Людина мисляча | Михайло Коцюбинський про свою втому написав “Intermezzo”, я ж пишу цей...

Михайло Коцюбинський про свою втому написав “Intermezzo”, я ж пишу цей допис…Роздуми про втому та несприйняття інформації Це така особлива втома — не фізична (вона вже як наслідок), а радше інтелектуальна, інформаційна, комунікативна. Ще немає для неї точної назви, але вона повʼязана з вхідним потоком інформації, який океанською силою лине звідусіль — з кожного екрана, що перетворився на чорне дзеркало й віддзеркалює мій одночасний жах і захоплення можливостями, що дають мені всі мобільні девайси й всесвітня павутина, яка мене геть обплутала.Мені доводиться уживати в собі ту, хто любить людей, прагне пізнання у всіх його можливих формах й сферах, бажає бути вираженою назовні — з тією, яка просто хоче вимкнути телефон і зникнути, аби зупинити цей потік разом з навʼязливим бажанням нічого не пропустити в світі по ту сторону чорного екрану. Однак все одно постійно щось пропускаю, втрачаю, ніяк не можу зібрати докупи пазл цілісної дійсності, навіть ціною повної самовіддачі цьому процесу.Коли поглиблююсь у себе замість того, щоб бути поглинутою цим потоком, знаходжу лише тривожність й неспокій, які не завжди лікуються навіть стоїцизмом. І цей інформаційний потік — повна протилежність тому справжньому потоку, якого я, як і всі, так прагну, але якого майже неможливо досягти. Потрібно весь час бути в курсі, в онлайні, в тренді, аби не випасти з життя. Та врешті виходить, що випадаю зі свого власного, слідуючи цьому всьому.І тоді вже навіть улюблені речі не відволікають і не допомагають. Потрібно просто ніщо — не слухати музику, не дивитись фільми, не читати книгу, не спілкуватись навіть з близькими серцю людьми. Один мій знайомий назвав цей стан «несприйняття інформації», і така назва дуже влучно передає той стан, коли аж фізично погано — нудить, болить голова, темніє в очах від одного погляду на нове сповіщення в телефоні, яке вмить готове розгорнути переді мною панораму нової інформації у всіх можливих її варіаціях — текстовому/візуальному/звуковому, а я просто більше не можу його сприйняти.Зазвичай, коли цей стан втоми тільки зароджується, я тікаю від такої крихкої віртуальної дійсності в ту, де відчуваю міцну опору — світ природи. В ній все обнуляється, в ній я повертаюсь до базового — слухати щоб чути, дивитись щоб бачити, торкатись щоб відчувати. Проте зараз вже не досить стежок в парку чи уривків неба над головою в ньому ж. Хочеться великих просторів, де лінія небокраю не знає кінця, де повітря торкається кожного закутку легенів, де очі бачать лише ті кольори, що створила сама природа, без різких стрибків переходу від одного до іншого. Загалом хочеться туди, де можна було б кричати на весь голос, аби не тимчасово «скинути кілька кілограм», а цілком звільнитись від баласту втоми, що вже просякла тіло, розум і душу, а потім мовчати, щоб зовнішня тиша стала внутрішньою й принесла з собою спокій.#роздуми