Людина мисляча | Роздуми про «Сто років самотності»Більше, ніж про роман Г.Г.Маркеса, ч...

Роздуми про «Сто років самотності»Більше, ніж про роман Г.Г.Маркеса, чи про серіал Netflix’а, знятий по ньому. Це про саме наше людське буття, в якому ми всі однаково приречені на самотність — кожен свою особисту. Ми приходимо самотні та голі в цей світ, й так само з нього йдемо, і герої «Ста років самотності» — тому підтвердження.Все починається з любові, що заснована на інцесті — несвідоме бажання максимально зблизитись зі своїми, щоб в зближеній кровʼю й тілами любові подолати відчуття розʼєднаності. Єдність ми мали колись з матірʼю через пуповину, з Богом — через віру навіть без релігії, з раєм через, власне, саму приналежність до нього. Тепер все відчувається втраченим, кожен сам для себе втрачений, і тому блукає кімнатами та коридорами пустого будинку, книгами, війнами, минулим та майбутнім, світом реальним і мрій, аби тільки не стикнутись віч-на-віч з власною самістю, що ховає в собі самотність.Ця самотність, немов пісок, що засмоктує — чим більше намагаєшся з нього вирватись і від нього позбутись (як в романі Кобо Абе «Жінка в пісках»), тим глибше засмоктує. Найдорожчі люди (батьки-діти, брати-сестри, коханці) відчужені один від одного навіть в моменти найбільшої близькості. В ці рідкі миті дві самотності, мов дві планети в безмежному космосі, лишень торкаються одна одної й рухаються далі, ніби запрограмовані на самознищення (спойлер: врешті по роману так і відбувається зі всім родом Буендіа, і може, навіть, одного дня так трапиться зі всім людством).Сто років — довжина життя цілого покоління — від народження нової сімʼї і до народження дітей дітей та їхніх дітей. Воно розгортається на тлі постійних змін: білі й червоні, війни та перемирʼя, пошук своїх і чужих. Все мінливо, все ефемерно — не лише дощ із жовтих квітів, але й самі герої цієї історії. Моментом цього осяяння є божевільне усвідомлення Буендіо-старшого, який каже, що ми всі просто «органіка», яка помре, і нас більше не буде. Хіба будемо тільки в памʼяті інших людей, таких же смертних й самотніх як і ми самі. Та і чи можна їй довіряти, чи не здолає її одного дня дивна сонна хвороба, що разом зі сном також забирає памʼять?..Так боляче визнавати власну екзистенційну самотність, так складно приймати цю самотність в інших. Якби і був якийсь засіб її здолати, то це, певно, була б любов. Проте не любов-втеча від самотності, а любов-зустріч — спочатку з самими собою — голими душею й тілом, аби прийняти себе сповна в усіх аспектах, а вже далі через цю зустріч піднятись до справжньої зустрічі з Іншим. Кажуть, це і є вища любов — бачити в іншій людині Бога, мету, а не тільки засіб. Це могло б стати ключем, щоб відкрив би наші темниці самотніх сердець і впустив би туди свіже повітря любові.Ну і наостанок, моє враження від «Ста років самотності» як серіалу: він неймовірний, але одразу попереджаю, що якщо не читали книгу, можете не зрозуміти фінал, бо як на мене, він незавершений, надто відкритий. А взагалі хотілось би, щоб ця історія тривала вічно (хоча, повертаючись думкою до початку цих роздумів, самотність такою вічною і є). Вона водночас може бути страшенно сумною й страшенно красивою…#кіно_ЛМ #роздуми [Людина мисляча | підписатись]