Людина мисляча

На початку цього року я прочитала «21 урок для 21 століття» Харарі, і мене так вразила ця книга, що вона стала поштовхом до створення мною цього каналу (писала про це тут).Тепер я пропоную вам разом прочитати та обговорити в моєму філософському клубі «Людина мисляча» іншу, але не менш значиму книгу цього ж автора — «Homo Deus. Людина божественна. За лаштунками майбутнього». Будемо говорити про те, як вже сьогодні і в недалекому майбутньому людина зміниться під впливом технологій, та й загалом поміркуємо на тему сенсу нашого існування в цьому чудесному світі новому.Зустрічі-обговорення проходитимуть вечорами щосереди окрім першої, аби було більше часу знайти й почати читати книгу. Отож: ▪️1-а зустріч — 11 вересня з 19 до 21 год ми обговоримо Першу частину «Homo sapiens завойовує світ» (~190 ст).▪️2-а зустріч — 18 вересня з 19 до 21 год ми обговоримо Другу частину «Homo sapiens надає сенсу світу» (~150 ст).▪️3-я зустріч — 25 вересня з 19 до 21 год ми обговоримо Третю частину «Homo sapiens втрачу контроль» (~150 ст).🎱Вартість участі в одному місяці клубу — 750 грн, у неї входить доступ до телеграм-групи клубу, участь в онлайн-обговореннях, отримання запису зустрічі та презентації по ній.Кількість місць обмежена і частина з них вже зайнята, тож поспішайте зайняти своє!Щоб приєднатись до клубу, пишіть в коментарях або напряму мені @varvara_bosco 💌

Учасники знаменитого діалогу Платона «Федр» задля натхненних промов на тему любові закликали муз прийти на допомогу. Я ж віднайшла сама, і відкрито ділюсь з вами особливим місцем, де нині живе Муза натхнення — Муза&Селінджер✨Це простір для людей, які у пошуках натхнення. Його авторка відома не лише тим, що пише для українського Vogue(!), але й для кожного з вас у своєму телеграм-каналі — про книги, геніальні особистості, мистецтво, кіно та культурні події. Для мене простір Музи&Селінджера надзвичайно цінний тим, що тут неможливо щось пропустити — відкривши його, я завжди вчасно, як і вчасні ті дописи, які щоразу наповнюють мене красою та сенсами.Одна з моїх улюблених рубрик каналу — #графікроботи бо мені завжди було цікаво чим та як живуть мої улюблені або нові для мене митці (завжди ж хочеться бути чимось схожими на цих всім відомих людей, чи не так?).Також люблю розглядати фотографії як самих письменників, художників, фотографів, дизайнерів в рубриці #простофото так і їх апартаментів, бо інколи великі зміни у власному житті починаються з маленького «випадкового» натхнення у погляді на життя інших.Тож Муза&Селінджер — моя щира #рекомендація для вашого натхнення, підписуйтесь! ◀️

Зазвичай життя кардинально змінюється на «до» та «після» від кількох подій, і поява дітей — одна з них. Я це усвідомила, коли сама стала мамою 10 місяців тому. Ця подія щодня розширює моє коло інтересів до дитячих книг та ігор, тому дуже вчасно відкрила для себе один тематичний канал, який буде актуальний всім мамам і татам.Bookish Funhouse (Книжковий дім розваг) — це телеграм-спільнота, де на вас чекають:📚 добірки ігор та книжок за віком або тематикою (для дітей і не лише для них);🎲 детальні відеоогляди зарубіжних та українських настілок з поясненням правил;🔥 особливі пропозиції та акції для вигідного придбання книжок і настілок;📌 дайджести новинок за місяць від різних видавництв;🕹️ let’s play домашніх ігрових процесів (це взагалі прям щось дуже особливе!);🎁 розіграші настільних ігор та книжок (прямо зараз в каналі відбувається розіграш однієї класної гри).Важливо: вхід на канал є платним, це зроблено для того, щоб створити спільноту щиро зацікавлених людей і надавати ексклюзивну корисну інформацію. Ціна участі за один місяць рівнозначна філіжанці кави з десертом (150 грн), а якщо оплатити одразу за кілька місяців, то ціна буде ще менше (88 грн).Тож якщо ви не знаєте, у яку гру пограти в родинному колі сьогодні ввечері або на вихідних, вам стане в нагоді канал Bookish Funhouse. Забула сказати: Даша, його авторка, у темі дитячої літератури та настільних ігор вже понад 12 років, тож їй точно можна довіряти в цьому питанні!Щоб приєднатись до каналу, стукайте сюди 👈 #рекомендація

Ким є людина людині й сама собі? [архівні роздуми]«Людина людині вовк» — писав давньоримський письменник Плавт. «Людина є священною для людини» — вважав давньоримський філософ-стоїк Сенека. Моя ж правда криється десь посередині цих двох тверджень.Саме з них і утворюється контраст життя, в якому водночас співіснують протилежні категорії естетики, моралі і самого буття — прекрасне й жахливе, благородне й нице. Вони існують не абстрактно чи обʼєктивно в цьому світі — він нейтральний. Ці контрасти задає людина своїми думками та діями. І верховний головнокомандувач, і верховний суддя, і верховний жрець — всі суть одного, роду людського.Часом мені так нестерпно бути людиною, бо відчуваю весь тягар, який лежить на мені із-за того, що я є нею. Щодня мені доводиться боротись із самою собою — своїми недоліками, страхами, слабкостями, натомість сіяти зерна мудрості, любові, мужності без певності, що вони проростуть й дадуть плоди. І ця боротьба й зростання не відбуваються осторонь світу, а в самій гущі буття-серед-людей.Мене завжди зачаровувала людина — і та, що осторонь, і та, що поруч, і та, що навпроти у дзеркалах. Мені так кортіло розгадати суть людської творчості, тілесності, таємничості, уникаючи усіх темних закутків та гострих кутів. Тепер розумію, що вся повнота, що доступна одній людині в іншій, можлива лише за умови прийняття всіх відтінків нутра. Де є світло — є темрява, аби окреслити межі одного та іншого й вказати шлях, що завше пролягає між тим і тим.І це життя вартує того, аби його жити, допоки є в світі людей любов, дружба, творчість — у всіх їх відтінках і сенсах, навіть якщо в той самий час існує ненависть, смерть, занепад. Бо немає раю на цій землі, або просто людина така, що його не приймає, а віддає себе на поталу контрастів і протилежностей.#роздуми

У чому сенс двох полотен Рене Маґрітта?Мова йде про його «Вибіркові спорідненості» (1933 р.), яка є посиланням на однойменний твір Ґете та «Яснобачення», або «Автопортрет» (1936 р.). Поглянути на обидві картини по-новому мене надихнула згадка про них в книзі Володимира Єрмоленка «Ерос і Психея», яку я все ще читаю. За словами самого художника в цій книзі, перша з них — про дивний невловимий звʼязок, «вибіркова спорідненість» між яйцем та кліткою, що здійсниться лише в майбутньому, коли з яйця вилупиться пташеня.А раптом, це не пташеня? Принаймні на першій картині, де на відміну від другої, немає втіленого образу птаха на полотні. А може, і цей птах — зовсім не птах, якщо згадати іншу картину художника — «Це не люлька» (нагадало фразу з «Твін Пікса» Д.Лінча про те, що «сови — не те, чим здаються»). Яйце — потужна метафора потенційності, коли один стан може приховувати в собі інший, і про нього стане відомо лише тоді, коли він втілиться у щось видиме. А якщо звернутись до індуїзму, то хіба весь світ не є мая — ілюзія? Загалом ідея прихованого залишалася головною у творчості Р.Маґрітта протягом всіх періодів його творчості.Головний сенс двох згаданих вище картин для мене в самій суті метаморфоз, які стосуються не лише теми смерті, але й мистецтва, що здатне зафіксувати ці перетворення. Ось вони, два яйця, а що в них — живе чи мертве, реальне чи зображене, природне чи мутоване? Художник лише фіксує образ, який має пробудити наші власні думки і дати відповіді на ці та інші, потенційні питання, самостійно.#сенс #мистецтво_ЛМ

Ні серед живих, ні серед мертвих у мене немає кумирів. Проте є люди, чиї погляди та цінності мені резонують, і чия філософія життя мене надихає.Одна з таких людей — моя викладачка з філософського факультету й трохи з йоги, а тепер та, у кого я вчусь навіть через її відео на ютуб-каналі. Я була на нього підписана і раніше, але тепер відкрила його для себе наново з новими темами та сенсами, й ділюсь з вами.Наталі Чекан (вона ж моя викладачка) говорить про філософські речі дуже глибоко та просто водночас. Наприклад, у цьому відео вона на прикладі власної історії розповідає про те, як знайти своє кохання (бути в стані наповненості, коли нам добре з самими собою), як відправитись в духовну подорож (духовність — це не лише про те, щоб з килимком для йоги бути в гарних місцях, але бачити та приймати світ в усій повноті навіть з його темними сторонами), як отримати духовний досвід (зі всім необхідно зустрітись на своєму власному життєвому досвіді, адже що працює для однієї людини, для іншої може не підійти, і взагалі, головний храм — всередині нас самих).Мій особистий інсайт після перегляду в тому, що аби стати високо духовною людиною, не обовʼязково їхати в буддистський храм на інший кінець світу, а варто прагнути до самопізнання вже там, де ми є, і що пізнавши себе якомога краще, можна стати щасливішими, а значить, в суспільстві стане більше на одну щасливу людину, і це вже здатне вплинути на світ й трішки змінити його на краще.Підписатись на канал Наталі можна тут ⬅️#знахідка

Роздуми про те, що таке медитація і який її сенс (на основі книги Харарі)Парадоксально: ми живемо в час, коли всі зациклені на тілесності — зокрема, через індустрію краси та спорту, але в той же час втратили відчуття власної тілесності — як контакту з собою через тіло. Я помічала таку тенденцію й раніше, потім зустріла схожу думку у Харарі, а нещодавно й сама відчула цьому підтвердженням, втративши звʼязок з собою у стані втоми.В останньому з «21 урок для 21 століття» під назвою «Медитація» Ю.Н.Харарі задля повернення до себе вчить просто спостерігати. І здавалось би, як просто це звучить, але як складно на практиці спостерігати реальність поточного моменту (хоч якою вона є), коли в голові за мить проноситься десяток думок. Ми завжди десь між світом минулого — в спогадах, й майбутнього — у фантазіях, і рідко коли в майже утопічному «тут і зараз».У згаданій вище книзі її автор описує свій досвід пізнання медитації за методикою Віпассана. Вона заснована на розумінні, що потік розуму тісно повʼязаний з відчуттями тіла, адже між нами і світом завжди знаходяться тілесні відчуття. Найважливішим усвідомлення Харарі стало те, що найглибше джерело наших страждань знаходиться не в оточуючій реальності, умовно, вона нейтральна сама по собі, а в структурі нашого мозку, який продукує реакції. Медитація ж є спробою зʼєднатись з реальністю.Звісно, медитація не є панацеєю. Для когось не менш ефективними можуть бути терапія, мистецтво, спорт, головне в цьому процесі — бути не пасивним і сплячим, а активним учасником дійства під назвою «життя». Філософська праця Марка Аврелія під назвою «Розмисли. Наодинці з собою» відсилає до оригінальної назви — «Медитації».Тобто медитації — це не про сидіння в позі лотоса осторонь життя, а активне розмірковування-спостереження за собою, що потребує високого рівня самосвідомості. І лише від останнього залежить — нами будуть управляти зовнішні сили чи ми самі будемо керувати своїм розумом.#роздуми #сенс

Як допомогти собі повернутись до ресурсного стану 🌿Втрата ресурсу — це завжди про якесь обнулення, повернення до «заводських налаштувань». Думка про це вже може бути корисною, коли ми намагаємось так само летіти вперед і вгору з мінусового стану, як було в плюсовому. Тобто перший крок (а точніше нульовий, бо він передує всім подальшим) — про визнання й прийняття поточного стану, про зізнання собі в тому, що треба зупинитись або хоча б суттєво сповільнитись, на якийсь час відмовитись або зменшити кількість справ.[тут мені допомогло те, що поставила на паузу всі свої проєкти і була максимально зосереджена на собі та активному пошуку способів відновлення з їх подальшим втіленням]1️⃣Найважливіший перший крок, який є основою відновлення — повернення до базових потреб, такі як сон, харчування, фізична активність. Нібито очевидно, але все одно у всіх нас вони час від часу просідають. Виявляється, якщо хоча б кілька днів почати годувати себе смачно та вчасно, то це вже дає сили робити бодай щось. Тоді зʼявляється бажання і на фізичну активність, а коли є вона, то і тіло вчасно сигналізує про сон і бере його стільки, скільки потрібно для якісного відпочинку — все красиво взаємоповʼязано.[для мене в цьому пункті корисним стало відновлення простих фізичних вправ зранку на морі, біг, відкриття радості денного сну разом з дитиною та насолода від різноманіття літніх фруктів-овочів]2️⃣Коли базові потреби відчуваються більш-менш закритими, можна перейти до етапу пошуку контакту з собою — зокрема, через тіло й природу. Ми так зосереджені на мисленні, що часом забуваємо про те, де взагалі існує наш розум — а існує він невідривно від тіла. І тут важливо чути його сигнали не лише тоді, коли воно вже болить чи хворіє, але завдяки зосередженню та розслабленню — частково через фізичну активність, але ще класно працюють різноманітні медитації. Медитація — це не лише про довге сидіння в позі лотоса, це будь-яка зосереджено-розслаблена дія, коли даєте собі бодай тимчасовий спокій від думок, які посилюють втому й тривожність.[відновити контакт з собою мені допомогло «зависання» на деревах в парку і на морських хвилях, звукотерапія, складання пазлів, приготування їжі, малювання, ранкові виїзди на море, саме керування автомобілем]3️⃣Коли після попередніх етапів почали зʼявлятись сили на вищі потреби, важливо одразу сильно не поспішати, а набирати швидкість поступово, ніби перемикаючи механічну коробку передач в машині. Та перед цим зробити переоцінку себе, свого способу життя, своїх справ які були до «обнулення». Це може допомогти сфокусуватись на важливому, відмовитись від не свого, і загалом навчитись краще розуміти та відчувати себе.[особисто я завдяки цьому періоду зрозуміла, що мені треба вчитись вплітати відпочинок в своє повсякдення та систематично робити паузи навіть в улюблених справах, а не лише тоді, коли вже на межі нервового зриву, ну і ще хочу вчитись бути частіше без телефона]Бережіть себе — фізично та ментально!#практика

Михайло Коцюбинський про свою втому написав “Intermezzo”, я ж пишу цей допис…Роздуми про втому та несприйняття інформації Це така особлива втома — не фізична (вона вже як наслідок), а радше інтелектуальна, інформаційна, комунікативна. Ще немає для неї точної назви, але вона повʼязана з вхідним потоком інформації, який океанською силою лине звідусіль — з кожного екрана, що перетворився на чорне дзеркало й віддзеркалює мій одночасний жах і захоплення можливостями, що дають мені всі мобільні девайси й всесвітня павутина, яка мене геть обплутала.Мені доводиться уживати в собі ту, хто любить людей, прагне пізнання у всіх його можливих формах й сферах, бажає бути вираженою назовні — з тією, яка просто хоче вимкнути телефон і зникнути, аби зупинити цей потік разом з навʼязливим бажанням нічого не пропустити в світі по ту сторону чорного екрану. Однак все одно постійно щось пропускаю, втрачаю, ніяк не можу зібрати докупи пазл цілісної дійсності, навіть ціною повної самовіддачі цьому процесу.Коли поглиблююсь у себе замість того, щоб бути поглинутою цим потоком, знаходжу лише тривожність й неспокій, які не завжди лікуються навіть стоїцизмом. І цей інформаційний потік — повна протилежність тому справжньому потоку, якого я, як і всі, так прагну, але якого майже неможливо досягти. Потрібно весь час бути в курсі, в онлайні, в тренді, аби не випасти з життя. Та врешті виходить, що випадаю зі свого власного, слідуючи цьому всьому.І тоді вже навіть улюблені речі не відволікають і не допомагають. Потрібно просто ніщо — не слухати музику, не дивитись фільми, не читати книгу, не спілкуватись навіть з близькими серцю людьми. Один мій знайомий назвав цей стан «несприйняття інформації», і така назва дуже влучно передає той стан, коли аж фізично погано — нудить, болить голова, темніє в очах від одного погляду на нове сповіщення в телефоні, яке вмить готове розгорнути переді мною панораму нової інформації у всіх можливих її варіаціях — текстовому/візуальному/звуковому, а я просто більше не можу його сприйняти.Зазвичай, коли цей стан втоми тільки зароджується, я тікаю від такої крихкої віртуальної дійсності в ту, де відчуваю міцну опору — світ природи. В ній все обнуляється, в ній я повертаюсь до базового — слухати щоб чути, дивитись щоб бачити, торкатись щоб відчувати. Проте зараз вже не досить стежок в парку чи уривків неба над головою в ньому ж. Хочеться великих просторів, де лінія небокраю не знає кінця, де повітря торкається кожного закутку легенів, де очі бачать лише ті кольори, що створила сама природа, без різких стрибків переходу від одного до іншого. Загалом хочеться туди, де можна було б кричати на весь голос, аби не тимчасово «скинути кілька кілограм», а цілком звільнитись від баласту втоми, що вже просякла тіло, розум і душу, а потім мовчати, щоб зовнішня тиша стала внутрішньою й принесла з собою спокій.#роздуми

Переплетені тонкими звʼязками між собою та нами сучасними, 10 митців слова, які існують в межах трьох сторіч — від XIX до XXI, і які попри відстань часу — ЖИВІ.Цю живість зафіксували у своєму діалозі батько та син — Павло і Олександр Михед в книзі «Живі. Зрозуміти українську літературу» від ВСЛ.Вона є цілком вдалою спробою воскресити з ряду «нудних класиків» й навічно закарбувати словом тих, кого було жорстоко вбито або доведено до самовбивства… словом живим, бо розповідає про них цілісно — і про щоденний побут, як наприклад, М.Коцюбинський писав дружині що й коли він їв, так і про вищу месіанську мету, якої так прагнув М.Гоголь.Переплетення звʼязків — це й згадана Михедами метафора стежок, які памʼятаєш навіть через роки, коли місць, куди вони ведуть, вже може не бути, але вони завжди будуть в нашій памʼяті. Саме з неї старший Михед на прохання молодшого виймає законсервоні, але такі ж свіжі, мов щойно схоплені, спогади. Ці спогади завжди влучно перегукуються з історіями про згаданих письменників(-ць) й поетів(-ок). Штрихами, мазками, а не чіткіми лініями — звідси може виникнути відчуття схематичності розказаних історій життя і творчості літераторів, але хіба можливо вписати в якісь рамки людину чи саме життя? Певно що ні.Справжні історії прориваються крізь книгу — у листах з глибин душі Лесі Українки до О.Кобилянської, в незрозумілому іншим «сумному» болю В.Стефаника, у таємничих псевдонімах Лорд Лістер (він же В.Підмогильний) та І.Багряний, у голодній подорожі через півкраїни Гр.Тютюнника. І головне, ця книга відкриває нам відомих ще зі школи авторів зі сторони незнаних або прочитаних раніше без належної уваги текстів, з нових неочікуваних сторін.До прикладу те, що В.Підмогильний виріс з бульварного чтива, а О.Кобилянська з любовних романів, і до речі, обидва з інтересом досліджували у своїх текстах ерос. Для М.Хвильового література — це ще й спосіб пошуку «запашного слова», яким він щиро смакує, для Т.Прохасько ж важливішими є слова не написані. Для О.Теліги не було роздвоєності між тим, що пишеш і як живеш, а М.Коцюбинський навпаки відчував себе більш живим, граючи в подвійне життя.Тож «Живі» — це зібрання під однією обкладинкою тих, чиї долі були повʼязані однією ниткою життя, навіть якщо вони жили в різні часи й померли за різних обставин. Завдяки цій книзі ви зсередини текстів й самого нутра їх авторів зрозумієте, чому українська література така, яка вона є, а через неї віднайдете фрагмент відповіді на питання «хто ми?».Окреме естетичне задоволення — це дизайн книги, який я детально розглядала задля перепочинку після прочитання складних (болючих) фрагментів.📌теми: українська література, звʼязок поколінь, письменницька майстерність ⭐️ 4,5/5#книжкове