Ще у лютому на Netflix вийшов серіал «Як дістатися до раю з Белфасту». За сюжетом три давні подруги вирушають у шалену подорож, аби розкрити таємницю підозрілої смерті приятельки й зберегти власні секрети. Зав'язка на перший погляд здається дивною: Дара, Робін і Сірша вирушають на похорон знайомої ще шкільних часів. У перших епізодах часто згадують, що вони не спілкувалися понад 20 років, тож виникає логічне питання: чому зараз? Але головна напруга розкривається одразу — щось сталося між дівчатами у юності і цей секрет лякає їх досі. Думаю, у команді кожен відповідав за «свій» жанр: Ава Пікетт додала комедії, романтики та простоти, на яких раніше зосередилася у «Голоті», «Великій» і «Мисливицях»; Брона Таггарт (яка й живе у Белфасті) привнесла жорстку кримінальну складову у стилі «Блакитних вогнів» чи «Хоуп-Стріт»; а Тобіас Бір («Обдурена») додав атмосферних хорор-вкраплень, що робить картинку дещо моторошною.На відміну від багатьох сучасних проєктів, де персонажі — це лише функції, у «Як дістатися до раю з Белфасту» глядачу одразу пояснюють, ким є наші персонажі: Сірша — талановита сценаристка, що ось-ось одружиться, але не впевнена у своїх почуттях; Робін — втомлена шлюбом та материнством жінка, яка понад усе мріє бодай на трохи втекти від трьох синів та чоловіка, якого, здається, зовсім не знає; Дара — героїня, яка досі не змогла сепаруватися від матері та ховається в роботі від травм минулого.Так як шоураннеркою проєкту є ірландська сценаристка Ліза МакДжі («Біла королева», «Дівчата з Деррі»), політика Ірландії стає одним із головних підтекстів. Вона розкривається не через лозунги, а через влучні тези в діалогах. Особливо цікаво спостерігати за Сіршею, яка соромиться свого коріння з маленького містечка в Донеґолі. Згадка про «солідарність шести графств» — рух за об’єднання Ірландії та захист прав католиків — додає історії глибини, яку зрозуміє не кожен іноземець, але яка є надважливою для місцевих. Навіть ігнорування Сіршею номінації на премію BAFTA можна сприймати як тонкий жест невизнання британського культурного домінування. Не менш важливою є тема релігії. Коли Дара намагається сповідатися і звільнитися від провини, Робін іронічно називає це «нападом католицького сумління». Саме такі деталі роблять проєкт чимось більшим за детектив — це можливість краще зрозуміти життя та світогляд сучасних ірландців.Проте не обійшлося і без слабких місць. Темп оповіді видається нерівномірним: події то летять стрімголов, то занадто уповільнюються. Через це часом можна просто втратити нитку розслідування. Зрештою, я б охочіше подивилася серіал про щиру та складну дружбу цих трьох жінок, аніж детектив із настільки заплутаною динамікою.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»➖ «Диво-людина»➖ «Історія кохання»➖ «Лицар Сімох Королівств»➖ «Скоро трапиться щось страшне» #житомирськийкінофестиваль
«Раян Мерфі зіпсувався, несіть нового». Так я думала, чекаючи на «Історію кохання» від FX, коли отримала геть іншу стилістику. Як виявилося, Мерфі тепер активніше делегує свої франшизи, і в подібних проєктах його роль виконавчого продюсера є скоріше формальністю. В «Історії кохання» ви не знайдете гламуру, танців чи епатажу. Навпаки — це стриманий байопік про людей, які шукали себе, виснажливо працювали, намагалися виправдати чужі очікування та просто кохали.Шоураннером виступив Коннор Хайнс, що щиро дивує, адже раніше він працював лише над сценарієм «Космічних сил» від Netflix (абсурдистської комедії зі Стівом Кареллом). Решта команди також не мала досвіду в глибоких драмах: Джулі Вейнер пов'язана з сатиричною «Франшизою», Кім Роузенсток — з іронічним детективом «Вбивства в одній будівлі». І лише Д. В. ДеВінсентіс раніше працював із драматичним матеріалом: крім відомої «Американської історії злочинів», раджу переглянути його серіал «Пем і Томмі», де трагізм майстерно поєднали з сатирою.Але повернемося до «Історії кохання». Все починається 1999 роком, коли Джон Ф. Кеннеді-молодший, його дружина Керолін і Лорен Бессетт сідають у літак. Цей політ мав завершитися на весіллі двоюрідної сестри, Рорі Кеннеді, але натомість обернувся кількома днями пошуків у водах Массачусетсу. Сім'я роками намагалася відмовити Джона від пілотування, але він таки отримав ліцензію 1998-го. Використовуючи цю трагедію як відправну точку, серіал розкриває дві паралельні теми: родина Кеннеді, здавалося, приречена на загибель (і ніби лише залишалося питання, коли це станеться) та складну динаміку стосунків пари.Серіал приділяє багато уваги постаті Жаклін Кеннеді та руйнівній силі публічності. Хоча її другий шлюб син згадує лише однією короткою фразою, глядачу не дають забути про першого чоловіка — президента Кеннеді. Нам нагадують, якою травмою стала його загибель, яким він був у шлюбі, та згадують відому епітафію, де Джекі порівняла часи його правління з Камелотом.Стосунки Джона-молодшого та Керолін були приречені через фундаментальні розбіжності: вона прагнула приватності та боялася близькості, він — шукав «ту саму», не бажаючи відмовлятися від уваги журналістів. Якщо ви дивилися «Корону», то знаєте, як складно живеться публічним особам під вічними спалахами від камер. Керолін Бессетт багато в чому нагадує принцесу Діану: обидві жінки уособлювали сучасні ліберальні цінності та моду, що йшли врозріз із законсервованим традиціоналізмом їхніх родин. Їм обом казали: «Ти знала, на що йшла», проте до такого обсягу пліток і спекуляцій неможливо підготуватися. Проєкт цілком міг би спричинити скандал через зображення реальних осіб. Наприклад, Деріл Ганна (колишня дівчина Джона) прокоментувала драматизм: «Справжня жива людина — це не сюжетний прийом. Масова культура тривалий час підносила одних жінок, змальовуючи інших як суперниць, перешкоди чи лиходійок. Хіба це не мізогінія як за підручником — принижувати одну жінку, щоб поставити вище іншу?».Однією з сильних сторін проєкту є кастинг. Сара Піджон дивовижно схожа на Керолін Бессетт, Пол Ентоні Келлі — на Джона Ф. Кеннеді-молодшого, навіть Грейс Гаммер дуже переконлива в образі Керолайн Кеннеді. Чого не скажеш про Наомі Воттс (у ролі Джекі), яка, здається, підписала довічний контракт на участь у всіх проєктах Мерфі. Як на мене, краще було б «зістарити» Джоді Бальфур або запросити Наталі Портман.Окремої уваги заслуговує музичне оформлення. У першому епізоді головний мотив повторюється мало не з десяток разів, що спершу дещо спантеличує. Проте згодом команда «реабілітується» і музику підбирають тематично, підкреслюючи емоційний стан героїв та зберігаючи автентичність епохи. Залишаю вам плейлист для настрою на вечір.Проєкт пройшов доволі тихо, як для свого масштабу, але FX заявили, що він став найпопулярнішим мінісеріалом платформи за всю історію. Другий сезон не підтверджують, але я чекатиму.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»➖ «Диво-людина»🔺 «Історія кохання»🔺 «Лицар Сімох Королівств»🔺 «Скоро трапиться щось страшне» #житомирськийкінофестиваль
Довго відкладала перегляд «Лицаря Сімох Королівств» Айри Паркера, все шукала час і відповідний настрій, але підлість прийшла звідти, звідки не очікували — мені не було ні смішно, ні надто цікаво пройнятися цією історією. Безумовно, це технічно взірцевий приквел із вдалим кастингом. Незважаючи на мою нелюбов до середніх планів, візуальна мова серіалу чудова — відчувається робота Кахала Воттерса («Фундація») та Густава Даніельссона («Прекрасний новий світ», «Чорне дзеркало). Рівень кольорокорекції та вибір ракурсів також піднімають планку очікувань, але саме тут і криється пастка. Якщо «Дім Дракона» сприймається як «Корона» у фентезійному сетингу (масштабна, холодна історія про владу), то «Лицар Сімох Королівств» залишається простою, майже стерильною драмою.Тому принагідно нагадаю вам про відео на каналі, а також кілька постів про початок та кінець другого сезону «Дому Дракона».Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»➖ «Диво-людина»➖«Передмістя» ➖ «Одержимість професором В.»➖ «Скоро трапиться щось страшне» #житомирськийкінофестиваль
Днями я натрапила на пост — не знаю, чи це був шматок реального запису, чи з фільму, але він надихнув мене написати вступ до однієї зі сцен у моєму сценарії. Думаю: «Класно, мені подобається те, що я "бачу", але є відчуття, що "це ж було вже", це будь-хто легко знайде в іншому творі». І неважливо, чи ця сцена приїлася у моїй голові, чи вона і справді кліше — передусім спрацьовує установка, що треба робити щось унікальне, ніби існують слова, звороти і ситуації, які досі ніхто не використовував у текстах. Та коли я почала дивитись «Скоро трапиться щось страшне», мої роздуми одразу наклалися на перегляд з тим самим «це ж було вже». Якщо Фленеган підписав угоду з Amazon, то хіба Netflix може руками інших творців заповнювати нішу проєктами в його ж стилі? Якщо у них є кауфманівський переказ Єна Ріда, хіба вони можуть відтворювати ледь не ідентичні деталі у сценах? І таких «якщо» збирається дуже багато лише за перший епізод. Виходить, компіляція думок допустима навіть на найбільшій стримінговій платформі? Чому ж тоді автори мають боятися самоповторів, якщо індустрія зробила їх стандартом?Та переглядаючи «Скоро трапиться щось страшне», цікаво подумати, як саме працює містичний трилер: герой не може фізично відчути світ навколо себе, а ми — навіть подумки осягнути логіку подій. Все страшне є таким не через потенційну загрозу, а через свою незрозумілість. Коли героїня бачить дивного чоловіка у барі, вона одразу лякається, але щойно він озвучує думки, які нещодавно виникали в її голові, — вона сприймає це як знак. Побачити посеред глухомані взимку авто, де залишили немовля під гучну музику — це страшно, та щойно дівчина усвідомлює, що поруч нікого немає, вона знаходить сили діяти. Проте у цьому жанрі, як і у житті, не все осяжне і не зі всім можна розібратися. На прикладі Рейчел глядач отримує можливість подивитися на події зсередини: якщо часом стає дискомфортно наодинці з собою, а голову заполоняють сумніви — як взагалі сприймати сюрреалізм довкола? Якщо ми самі для себе — загадка, то весь світ навколо перетворюється на небезпечний лабіринт. Тоді і всі дивацтва на екрані можна сприймати за відображення внутрішньої розгубленості героїні.Шоуранерка Хейлі З. Бостон зазвичай була вправною в роботі з історіями і завжди розумілася на привабливій картинці. Її «Мисливці» стали хорошою чорною комедією про групу американців, що полюють на нацистів, а «Новий смак вишні» стильно розкрив тему Голлівуду та сексуальних домагань. Епізод «The Outside» в «Кабінеті курйозів Ґільєрмо дель Торо» я взагалі оцінила найвище, бо це щира історія про всіх жінок. У «Скоро трапиться щось страшне» спочатку хотілося вишукувати символізм, але його тут нема — лише набір моралізаторських схем. Жінка, що зрадила чоловіка, приречена на смерть (нехай і емоційну); ті, що планують розлучитися, стають ідеальним подружжям, створеним одне для одного; пара, чия історія побудована на брехні, не має майбутнього. Логлайн такий: «кохайте і будьте коханими, але обережно — можливо, ваш партнер не є вашою долею». Весь сезон я б вмістила у три епізоди і була б цілком задоволена, бо витратила три години замість восьми.Технічно це теж практично одне велике жанрове кліше: ми часто чуємо тяжке примарне дихання у коридорах від першої особи, бачимо запис з відеокасет, скрімери та відчуваємо часті баси. Все зняте в такій темряві, що дивитися варто лише вночі. Це саме те, що зараз називають «телевізійною картинкою». Це дивно, адже у «Оленяті» режисерка Вероніка Тофільська з оператором Кшиштофом Тройнаром створили дуже цікаву візуальну динаміку з яскравими кольорами.І два слова про акторський склад. Каміла Морроне (телевізійна Дуа Ліпа) стала для мене відкриттям — раджу переглянути фільм «Marmalade» 2024 року. Також я рада, що у Златко Бурича зараз зірковий час і він обирає дуже цікаві епізодичні ролі: у «Диво-людині» він грав режисера, який створив резиденцію для акторів, а тут — втілення провини.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Сусіди»➖ «Диво-людина»➖«Передмістя» 🔺 «Одержимість професором В.»🔺 «Скоро трапиться щось страшне» #житомирськийкінофестиваль
Мені завжди було шкода, що у нас ніхто не співпрацює з Peacock. Я слідкую за платформою з 2020 року, відколи вийшла екранізація «Прекрасного нового світу», і вони дійсно створюють хороші проєкти не за всі гроші світу. Проте якщо сьогодні з'являється серіал від Peacock, вам, найімовірніше, доведеться його піратити. І це дивно, адже цього року там очікується чимало цікавого, наприклад:➖«The Five-Star Weekend» з Дженніфер Гарнер, Хлоєю Севіньї та Тімоті Оліфантом — про фуд-блогерку, яка після трагічної смерті чоловіка збирає друзів у Нантакеті, щоб дослідити їхні взаємини та подолати особисті труднощі;➖«The Miniature Wife» з Елізабет Бенкс і Метью Макфейденом — про нові проблеми подружжя, коли зріст дружини раптово зменшується до 15 сантиметрів;➖слешер «Crystal Lake» за франшизою «П'ятниця, 13-те» від Бреда Кейна, який працював над «Воно: Ласкаво просимо до Деррі» та «Поліцією Токіо».Але якщо про «Поні» Сюзанни Фогель та Девіда Айзерсона говорити не дуже хочеться через надмірну кількість російського контексту, то на «Передмістя» Селести Х'югі точно варто звернути увагу. Як сценаристка вона вже випустила три чудові проєкти: «Меломанку», «Палм-Рояль» і «Мертвий для мене». Саме «Передмістя» є адаптацією однойменного фільму Джо Данте 1989 року. Знаючи, як Х'югі вміє витягувати на світло «скелетів у шафі» та іронізувати над ідеальним фасадом життя, цей вибір матеріалу виглядає максимально влучним. За сюжетом, «молода пара повертається до будинку дитинства чоловіка, де вони стикаються з погрозами від нових сусідів та розкривають темні таємниці свого району». Вийшов домашній, хороший комедійно-драматичний детектив, який на початку навіть трішки містичний. Це ніби суміш «Відчайдушних домогосподарок» та культових проєктів The CW, а Кеке Палмер чудово впоралась із головною роллю, привносячи дрібку хаосу, яка робить «Передмістя» живим.Все ж цей рік за жанром буде для мене комедійним, тому раджу ще один проєкт — «Сусіди» від А24, який ви можете легально переглянути на MEGOGO чи HBO. Цим документальним серіалом займалися Гаррісон Фішман і Ділан Редфорд. Обидва поки нічим не виділяються, але тут дуже відчутний вплив продюсерів Рональда Бронштейна і Джоша Сафді: ритмічний нагнітаючий монтаж, звуковий хаос, реалізм, а люди у кадрі — суцільні «соціальні катастрофи». Це один з найкумедніших попсових документальних серіалів, які я бачила, тому тепер пильно стежитиму за авторами. Сміх тут у тому, наскільки наша буденність абсурдна та неосяжна, а люди — глухі до компромісу. А ще здається, у цьому світі немає нічого, з чого посередній американець не зробив би контент, аби лише потрапити на телебачення. Моє діло маленьке — насолоджуватися цими дурниками (я справді давно так не сміялася і, чесно кажучи, сама тепер хочу таке зняти). Колись Джордж Бернард Шоу сказав фразу, яка дуже пасує «Сусідам»: «Свобода означає відповідальність. Ось чому більшість людей боїться її».Мій список найкращих серіалів 2026 року:🔺 «Сусіди»🔻 «Диво-людина»🔺«Передмістя» 🔻 «Його і її»➖ «Одержимість професором В.»#житомирськийкінофестивальЗадонатьте на збір «Слідами ТИГРІВ»🤝
Коли професорку літератури охоплює одержимість привабливим новим колегою, її і без того складний шлюб і кар’єра занурюються в повний хаос.
Серіал «Владімір» зі зрозумілих причин у нас переклали як «Одержимість професором В.». На щастя, з російського тут лише ім'я героя (яке скорочують як «Влад») та секундна згадка Набокова. Проєкт став поєднанням «Бріджертонів» і «Ти», тому вже з перших хвилин відчується, наскільки це нетфліксівський продукт. І скажу одразу — величезним плюсом серіалу є короткі епізоди, бо довго це дивитися неможливо. Джулія Мей Джонас написала роман та виступила шоуранеркою, але не допустила до сценарію майже нікого, крім Сьюзан Сун Хе Стентон, що працювала над «Спадкоємцями» і «Сучасним коханням». Що ж авторка фактично одноосібно хотіла нам розповісти?У головної героїні, М, сталась проблема — її чоловіка Джона, що працює викладачем в університеті, звинувачують у сексуальних взаєминах зі студентками. Зрештою, для неї це лише фоновий скандал, адже подружжя давно жило відкритим шлюбом і не звертали увагу на походження стосунків кожного. Та після цього певний неприємний осад залишився, саме тому вона піддається бажанню новому досвіду. Насправді її цікавить усе, що рухається, але молодий колега — найбільше. Еротичні фантазії з'являються від всього: крапнув напій йому на штани; у хлопця запітніла футболка; він закинув руки за шию (ну бо «так роблять всі чоловіки, як павичі, аби здаватися більшими і заволодіти жінкою»).Колись вона терпіла чоловіка, який їй не подобався і з яким було нудно, бо «у нього великий член»; вона переймається, що «не викличе спонтанну ерекцію» і «втратить здатність зачаровувати»; згадує свій «матковий оргазм» і повчає, що жінкам треба вміти обирати «правильні штани». Інші персонажі не відстають: її донька — лесбійка (чи то бісексуалка), партнерка якої хоче сім'ю та народити дитину, просто тікає і спить із випадковим хлопцем у потязі. Сам Владімір — одружений чоловік, який фліртує, здається, кожною жінкою на екрані. Їй-богу, нам треба культурна революція і навернення у пуританство.В одному з епізодів головна героїня каже: «Щоб перестати хотіти чоловіка сусідки — треба подружитися із сусідкою». Це випадкова генерація мудрості, де кожен персонаж існує на рівні тваринних інстинктів. У якийсь момент я прийняла те, що дивлюсь абсурдну порнографію, тому просто чекала, коли це скінчиться. Навіть сексуальні фантазії стали прозаїчними посеред сезону, а найбільш адекватним персонажем виявився якраз Джон. Він просто чекає на пенсію, спілкується з колегами, намагається писати, хоче розвивати шлюб і смиренно приймає звинувачення у порушенні професійної етики та зловживанні владою. Можливо, у цьому і є головна іронія проєкту: у серіалі, що так відчайдушно намагається бути «гарячим» і прогресивним, найцікавішим виявилося спостерігати за чоловіком, який просто хоче, щоб його залишили в спокої.Це мені, мабуть, за те, що я трішки випала з графіку переглядів серіалів. Сподіваюсь, тепер я подивлюсь щось краще за хаотичний набір еротичних проєкцій.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Диво-людина»➖ «Його і її»➖ «Крадіжка»➖ «Одержимість професором В.»#житомирськийкінофестивальЗадонатьте на збір «Слідами ТИГРІВ»🤝
Натрапила сьогодні на прямий ефір Павла Острікова і Іллі Полудьонного, де вони обговорювали короткий метр «Mia Donna» 2018 року. Так, у виробництво «Ти — космос» вклали багато, але для мене досі лишається важливішою саме та початкова фільмографія режисера. «Mia Donna» — це приклад однієї з найкращих художніх постановок в українському кінематографі. Саме тут я побачила дуже щиру і, що не менш важливо, символічну історію, де за 16 хвилин можна знайти багато пластів для рефлексій.Павло Остріков сказав, що на такий сюжет йому навіяли дитячі спогади про купівлю одягу з мамою на Хмельницькому базарі (досвід «з картонкою» отримало не одне покоління). Проте він вирішив перенести це в історію не про дитину, а про дорослого чоловіка. Точніше — про інфантильність чоловіка, яка перекочовує в сім'ю:Недорослішання проєктується і на шлюб. Наприклад, ти бачиш у коханій дружині маму, а з боку жінки це може виглядати інакше — можливо, вона й сама хоче бути мамою. Це певний баланс: всі рішення роблять головну героїню сильнішою і агресивнішою до нерішучості чоловіка; у певний момент зникає кохання і з'являється функція турботи. Ймовірно, це краще, ніж бути поодинці, але стосунки стають іншими, більш батьківськими.
Колись я написала Павлу, бо дуже хотіла, аби він розібрав ключову сцену з «Mia Donna», тому ділюсь коротким випуском. Фільм доступний на Takflix до 17 березня (у всьому світі). Решту коротких метрів режисера знайдете тут, а ефір — ось тут.
Детективка-суперінтендантка веде боротьбу з власними демонами, намагаючись проникнути в думки серійного вбивці, який ховається за маскою зразкового сім’янина.
Випадковий рілз із сексуалізованою сценою з Джилліан Андерсон «продав» мені «Падіння» Аллана К'юбітта, інші проєкти якого ви навряд чи бачили (ще у 2018-му я дивилася мінісеріал «Смерть і солов'ї», але він зовсім не запам'ятався). «Падіння» стало першою кримінальною драмою, яку Netflix дистрибутували, пішли численні перегляди, висока оцінка 8.1/10 на IMDb, кілька номінацій БАФТА — хотілося розгадати секрет успішності проєкту, про який я нічого не знала. Але у мене не те щоб вийшло, хоча я змусила себе переглянути всі три сезони.«Падіння» — це детектив, де ми одразу бачимо і протагоністку, і антагоніста. Глядачеві не залишають загадки: сценарій прискіпливо відстежує кроки поліції Північної Ірландії, не забуваючи про побут вбивці. Власне, на житті останнього часом навіть більший акцент — мовляв, ми таким чином проймемося темною стороною злочинця та дослідимо його мотиви. Прототипом Пола Спектора, який полює на молодих жінок у Белфасті, став Денніс Рейдер, відомий як BTK (абревіатура, що означає «зв'язувати, катувати, убивати»). Аллан К'юбітт хотів зрозуміти психологію маніяка, якого у буденному житті вважають нормальною людиною з роботою, дружиною та дітьми.Каст підібраний чудово, Джеймі Дорнану личить такий образ. Але якщо Джилліан Андерсон за замовчуванням магнетична, то сценарій загалом погано прописує персонажів, не даючи акторам простору для розкриття. Головне питання будь-якого детективу — чому людина йде на такий крок, що нею керує і як її зупинити? Белфастського вбивцю зображають як вихованця дитячих будинків, тому список причин його звірств до другого сезону виглядає як набір тез: «злочинна кар'єра, сексуальні проблеми, фізичне насильство, моральне насильство, гніт його прийомних батьків, несправедливе ставлення, травма голови, диявольське сім'я». До речі, ці фактори абсолютно не проговорюються — вони з'являються раптово у одній сцені на кілька секунд і вдало забуваються. Звісно, і сам вбивця мав би нарешті щось сказати про себе до кінця другого сезону — вийшло клішоване «любов у стражданнях» і «чому у когось є все, невже я цього не заслуговую». До цього намагаються повернутися у третьому сезоні, але чіткої розв'язки очікуваи не варто було.Зрозуміти мотиви намагається велика кількість серіалів і часто головний детектив чи/та глядач романтизує тему. Зі Стеллою Гібсон, яку зіграла Джилліан Андерсон, так і вийшло. Але якщо відкинути психологію, навіть вдавану, як і дослідження хворого фетишизму, у детективі має залишитися класичний поліцейський процедурал. Саме ця жанровість працює у «Падінні» найгірше. «Взірець північноірландського нуару» розсипається, навіть коли звикаєш до розтягнутого хронометражу: Спектор діє необережно, він залишає сліди, повертається на місця злочинів, по-дурному ризикує там, де це не потрібно. У свою чергу поліція має всі зачіпки, знає навіть про самого вбивцю, має фоторобот тощо, але просто нічого не робить. Зрозуміло, що автору потрібно було розтягнути історію на три сезони, і щоб це виправдати, він зробив поліцію Белфаста некомпетентною, загрузлою в бюрократії та внутрішніх чварах. Поліція тут не працює, а злочинець не діє розумно. Це просто дуже лінива гра у пінг-понг.Але я таки зрозуміла, чому цей проєкт виділяється з-поміж інших. Джилліан Андерсон створила образ, який став дещо революційним для жанру. Її героїня позбавлена емоційного хаосу, вона прямолінійна, владна і не вибачається за свою силу чи сексуальність. У серіалі часто проговорюється, що Стелла дивиться на чоловіків так, як зазвичай у кіно дивляться на жінок — як на об’єкт інтересу, а не суб'єкт. Це перевертає гендерні ролі з ніг на голову.#житомирськийкінофестиваль
Намагаючись змиритися зі смертю дружини, журналіст створює собі похмурий образ, щоб відштовхнути тих, хто прагне допомогти.
Я дуже люблю Рікі Джервейса. Мені здається, немає іншої публічної людини, з якою у мене був би сильніший «конект» у питаннях життя та смерті, гумору чи політики. Якщо почитати його біографію, стає зрозуміло, що він завжди жив за логікою «щоб не плакать, я сміялась». Стосунки Джервейса з Джейн Феллон розпочалися 1982 року, одночасно з комедійною кар'єрою, і до сьогодні він ніжно плекає ці дві любові. 2019 року він випустив на Netflix новий «Офіс» — «По той бік життя» — зосередивши половину сюжету на собі як головному герої. Хоча Рікі не пережив того ж горя, що і Тоні, він привніс у серіал багато реального: друге ім'я дружини головного героя — теж Джейн, а самого шоуранера можна впізнати у персонажі за багатьма переконаннями, як-от атеїзм, боротьба за права тварин чи підтримка ЛГБТ+.Не думаю, що я коли-небудь почувався самотнім. Не думаю, що я коли-небудь страждав від депресії, як Тоні. Я втратив обох батьків і братів, сестер, а також усіх своїх домашніх тварин і кількох друзів. Але найгіршим для мене було б втратити свою другу половинку,
— Рікі Джервейс для The Mirror.Дружина Тоні вмирає від раку. 25 років щасливого шлюбу, але більше часу їм не було відведено. Вони не хотіли дітей, завели собаку, мали непоганий будинок неподалік мальовничого пляжу. Тоні зустрічав Лізу з роботи, намагаючись підловити чи налякати — це була його мова любові, яка наповнювала її життя гумором:Я краще буду мертвий, але з нею, ніж живим, але з кимось.
Його батько з деменцією живе в будинку для літніх людей, психолог — самозакоханий некомпетентний ідіот, а колеги по роботі — «купка найбільших невдах у світі, але гарна купка». Проте що б не сталося, у його свідомості лише померла дружина.Мені бракує сил. Без тебе поруч. Я досі не пройшов усі стадії скорботи. Є проблема із запереченням. Ніколи не заперечував, що ти померла — я не визнавав, що у мене почався психічний розлад. Думки про самогубство мені здавались нормальними. Думав, що це буде нормальний вчинок, і злився, коли люди казали, що у мене затьмарився розум.
На мою думку, найбільшу цінність має саме перший сезон, але на цитати можна розібрати весь серіал. Чому нас вчить Джервейс?➖ «З хорошими людьми трапляються погані речі, як і з поганими — хороші. І, часом, ніхто у цьому не винен», — ДафнаНаш світ сповнений несправедливості. Тим паче, коли стається те, чого ми не могли б уявити і у найгіршому сні. Часто люди отримують не те, на що заслуговують, а мозок завжди шукатиме причину. Це важко прийняти, але це звільняє від зайвого почуття провини, коли стається щось погане.➖ «У мене страх, що я зроблю щось не так, тому не роблю нічого», — Тоні.У головного героя серіалу це переживання пов'язане зі смертю дружини. Його життя стало на паузу і тепер він не має з ким розділити побут, емоції та плани на майбутнє. Тому Тоні гризе провина: він не звик жаліти себе, йому соромно, бо «комусь гірше», він боїться нових стосунків, бо це здається зрадою Джейн. Але щодня чоловік шукав причину прокидатися і жити.➖«Наші особистості зіткані зі спогадів», — Енн.Це дає відчуття, що ви — та ж людина, попри всі зміни. Історія Тоні чи Енн — це виключно світлі спогади, тому роздумами вони повертаються до своїх коханих щодня. Але так само головний герой ставить собі питання «У чому сенс?», коли залишаються лише спогади, бо для нього важливо жити реальним життям.Історія могла зосередитися лише на Тоні і це був би ідеальний сюжет про депресію, горе та кохання. Але Джервейс розписав багатьох людей з їхнім унікальним життям, у якому варто насолоджуватися кожною хвилиною. Автора ненавидить індустрія, та це не завадило йому створити теплий серіал. Тому подивіться «По той бік життя», якщо ще не бачили, і зробіть висновок, хто ж такий Рікі Джервейс — вакцина чи надокучливий вірус.#житомирськийкінофестиваль
«Крадіжка» — це трилер про пограбування століття та звичайну офісну працівницю Зару (Софі Тернер), яка опиняється в його центрі. Типовий робочий день в інвестиційній компанії пенсійного фонду Lochmill Capital перевертається з ніг на голову, коли вривається банда жорстоких злодіїв і змушує Зару та її найкращого друга Люка (Арчі Мадекве) виконати їхні вимоги. Але хто б вкрав мільярди фунтів пенсій звичайних людей і чому?
Зі спойлерами.Я не фанатка цього жанру, але випадково вирішила переглянути проєкт і початок мене справді зацікавив. Нас одразу кидають у вир подій, не забиваючи голову складною інформацією, хоча ми і чуємо про пенсійні фонди, біткоїни, банки-зберігачі, криптовалютний гаманець тощо. І нехай перший епізод не стає свіжим повітрям у трилері чи детективі, але початок дуже динамічний. Щонайменше Софі Тернер личить роль. Від неї нема відчуття втоми навіть коли впродовж епізоду ми стежимо лише за нею (нарешті вона позбулася шлейфу Санси Старк). Але я здивована, що її колегу, Арчі Мадекве, нещодавно номінували на BAFTA EE Rising Star Award. Можливо, таким способом британці намагаються підтримати «своїх», адже він поки не представив нічого помітного — чи ви його запам'ятали у «Солтберні», «Усіх страхах Бо», «Сонцестоянні»?У деяких рецензіях пишуть, що тут багато зайвих ліній, які не додають проєкту ваги. Та мені складно з цим погодитися — навіть навпаки, цього замало. Для того, аби розуміти мотивацію злочинців (та й взагалі всіх героїв історії), треба знати, хто вони. Мати Зари та її розмова з донькою пояснюють, хто ця дівчина, флешбеки з Люком — чому вони до цього прийшли. З іншого боку, ігрова залежність детектива Ріса демонструє подвійні сенси його залученості до розслідування та захисту, але сценарій це не прописує. Попри незначні діалоги, складно до кінця охарактеризувати персонажів, тому не залишається нічого крім того, аби стежити за ходом подій між Зарою, поліцією та MI5. Якщо вам подобається такий «трикутник переслідування», то питань не виникне. Так, кожна сторона має свій мотив, і те, що для одних є порятунком, для інших — загрозою. Але навіть у всього 6 епізодах сюжет сам себе з'їдає. Шоуранер Сотіріс Нікіас плутається у трьох соснах — трилер стає безглуздою грою на випередження, адже головна героїня змушена тікати від себе і всіх одночасно, щоб знайти доказ своєї невинності раніше, ніж її наздожене куля або наручники. Більше того: частково винуватців злочину розкривають наприкінці першого епізоду, а з другого частково можна зробити висновок про організатора. Кримінальний світ не такий і страшний, адже не відчувається загроза та інколи вона карикатурна.Проте на загальному «полотні» останніх телепроєктів «Крадіжка» виглядає непогано. Зі «свіжого» я чекала на вихід детективної драми «Заплутана історія Аманди Нокс» — і це дуже нудно, подивилася «Вождя війни» — занадто нішева сторінка історії. Але можу порадити «Смерть Банні Мунро» за романом Ніка Кейва — секс, алкоголь, рок-н-рол і тема батьківства з харизматичним Меттом Смітом.Мій список найкращих серіалів 2026 року:➖ «Його і її»➖ «Крадіжка»#житомирськийкінофестиваль
