Я дуже далека від Девіда Гокні, але натрапила на кілька фраз у дописі про нього, і наче блискавкою вдарилоМистецтво — це про те, щоб ділитися. От я так само це бачу. Ніколи не бачила у мистецтві високу мету чи жагу стати відомою, але точно кожного разу творчість перла тоді, коли щось помічала і не могла не ділитися. Особливо переживаннями. Ну скільки ж кайфу у тому, щоб відтворити певний задуманий стан, який по той бік хтось зможе одягнути та себе та трішки в ньому побути 🪄 І я знаю, що вдалося, коли текст переносить мене у цей стан саму, а ще краще — роки і роки потому, як написала.А друга річ, яка так відгукнулась — про сприйняття світу. Про вміння побачити захопливе там, де панує буденність. Коли я «бачу» щось у буденності, насправді я нічого не бачу, але в грудях зароджується крихітний зойк, а потім тисне, буквально тисне у грудях площею з гривневу монету, ніби місця для цих переживань раптом стало замало. І це стається від чогось простого. Особливої нотки в повітрі, коли вибігаю з підʼїзду; плям від суниці на пальцях; як лопотить дощ об похиле вікно під самісіньким дахом. Відтак повертаємося до пункту один — цим відразу хочеться поділитись :) Але не в лоб. Деколи заради однісінького відчуття можна і цілу книгу написати. У мене ще не вдалося, але я там, сподіваюся, буду 🤞Усього дві прості риси, і як гарно вони замикаються в коло.Оригінальний допис ось тут