Життя українських військових, які перебувають у полоні, для нас набагато важливіше за удар по стратегічному інструменту війни - кремлівській пропаганді.Люди, які ніколи не служили, часто не до кінця розуміють, чому армії та держави інколи готові йти на дуже великі поступки або ризики заради повернення навіть одного свого бійця. Але насправді в цьому закладений фундаментальний принцип. Солдат має знати: держава його не залишить. Якщо військовий виконує наказ, ризикує життям і йде до кінця, то держава зобов’язана зробити все можливе, аби повернути його додому.Саме на цій ідеї тримається довіра між армією та державою. Рішення президента України не завдавати удару по москві є повністю виправданим, якщо в обмін на це ми отримуємо реальну можливість провести обмін військовополоненими. Звичайно, існує обґрунтований скепсис щодо виконання обіцянок російською стороною. Саме тому бажано, щоб обмін відбувався до надання будь-яких гарантій з нашого боку.Але якщо ситуація склалася так, що в останній момент путін почав апелювати до президента Трампа, розуміючи, яким серйозним репутаційним і психологічним ударом це могло стати для його системи контролю, то з нашого боку навіть шанс на обмін не міг бути проігнорований.Далі постає питання справедливості. Кожен український військовослужбовець має бути повернений додому. Першочерговість повернення має визначатися тривалістю перебування в полоні, а також обставинами потрапляння в полон.Нагадаю: Маріупольський гарнізон виконав наказ. Оборона Маріуполя тривала доти, доки не надійшов наказ її припинити. Якби такого наказу не було, солдати, сержанти й офіцери були готові виконувати бойове завдання до останньої краплі крові.Ці люди мають першочергове право на повернення на рідну землю. А держава має першочерговий обов’язок їх повернути.Тому зараз логічно спрямувати всі дипломатичні зусилля на якнайшвидше повернення цих бійців у межах домовленостей, посередником у яких виступила американська сторона. Хочу бачити реальну роботу всіх дипломатів у цьому напрямку. Відкладати це означало б вчинити тяжку моральну помилку перед людьми, які були готові віддати все заради майбутнього України та її громадян.
Терористичний акт у Києві сьогодні - це чергове нагадування про те, що заборони працюють переважно для законослухняних. Людина, яка має намір стріляти, не діє в межах правил. Вона знаходить зброю там, де може, і використовує її тоді, коли вирішує.Навіть у випадках, коли зброя формально є легальною, це не означає, що система працює ефективно. В Україні досі відсутній повноцінний закон про цивільну вогнепальну зброю, через що дозвільна система залишається такою, що не забезпечує належного контролю.У цей момент усе зводиться до простого питання: що має той, хто опинився поруч? Як правило — нічого. Ні інструменту захисту, ні можливості вплинути на ситуацію. Лише очікування, що хтось встигне приїхати.У реальності в таких ситуаціях вирішують секунди. Різниця між жертвою і тим, хто здатен зупинити загрозу, часто полягає саме в наявності або відсутності можливості діяти одразу. Це неприємна, але базова логіка насильства.При цьому український контекст складніший, ніж проста дискусія про кримінал чи побутову самооборону. Після початку повномасштабного вторгнення стало очевидно, що країна перебуває у стані довготривалої загрози. Йдеться не про абстрактні ризики, а про системну небезпеку з боку терористичної держави «росія», яка не визнає ні правил ведення війни, ні взагалі права на існування незалежної України та української нації. Це держава, яка цілеспрямовано веде війну проти цивільного населення, ігнорує будь-які норми і будує свою політику на насильстві.У таких умовах питання зброї неминуче виходить за межі «можна чи не можна» і переходить у площину ролі громадянина в системі безпеки незалежної держави.Фактично держава вже продемонструвала, що в критичний момент вона готова покладатися на озброєних громадян. Це відбулося на початку вторгнення - автомати Калашникова з можливістю ведення автоматичного вогню роздавалися громадянам за спрощеною процедурою. Але далі ця логіка не була продовжена. Навіть у питанні зниження віку для придбання нарізної зброї прогрес відсутній, а питання короткоствольної зброї, особливо в контексті самозахисту, фактично не просувається. Громадянин знову розглядається радше як об’єкт захисту, а не як його учасник. Тут і виникає розрив.Додатково цей розрив підсилюється нерівністю доступу. Рішення про обмеження для громадян ухвалюють передусім народні депутати Верховної Ради України. І при цьому значна частина з них має нагородну зброю, у тому числі автоматичну. У такій конфігурації аргументи про «небезпеку для суспільства» виглядають як подвійний стандарт: для себе - можна, для інших - ні. Це вже не про безпеку як таку, а про ієрархію доступу і рівень довіри до громадянина.Звичайно, твердження, що легалізація короткоствольної зброї повністю запобігла б подібним випадкам, є спрощенням. Жоден інструмент не дає абсолютної гарантії. Але він змінює баланс можливостей у конкретний момент - між тим, хто нападає, і тим, хто змушений захищатися.У підсумку це питання не тільки про зброю. Воно про просту річ: чи довіряє держава громадянину і дає йому можливість діяти, чи залишає його в ролі того, хто може лише чекати на допомогу.
Я бачив, як новосформовані підрозділи (до 98% мобілізованих), отримавши «Leopard» і YPR без належної підготовки та управлінської ланки, заганяли техніку в наші окопи й кидали її , паралельно кидаючи бронетехніку також в міжпозиційному просторі після перших прильотів міномета за метрів 100 від машин. Кидали все: техніку, зброю, засоби зв’язку, карти командирів рот.Особисто привозив на ГШ карти цього підрозділу, де наші позиції були позначені як позиції противника. Це показник рівня взаємодії.. Попередньої взаємодії не було. На моє прохання провести нараду або направити представника на наш КП — було відмовлено без пояснень. Це насправді настільки стандартна і логічна практика, що згадуючи її відсутність в той момент в мене в думках тільки ненависть до генералів старшого покоління, які люблять розповідати які вони геніальні, а в бойових ситуаціях просто кидають управління і шукають цапа відбувайла. Особисте «вітання» пану Тарнавському за «геніальне» командування. Але по факту що ми мали:Фактично за три доби одна з бригад навіть не дійшла до ЛБЗ. ( Відмічу і буду відмічати 47 бригаду – порівняно з сусідом який все просрав, вони показали себе як боги війни)По ресурсу:• тижнева артпідготовка без оперативного ефекту — артилерію клали по полях навколо посадок;• справна техніка, кинута через відсутність злагодженості;• втрата документів управління;• фактична відсутність управління;• заборона евакуації техніки із сірої зони.Ту техніку, яку нам вдалося витягнути, потім із конфліктом вилучала ВКР. Я просив дозволити нам витягти іншу при умові що вона хоча б тимчасово лишиться в нашому підрозділі на час, поки ми на цьому напрямку — відмовили. Через кілька днів противник спокійно знищив її мінометним вогнем.Тому твердження про критичну нестачу ресурсу, з мого досвіду, не відображає реальної картини.Ресурс був. Проблема — в його розподілі та застосуванні.Основні помилки наступальної операції 2023 року (контрнаступу), на мою думку:1. Невдало обраний напрямок основного удару і слабке планування.2. Нераціональний розподіл техніки й особового складу без урахування досвіду та морального стану військовослужбовців підрозділу.3. Відсутність гнучкості після втрати темпу.Коли стало очевидно, що напрямок буксує, потрібно було змінювати задум і перекидати резерви туди, де є динаміка. Війна — це адаптація. Це маневр блять! Це здатність визнати, що початковий план не працює. Але впертість тих самих генералів затьмарює розум як тоді, так і в ситуації з наступальною операцією на Курському напрямку – «ДОЖМЬОМ». АЛЕ лобове продавлювання противника, який має кратну перевагу в людському ресурсі, — це не мистецтво війни. Це дурість, яка нажаль вартує нам життя найкращих синів та доньок України, і не приносить жодного результату.Кожен повинен відповідати за свої прорахунки. І кожен повинен відповідати за свої здобутки.Поразки не можна списувати на «обставини».Тож погони не мають давати імунітет від помилок а посада немає знімати відповідальності за наслідки рішень.
Чи можна бути оптимістичним реалістом?Сподіваюсь, так. Хоч універсальної формули не існує. Кожен із нас змушений шукати баланс — між надією і тверезою оцінкою реальності, між особистим щастям і принципами.Для мене Новий рік — це не диво. Це дата, цифра, умовні 00:00. Але така дата потрібна. Точка відліку. Як можливість зупинитися, перезавантажитись. Моральний стан має значення, і ігнорувати його — помилка.Психологічний і моральний стан безпосередньо впливає на результат будь-якої діяльності. У бізнесі, у державному управлінні. Але найважливіше — на війні.Бо війна — це не тільки техніка і ресурси. Це в першу чергу люди.Саме тому будь-які корупційні скандали, егоїстичні рішення та управлінські помилки, особливо ті, що стосуються фронту, мають прямий наслідок. Вони демотивують військових, суспільство і їхні сімʼї. А це і є основа української нації.Такі речі б’ють не по рейтингах — вони б’ють по боєздатності держави. І це ті помилки, які не мають права повторюватися.Я б дуже хотів, щоб у новому році центри прийняття рішень усвідомили просту, але критично важливу річ:будь-яка особиста вигода можлива лише за умови існування держави.Політичні партії, популярність, карʼєри, статки, сімʼї — усе це має сенс лише тоді, коли держава існує і здатна себе захистити. Егоїстичні примхи та спроби особистої вигоди завжди можуть з’являтися, але жодна особиста вигода не виправдовує корупцію чи шкоду державі. Є межі, які не можна переступати. Зараз у країні йде війна, і все, що шкодить державі, — це межа, яку порушувати категорично заборонено.Важливі напрямки уваги які я для себе відмітив.Міністерство закордонних справ у нинішньому вигляді та з нинішнім керівництвом є неефективним. Це видно по ігноруванню проблем десятирічної давнини.Дипломатія має працювати на повернення українців з окупованих територій і на захист інтересів держави, а не існувати формально. Керівництво, яке не дає результату в умовах війни, має бути змінене.Держава зобовʼязана дати громадянам законне право на володіння короткоствольною зброєю для особистого захисту. У країні, що межує з державою-терористом, озброєне суспільство — це елемент національної безпеки.Найважливіше — Збройні Сили України.Потрібна не імітація реформ, а повна зміна підходів до управління. Побудова системи, а не хаотичної, кумівської, реакційної антисистеми.Системи, в якій ідіоти не стають полковниками та генералами.Системи, в якій відповідальні солдати з бойовим досвідом виростають до офіцерів, розуміючи, що означає бути виконавцем наказу — і саме це змінює підхід до формування самих наказів.Не можна забувати про тих, хто зараз у полоні. Держава і суспільство мають робити все можливе, щоб повернути їх додому.Це мінімальні умови виживання держави у війні.Тому головна мета для всіх нас сьогодні — перемога України у війні.Уся діяльність держави і управлінських структур має оцінюватися виключно через цю призму. Альтернативи немає.Подякуйте сьогодні військовим за можливість жити. Підбийте підсумки власних помилок і зробіть висновки.Мудрість — це не відсутність помилок. Мудрість — це здатність їх визнавати і не повторювати.Тож бажаю нам усім у новому році стати мудрішими.
До теми знищення майна та документації на командних пунктах. Пам’ятаю, як на «Азовсталі» після прильоту по КП я ходив шукати нове місце. Під час переїзду було визначено: начальник оперативного відділу розгортає зв’язок на новому КП, і лише після повного переміщення всього особового складу ми згортаємо попередній .Після згортання зв’язку я поставив завдання зв’язківцям знищити всю документацію й вирушив на новий КП. Повернувшись після їхнього докладу, що «все знищено», вирішив особисто перевірити — заодно був привід зайвий раз вилізти з КП.Результат: уся документація ціла. Окремі «генії» підпалили пару столів і пішли собі, після чого ті, звісно, потухли.На відео — я зі своїм водієм спалюємо всю документацію та майно, включно з генераторами, бензопилами тощо. На жаль елементарні речі не всім зрозумілі, втім сподіваюсь інші бригади зроблять висновки і пропишуть стандартну оперативну процедуру для всіх своїх штабів. Для цього не треба чекати вказівки з ГШ. Відповідальність саме за цей випадок звичайно повинен нести начальник штабу підрозділу. Але придумають щось накшталт, був призначений відповідальний офіцер, який провтикав, і от йому догана.В системі де головнокомандувач не бере на себе жодної відповідальності за провали, завжди будуть винні не ті хто насправді повинен нести цю відповідальність. Це як з брехнею: ти не можеш вимагати від командирів казати правду, якщо сам постійно брешеш.
Це могло б бути анекдотом про те, скільки потрібно працівників МЗС, щоб створити процедуру ідентифікації українських громадян за кордоном, які вирвалися з тимчасово окупованих територій і хочуть повернутися на Батьківщину.Але, на жаль, це не анекдот.І, звісно, ця історія затягується вже до неможливості.Ніхто нічого не робить, усі чогось чекають.Це, м’яко кажучи, дратує. Бо такої інфантильності від міністра закордонних справ хочеться сказати, що давно не бачили — але ні, це цілком у стилі його попередників. Імовірно, це видно й президентові, адже лише дурний не поставив собі питання: навіщо нам цілий міністр МЗС Сибіга, якщо президента на перемовинах фактично заступає Кислиця? Очевидно, що Кислиця працює ефективніше.Але ж вирішення нагальних проблем могло б, навпаки, показати бодай якусь ефективність роботи міністерства.Та ні — так це не працює. Особливо з людьми, яких призначили на посади не для ініціативи, а для виконання вказівок. Те, що сказали — виконують. Те, що не сказали — не виконують.Тому я щиро сподіваюся, що коли Сибігу нарешті звільнять, новий міністр закордонних справ зверне увагу на те, що на 2025 рік цю довбану процедуру вже давно потрібно було зробити.Бо ціле міністерство сидить на зарплатах. Представництво президента в АР Крим — також на зарплатах. У підсумку вони лише «приймають і передають». Я впевнений, що звичайний чат-бот упорався б із цією роботою краще: відповідав би швидше й нікого б не забував.І якщо вже говорити про ефективність і відповідальність, то, можливо, варто відправляти цих людей не на теплі місця в посольствах, а — згідно з чинним законодавством — призивати на військову службу.Бо чомусь саме вони потім масово «чекають повістки», яка до них ніколи не доходить.А поки що — чекаємо. Бо за попереднього керівництва ОП, на жаль, ніхто не рухався без прямої вказівки. І зараз, повторюся, усі просто чекають.Можливо, звільнення щонайменше половини неефективних міністрів було б необхідним і доцільним кроком.
Почнімо з речі, яку чомусь постійно забувають у світовій історії: не існує жодної гарантії безпеки, кращої, ніж власна сильна армія.Усі «папірці», дипломатичні формули, «довгострокові зобов’язання» — це добре лише доти, доки вони збігаються з інтересами великих гравців. Коли інтереси змінюються — зникають і гарантії.Ми це проходили.Будапештський меморандум — яскравий тому доказ. Підписаний, гарантований, урочисто проголошений. І що?Коли Росія напала у 2014, а потім розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 — єдиним, хто рятував Україну, була українська армія.Тому будь-яка пропозиція, яка передбачає скорочення армії, — це не про мир. Це про капітуляцію.Це про те, щоб залишити країну беззахисною перед реваншистською державою, яка вже неодноразово довела що її не стримують жодні домовленості.Тут також абсолютно доречно звучать слова президента Азербайджану Ільґама Алієва, який прямо заявив:жодна країна не повинна поступатися територіями, бо такі поступки не приносять миру — вони лише провокують нову агресію.Нападник розуміє лише силу.Коли ти віддаєш частину території — ти не зберігаєш мир, ти відкриваєш двері до наступної війни.На цьому тлі всі ці «плани», де нам пропонують скоротити армію, обмежити союзницькі зв’язки, відмовитися від зброї чи територій, виглядають не як дипломатія, а як спроба красиво оформити чужі інтереси за наш рахунок.І тут варто сказати окремо: жоден план, жодна «ініціатива», жодна дорожня карта миру не можуть розроблятися без офіційних представників України.Мир не буває «для нас» без нас. Коли за стіл саджають усіх, окрім країни, яка веде війну за власне виживання — це не переговори, це спроба вирішити її долю за закритими дверима.Назвати це «компромісом» може тільки той, хто або нічого не розуміє в природі російської агресії, або свідомо ігнорує реальність.І тепер про головне- про армію. Проблема в тому, що одна людина, поставлена на чолі армії, може паралізувати її ефективність, якщо збирає навколо себе не професіоналів, а лояльних виконавців.Україні потрібне повне оновлення командування, де рішення ухвалюють не за принципом «зручності», а за принципом результату.І це означає повернення в ГШ тих командирів, які довели свою ефективність на фронті — навіть якщо вони комусь політично, медійно чи особисто незручні.І саме над цим треба працювати найбільше:оновлення командування, побудова сильної команди, призначення реальних професіоналів — навіть якщо вони не подобаються, навіть якщо ставлять «незручні» питання.Бо врешті-решт:— армія дає гарантії,— території не продаються,— а перемогу забезпечує не один лідер, а команда, здатна працювати разом заради спільної мети.
Частина третя — рефлексійнаНещодавно ми спілкувалися з моїм побратимом на тему правил, законів і норм — звичайно, у форматі армії, хоча це стосується будь-якої сфери діяльності. Основна теза полягала в тому, що якщо ти командир, начальник, керівник — ти будуєш правила або дієш за тими, що існували до тебе. У будь-якому випадку ти відповідальний за контроль виконання цих правил, законів і настанов.Головне в цьому — ти можеш вимагати дотримання будь-яких правил лише тоді, коли виконуєш їх сам. Але коли підлеглі бачать, що ти ігноруєш правила, які наказуєш іншим виконувати, — твій авторитет як керівника падає до нуля. І навіть якщо потім ти говоритимеш правильні речі, ніхто не буде тебе слухати, бо ти вже дискредитував себе як командира.Тож коли ми бачимо брехню від людини, яка засуджує брехню; коли бачимо, що наближені до головнокомандувача особи можуть відкрито уникати покарань за порушення; коли ти змінюєш правила вікової межі служби через власний вік (нагадує, як путін переписав конституцію рф, щоб залишитися при владі) — не дивуйся, що авторитету в тебе не буде ніколи.Поряд звичайно завжди знайдуться ті, хто заради теплого місця, грошей, ефемерної влади й виправдання власної нікчемності казатиме, що ти ідеальний — і ти сам почнеш у це вірити. Ця хвороба зараз шириться на багатьох рівнях управління, включно з армією. Але як ми знаємо з дитинства — риба гниє з голови.Втім, я мабуть хочу звернутися до всіх молодих офіцерів.Не дозволяйте підлабузникам і кар’єристам затьмарювати ваш розум. Не втрачайте здатність мислити тверезо, не втрачайте совість і честь, навіть коли довкола панує байдужість чи брехня.Пам’ятайте: ваш авторитет не в погонах і не в посадах — він у відповідальності перед людьми, які вам довіряють.Стояти прямо — іноді важко, але це теж боротьба.Мимоволі згадується сцена з «Товариства мертвих поетів» : «О, капітан, мій капітан»...
Це могла би бути історія про проблематику, усвідомлення та виправлення помилок.Але це історія про мерзенну байдужість і відвертий цинізм деяких органів.Тож, стосовно юнака, який застряг у Стамбулі й уже два роки не може повернутися на Батьківщину.Після того, як я випадково дізнався в спілкуванні з представниками інших структур, що в базі даних Мін’юсту його дані є, я, звісно, наполіг, щоб консульство відправило документи до Мін’юсту (чого вони, та інші консульства, до речі, раніше не робили ніколи й нікому у жодній країні). І уявіть собі — відповідь прийшла. Я її пощу: дані є.Це могло би бути чудовою підставою надати лист на повернення громадянину України, який має законне право на це.Лист зроблений 26 вересня, наданий хлопцю 9 жовтня (в електронному вигляді, звісно, після розголосу й постів).Тільки для МЗС це, виявляється, ніхріна не підстава. Як і Конституція України, напевно.Тож я особисто вважаю це перешкоджанням поверненню на Батьківщину.І нагадаю: юнаку 22 роки, він хоче приїхати й вступити до армії, щоб захищати цю саму Батьківщину. Але то таке…Що ми з ним робимо далі?Ми робимо дубль два — організовуємо проїзд через іншу країну до кордону з Україною за допомогою небайдужих людей (я їх усіх, звісно, назву, коли ми повернемо юнака додому, якщо вони дадуть згоду).До речі, консульство цієї третьої країни, через яку буде транзит, відмовило юнаку в супроводі до кордону. Кажуть, буде лист (який вони не видають, ахахаха) тоді допоможемо. Тож це (супровід) робитиме громадянин цієї країни — людина, якій більше болить доля українського юнака, ніж усьому абсолютно ганебному МЗС. Але я налаштований, знаєте, майже позитивно.Паралельно з цим дівчині-українці в іншій країні, коли я попросив її звернутися до українського консульства з проханням подати запит до Мін’юсту (бо в неї така сама ситуація, як у того юнака), — консульство України відповіло:«Вас чекають у Білорусі такого-то числа». І просто ігнорують прохання :) (Нагадаю, дівчина так само не може бути певна у своїй безпеці на території рф та Білорусі, бо перебуває в статусі біженки з рф.)Загалом до мене вже звернулося з десяток таких юнаків та дівчат — і це тільки через Instagram, лише ті, хто мене знає. Поки поставив усіх «на паузу», кого міг (бо не витягую ні по часу, ні по ресурсу).Але в багатьох ситуація стоїть гостро — за термінами перебування в інших країнах та іншими факторами.Хоч кому, блядь, я це розповідаю?Я б хотів розділити цю ганьбу, яку відчуваю зараз стосовно МЗС, на всіх міністрів закордонних справ, починаючи з окупації Криму та частин Донецької та Луганської областей в 2014 році й до сьогодні:Клімкін, Пристайко, Кулеба, Сибіга.Любите брати в них інтерв’ю?То спитайте, як вони клали на громадян України в окупації,і чому не можна організувати за пару днів робочу дорожню карту для всіх цих і наступних дітей, які хочуть повернутися. А так то що, щось да буде.Too stubborn to die; too proud to quit.
Більшість телеграм-каналів і блогерів сьогодні працюють за гроші: замовні «пости», виправдання за винагороду, «відбілювання» репутації. Суми — нереальні. Спочатку умовну людину або бізнес обливають брудом, а потім — на тому ж каналі, за гроші — її ж і «виправдовують». Реклама політиків, компаній, казино — оверпрайс . У багатьох випадках ціна за згадку вдесятеро вища за звичайний рекламний бюджет.І можна було б говорити про репутацію таких каналів та людей, але з інститутом репутації, як і з тривалістю суспільної памʼяті, у нас великі проблеми.Це штовхає людей, які мають медійний ресурс, погоджуватися на «джинсу». Бо це швидкі гроші — ніхто не питає «а за що?», і мало хто памʼятає, «що було вчора».Але варто сказати — не всі такі. Є ті, хто лишається вірний принципам.Чи стане колись лобізм відкритим? Закон про нього вже є. Теоретично можна офіційно брати гроші, щоб просувати ту чи іншу тему, і навіть оподатковувати їх. Але, як казав Джуба в чудовому фільмі «Гладіатор»: «Але не зараз».Так чи інакше, підняття гостросоціальних питань, публічні висловлювання, аналітика — усе це вимагає часу та емоційних і матеріальних ресурсів. Мені теж пропонували «попрацювати» на окремих персон. Я відмовляюсь, бо вважаю, що той час, який я віддав державі, дав мені головне — незалежність і право на власну думку, подобається вона іншим чи ні. І я це дуже ціную та оберігаю. Це звичайно лише збільшило кількість моїх ворогів — і зовнішніх (фсб рф — хелоу), і внутрішніх, але то таке.У цілому, якщо коротко (хоч коротко, мабуть, я не вмію) — у мене давно створена монобаза. Офіційно, фоп, податки і т.п. Робив декілька прикольних скінів на картку, але, на жаль, правила не дозволяють постити зброю, тому замість зброї отримаєте котика з-під Донецька (фото зроблено на дачі якогось прокурора; координати: 48.009199, 37.545156, якщо цікаво).Також є можливість потрапити до закритого Telegram-чату, де ми обговорюємо доцільність смертної кари, право на володіння короткоствольною вогнепальною зброєю, інститут репутації, як дістати кинутих напризволяще українських юнаків та дівчат з окупованих територій, військові, політичні та соціально гострі питання. Інтелектуальні суперечки вітаються. Посилання тут base.monobank.ua/AKQb3GjdneA1mw
