Кожен раз, коли мені здається, що я добиваю бібліотеку Apple TV+, там з'являється непотрібне продовження або мінісеріал, який не бачила/забула.«Стартап, що зазнав краху» - це перший серіал Лі Айзенберга для Apple TV+ (далі він випустив «Маленьку Америку» і «Уроки хімії»). Навіть поруч з Netflix, відомого попсовістю і частим звертанням у байопіках не туди, згаданий проєкт є одним з найгірших у жанрі серед стримінгів: він занадто хитромудрий, хоче здаватись мотивуючим і розповідає про молодих енергійних американців, які рвуться крізь терни до зірок. Джаред Лето вміє втілювати образ, проте що він, що Енн Хетевей, лише віддаляють своїх героїв від нас. Як виявилось, і американцям ця історія WeWork нецікава, бо перегляди мізерні. Та й це наполовину серіал з російським контекстом, де треба і ні.Я й не зрозуміла «Афтепаті» - для комедії тут майже нема гумору, а для детектива забагато уваги непотрібним діалогам. Можливо, в Apple TV+ я більше ціную саме драму (хоча й люблю «Палм-Рояль» чи «Таємниці пустелі»). Тому далі переглянула мексиканський серіал «Жінки у синьому» - кримінальну драму за реальними подіями, коли чотири жінки почали працювати у Департаменті поліції Міннеаполіса на фоні злочинів серійного вбивці. У кожної є свої причини піти на цей крок: втома від консерватизму і криза стосунків, неспроможність знайти іншу роботу, довести сім'ї свої вміння та наростання ідей фемінізму. Частково життя головних героїнь може здатись навіть цікавішим за детективну частину, адже складно назвати «Жінок у синьому» гострим чи страшним серіалом (з огляду на події), але це непоганий спосіб дослідити процеси у тогочасному мексиканському суспільстві.#житомирськийкінофестиваль
Для кількасезонних серіалів важливо зв'язати історії між собою, аби глядач, що є фанатом проєкту, відчув повагу з боку сценаристів, і аби той, хто має коротку пам'ять, не перечитував гору інформації, щоб скласти пазл.У другому сезоні «Бункер» присвятив цілий епізод невдалому квесту з відеогри та непотрібним в'єтнамським флешбекам, що я почала сумніватись у тому, чи й знаю серіал взагалі.Всі подальші розв'язання питань у бункері та драма навколо цього нудні та розтягнені. Харизматичним знову є лише Тім Роббінс, але чи то акцент не на ньому, чи то він приймає безглузді рішення. Взаємодія Джульєтти і Соло не розвивається навіть за рахунок акторської гри, якою Стів Зан через дивацтво точно міг розкрити героя, але не склалося.Те, яким вийшов другий сезон, та продовження на ще мінімум третій і четвертий, підказує мені, що серіал я додивлюватись не буду. Зі схожою розтягненістю і заглибленням у другорядні теми «Бункер» програє навіть серіальній адаптації «Снігобура» [якого раджу].#житомирськийкінофестиваль
Хитрий хід, HBO, хитрий хід. Якщо ви пам'ятаєте ситуацію щодо «Білого лотоса» і серба з російським паспортом Мілоша Биковича у ньому, то згадайте, що після медійної підтримки UNITED24 і нашого МЗС його вигнали з кастингу третього сезону. Після цього взяли болгарина Джуліана Костова і тема ніби була закрита, допоки вчора Max не опублікували трейлер сезону, де у двох сценах показали Юрія Колокольнікова, який, до слова, на IMDb до серіалу не прив'язаний.З цього випливає дуже багато підтем. Наприклад, чому HBO і Майку Вайту треба росіянин (сподіваюсь, саме він буде жертвою сезону, але зиску з цього нуль). Також питання, чому Megogo, маючи контакт з компанією, не провокує напрацювання наших наративів, адже щонайменше медійно їм би всі допомогли. Головним тут, звісно, є те, що Колокольніков у Голівуді давно і дивно, чому саме його не обрали першим за Биковича. Нам нема що запропонувати натомість - Рудинський єдиний виняток на сотні тих, хто поїхав закордон, аби грати ті ролі, які навіть не пропишуть у титрах.
Раян Мерфі є капсулою часу, яку я з задоволенням відкриваю зі свіжими проєктами, що не сприймаються «новими». Там є нерозкриті історії на різні теми, але побудова сюжетів незмінна. Саме так ностальгія за першими сезонами «Американської історії жаху» [цього року серіалу виповнюється 14 років] поповнюється шармом наступних проєктів. Все ті ж стильні розповіді про геїв, вбивць і загрози, але чомусь вони мені полюбились.«Американська історія спорту» стала лише продюсерським дітищем Раяна Мерфі, тому його вплив тут мінімальний. Шоуранером є саме Стюарт Зіхерман з малопомітною співпрацею для епізодів серіалів «Американці», «Коханці» чи «Терапія без кордонів». Франшизи від Фелчака і Мерфі точно мають право на життя - поки Netflix робить документальне «Нерозказане», а теплий «Тед Лассо» скінчився, треба ще щось про спорт. Мене не цікавить Джеффрі Дамер, О. Джей Сімпсон чи Джанні Версаче, але Мерфі вирішив, що це нам треба, і я завжди була задоволена сценарієм та його втіленням. «Американська історія спорту» мені здалась посередньою: акторський склад правильний [лише чому всі виділяють Патріка Шварценеггера?], та будь-яка деталь з передісторії не представлена з тяглістю. Наприклад, якщо ми знаємо про сексуальне насилля над Аароном Ернандесом у дитинстві, що з цього ми заберемо собі? Стереотип, що так «стають геєм»? Нам дають маленькі згадки про кримінальне минуле батьків хлопця чи те, що у сім'ї була жорстокість, але ми цього не бачимо чи не можемо прослідкувати вплив. У подіях нема розвитку, крім основної сюжетної лінії кар'єри Ернандеса в New England Patriots і його ж падіння, та й кримінальну частину несправедливо відкинули на перший і останній епізоди.#житомирськийкінофестиваль
«Уроки хімії» нагадали мені, що у минулому житті я була американкою у 50-70-тих: моєю мрією досі є якийсь BMW 507 або 1955 Ford Thunderbird, люблю слухати блюз, твіст і джаз, захоплююсь тогочасною культурою та навіть стилем життя. Бажання дивитись серіал повним сезоном, а не епізод на тиждень, відкинули мій вчасний перегляд. І як же я шкодую, адже це один з найкращих телепроєктів, які я бачила. Але, на жаль, на «Еммі» в «Уроків хімії» у номінації «За найкращий мінісеріал або серіал-антологію» був сильний свіжий конкурент «Оленя».Та це ніяк не заважає додати цей серіал від Apple TV+ у список своїх улюблених. Можливо, ніхто б так добре не втілив образ головної героїні як Брі Ларсон, а Льюїс Пуллман ще раз довів, що є одним з найбільш недооцінених акторів сучасності. В «Уроках хімії» є все: тендітні стосунки, горе, тема материнства, тема військової служби, сексизм, расизм, травматичний досвід через сексуальне зґвалтування, корупція, початок роботи телебачення. Ідеальний пазл. 10/10.#житомирськийкінофестиваль
Якщо ви бачили «Додому» Нарімана Алієва, то точно зрозумієте і «Повернутись зі світанком». Цей перший короткий метр режисера (та продюсера, оператора, сценариста, режисера монтажу у одній особі), який розповідає про взаємини батька і сина, плавно перейшов у повнометражну стрічку. До того ж не тільки тематично чи певним болем кримських татар, складним життям на півострові, розлукою з рідними людьми та побутом, а й візуально. Алієв вже з першої роботи демонструє постановку кадру, якої, на жаль, мало дотримуються інші українські режисери та оператори: здебільшого це стабілізовані кадри, зйомка з рук виглядає обережно, це більш відкрита діафрагма з виділеним великим планом, погляд плавно рухається з героєм і тут теж є моя улюблена динаміка у 180°.«Тебе кохаю» - це дуже різка історія з рваним монтажем, яка за 14 хвилин встигає навіть стрибати у часі та продемонструвати як романтичні стосунки, так і їхній сумний бік, оскільки хлопець та дівчина не можуть бути разом. Оманливе рожеве небо з віньєтками і закадровими голосами закоханих у фіналі змінюється лише відбитком і темною рукою на вікні потяга, контрастуючи зі снігом на вулиці. Але може бути й складно пройнятись цією історією, тим паче у сучасних реаліях. Проєкт врятував би інший сетинг та сценарій - тоді ж можна було б піти й на повний метр, проте не забуваємо, що у основі проблематика кримського татарина.У «Без тебе» про двох братів та їхній шлях додому Наріман Алієв ніби повертається до себе, бо ми знову бачимо стиль першого короткого метру і це ж є у наступній повнометражці. Можливо, «Без тебе» є навіть найкрасивішою історією режисера. Загальний спокійний план з кримською природою, коли рухається лише трава та авто на горизонті, традиції, закритий, дуже щільний та навіть дещо теплий вечірній простір. Такого поєднання наївності, романтизму і драми в українському кінематографі мізерно мало. І ще один плюс фільмографії режисера - він вміє створити комфортні умови для глядача, навіть показуючи глибинні переживання героїв, які можуть знайти сильний відгук у кожному.#житомирськийкінофестиваль
Подивилась кілька українських коротких метрів у жанрі сімейної драми.#житомирськийкінофестиваль ➖ «Перезапис» Кирила Земляного: про те, як у три хвилини можна вмітити сюжет повного ігрового кіно, про побут середньостатистичної сім'ї і дискомфорт. Якби не дика зйомка з рук, було б значно краще.➖ «Пелюшковий торт» Анастасії Бабенко: завжди наперед прошу команди працювати над звуком не тільки для якості, а й щодо АСМР - це дуже тонка деталь, яка майже завжди працюватиме у мінус, як і руки у тарілці з їжею. Інфантильність та ранню вагітність можна представити по-різному, але тут багато відразливого. Тому важливі пункти, на кшталт неусвідомлення базових речей щодо формування спільного майбутнього, фактично нівелюються.➖ «Дорослий» Жанни Озірної: про те, коли виріс із групи друзів і дитячий спільний досвід не тримає разом, бо шляхи тепер різні. Хороша підліткова драма, з якої актори не перейшли у більші проєкти. Режисери, зверніть увагу на Майлза Теллера, що виконав тут головну роль.➖ «Поза зоною» Нікона Романченка: про матір, сина якої вбивають у зоні воєнних дій. Виявляється, короткий метр тeж можна розтягнути, хоча це й не перший проєкт режисера. Візуальний стиль Яреми Малащука часто віддаляє нас від героїні, можливо це через те, що оператор часто працює над документальним, а не художнім кіно. Сподіваюсь, режисер та сценарист Нікон Романченко заглибиться у історії та формати оповіді. А Наталку Половинку хотілось би бачити частіше, як й Ірину Мак.➖ «Кров'янка» Аркадія Непиталюка: про Андрушу і його батьків у селі, які до приїзду майбутньої невістки саме вирішили забити свиню і приготувати кров'янку. Прекрасний дебют, хоч я й не люблю цей поділ на частини. Життєві діалоги, справжній побут, «оцево, украінске настояще», гра із стереотипами - це вміє створювати Непиталюк на відмінно.
