Поки мене нема, я тут начеркаю трохи записок про літо, бо хоч сухо було на творчість, але щось та й вродило

Без передісторії ніяк

Я взагалі завжди жила, як заведений механічний кролик: стрибала куди треба, добре робила те, що мала, і рідко ламалася. І мені все це дуже подобалося, тут без жалів і оцього всього. Дійсно подобалося. Добре я почувалася в цій ролі. От тільки іноді, в окремі дні року, я трошечки сумувала, бо хоч досягнень вистачало, відчуття, що я живу життя, не дуже. Бо й як це — жити його — я розуміла погано.

І ось це літо — це перше парадоксальне літо, коли я зрозуміла, що таке жити життя. Як це — коли в центрі твого дня не стоїть на пʼєдесталі робота, рукопис, будь-що, що можна записати в досягнення, що має відблиск успіху чи пишання. Як це — бачити цінність у тому, щоб робити щось просте тільки для одного-єдиного моменту, заради відчуття зараз і тут, а не заради морквинки десь там далеко. Коли приготувати млинці, бо ось дуже зараз захотілося, важить так само, як якийсь крок до важливої цілі.

Я дуже від цього літа притомилася, але яке це щастя, коли тобі стає достатньо просто бути і коли це вперше трапляється саме влітку

Як з усім хорошим, тривати вічно воно не може, тому осені я поки не вкусила зовсім. До першого жовтня працюю по дванадцять годин на добу й згадую про свої інтереси десь після восьмої вечора в неділю 😂 ХЕЛЛОУ

Але якось так легко про це думати, коли в тобі тихенько вкорінюється жахлива прекрасна думка: твоє життя має значення навіть тоді, коли ти нікуди не йдеш