Людина мисляча | Опівнічні роздуми про дві сторони одного — життя та смерть Бувають дні...

Опівнічні роздуми про дві сторони одного — життя та смерть Бувають дні, коли я щемкіше й чутливіше відчуваю смерть. Свою власну, і загалом. Сьогодні один з таких днів. Ні, за останній час не трапилось нічого трагічного, принаймні в моєму особистому житті. Хоча кожну мить десь в мені все одно вмирає частинка за тих, для кого кожна з цих митей остання. Я не можу бути як острів, окремо від них. Вмираю з кожною такою звісткою, а потім на світанку воскресаю знов. Ну бо хтось все одно має рухати кровообіг цього світу — життям бороти в собі небуття щоденно й щоденно помирати знов.Прийнято вважати, що смерть — це лише повна зупинка серця, фінальний акт пʼєси під тривіальною назвою «Життя». Є початок, є кінець, щось між ними. Є головний(-а) актор(ка), є всі решта — другорядні персонажі, а також грим, костюми, декорації. Як вибратися з цієї пастки, як обережно пройти над прірвою з одного кінця до іншого? Насправді, ми не дуже вправні канатоходці — застрягли десь між звіром (яким вже не є) і надлюдиною (якою ще не стали). Так само постійно застрягаємо поміж буттям й небуттям, щосили прагнемо вперед, але коли доходимо до кінця, боїмось й даємо задню, мов ті раки. Хто боїться смерті — боїться життя.Дарма. Смерть вже від народження присутня в нас самих — ми носимо її всередині мов капсулу часу, готову здетонувати будь-якої миті. Один необережний рух, одна випадковість ймовірністю 1:100000 чи закономірність — балкони таки падають, тож про всяк випадок не варто ходити під аварійними. Ми визначаємо себе творцями власної долі, тільки от від долі-смерті не втекти нікому ніколи й нікуди. Мабуть, саме тому так часто ховаємось від неї в буденності, непомітні для себе, непомічені світом. Ховаємо самих себе заживо у вигаданих образах та ефемерних речах. Забуваємо, що наші життя насправді не належить нам.Проте лише нам належить щодня обирати те, яке саме життя проживати і якою людиною бути. Як кажуть екзистенціалісти: «існування передує сутності», сутність ж бо потребує часу й зусиль для свого розкриття. Без парадигм та чужих віровчень шукати власний баланс між добром і злом, налагоджувати хиткий баланс всередині себе. Іноді навпомацки, і майже завжди зі страхом. Головний з них звучить вустами Гамлета в дилемі «бути чи не бути». Нас однаково лякає й те, й інше.Буття потребує хоробрості аби робити вибір і нести за нього відповідальність, небуття – беззаперечного прийняття невідомого «Х». Що підставити під це значення? Що знаходиться за зачиненими дверима буття, де бере свій початок небуття? Може пекло чи рай, може порожнеча і темрява, а може мрії та спогади з прожитого життя. Я не маю відповіді, але вірю, що кожен отримає те, що заслугував. І якщо сон — це маленька смерть, то власне смерть — це останній крок у невідворотність. Там доведеться предстати перед самими собою з питанням «хто я є і яке життя прожив(-ла)?». Кожна людина власним існуванням творить сутність свого буття-після-буття, та перш за все — тут-буття.Чи страшно йти туди? Так, бо невідомість завжди лякає кожного, хто усвідомлює власну смертність.Чи страшно йти звідси? Ні, якщо прийняти те, що наші життя не належать нам. І ми завше йдемо звідси з тим, що пронесли крізь життя у кожній з його митей:Гнів чи радість.Ненависть чи любов.Лицемірство чи щирість.Пожнемо те, що посіємо. Десь поміж буттям й небуттям. Вони є одним цілим та подібні уроборосу — змію, що кусає сам себе за хвіст, аби через смерть принести нове життя, в якому знову всередині буде смерть.#роздуми [Людина мисляча | підписатись]