Estadísticas de telegram channel - @homointellectual

Мої останні слова, які я хотіла б лишити по собі (як Ніцше: для всіх і ні для кого)Про те, що я хотіла б сказати останнім, задумалась якраз сьогодні ввечері опісля обговорення в моєму філософському клубі діалогу Платона «Федон», де Сократ своїм учням і кожному з нас озвучує свою останню промову — про філософію як практику вмирання, про душу і її безсмертя та інше. На відміну від Сократа, я не знаю, який день і які слова мої стануть останніми, тому хотіла б зробити це авансом — тут і зараз спонтанно й трохи сумбурно зібрати в одному цьому дописі ті речі, які зараз видаються мені важливими:Найважливіше — бути. Це «бути» не про минулі спогади чи майбутні плани (без них теж нікуди, такі вже ми люди), але більше про present simple, коли відчуваємо власну унікальність, присутність, і діємо з неї. Для цього якраз важливо усвідомлювати власну смертність, бути готовими до зустрічі з власним днем Х в будь-яку мить, і саме тому жити максимально повним життям, не шкодуючи ні про що, не відкладаючи нічого з того, що важливо саме для вас, не боячись.Мати мужність бути собою, а якщо ще не знаєте хто ви, які ви, чого бажаєте і що можете — пізнавати себе, і ніколи не припиняти це робити, навіть якщо здається, що все вже відомо та зрозуміло, це ілюзія. Бути постійно в пошуку, насолоджуватись процесом до кожної зі своїх цілей, бо не вони самі по собі нас наповнюють, а сам шлях, тому варто полюбити кожен камінь та кожну веселку на ньому. На цьому шляху не боятись задавати питання та «бути дурними», бо дурні ті, хто цього бояться, вони не знають себе, не дають права на помилку, а отже і на рух та розвиток.Бути відкритими до всіх, хто зустрінеться на цьому шляху, але до серця близько допускати лише тих, з ким воно співзвучне — взагалі варто жити із серця й по серцю, тоді все навколо буде сповнено простоти, сенсу й краси, а ви будете жити саме своїм справжнім життям. Не тієї краси, що минає з молодістю — ще одна з ілюзій, за яку не варто чіплятись, бо минає все, і про це варто постійно памʼятати. Це та краса, що ховається між неідеальностей і мінливостей людини й природи, але саме в цьому візерунку їхня неповторність, за яку ми любимо те і тих, що й кого любимо.Саме любов у всіх сенсах та проявах є водночас основою всього і метою всього. І тільки від нас залежить чи відбудеться з нами в житті її магія, або проживемо це життя в безликій буденності. Це не просто почуття, це вибір, це дія, це рішення — обирати життя в усіх його проявах та жити по власному серцю. Через любов до людини — тієї, що всередині нас, тієї, що поряд, до світу, який незалежно від наших поглядів та вірувань завжди дає нам те, що ми в нього вкладаємо.І як же важливо частіше нагадувати самим собі, що це диво — бути людиною, мати можливість прожити життя — в даному нам тілі, часі, місці, і взагалі опинитись в цьому такому недосконалому, але водночас прекрасному світі…#роздуми #сенс [Людина мисляча | підписатись]

Що таке особисте й публічне — де проходять межі одного та іншого?Особисте — справа окремо кожної особи, публічне — публіки, людського загалу. Як просто було б, як би все було саме так. Правда ж в тому, що межі між одним та іншим безповоротно розмились, неможливо їх розділити між собою чітко. Наше життя було театром, ринком, сіткомом, тепер стало прямою трансляцією.Ми ніби стверджуємо самих себе і своє буття через винесення його в публічний простір соцмереж. Фіксуємо словами, знімаємо відео, робимо фото, аби задокументувати власне існування, кожну його мить, ніби боїмось пропустити щось важливе, і врешті пропускаємо, бо надто зайняті фіксацією моменту замість його проживання. Від давньоєгипетських ієрогліфів ми еволюціонували до емоджі та стікерів, які все більше заміняють собою слова. Реакції замість справжніх емоцій — тренд фастфуду дістався і сфери людської комунікації.«Ми постимо, отже, ми існуємо» — аксіома, що для свого підтвердження потребує репосту. Можливо, колись дату смерті на могилах будуть писати саме по нашому останньому дню онлайн. Адже тепер не бути в мережі рівнозначно самогубству. «Де ти зник(ла), як ти, що нового?» — повідомлення прочитано, значить, абонент, чи вже радше той, кого ми фоловимо, живий. А чим більше у кожного з нас фоловерів, тим вищий рівень визнання нашого існування.Ми живемо в час, коли всі навколо так ревно відстоюють особистий простір як щось надзвичайно цінне, за нього була вже не одна священна війна. Ще Сенека писав в своїх листах Луцілію, аби той відвойовував себе для себе самого. Та чи сповна до нас дійшов сенс цих слів? Попри свою резолюцію недоторканності особистого, тепер вільно впускаємо чужих і незнаних людей в своє особисте. Самі показуємо, однаково легко оголюємо і тіло і душу перед уявним залом, сповненого анонімів.Раніше право знати що відбувається в житті чи на думці у іншої людини було особливим привілеєм, таїнством посвяти в справи нашого серця та розуму. Тепер світ — суцільний опен-спейс — всюди прозорі стіни без дверей і звісно, без замкової щілини, в яку раніше зазирали. Вуаєризм став добровільно-показовим шоу для глядачів з широко заплющеними очима.Здається, ми щось втрачаємо…вже втратили відчуття меж, приватного, хоча все ще здається, що воно все під контролем. Та найбільша втрата в цьому всьому шерінгу нас самих — ніби від кожного сторітелінгу з нашого життя ми розпорошуємо щось важливе. Опримітивлюється суть, випаровується магія, і ми стаємо звичайними маґлами, схожими один на одного — взаємно надто відкритими і наперед розгаданими.Можливо, наш світ колись таки врятує, але вже не краса, а здоровий глузд? До речі, а де його межі?За натхнення на ці роздуми дякую моєму знайомому митцю, вільному філософу і метафізичному кочівнику — Ігорю Татаренко!#роздуми [Людина мисляча | підписатись]

Роздуми про «Сто років самотності»Більше, ніж про роман Г.Г.Маркеса, чи про серіал Netflix’а, знятий по ньому. Це про саме наше людське буття, в якому ми всі однаково приречені на самотність — кожен свою особисту. Ми приходимо самотні та голі в цей світ, й так само з нього йдемо, і герої «Ста років самотності» — тому підтвердження.Все починається з любові, що заснована на інцесті — несвідоме бажання максимально зблизитись зі своїми, щоб в зближеній кровʼю й тілами любові подолати відчуття розʼєднаності. Єдність ми мали колись з матірʼю через пуповину, з Богом — через віру навіть без релігії, з раєм через, власне, саму приналежність до нього. Тепер все відчувається втраченим, кожен сам для себе втрачений, і тому блукає кімнатами та коридорами пустого будинку, книгами, війнами, минулим та майбутнім, світом реальним і мрій, аби тільки не стикнутись віч-на-віч з власною самістю, що ховає в собі самотність.Ця самотність, немов пісок, що засмоктує — чим більше намагаєшся з нього вирватись і від нього позбутись (як в романі Кобо Абе «Жінка в пісках»), тим глибше засмоктує. Найдорожчі люди (батьки-діти, брати-сестри, коханці) відчужені один від одного навіть в моменти найбільшої близькості. В ці рідкі миті дві самотності, мов дві планети в безмежному космосі, лишень торкаються одна одної й рухаються далі, ніби запрограмовані на самознищення (спойлер: врешті по роману так і відбувається зі всім родом Буендіа, і може, навіть, одного дня так трапиться зі всім людством).Сто років — довжина життя цілого покоління — від народження нової сімʼї і до народження дітей дітей та їхніх дітей. Воно розгортається на тлі постійних змін: білі й червоні, війни та перемирʼя, пошук своїх і чужих. Все мінливо, все ефемерно — не лише дощ із жовтих квітів, але й самі герої цієї історії. Моментом цього осяяння є божевільне усвідомлення Буендіо-старшого, який каже, що ми всі просто «органіка», яка помре, і нас більше не буде. Хіба будемо тільки в памʼяті інших людей, таких же смертних й самотніх як і ми самі. Та і чи можна їй довіряти, чи не здолає її одного дня дивна сонна хвороба, що разом зі сном також забирає памʼять?..Так боляче визнавати власну екзистенційну самотність, так складно приймати цю самотність в інших. Якби і був якийсь засіб її здолати, то це, певно, була б любов. Проте не любов-втеча від самотності, а любов-зустріч — спочатку з самими собою — голими душею й тілом, аби прийняти себе сповна в усіх аспектах, а вже далі через цю зустріч піднятись до справжньої зустрічі з Іншим. Кажуть, це і є вища любов — бачити в іншій людині Бога, мету, а не тільки засіб. Це могло б стати ключем, щоб відкрив би наші темниці самотніх сердець і впустив би туди свіже повітря любові.Ну і наостанок, моє враження від «Ста років самотності» як серіалу: він неймовірний, але одразу попереджаю, що якщо не читали книгу, можете не зрозуміти фінал, бо як на мене, він незавершений, надто відкритий. А взагалі хотілось би, щоб ця історія тривала вічно (хоча, повертаючись думкою до початку цих роздумів, самотність такою вічною і є). Вона водночас може бути страшенно сумною й страшенно красивою…#кіно_ЛМ #роздуми [Людина мисляча | підписатись]

У чому сенс фільмів Девіда Лінча?«Життя – це сон», написав колись П.Кальдерон. «Кінематограф – це сон», міг би зауважити Д.Лінч.І справді, світ цього режисера на межі реального та світу снів, фантазій, ірраціональних імпульсів, які з несвідомого, крізь багатозначні символи й алюзії, втілюються в його автентичних фільмах. В їх похмурій й містичній атмосфері діють неоднозначні персонажі, в яких межа між добром та злом подекуди розмивається, як і сам їх образ, часто на межі людського і чогось, чому немає назви.Лінч – великий дослідник внутрішніх імперій кожного з нас (недарма так називається один з його фільмів, «Внутрішня імперія»). Режисера приваблює «ненормальність», що прослідковується ще з перших стрічок. Ця ненормальність як в кривих дзеркалах викривлює зовнішнє через створінь-потвор, але через їх образ говорить і про внутрішню потворність – як от втечу від відповідальності в стрічці «Голова-ластик» або навпаки про високу духовність в потворній тілесній оболонці в «Людина-слон».Гра зі станами на межі реальності й прірви в несвідоме у Лінча продовжується в його славнозвісному «Твін Піксі» та «Малголланд Драйв». Навіть в раціональній буденності можна знайти портали до світу «по ту сторону» – ліс чи коробочка з ключем, бо ж речі, як і сови, не те, чим здаються на перший погляд. Питання про те, що є реальністю звучить і у «Шосе в нікуди».Подібно до творів Ф.Кафки, інколи здається, що кіно Д.Лінча – страшний, позбавлений сенсів сон. Але його фільми потрібно дивитись, вимкнувши раціо, і піддавшись ірраціональному. Окреме задоволення – від фільму до фільму чути музичний супровід віртуоза Анджело Бадаламенті. Однак і сам Лінч настільки багатогранний, що окрім кіно, займається й живописом, скульптурою, музикою. Альбом, записаний в дуеті з однією з моїх улюблених співачок Chrystabell, відкриє вам режисера з нового боку, а для тих, хто лише знайомиться з його творчістю, поглибить її сприйняття. Послухати альбом “This train” можна на Spotify.Приємних кінопереглядів (та снів) вам на вихідних!😌#сенс #кіно_ЛМ

Хто знає, за що засудили Сократа до смерті?Це прозвучить дивно, але: за те, що він «псує молодь». Так звучало головне обвинувачення проти мудрості Сократа, і того, що він цієї мудрості навчав інших. Філософ змушував молодь задавати (в тому числі самим собі) питання, мислити критично, дискутувати, досліджувати те, що під землею, і те, що в небі, як робив сам.Тобто його боялись, бо він змінював звичний порядок речей. Але саме такі люди і рухають цей світ й надихають на це інших. У нас в Україні теж є цікава програма, яка сприяє тому, аби зрощувати своїх сократів, що змінюватимуть нашу країну.«Навчай для України» шукає молодь, яка готова змінювати освіту в малих громадах країни в межах програми лідерського розвитку «Навчай». Учасники програми на 1 або 2 роки поїдуть вчителювати у малі громади Київщини й Одещини.Під час програми «Навчай» ти отримаєш:✨простір для розвитку себе, нового досвіду і викликів у спільноті однодумців; ✨індивідуальну менторську підтримку; ✨підтримку стипендією за виконання умов програми + офіційна зарплата вчителя;✨змогу зробити внесок у розвиток України та потенціалу майбутнього покоління; ✨комплексний професійний і лідерський розвиток разом з обміном досвіду учасників мережі Teach For All (63 країн світу). Детальніше про програму — за цим посиланням.Перша хвиля реєстрації триває до 31 січня.Стань частиною освітніх змін — реєструйся на програму або ділись цією інформацією з тими, кому вона може бути актуальною 💛#рекомендація[Людина мисляча | підписатись]

Мені так подобається ця традиція паузи на каналі протягом вихідних й повернення в понеділок з новинами — це дає змогу і перезавантажитись, і набратись нових ідей для дописів, і усвідомити, як багато цінного може відбутись за два вихідні дні.Окрім особистих приємних моментів, є два: сходила в кіно на відреставрований до 100-річчя від Дня народження режисера «Колір граната» С.Параджанова (чи було б вам цікаво почитати мої рефлексії про нього?) і прочитала маленьку, але дуже змістовну книгу «Сміливість творити» Р.Мея (згадувала її тут, тепер з осінніми фото зроблю про неї відгук, насправді дуже актуальна для всіх книга). Особисто мені ця книга ще була близькою тим, що в ній згадується П.Тілліх — близький друг Р.Мея, і той, про кого я писала свою дипломну роботу на філософському факультеті.До речі, про філософське: нагадую, що вже цього тижня (в четвер/суботу) відбудеться перша зустріч мого філософського клубу по «Апології Сократа» Платона. Ще є кілька вільних місць, приєднуйтесь! А якщо більше цікавитесь художньою літературою, то запрошую 1 лютого на обговорення «Часосховища» Ґ.Ґосподінова. Обидва клуби проходять в онлайн-форматі. А ще найближчим часом планую придбати одну особливу книгу для спільного розіграшу з одним класним каналом, тому ввімкніть сповіщення на каналі, аби не пропустити 😉

Опівнічні роздуми про дві сторони одного — життя та смерть Бувають дні, коли я щемкіше й чутливіше відчуваю смерть. Свою власну, і загалом. Сьогодні один з таких днів. Ні, за останній час не трапилось нічого трагічного, принаймні в моєму особистому житті. Хоча кожну мить десь в мені все одно вмирає частинка за тих, для кого кожна з цих митей остання. Я не можу бути як острів, окремо від них. Вмираю з кожною такою звісткою, а потім на світанку воскресаю знов. Ну бо хтось все одно має рухати кровообіг цього світу — життям бороти в собі небуття щоденно й щоденно помирати знов.Прийнято вважати, що смерть — це лише повна зупинка серця, фінальний акт пʼєси під тривіальною назвою «Життя». Є початок, є кінець, щось між ними. Є головний(-а) актор(ка), є всі решта — другорядні персонажі, а також грим, костюми, декорації. Як вибратися з цієї пастки, як обережно пройти над прірвою з одного кінця до іншого? Насправді, ми не дуже вправні канатоходці — застрягли десь між звіром (яким вже не є) і надлюдиною (якою ще не стали). Так само постійно застрягаємо поміж буттям й небуттям, щосили прагнемо вперед, але коли доходимо до кінця, боїмось й даємо задню, мов ті раки. Хто боїться смерті — боїться життя.Дарма. Смерть вже від народження присутня в нас самих — ми носимо її всередині мов капсулу часу, готову здетонувати будь-якої миті. Один необережний рух, одна випадковість ймовірністю 1:100000 чи закономірність — балкони таки падають, тож про всяк випадок не варто ходити під аварійними. Ми визначаємо себе творцями власної долі, тільки от від долі-смерті не втекти нікому ніколи й нікуди. Мабуть, саме тому так часто ховаємось від неї в буденності, непомітні для себе, непомічені світом. Ховаємо самих себе заживо у вигаданих образах та ефемерних речах. Забуваємо, що наші життя насправді не належить нам.Проте лише нам належить щодня обирати те, яке саме життя проживати і якою людиною бути. Як кажуть екзистенціалісти: «існування передує сутності», сутність ж бо потребує часу й зусиль для свого розкриття. Без парадигм та чужих віровчень шукати власний баланс між добром і злом, налагоджувати хиткий баланс всередині себе. Іноді навпомацки, і майже завжди зі страхом. Головний з них звучить вустами Гамлета в дилемі «бути чи не бути». Нас однаково лякає й те, й інше.Буття потребує хоробрості аби робити вибір і нести за нього відповідальність, небуття – беззаперечного прийняття невідомого «Х». Що підставити під це значення? Що знаходиться за зачиненими дверима буття, де бере свій початок небуття? Може пекло чи рай, може порожнеча і темрява, а може мрії та спогади з прожитого життя. Я не маю відповіді, але вірю, що кожен отримає те, що заслугував. І якщо сон — це маленька смерть, то власне смерть — це останній крок у невідворотність. Там доведеться предстати перед самими собою з питанням «хто я є і яке життя прожив(-ла)?». Кожна людина власним існуванням творить сутність свого буття-після-буття, та перш за все — тут-буття.Чи страшно йти туди? Так, бо невідомість завжди лякає кожного, хто усвідомлює власну смертність.Чи страшно йти звідси? Ні, якщо прийняти те, що наші життя не належать нам. І ми завше йдемо звідси з тим, що пронесли крізь життя у кожній з його митей:Гнів чи радість.Ненависть чи любов.Лицемірство чи щирість.Пожнемо те, що посіємо. Десь поміж буттям й небуттям. Вони є одним цілим та подібні уроборосу — змію, що кусає сам себе за хвіст, аби через смерть принести нове життя, в якому знову всередині буде смерть.#роздуми [Людина мисляча | підписатись]

Січень — про повернення до витоків, в філософії — до античності, зокрема Платона. Цей філософ важливий не лише для розуміння Ф.Ніцше, якого ми розбирали в моєму філософському клубі в грудні, але й загалом для всієї історії філософської думки.Цього місяця ми прочитаємо та разом обговоримо одразу два діалоги Платона про життя, смерть та вчення Сократа — «Апологія Сократа» й «Федон».Основні теми, які ми будемо досліджувати в цих діалогах — значення філософії для пошуку істини та готовності до смерті в будь-яку мить без страху, а навпаки з радістю та гідністю, і ще багато інших, які виникають в ході живих зустрічей Людей мислячих.Приєднатись до обох обговорень можна на вибір в зручний вам вечір — будній або вихідний:🎱«Апологія Сократа» (30 сторінок) — четвер 16 грудня або субота 18 грудня з 19 до 21 год.🎱«Федон» (85 сторінок) — четвер 30 січня або субота 1 лютого з 19 до 21 год.Вартість участі в одній зустрічі — 400 грн, в двох — 700 грн. У цю вартість входить участь в жвавих онлайн-обговореннях в колі однодумців, доступ до телеграм-групи клубу щоб ділитись враженнями від тексту по ходу читання, отримання запису зустрічі та презентації по ній, а також моя міні-лекція по темі на початку зустрічі.Клуб веду я, Варвара Лозко — філософиня за освітою. А стати частиною клубу може будь-хто з вас, незалежно від освіти та сфери діяльності, але кому цікаво мислити й шукати відповіді на непрості питання.Кількість місць обмежена і частина з них вже зайнята постійними учасниками клубу (їхні відгуки про участь — тут), тож поспішайте зайняти своє!Почніть цей рік з внутрішніх трансформацій завдяки філософії — щоб приєднатись до клубу, ставте «➕» в коментарях під цим дописом або напряму мені @varvara_bosco 💌*в дописі використана картина Ж.-Л.Давіда «Смерть Сократа», 1787

З початку нового року або в будь-який інший час, щоб стати людиною, якою ви хочете бути, не обійтися без набуття нових/позбавлення старих звичокМинулого січня я відкрила для себе книгу Дж.Кліра «Атомні звички», і вона змінила весь мій рік (писала про неї тут в топ-10 книг 2024 року). Тепер же хочу поділитись з вами найціннішими практиками з неї.Та спочатку моє визначення на основі цієї книги: атомна звичка — це найменша й найдоступніша вам дія, яку можна і потрібно робити системно щодня, аби рухатись в напрямку до бажаного. Це стосується будь-якої сфери — роботи, творчості, спорту, харчування, здоровʼя, читання і тд. Корінням будь-якої звички з будь-якої сфери лежить ваше рішення стати людиною, якою хочете бути і готові діяти як вона.В основі атомних звичок лежить 4-х ступенева модель («це» — звичка, набути корисну/позбутись шкідливої):1️⃣зробіть це очевидним/непомітним— складіть список звичок;— облаштуйте середовище;— сформулюйте звичку «я [робитиму] о [час] в [місце]».2️⃣зробіть це привабливим/непривабливим— поєднайте те, що хочеться зробити з тим, що треба;— приєднайтесь до середовища, де звичка — норма.3️⃣зробіть це легким/складним— спростіть/зменшіть шлях до звички;— слідуйте правилу 2-х хвилин — час, приділений звичці;— автоматизуйте звичку.4️⃣зробіть це задоволенням/неприємним— нагороджуйте себе за виконання звички;— трекайте звички і збирайте «ланцюжок»;— не пропускайте більше 1-го дня в звичці.Ну і головне, памʼятайте, що ключ до нової звички — в постійному повторенні та практиці.#практика #книжкове [Людина мисляча | підписатись]

Нічні роздуми про магію філософії(натхненні зустріччю мого філософського клубу «Людина мисляча»)Пройшли віки від народження богів і до їх смерті, від Homo sapiens до Homo deus, від Землі-диску до «домівки людства». Та попри всі зміни, світ і досі сповнений магії, і цією магією є філософія.Магія — не як щось протилежне мисленню, навпаки, його складова. Це імпульс, що породжує в голові думку, що зʼявилась в голові нізвідки і звідусіль — вона є квінтесенцією всього, що людина знала, відчувала, бачила, чула. І в той же час вона щоразу більше, аніж просто сума відомого досі, вона своє власне нове творіння. Дитя спонтанності та випадковості, і завжди — нащадок нашого субʼєктивного мислення й світобачення.Декарт був першим, хто вийшов з себе, аби підтвердити нам наше існування через думку, через сам процес cogito, мислення. А за Платоном всі речі взагалі вже давно існують в прекрасному світі ідей, наш — лиш його далекий відблиск, існування всього в ньому більш вторинне. Навіть наші знання — це те, що вже існує, в потенційному, прихованому вигляді, а пізнаючи, ми пригадуємо все, що колись знали. І так постійно, коло за колом, ми здійснюємо себе у вічному поверненні та самоподоланні, яке провіщував Ніцше.Вслід за Ніцше екзистенціалісти в лиці Сартра й Камю утвердили людину в тому, що їй немає на чому твердому стояти, окрім власної свободи, відповідальності та вибору, який здійснюємо щомиті, навіть якщо обираємо бездіяльність. Обираючи себе, обираємо все людство, з яким ми єдиний потік без кордонів у часі та просторі, помічений трансценденталістами, і який несеться далі. Далі — за межі того, що можливо пізнати. У висоту — зоряне небо, в глибину— моральний закон, які зачаровують не лише Канта. Що таке цей закон, як не зібрання під законом порядку букв, що і визначають межі світу Вітгенштайна, нашого власного світу?Хіба це все і не ж магією? Коли оточуюча ззовні та зсередини дійсність дивує, чарує, викликає до життя інтерес. Це все спонукає народжувати свою власну думку, шукати їй в тон іншу думку, що вже була породжена іншим субʼєктивним творцем — в цей же історичний час, чи ще до нашої, чи навіть до Христової ери.Потім — підіймати її через метафору, що водночас ріднить філософію з поезією, до рівня абстрактного мислення — щоб вона позбулась всіх буквальних обмежених сенсів і стала вищим сенсом, символом, концептом, джерелом безлічі тлумачень, серцем різноманітних контекстів. А ще філософія своєю магією здатна будувати звʼязки — і з близькості (от як Сократ з Платоном), і з протиріччя (як Платон з Арістотелем).Та врешті вся її історія — це історія бунту супроти своїх попередників, їх коментування та перевертання. І все це щоб врешті віднайти себе й нові сенси, а вони зростають навіть там, де входиш у ту ж ріку, та як вчив Геракліт, це щоразу нова ріка, двічі в одну річку, в одну думку не ввійдеш.Щоб відчути цю особливу магію, цей страх і трепет не лише Кʼєркегора, а самого пізнання — достатньо просто зробити крок до основ філософії — мудрості та любові. Дати цьому потоку підняти себе над всім буденним і тимчасовим.#роздуми #натхнення [Людина мисляча | підписатись]