фінчер кубриком

Я намагаюсь стримуватися, коли бачу, як черговий режисер, оператор, кліпмейкер [і далі по списку] з українським прапорцем в біо соцмереж робить крінжу. Ці люди вдало користуються тим, що ми втомились від негативу, тому переважна більшість українців махне рукою, скаже щось нецензурне і піде далі копати поховальну яму. Але тут дуже тонка межа з байдужістю, бо росіяни [і ті, які виїхали закордон теж] набагато активніші, ніж ми. На жаль, нам необхідно все моніторити. А ще дуже важливо засуджувати співпрацю з росіянами чи іноземними колегами, які мають плаваючу позицію. Без цього нікуди - або ми показуємо себе як сильну і самостійну культурну одиницю, або беремо книжку Петра Толочка і живемо у світі «колиски трьох братніх народів».У нас досі багато людей у кіноіндустрії, що стежать за росіянами - Сєрєбрєнніковим, Балаговим тощо. Навіть ті режисери, які ніби як максимально проукраїнські. Не тіште себе думкою, що це з дослідницькою метою, це проста байдужість і хвороба під назвою «культура поза політикою». І осуду цих людей ніколи не буде, бо глядач втомлюється все моніторити за себе та за медіа.Але я хочу, аби був цей осуд. Якщо хтось бере гроші у Роднянського, ні про які фінансування з України не може йтись; якщо хтось кричить «нє атмєняйтє пушкіна», його кіно за замовчуванням йде в бан; якщо хтось сидить закордоном, б'є себе у груди, що є свідомим громадянином, але взагалі не розуміє, чому українець хоче від нього/неї принциповості у виборі клієнта, то цю людину не треба брати в український продакшн.Приклад: днями стало відомо, що представнику Естонії на Євробаченні-2025 кліп знімали росіяни і українці. У 2015 році Томмі Кеш записав кліп з російським гуртом Little Big. У 2021 році артист відвідував окупований Крим, а у лютому 2025 року випустив трек з рядками: «Ми хочемо миру, вони хочуть війни» та «Я хочу долетіти до Києва та поїхати до Москви». Абсолютно кожен залучений до зйомки кліпу українець - безпринципна тварина. Оператор Дмитро Недря («Одного разу в Україні», «Я, „Побєда“ і Берлін») вирішив висловитись, що ви і бачите на скрінах.Дмитре, ми дуже цінуємо ваш кліпмейкерський цьогорічний вклад в українську культуру, а також вашу невпинну боротьбу з міфами російської пропаганди. Прийміть нашу вдячність і факт, що ви довбойоб.

Hulu/FX вміють випускати короткі оригінальні історії і вони давно для мене займають лідерські позиції поруч з HBO. Їхня бібліотека асоціюється з біографіями, сімейними драмами та комедією, але не з тим, що нашарував «Рай» Дена Фогельмана [обожнюю його за «Це - ми»]. Починаю відчувати занепокоєння та стурбованість за американців, які тонуть у масі конспірологічних і політичних однотипних трилерів. Саме ці жанри для нових проєктів вириваються у топи.Я перенасичена темою проблеми виживання та якимись утопіями, а цей детективний трилер стає дуже віддаленим елементом на фоні інших, бо на перший план виходить незрозумілий повільний наратив без впливу на загальний сюжет. Це також приклад жахливої кольорокорекції, що зокрема відбивало бажання дивитись серіал. «Рай» клішований і патетичний, тому всі ці бункери, супервулкани та ядерна зброя проходять повз мене. Не розумію, звідки такий високий бал у серіалу.Мій список найкращих серіалів 2025 року:➖«Токсичне місто»➖«Первісна Америка»#житомирськийкінофестиваль

Ви часто можете помітити затемнені сцени з нетфліксівських документалок про серійного вбивцю чи у хорорах, де на автівку падає дощ, що змиває густу кров. Вже у першому епізоді «Токсичного міста» є така ж, але з машини стікає вода з червоним пилом, що теж вбиває жителів містечка [серіал розповідає про реальні події] - зруйнований сталеливарний завод залишив токсичні сліди, які відбились на здоров'ї живих людей та ще ненароджених, які пізніше з'являлись на світ з різними типами інвалідності.Тут чудово зроблено все - від форми реконструкції подій, коли не відчувається плин часу, до підбору музики. Звісно, драматургія інколи просідає, але добре, що історія не звертає увагу на щось другорядне. У «Токсичному місті» чітко вхопились за три сім'ї і ними ж закінчили. Це й проєкт про сильних жінок, поєднаний з суворою британською соціальною драмою - саме вони стали рушійною силою розвитку Справи щодо токсичних відходів Corby 2009 року.Повторюсь, що рік нас не дуже порадує новими серіалами, тому «Токсичне місто» може протриматись у моєму топі до кінця року. Добре, що Netflix продовжує тенденцію, тримаючи у оригінальних проєктах «своїх акторів» [ті ж Еймі Лу Вуд, Клаудія Джессі]. Взагалі «Токсичне місто» сприймається серіалом, який створювали по-хорошому по дружбі - режисерка Мінкі Спіро забрала Брендана Койла через «Абатство Даунтон», а сценарист Джек Торн - Джо Демпсі і Майкла Соку з мінісеріалів «Це Англія» [минулого року він випустив також важливий для Британії фільм «Джой: Диво життя»]. Чекаю на наступний мінісеріал Мінкі Спіро «All Her Fault» для Peacock про жінку, що їде забрати свого сина зі свята, але у тому місці хлопчика не знаходять.#житомирськийкінофестиваль

Нарешті можу щось сказати про «Жінки, що сяють».Я обожнюю Вагнера Моуру, навіть якщо його герой - це абсолютне копіювання Пола Айвері із «Зодіака» Девіда Фінчера [у одному з епізодів тут навіть той же офіс, але з зеленими лампами з «Сім»]. Водночас я складно сприймаю образи від Елізабет Мосс - вони часто лякливі, тихі, мовчазні. Мені ж ніколи не бракує слів, тому пройнятись травматичними історіями, де людина повністю закривається, можу далеко не завжди. «Жінки, що сяють» - це серіал, де елемент пам'яті грає важливішу роль, ніж весь детектив, а ще це один з небагатьох містичних проєктів Apple TV+ [мені досі шкода, як злили сюжет «Підкидька»].З одного боку, за кожним кроком у серіалі хочеться стежити, аби зрозуміти, що взагалі відбувається, та з іншого, сюжет ніби занадто розтягнений у часі. Ряд персонажів, як-от ті, що пов'язані з вбивцею [Лео], чоловік головної героїні [Маркус], похідні розповіді від журналіста [Ден] просто забивають хронометраж, коли можна було взяти приклад з BBC і вкластись у максимум 5 епізодів. Останні серії й відчуваються зробленими нашвидкоруч - наприклад, у 7-ій відсутні події, які впливають на сюжет, а фінальна 8-ма й геть філерна, створена у дусі Бо Одара та Фрізе.Тому крім того, що хімія між Моурою і Мосс дуже натягнута, до кінця залишається незрозумілою ідея проєкту. Якщо розглядати лише з позиції кримінального детективу, то питання до драматичної лінії та мотивації дій. Та й перестрибування між «героїнями» у Мосс не відбувається, бо вона акторка одного настрою і гіперкінезу.«Жінки, що сяють» - хороший серіал, але не той, який я б передивилась через якийсь час. І ще: лише мені здається, що Джеймі Белл - це Том Голланд для старшої аудиторії [принагідно нагадую подивитись «Всі ми незнайомці», якщо ви це досі не зробили]?

Кожен раз, коли мені здається, що я добиваю бібліотеку Apple TV+, там з'являється непотрібне продовження або мінісеріал, який не бачила/забула.«Стартап, що зазнав краху» - це перший серіал Лі Айзенберга для Apple TV+ (далі він випустив «Маленьку Америку» і «Уроки хімії»). Навіть поруч з Netflix, відомого попсовістю і частим звертанням у байопіках не туди, згаданий проєкт є одним з найгірших у жанрі серед стримінгів: він занадто хитромудрий, хоче здаватись мотивуючим і розповідає про молодих енергійних американців, які рвуться крізь терни до зірок. Джаред Лето вміє втілювати образ, проте що він, що Енн Хетевей, лише віддаляють своїх героїв від нас. Як виявилось, і американцям ця історія WeWork нецікава, бо перегляди мізерні. Та й це наполовину серіал з російським контекстом, де треба і ні.Я й не зрозуміла «Афтепаті» - для комедії тут майже нема гумору, а для детектива забагато уваги непотрібним діалогам. Можливо, в Apple TV+ я більше ціную саме драму (хоча й люблю «Палм-Рояль» чи «Таємниці пустелі»). Тому далі переглянула мексиканський серіал «Жінки у синьому» - кримінальну драму за реальними подіями, коли чотири жінки почали працювати у Департаменті поліції Міннеаполіса на фоні злочинів серійного вбивці. У кожної є свої причини піти на цей крок: втома від консерватизму і криза стосунків, неспроможність знайти іншу роботу, довести сім'ї свої вміння та наростання ідей фемінізму. Частково життя головних героїнь може здатись навіть цікавішим за детективну частину, адже складно назвати «Жінок у синьому» гострим чи страшним серіалом (з огляду на події), але це непоганий спосіб дослідити процеси у тогочасному мексиканському суспільстві.#житомирськийкінофестиваль

Для кількасезонних серіалів важливо зв'язати історії між собою, аби глядач, що є фанатом проєкту, відчув повагу з боку сценаристів, і аби той, хто має коротку пам'ять, не перечитував гору інформації, щоб скласти пазл.У другому сезоні «Бункер» присвятив цілий епізод невдалому квесту з відеогри та непотрібним в'єтнамським флешбекам, що я почала сумніватись у тому, чи й знаю серіал взагалі.Всі подальші розв'язання питань у бункері та драма навколо цього нудні та розтягнені. Харизматичним знову є лише Тім Роббінс, але чи то акцент не на ньому, чи то він приймає безглузді рішення. Взаємодія Джульєтти і Соло не розвивається навіть за рахунок акторської гри, якою Стів Зан через дивацтво точно міг розкрити героя, але не склалося.Те, яким вийшов другий сезон, та продовження на ще мінімум третій і четвертий, підказує мені, що серіал я додивлюватись не буду. Зі схожою розтягненістю і заглибленням у другорядні теми «Бункер» програє навіть серіальній адаптації «Снігобура» [якого раджу].#житомирськийкінофестиваль

Хитрий хід, HBO, хитрий хід. Якщо ви пам'ятаєте ситуацію щодо «Білого лотоса» і серба з російським паспортом Мілоша Биковича у ньому, то згадайте, що після медійної підтримки UNITED24 і нашого МЗС його вигнали з кастингу третього сезону. Після цього взяли болгарина Джуліана Костова і тема ніби була закрита, допоки вчора Max не опублікували трейлер сезону, де у двох сценах показали Юрія Колокольнікова, який, до слова, на IMDb до серіалу не прив'язаний.З цього випливає дуже багато підтем. Наприклад, чому HBO і Майку Вайту треба росіянин (сподіваюсь, саме він буде жертвою сезону, але зиску з цього нуль). Також питання, чому Megogo, маючи контакт з компанією, не провокує напрацювання наших наративів, адже щонайменше медійно їм би всі допомогли. Головним тут, звісно, є те, що Колокольніков у Голівуді давно і дивно, чому саме його не обрали першим за Биковича. Нам нема що запропонувати натомість - Рудинський єдиний виняток на сотні тих, хто поїхав закордон, аби грати ті ролі, які навіть не пропишуть у титрах.

Раян Мерфі є капсулою часу, яку я з задоволенням відкриваю зі свіжими проєктами, що не сприймаються «новими». Там є нерозкриті історії на різні теми, але побудова сюжетів незмінна. Саме так ностальгія за першими сезонами «Американської історії жаху» [цього року серіалу виповнюється 14 років] поповнюється шармом наступних проєктів. Все ті ж стильні розповіді про геїв, вбивць і загрози, але чомусь вони мені полюбились.«Американська історія спорту» стала лише продюсерським дітищем Раяна Мерфі, тому його вплив тут мінімальний. Шоуранером є саме Стюарт Зіхерман з малопомітною співпрацею для епізодів серіалів «Американці», «Коханці» чи «Терапія без кордонів». Франшизи від Фелчака і Мерфі точно мають право на життя - поки Netflix робить документальне «Нерозказане», а теплий «Тед Лассо» скінчився, треба ще щось про спорт. Мене не цікавить Джеффрі Дамер, О. Джей Сімпсон чи Джанні Версаче, але Мерфі вирішив, що це нам треба, і я завжди була задоволена сценарієм та його втіленням. «Американська історія спорту» мені здалась посередньою: акторський склад правильний [лише чому всі виділяють Патріка Шварценеггера?], та будь-яка деталь з передісторії не представлена з тяглістю. Наприклад, якщо ми знаємо про сексуальне насилля над Аароном Ернандесом у дитинстві, що з цього ми заберемо собі? Стереотип, що так «стають геєм»? Нам дають маленькі згадки про кримінальне минуле батьків хлопця чи те, що у сім'ї була жорстокість, але ми цього не бачимо чи не можемо прослідкувати вплив. У подіях нема розвитку, крім основної сюжетної лінії кар'єри Ернандеса в New England Patriots і його ж падіння, та й кримінальну частину несправедливо відкинули на перший і останній епізоди.#житомирськийкінофестиваль

«Уроки хімії» нагадали мені, що у минулому житті я була американкою у 50-70-тих: моєю мрією досі є якийсь BMW 507 або 1955 Ford Thunderbird, люблю слухати блюз, твіст і джаз, захоплююсь тогочасною культурою та навіть стилем життя. Бажання дивитись серіал повним сезоном, а не епізод на тиждень, відкинули мій вчасний перегляд. І як же я шкодую, адже це один з найкращих телепроєктів, які я бачила. Але, на жаль, на «Еммі» в «Уроків хімії» у номінації «За найкращий мінісеріал або серіал-антологію» був сильний свіжий конкурент «Оленя».Та це ніяк не заважає додати цей серіал від Apple TV+ у список своїх улюблених. Можливо, ніхто б так добре не втілив образ головної героїні як Брі Ларсон, а Льюїс Пуллман ще раз довів, що є одним з найбільш недооцінених акторів сучасності. В «Уроках хімії» є все: тендітні стосунки, горе, тема материнства, тема військової служби, сексизм, расизм, травматичний досвід через сексуальне зґвалтування, корупція, початок роботи телебачення. Ідеальний пазл. 10/10.#житомирськийкінофестиваль

Якщо ви бачили «Додому» Нарімана Алієва, то точно зрозумієте і «Повернутись зі світанком». Цей перший короткий метр режисера (та продюсера, оператора, сценариста, режисера монтажу у одній особі), який розповідає про взаємини батька і сина, плавно перейшов у повнометражну стрічку. До того ж не тільки тематично чи певним болем кримських татар, складним життям на півострові, розлукою з рідними людьми та побутом, а й візуально. Алієв вже з першої роботи демонструє постановку кадру, якої, на жаль, мало дотримуються інші українські режисери та оператори: здебільшого це стабілізовані кадри, зйомка з рук виглядає обережно, це більш відкрита діафрагма з виділеним великим планом, погляд плавно рухається з героєм і тут теж є моя улюблена динаміка у 180°.«Тебе кохаю» - це дуже різка історія з рваним монтажем, яка за 14 хвилин встигає навіть стрибати у часі та продемонструвати як романтичні стосунки, так і їхній сумний бік, оскільки хлопець та дівчина не можуть бути разом. Оманливе рожеве небо з віньєтками і закадровими голосами закоханих у фіналі змінюється лише відбитком і темною рукою на вікні потяга, контрастуючи зі снігом на вулиці. Але може бути й складно пройнятись цією історією, тим паче у сучасних реаліях. Проєкт врятував би інший сетинг та сценарій - тоді ж можна було б піти й на повний метр, проте не забуваємо, що у основі проблематика кримського татарина.У «Без тебе» про двох братів та їхній шлях додому Наріман Алієв ніби повертається до себе, бо ми знову бачимо стиль першого короткого метру і це ж є у наступній повнометражці. Можливо, «Без тебе» є навіть найкрасивішою історією режисера. Загальний спокійний план з кримською природою, коли рухається лише трава та авто на горизонті, традиції, закритий, дуже щільний та навіть дещо теплий вечірній простір. Такого поєднання наївності, романтизму і драми в українському кінематографі мізерно мало. І ще один плюс фільмографії режисера - він вміє створити комфортні умови для глядача, навіть показуючи глибинні переживання героїв, які можуть знайти сильний відгук у кожному.#житомирськийкінофестиваль