Богдан Кротевич

Чи можна бути оптимістичним реалістом?Сподіваюсь, так. Хоч універсальної формули не існує. Кожен із нас змушений шукати баланс — між надією і тверезою оцінкою реальності, між особистим щастям і принципами.Для мене Новий рік — це не диво. Це дата, цифра, умовні 00:00. Але така дата потрібна. Точка відліку. Як можливість зупинитися, перезавантажитись. Моральний стан має значення, і ігнорувати його — помилка.Психологічний і моральний стан безпосередньо впливає на результат будь-якої діяльності. У бізнесі, у державному управлінні. Але найважливіше — на війні.Бо війна — це не тільки техніка і ресурси. Це в першу чергу люди.Саме тому будь-які корупційні скандали, егоїстичні рішення та управлінські помилки, особливо ті, що стосуються фронту, мають прямий наслідок. Вони демотивують військових, суспільство і їхні сімʼї. А це і є основа української нації.Такі речі б’ють не по рейтингах — вони б’ють по боєздатності держави. І це ті помилки, які не мають права повторюватися.Я б дуже хотів, щоб у новому році центри прийняття рішень усвідомили просту, але критично важливу річ:будь-яка особиста вигода можлива лише за умови існування держави.Політичні партії, популярність, карʼєри, статки, сімʼї — усе це має сенс лише тоді, коли держава існує і здатна себе захистити. Егоїстичні примхи та спроби особистої вигоди завжди можуть з’являтися, але жодна особиста вигода не виправдовує корупцію чи шкоду державі. Є межі, які не можна переступати. Зараз у країні йде війна, і все, що шкодить державі, — це межа, яку порушувати категорично заборонено.Важливі напрямки уваги які я для себе відмітив.Міністерство закордонних справ у нинішньому вигляді та з нинішнім керівництвом є неефективним. Це видно по ігноруванню проблем десятирічної давнини.Дипломатія має працювати на повернення українців з окупованих територій і на захист інтересів держави, а не існувати формально. Керівництво, яке не дає результату в умовах війни, має бути змінене.Держава зобовʼязана дати громадянам законне право на володіння короткоствольною зброєю для особистого захисту. У країні, що межує з державою-терористом, озброєне суспільство — це елемент національної безпеки.Найважливіше — Збройні Сили України.Потрібна не імітація реформ, а повна зміна підходів до управління. Побудова системи, а не хаотичної, кумівської, реакційної антисистеми.Системи, в якій ідіоти не стають полковниками та генералами.Системи, в якій відповідальні солдати з бойовим досвідом виростають до офіцерів, розуміючи, що означає бути виконавцем наказу — і саме це змінює підхід до формування самих наказів.Не можна забувати про тих, хто зараз у полоні. Держава і суспільство мають робити все можливе, щоб повернути їх додому.Це мінімальні умови виживання держави у війні.Тому головна мета для всіх нас сьогодні — перемога України у війні.Уся діяльність держави і управлінських структур має оцінюватися виключно через цю призму. Альтернативи немає.Подякуйте сьогодні військовим за можливість жити. Підбийте підсумки власних помилок і зробіть висновки.Мудрість — це не відсутність помилок. Мудрість — це здатність їх визнавати і не повторювати.Тож бажаю нам усім у новому році стати мудрішими.

До теми знищення майна та документації на командних пунктах. Пам’ятаю, як на «Азовсталі» після прильоту по КП я ходив шукати нове місце. Під час переїзду було визначено: начальник оперативного відділу розгортає зв’язок на новому КП, і лише після повного переміщення всього особового складу ми згортаємо попередній .Після згортання зв’язку я поставив завдання зв’язківцям знищити всю документацію й вирушив на новий КП. Повернувшись після їхнього докладу, що «все знищено», вирішив особисто перевірити — заодно був привід зайвий раз вилізти з КП.Результат: уся документація ціла. Окремі «генії» підпалили пару столів і пішли собі, після чого ті, звісно, потухли.На відео — я зі своїм водієм спалюємо всю документацію та майно, включно з генераторами, бензопилами тощо. На жаль елементарні речі не всім зрозумілі, втім сподіваюсь інші бригади зроблять висновки і пропишуть стандартну оперативну процедуру для всіх своїх штабів. Для цього не треба чекати вказівки з ГШ. Відповідальність саме за цей випадок звичайно повинен нести начальник штабу підрозділу. Але придумають щось накшталт, був призначений відповідальний офіцер, який провтикав, і от йому догана.В системі де головнокомандувач не бере на себе жодної відповідальності за провали, завжди будуть винні не ті хто насправді повинен нести цю відповідальність. Це як з брехнею: ти не можеш вимагати від командирів казати правду, якщо сам постійно брешеш.

Це могло б бути анекдотом про те, скільки потрібно працівників МЗС, щоб створити процедуру ідентифікації українських громадян за кордоном, які вирвалися з тимчасово окупованих територій і хочуть повернутися на Батьківщину.Але, на жаль, це не анекдот.І, звісно, ця історія затягується вже до неможливості.Ніхто нічого не робить, усі чогось чекають.Це, м’яко кажучи, дратує. Бо такої інфантильності від міністра закордонних справ хочеться сказати, що давно не бачили — але ні, це цілком у стилі його попередників. Імовірно, це видно й президентові, адже лише дурний не поставив собі питання: навіщо нам цілий міністр МЗС Сибіга, якщо президента на перемовинах фактично заступає Кислиця? Очевидно, що Кислиця працює ефективніше.Але ж вирішення нагальних проблем могло б, навпаки, показати бодай якусь ефективність роботи міністерства.Та ні — так це не працює. Особливо з людьми, яких призначили на посади не для ініціативи, а для виконання вказівок. Те, що сказали — виконують. Те, що не сказали — не виконують.Тому я щиро сподіваюся, що коли Сибігу нарешті звільнять, новий міністр закордонних справ зверне увагу на те, що на 2025 рік цю довбану процедуру вже давно потрібно було зробити.Бо ціле міністерство сидить на зарплатах. Представництво президента в АР Крим — також на зарплатах. У підсумку вони лише «приймають і передають». Я впевнений, що звичайний чат-бот упорався б із цією роботою краще: відповідав би швидше й нікого б не забував.І якщо вже говорити про ефективність і відповідальність, то, можливо, варто відправляти цих людей не на теплі місця в посольствах, а — згідно з чинним законодавством — призивати на військову службу.Бо чомусь саме вони потім масово «чекають повістки», яка до них ніколи не доходить.А поки що — чекаємо. Бо за попереднього керівництва ОП, на жаль, ніхто не рухався без прямої вказівки. І зараз, повторюся, усі просто чекають.Можливо, звільнення щонайменше половини неефективних міністрів було б необхідним і доцільним кроком.

Почнімо з речі, яку чомусь постійно забувають у світовій історії: не існує жодної гарантії безпеки, кращої, ніж власна сильна армія.Усі «папірці», дипломатичні формули, «довгострокові зобов’язання» — це добре лише доти, доки вони збігаються з інтересами великих гравців. Коли інтереси змінюються — зникають і гарантії.Ми це проходили.Будапештський меморандум — яскравий тому доказ. Підписаний, гарантований, урочисто проголошений. І що?Коли Росія напала у 2014, а потім розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 — єдиним, хто рятував Україну, була українська армія.Тому будь-яка пропозиція, яка передбачає скорочення армії, — це не про мир. Це про капітуляцію.Це про те, щоб залишити країну беззахисною перед реваншистською державою, яка вже неодноразово довела що її не стримують жодні домовленості.Тут також абсолютно доречно звучать слова президента Азербайджану Ільґама Алієва, який прямо заявив:жодна країна не повинна поступатися територіями, бо такі поступки не приносять миру — вони лише провокують нову агресію.Нападник розуміє лише силу.Коли ти віддаєш частину території — ти не зберігаєш мир, ти відкриваєш двері до наступної війни.На цьому тлі всі ці «плани», де нам пропонують скоротити армію, обмежити союзницькі зв’язки, відмовитися від зброї чи територій, виглядають не як дипломатія, а як спроба красиво оформити чужі інтереси за наш рахунок.І тут варто сказати окремо: жоден план, жодна «ініціатива», жодна дорожня карта миру не можуть розроблятися без офіційних представників України.Мир не буває «для нас» без нас. Коли за стіл саджають усіх, окрім країни, яка веде війну за власне виживання — це не переговори, це спроба вирішити її долю за закритими дверима.Назвати це «компромісом» може тільки той, хто або нічого не розуміє в природі російської агресії, або свідомо ігнорує реальність.І тепер про головне- про армію. Проблема в тому, що одна людина, поставлена на чолі армії, може паралізувати її ефективність, якщо збирає навколо себе не професіоналів, а лояльних виконавців.Україні потрібне повне оновлення командування, де рішення ухвалюють не за принципом «зручності», а за принципом результату.І це означає повернення в ГШ тих командирів, які довели свою ефективність на фронті — навіть якщо вони комусь політично, медійно чи особисто незручні.І саме над цим треба працювати найбільше:оновлення командування, побудова сильної команди, призначення реальних професіоналів — навіть якщо вони не подобаються, навіть якщо ставлять «незручні» питання.Бо врешті-решт:— армія дає гарантії,— території не продаються,— а перемогу забезпечує не один лідер, а команда, здатна працювати разом заради спільної мети.

Частина третя — рефлексійнаНещодавно ми спілкувалися з моїм побратимом на тему правил, законів і норм — звичайно, у форматі армії, хоча це стосується будь-якої сфери діяльності. Основна теза полягала в тому, що якщо ти командир, начальник, керівник — ти будуєш правила або дієш за тими, що існували до тебе. У будь-якому випадку ти відповідальний за контроль виконання цих правил, законів і настанов.Головне в цьому — ти можеш вимагати дотримання будь-яких правил лише тоді, коли виконуєш їх сам. Але коли підлеглі бачать, що ти ігноруєш правила, які наказуєш іншим виконувати, — твій авторитет як керівника падає до нуля. І навіть якщо потім ти говоритимеш правильні речі, ніхто не буде тебе слухати, бо ти вже дискредитував себе як командира.Тож коли ми бачимо брехню від людини, яка засуджує брехню; коли бачимо, що наближені до головнокомандувача особи можуть відкрито уникати покарань за порушення; коли ти змінюєш правила вікової межі служби через власний вік (нагадує, як путін переписав конституцію рф, щоб залишитися при владі) — не дивуйся, що авторитету в тебе не буде ніколи.Поряд звичайно завжди знайдуться ті, хто заради теплого місця, грошей, ефемерної влади й виправдання власної нікчемності казатиме, що ти ідеальний — і ти сам почнеш у це вірити. Ця хвороба зараз шириться на багатьох рівнях управління, включно з армією. Але як ми знаємо з дитинства — риба гниє з голови.Втім, я мабуть хочу звернутися до всіх молодих офіцерів.Не дозволяйте підлабузникам і кар’єристам затьмарювати ваш розум. Не втрачайте здатність мислити тверезо, не втрачайте совість і честь, навіть коли довкола панує байдужість чи брехня.Пам’ятайте: ваш авторитет не в погонах і не в посадах — він у відповідальності перед людьми, які вам довіряють.Стояти прямо — іноді важко, але це теж боротьба.Мимоволі згадується сцена з «Товариства мертвих поетів» : «О, капітан, мій капітан»...

Це могла би бути історія про проблематику, усвідомлення та виправлення помилок.Але це історія про мерзенну байдужість і відвертий цинізм деяких органів.Тож, стосовно юнака, який застряг у Стамбулі й уже два роки не може повернутися на Батьківщину.Після того, як я випадково дізнався в спілкуванні з представниками інших структур, що в базі даних Мін’юсту його дані є, я, звісно, наполіг, щоб консульство відправило документи до Мін’юсту (чого вони, та інші консульства, до речі, раніше не робили ніколи й нікому у жодній країні). І уявіть собі — відповідь прийшла. Я її пощу: дані є.Це могло би бути чудовою підставою надати лист на повернення громадянину України, який має законне право на це.Лист зроблений 26 вересня, наданий хлопцю 9 жовтня (в електронному вигляді, звісно, після розголосу й постів).Тільки для МЗС це, виявляється, ніхріна не підстава. Як і Конституція України, напевно.Тож я особисто вважаю це перешкоджанням поверненню на Батьківщину.І нагадаю: юнаку 22 роки, він хоче приїхати й вступити до армії, щоб захищати цю саму Батьківщину. Але то таке…Що ми з ним робимо далі?Ми робимо дубль два — організовуємо проїзд через іншу країну до кордону з Україною за допомогою небайдужих людей (я їх усіх, звісно, назву, коли ми повернемо юнака додому, якщо вони дадуть згоду).До речі, консульство цієї третьої країни, через яку буде транзит, відмовило юнаку в супроводі до кордону. Кажуть, буде лист (який вони не видають, ахахаха) тоді допоможемо. Тож це (супровід) робитиме громадянин цієї країни — людина, якій більше болить доля українського юнака, ніж усьому абсолютно ганебному МЗС. Але я налаштований, знаєте, майже позитивно.Паралельно з цим дівчині-українці в іншій країні, коли я попросив її звернутися до українського консульства з проханням подати запит до Мін’юсту (бо в неї така сама ситуація, як у того юнака), — консульство України відповіло:«Вас чекають у Білорусі такого-то числа». І просто ігнорують прохання :) (Нагадаю, дівчина так само не може бути певна у своїй безпеці на території рф та Білорусі, бо перебуває в статусі біженки з рф.)Загалом до мене вже звернулося з десяток таких юнаків та дівчат — і це тільки через Instagram, лише ті, хто мене знає. Поки поставив усіх «на паузу», кого міг (бо не витягую ні по часу, ні по ресурсу).Але в багатьох ситуація стоїть гостро — за термінами перебування в інших країнах та іншими факторами.Хоч кому, блядь, я це розповідаю?Я б хотів розділити цю ганьбу, яку відчуваю зараз стосовно МЗС, на всіх міністрів закордонних справ, починаючи з окупації Криму та частин Донецької та Луганської областей в 2014 році й до сьогодні:Клімкін, Пристайко, Кулеба, Сибіга.Любите брати в них інтерв’ю?То спитайте, як вони клали на громадян України в окупації,і чому не можна організувати за пару днів робочу дорожню карту для всіх цих і наступних дітей, які хочуть повернутися. А так то що, щось да буде.Too stubborn to die; too proud to quit.

Більшість телеграм-каналів і блогерів сьогодні працюють за гроші: замовні «пости», виправдання за винагороду, «відбілювання» репутації. Суми — нереальні. Спочатку умовну людину або бізнес обливають брудом, а потім — на тому ж каналі, за гроші — її ж і «виправдовують». Реклама політиків, компаній, казино — оверпрайс . У багатьох випадках ціна за згадку вдесятеро вища за звичайний рекламний бюджет.І можна було б говорити про репутацію таких каналів та людей, але з інститутом репутації, як і з тривалістю суспільної памʼяті, у нас великі проблеми.Це штовхає людей, які мають медійний ресурс, погоджуватися на «джинсу». Бо це швидкі гроші — ніхто не питає «а за що?», і мало хто памʼятає, «що було вчора».Але варто сказати — не всі такі. Є ті, хто лишається вірний принципам.Чи стане колись лобізм відкритим? Закон про нього вже є. Теоретично можна офіційно брати гроші, щоб просувати ту чи іншу тему, і навіть оподатковувати їх. Але, як казав Джуба в чудовому фільмі «Гладіатор»: «Але не зараз».Так чи інакше, підняття гостросоціальних питань, публічні висловлювання, аналітика — усе це вимагає часу та емоційних і матеріальних ресурсів. Мені теж пропонували «попрацювати» на окремих персон. Я відмовляюсь, бо вважаю, що той час, який я віддав державі, дав мені головне — незалежність і право на власну думку, подобається вона іншим чи ні. І я це дуже ціную та оберігаю. Це звичайно лише збільшило кількість моїх ворогів — і зовнішніх (фсб рф — хелоу), і внутрішніх, але то таке.У цілому, якщо коротко (хоч коротко, мабуть, я не вмію) — у мене давно створена монобаза. Офіційно, фоп, податки і т.п. Робив декілька прикольних скінів на картку, але, на жаль, правила не дозволяють постити зброю, тому замість зброї отримаєте котика з-під Донецька (фото зроблено на дачі якогось прокурора; координати: 48.009199, 37.545156, якщо цікаво).Також є можливість потрапити до закритого Telegram-чату, де ми обговорюємо доцільність смертної кари, право на володіння короткоствольною вогнепальною зброєю, інститут репутації, як дістати кинутих напризволяще українських юнаків та дівчат з окупованих територій, військові, політичні та соціально гострі питання. Інтелектуальні суперечки вітаються. Посилання тут base.monobank.ua/AKQb3GjdneA1mw

Повертаючись до ситуації з хлопцем, який застряг у Стамбулі і вже два роки не може потрапити на Батьківщину.Хочу відмітити, що ДПСУ у системі МВС знає закони та Конституцію України набагато краще, ніж МЗС.А саме: для прикордонників свідоцтво про народження — це документ, який підтверджує громадянство, а от для МЗС — чомусь ні. Саме тому вони (консульства) не дають офіційних відмов, не дозволяють навіть сфотографувати їх, бо тоді на представників МЗС можна було б подати до суду за порушення законів і Конституції України.ДПСУ ж прямо пише: приїжджайте на кордон — все зробимо, все перевіримо згідно із законом.Але! МВС не може допомогти громадянам дістатися до кордону. Єдині, хто може і, бл*ть, мусить це зробити — це МЗС, видавши свій довбаний лист на повернення.Втім, МЗС не визнає свідоцтво про народження в Україні як документ, що засвідчує громадянство.Хоч лист на повернення, це ж навіть не паспорт, але всі бояться брати на себе відповідальність - яка є їх прямим обов'язком.Тож не ображайтеся, панове — ви мене знаєте: треба суд — буде суд. Треба ЄСПЛ — буде ЄСПЛ. Я людина вперта.

Коли ми говоримо про незалежність, то найчастіше уявляємо собі свободу — право жити так, як хочемо, самостійно вирішувати, куди йти і ким бути. Але правда у тому, що шлях до незалежності часто проходить через особливу суперечність. Щоб Україна залишалася вільною, сотні тисяч людей зробили свідомий вибір частково відмовитися від власної свободи. Вони одягли форму, стали частиною війська, підпорядкували себе наказам і дисципліні, пожертвували своїм цивільним життям.Може здатися, що тут є протиріччя: як можна боротися за свободу, відмовляючись від неї? Але саме це й робить цей вибір настільки справжнім. Бо свобода — це не лише “робити, що хочу”. Це здатність прийняти рішення та взяти відповідальність за щось більше, ніж ти сам. І тому ті, хто віддав частину власної незалежності, насправді зберігають її для всієї України.Обов’язково треба пам’ятати тих, хто віддав за цю незалежність життя. Саме завдяки ним ми можемо й далі говорити про свободу. Їхня жертва — це основа нашого сьогодення.Є також ті, про кого ми не маємо права мовчати: це наші полонені. Вони позбавлені свободи буквально. Вони переживають найважчі випробування, і їхнє повернення додому — це теж частина нашої боротьби за незалежність. Адже країна, яка справді є вільною, не може залишати своїх людей у неволі.Тож у цій особливості свободи є кілька облич. Є ті, хто добровільно обмежив себе, щоб ми мали шанс жити у вільній країні. Є ті, хто пожертвував життям, аби незалежність стала реальністю. Є ті, хто нині чекає повернення з полону, щоб знову відчути, що означає свобода.Отже, незалежність — це не лише історичний акт, підпис чи дата. Це жива боротьба, це вибір, і це відповідальність — перед тими, хто вже заплатив найвищу ціну, і перед тими, кого ще потрібно повернути додому.“Ми мусимо навчитися жити так, щоб наша незалежність була не папером, а нашою природою.” – Левко Лук’яненко

Ви знаєте, насправді я не дуже люблю структури, які дублюють обов’язки інших структур. Але водночас незалежність або різна підпорядкованість тих чи інших підрозділів може давати певний баланс.Для цього в Україні існує три гілки влади:Законодавча (Верховна Рада),Виконавча (Президент, Кабмін тощо),Судова (тут усе ясно).І в теорії, як задумувалось, в Україні — як і в більшості демократичних держав — повинен існувати принцип стримувань і противаг (checks and balances). Це означає, що гілки влади мають взаємно контролювати одна одну, щоб не допустити концентрації влади в одних руках.І от сьогодні я думаю, що законодавча гілка влади (до речі, нагадаю — саме та, яку обрав народ України, як завжди не розібравшись, хто є хто) показала, що не розуміє, в якій країні вона живе. Ви, звісно, забудете це за кілька днів, але все одно прикро. Особливо прикро через те, що це відбувається під час війни. Але коли я переглядав відео з ВР де ці аплодуючі самі собі депутати, чомусь так сильно радіють, я згадав одну прекрасну фразу Падме Амідалі «So this is how liberty dies... with thunderous applause.»Але в цій історії я хочу наголосити ось на чому:Нинішнього Генерального прокурора я не берусь оцінювати, але нагадати йому, що в його підпорядкуванні є такий орган, як ДБР, я можу. А тепер історія з життя.Спілкуюсь я якось з одним зі слідчих ДБР. На той момент суд уже визнав неправомірність дій ДБР щодо невнесення відомостей в ЄРДР за моєю заявою. І цей слідчий показує мені папірець.На аркуші без шапки, підпису чи номера справи надруковано перелік проваджень. Слідчий показує мені його і, виправдовуючись, каже:— От, ми таке подаємо нашому "першому".А ось тут — він показує на великий хрестик у кутку аркуша — ставлять або плюс, або мінус. Якщо мінус — то не рухаємось, якщо плюс — то можна.Ось така “тіньова документація” у керівника ДБР Сухачова, за діяльністю якого, між іншим, має здійснювати нагляд та контроль Генеральна прокуратура. Але там все «схвачено».Я взагалі не хочу, щоб думали, ніби я захищаю співробітників та керівництво НАБУ та САП. Щоб оцінити ефективність їх діяльності, треба серйозно зануритись у документи, рішення судів і статистику.Але якби Генеральна прокуратура виконувала свої обов’язки належним чином, то, можливо, і САП, і НАБУ не були б потрібні.І саме тому я впевнений що під контролем Генпрокуратури НАБУ і САП краще працювати точно не стануть.Окремо про ситуацію з арештами в НАБУ.Я вважаю, що керівник НАБУ мав би подати у відставку, якби мав хоч краплю гідності, коли в його підпорядкуванні служили й почували себе комфортно відверті агенти РФ.І я зазначу: за заявою СБУ, керівництво НАБУ було поінформоване про одного зі співробітників, але не вжило заходів, попри відповідальність забезпечувати безпеку та прозорість своєї інституції.Але в нас, схоже, ніхто в таких органах не вміє брати на себе відповідальність.І, можливо, якби ці всі керівники думали не лише про свою "дупу" в теплому кріслі, а про інституцію, державу та закон, в Україні було б трішки більше справедливості й верховенства права. "Влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно."— Лорд Актон