не сталося переломного моменту із сімʼєю і тд. Вона досі багато терпить, придушує в собі і, як резонно зазначив Страйк, саме це грає на руку навіть Страйку. Робін більше відкрилася і реалізувалася з професійного боку, але у стосунках з людьми там все так само сумно, як буває у Страйка.Хто читав, го спойлерні обговорення в коментарях?)) Які у вас враження були? Бо тут огого про що є поговорити 🥵

То що ж я там таке-сяке пишу? Для цього нам знадобиться екскурс в історію))Попереджаю, текст довгий, але я писала від щирого серця 💓 Енджой!Коли кілька років тому я зрозуміла, що хочу писати роман, але зовсім не розумію, як цього досягти, у мене в голові сиділа одна й та ж історія. Точніше певна атмосфера та вайб. І я разів 5 підходила до неї з різних боків, але там було стільки очікувань від самої себе, що зрештою написавши десь 15-20тис слів за ці 5 спроб, я мало куди просунулася. Паралельно почала відчувати, що радості в цьому процесі мало.🤔 І тоді я вирішила таке: а чому б не почати щось маленьке, оповідання скажімо, з дуже низькими ставками для мене, де будуть ті елементи, які просто радують мене. Я не буду думати, чи хтось таке робив, чи хтось це вподобає, чи хтось вважатиме це банальним. Я просто хотіла fun trip. І це спрацювало. Я не спланувала сюжет, не продумала персонажів, не зробила абсолютно жодної — ЖОДНОЇ — підготовки. Я навіть імена персонажів писала в секунді, коли треба було вже якось назвати їх. Досі ці імена люблю, до речі)) Усе йшло як по маслу. Народився #ВідділТранзитуДуш🤭 Так я написала ще десь +- 20 тис слів, але продовжувала називати це оповіданням. Дивувалися навіть підписники тут у коментарях, типу, а це точно оповідання?)))))) А я така — АГА, я ж нічого серйозного з цього не планувала. Тільки-от за плечима 20тис слів, а перед нами ледве мідпоїнт — половина історії.Досі памʼятаю день, де я зізналася собі, що з цього може цілком собі вийти книжка. І це так кльово. Бо на той момент я вже знала всі головні моменти сюжету, в мене були персонажі, був текст, ідея, все те, що просто народилося в моменті. І коли твоя ідея аж на такій стадії, побачити, що з неї буде ціла книжка, якось не так і стрьомно, бо це не ти придумала в голові і маєш тепер втілити цю ідею, це прийшло вже з реальності, з фактів.🥵 Правда, я не хотіла писати роман на 40 тис слів. Оповіданню було нормально не мати глибоких деталей світобудови, поверхнево розкривати героїв, локації, мати трохи менше підтексту. Усе рухалося, летіло і берегло слова. І ще й на мідпоїнті я побачила, що моїй героїні не вистачає обʼєму, аби той мідпоїнт ударив під дих. Тож я почала працювати над кожною сценою спочатку, але не викидати все, а нарощувати мʼяско на кожну-кожнісіньку сцену, продумувати світобудову, додавати деталі, поглиблювати героїв. Напевно, якщо подивитися збоку, я мала нульову чернетку, а почала з неї робити першу.І це спрацювало! Зріс і обʼєм. Наприклад, перші три швидкі сцени тисячі на 3-4 слів у мене тепер займають 10-12тис слів і мають кілька нових, але вдалих і потрібних епізодів. З усіма наступними таке ж. На рівні слів я переписала майже все, але серце і суть кожної сцени лишились такими ж. Коли я це все допишу, думаю навіть це десь опублікувати. Оцей зародковий стан — і що з нього вийшло. Я б хотіла побачити десь такий приклад, як можна над цим усім працювати. Побачим, чи стане мені сміливості.🌜Довгий шлях, подумаєте ви. Але з цієї точки, де я зараз, я бачу, що іншого не було. Я починала-починала-починала і затиналася, бо не витримувала тиску. Мала багато хибних уявлень про першу чернетку, і якщо мені довелося легенько обдурити себе, що ми зараз НЕ пишемо книжку, щоб почати писати книжку, то що поробиш. Заразом я отримала досвід дуже паршивого тексту, з якого потім можна ліпити що хочеш, коли вже паршивий текст розгорнув для тебе твою ж ідею. І оце безцінно.І ще одна безцінна річ — це планувати щось для розваги, для себе, несерйозне, а потім побачити, що ти туди все одно принесла все, що хотіла. І для цього не треба було пнутися зі штанів. Чи придумувати ЩОСЬ ТАКЕ, що не придумав ніхто б. Дуже-дуже-дуже важливий урок 💛Отож, з відкинутих уривків уже само собою б могла вийти книжка, але це те, що було потрібно мені, щоб знайти свій процес від розмитого образу в голові до готового сюжету, який можна писати. Наступний етап — це дисципліна. Це завершити цю чернетку. Що буде значно легше зробити, коли не пробуєш зловити всі заховані маріо-зірочки за перший прохід.Спершу навчися стрибати і бити в табло.

Щодо тизера новенького «Херрі П-п-пппотта» — Як на мене, існував лише один актор, який міг би заповнити капці Алана Рікмана й потрапити в типаж, до якого я звикла: не дуже гарного, не дуже привітного, місцями неоковирного і неформатного, і щоб навіть грати це все не доводилося. Шкода, що Адам Драйвер американець + асоціюється зі Стар Ворз. А отримали ми супермодель у ролі Снейпа, і я маю повірити, що отой чоловік — не міг за себе постояти, не мав успіху серед дівчат і його прозвали Слинявус? Для мене це не питання кольору шкіри, на білого Генрі Кевілла я б так само плювалася.Так само бісить типаж Мелфоя. Надто солодкий голден бой аля Джастін Бібер, а не мале гімно, яке видно за кілометр.У зовнішності негативних персонажів має бути щось відштовхуюче імхо. У зовнішності має проглядати характер.Моментами враження, що я на фабриці ляльок. Чи це все вилизаний кадр/грим? Хз. Але я коли бачу стільки однакових типажів «гарне обличчя», перестаю вірити в будь-що живе. Оці всі уберкрасиві люди стають просто сірою масою. І тому каст такий місцями і невдалий, наче філлери, а не втілення персонажів. Усі разом зливаються в одну пляму.А ви що скажете?

НАЙБІЛЬШЕ мене виморожує розрізнення усмішки та посмішки, це якесь масове божевілляОт дивіться: і ви, і ваші батьки, і Олесь Гончар, і Юрко Покальчук чомусь посмішку не бачать як щось виключно глузливе. У цього слова просто є два різних значення, це нормально, з тексту буде зрозуміло конотацію. А ще зверніть увагу: у більшості випадків, коли посмішку вживають саме з конотацією глузливості, ЛЮДИ ДОДАЮТЬ ПРИКМЕТНИК, ЩОБ ЦЕ ПРАВИЛЬНО СПРИЙНЯЛОСЯ. Глузлива, іронічна, сардонічна і тд посмішка. Дивіться приклади на першому скріні.А нащо тоді? Якщо посмішка виключно глузлива, то одного слова для правильної конотації було б достатньо, хіба ні? Чи, може, одне лише слово посмішка такі відтінки за собою не несе, і тому й треба уточнювати?А ще те, наскільки важко нам запамʼятати, за що відповідає посмішка, а за що — усмішка, теж багато про що говорить. Шок, але різниці нема, тому і запамʼятати важко. І я вже мовчу, що в словнику чорним по білому одне зі значень повністю дорівнює усмішці. Але ні, ми звузимо посмішку до одного значення, і всі заживуть краще, впевненіше, точніше. Літературніше. АААААА *кричить, як бобер*

Ці брижі хайпу вже й до мене дісталися.💚«Лицар Сімох королівств» — це те, що треба виписувати всім, хто стомився крінжувати від одноразових шлакоісторій. Я глянула тільки першу серію, але настільки живою і залученою в історію не почувалася ДУЖЕ давно.❓ То чому ж ця перша серія — на вигляд зовсім неграндіозна, місцями до гидкого приземлена — ТАК добре працює? Для себе я виділила чотири основні моменти.▶️1. Дунк максимально схожий на нас. Він далеко не герой. Просто людина, яка хоче трохи кращого життя, але має те, що має. Він не стане винятковим від помаху чарівної палички, але сценаристи змушують нас відчути, що він уже винятковий — ось такий, який є.▶️2. Перша сцена ризикована, але працює. Ризикована, бо помирає хтось, до кого ми не встигаємо сформувати ставлення. Працює, бо так оголюється Дунк. Найважливіше там між рядків: ми бачимо, що вся любов і доброта, які пізнав Дунк, дуже скупі. Хтось ті речі взагалі б не назвав добротою. І тому відчайдушно хочеться, щоб йому випало трохи більше удачі й тепла, бо натерпівся він і так достатньо.Так нас і перетягують на Дунканів бік.▶️3. Контраст, контраст і ще раз контраст! Особливо у сцені з Баратеоном у шатрі.Між лицарем-бурлакою і лордом — провалля відмінностей, але раптом зʼявляється спільність. Одне "Хто ж не любить танцювати?" — і ви вже товариші, навіть якщо кишені у вас набиті по-різному.Там же й відбувається перша маленька зміна Дунка: не горбитися, стояти рівно, бути таким, яким тебе зробила природа. Інколи здається, що перший зсув у арці персонажа має бути великим, але ніт. Працює те, що чіпляє; у чому ми впізнаємо себе. Достатньо лише позначити шлях — і не надто привертати до цього увагу.▶️4. Сабверсія тропу наставника. Мені дуже подобається динаміка учня та наставника: ми вже наприкінці першої серії бачимо, що саме Егг зрештою вчитиме Дунка мріяти про більше. Хоч поки це лише про власний намет. Але ми ж розуміємо, що справа не у наметі.Уххх, розіграно як по нотах. Я аж горю всередині, і руки сверблять, і мозок заздрить. Це велике щастя — змусити когось переживати подібне :)🟧Ви вже дивилися? Будете? ДУЖЕ кортить почути, що ви думаєте!

Як гадаєте, скільки суржику помістилося у цьому дрібному реченні?Маю дурну привичку — оддихати тоді, коли вже і припарка жодна не спасе. Якщо не мішати грішне з праведним, то ніскільки 🙂‍↕️ Принесла вам до «понімати» ще двох нелюбимих дітей у літературній родині.🌸 Оддих (у значенні відпочинок). Тут навіть говорити нема про що: слово є в словниках, просто з приміткою архаїзм. Більш сучасний варіант — віддих. Оддихати = віддихати = відпочивати. Застаріла форма слова — це ще далеко не суржик.🌸 А тепер привичка. Тут логіка часто проста: якщо слово є у руснявій, значить, слово русняве, значить суржик. Через це привичка постійно страдає. Хоча слово абсолютно спокійно живе в словниках, повністю дорівнює звичці і жодних стилістичних поміток не має. Його вирізають із літературної мови просто бо.До речі, помітили страдає і нелюбимих, поки читали допис? З ними теж усе ок. Але я майже впевнена, що коректура змінила б їх на страждає і нелюбих.😢 І тут напрошується сумний висновок: те, що спокійно могли писати Коцюбинський чи Панас Мирний, тепер потрапляє під ніж. І все тому, що простіше витурити зі вжитку всі підозрілі слова, ніж розбиратися.Ще сумніше те, що з руснявою у нас один мовний предок, тож полігон для мовних відходів з такою тактикою треба готувати побільший.

🎠 Що малюнок коня має спільного з четвертим сезоном «Бріджертонів»?Відповідь наприкінці. А поки — мене дивує, що про центральну пару, яка мала б крутити сюжет навколо своєї осі, знову забули. Можна порахувати екранні хвилини й сказати, що часу достатньо. Але час сам по собі не вирішує завдань сюжету. І глибина не виникає від кількості хвилин.Глибина — це широка тема, але якщо взяти базу, то кожна сцена — в ідеалі — має розкривати світ, поглиблювати характери, конфлікт, рухати сюжет. І жонглювати усім водночас. А сцени між Бенедиктом і Софі? Їх заїдало на одній ноті.У моїй голові їхня історія ділиться на бал, котедж і нескінченні розмови про те, як вони хочуть бути разом, але не можуть. Інша справа, якби вони це проживали, робили вибори, отримували наслідки, і цей конфлікт би квітнув органічно. А так — суцільне "trust me bro".🤌 Ще один вимір глибини — підтекст. Це коли читачеві дають певні деталі і довіряють дозібрати сенс. Сцена між леді Данбері і королевою Шарлоттою — майже без реплік — спрацювала саме так. Тиша на екрані, а я душилася від емоцій. Ковтала сльози від щастя за Данбері, гордилася точкою росту Шарлотти. Пережила тріумф. А між Бені і Софі центральний конфлікт безліч разів проговорюють у лоб, не дають підтексту дій, слів, учинків жити між рядків. А ще не вистачає зіткнення характерів, того, що їх поєднує і розділяє. Ким вони є всередині. Це ж цілий окремий шар, окремий відтінок, який робить полотно цікавішим. А потім ще й "наслідки" відкручують назад, і напруга зовсім зникає.Незворотність важлива. Рух сюжету відчувається не від кількості часу разом, а від кількості незворотних рішень. Кожен наступний ступінь ракети все далі відправляє її в космос.Гаразд. Так а що з конем? Думаю, ви і так зрозуміли. Я довіряю вам 😏Ви вже подивилися? Вам теж чогось бракувало?#вчитуюсь

Якщо видалити мене з ютуба, то ще місяці зо три доходитиме відлуння письменницьких порад із тих відосів, якими я прокрастиную.Одна з найулюбленіших — “привʼяжіть читача до свого героя”.Зробіть його симпатичним. І тоді читач ваш. Просто, еге? 😅А потім натикаєшся на барʼєр: а як саме це виглядає для мого героя? Що таке “симпатичний” — КОНКРЕТНО? Особливо коли пишеш героя, який багато симпатії викликати не має.Почала другу книжку про Корморана Страйка — “Шовкопряда” — і якраз за цим спостерігаю.🕵️‍♂️ Страйк не милий. Не намагається сподобатися. Але турбується про людей, з якими працює, навіть коли і дірки від бублика їм не винен.Контролює ситуацію — знає, за яку нитку потягнути, що сказати, коли натиснути.Відмовляється від клієнта з грошима, якщо той переходить межу. І бере справу, яка грошей не принесе, бо в ній є щось людське.Ретельний. Компетентний. Не шукає легкого виходу.І при цьому — ❄️ холодний, не дуже вміє підтримати, уникає близькості, живе абияк. І зовнішність на трієчку, і татух, здається, теж нема, бгг. Виходить, що “симпатичний” тут — не про чарівність і точно не про ідеальність. Це турбота + компетентність + внутрішні принципи. Помітили, як на недоліки раптом стало легенько пофіг?І цікаво, що жодна з цих рис окремо не гарантує симпатії. Але в комбінації обʼєм і цілісність виростають ого-го 👌#вчитуюсь