Брати і сестри, дорогі мої.За благословінням Блаженнішого Митрополита Онуфрія я вирушаю на Святу Гору Афон — до уділу Пресвятої Богородиці, де час тече інакше, де ніч стає часом молитви, а молитва набуває особливої сили, бо то місце Її присутності.Я понесу туди наші імена. Усі, що ви довірите.Підіймаючись карколомними стежками до старців, я нестиму світлини наших воїнів, що зникли безвісти. І буду питати — як питають там, де земне й небесне ближчі одне до одного: чи живий?Прошу вас — подайте записки з іменами.За здоров’я — за матерів, що не сплять ночами; за воїнів, які стоять за нас на передовій; за дітей, що виходять за село виглядати своїх татів; за киян, у яких здригаються серця під час кожного вибуху.За упокій — за тих, хто вже відійшов до Господа.За зниклих безвісти — щоб Господь і Пречиста відкрили їхню долю, а тим, хто чекає, дарували надію й силу.Імена пишіть розбірливо, церковні (хрещені), якщо подаєте записки особисто. Подати можна в телеграм-каналі Духівник за посиланням https://t.me/duhivnykАбо в групу у вайбері Записки у ХРАМ СВТ МИХАЇЛА Ми будемо молитися за наш Край. На Афоні моляться вночі — і ця молитва сильна.Якщо в кого є змога пожертвувати на подорож , пожертву на монастирі на ладан і церковне начиння , прошу надсилати на цей рахунок 4441114428024168Пресвята Богородице, спаси нас.свящ. Протоієрей Роман (Лілея )
І тієї ж миті вони підвелися й вирушили назад, крізь ніч, не лякаючись ні темряви, ні відстані, бо з ними йшов Воскреслий.Ось образ нашого життя після Чаші. Перешкоди нікуди не зникають — лишаються і втома, і страх, і війна, і безсоння. Але ми долаємо їх уже не своєю силою. «Живу вже не я, а живе в мені Христос» (Гал. 2, 20). «Той, Хто у вас, більший за того, хто в світі» (1 Ів. 4, 4). Ми перемагаємо не тому, що ми сильні, а тому, що носимо в собі Переможця. Як Ізраїль перейшов крізь море — не тому, що добре плавав, а тому, що Хтось розступив перед ним воду.Насолода, якої світ не даєІ лишається сказати про те, заради чого людина взагалі здатна все це витерпіти, — про насолоду. Тільки не сплутаймо її з тією, яку пропонує світ.Насолода світу влаштована так: вона бере й лишає по собі порожнечу та нову спрагу. Чим більше п'єш, тим дужче хочеться, і немає дна тій бочці. А солодкість духовна влаштована навпаки: вона дає й лишає по собі повноту та мир. Псалмоспівець кличе: «Скуштуйте й побачте, який добрий Господь» (Пс. 33, 9). Преподобний Діадох писав, що душа, яка вкусила Божої солодкості, починає гордувати всякою земною втіхою, бо спізнала вище. Преподобний Симеон Новий Богослов свідчив про світло й солодкість єднання, у якому людина стає причасницею Самого Бога. А преподобний Ісаак Сирин називав це сп'янінням любов'ю Божою — радістю, що не потребує жодної причини поза собою.У чому ж відмінність? Радість світу залежить від обставин і вмирає разом із ними: відберуть її — і нема. А ця радість має джерело всередині, у Тому, Кого ми носимо, — і тому встоює навіть у горі, навіть у війні, навіть біля могили. Сам Господь сказав: «Мир залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам» (Ін. 14, 27). І ще: «Радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ів. 16, 22). Ось чому мученики співали у вогні. Не тому, що не боліло. А тому, що в них уже горіло те, що сильніше за біль.Замість висновкуУсе це — не висока наука для самих лише ченців. Це проста дорога, відкрита кожному, хто стане в храмі.Стань. Нехай очі будуть на вівтарі, а уста тихо творять Ім'я — і темрява відступить. Підійди до Чаші зі страхом Божим і вірою — і прийми Вогонь. А тоді вийди у свій день: на працю, на втому, на боротьбу, — уже не сам, а як той, хто носить у собі Того, Кого й смерть не втримала. І ти спізнаєш — не з книжок, а з власного запаленого серця — ту насолоду, якої світ не може ні дати, ні відняти.Скуштуй і побач.свящ. Роман Лілея
Рука його не тремтіла — тремтіли тіні від лампади, і тому здавалося, що тремтить уся келія, увесь скит, уся гора над зчорнілим морем.Назарій узяв аркуш обережно, як беруть щойно охрещене немовля.— Отче, а він прочитає? — спитав послушник. — Той, кому це. Він великий, у нього тисячі листів, тисячі радників, тисячі голосів довкола. Що йому слово старого ченця з гори, якої він навіть на мапі не знайде?Старець довго мовчав. Потім сказав — і голос його був тихий, як буває тихим те, що звучить уже не для вуха, а просто для правди:— Не знаю, дитино. Може, прочитає сам. Може, прочитають за нього ті, що коло нього, — і добре, як прочитають уголос, бо слово, сказане вголос, важче забути. Може, лист загубиться по дорозі, і його прочитає лише той, хто ніс. Може, не прочитає ніхто — і тоді його прочитає Бог, а Бог читає навіть те, що ніхто не написав.— То навіщо ж тоді писати, якщо може й не дійти?— А навіщо сіяч кидає зерно, не знаючи, де камінь, де терен, а де добра земля? — старець уперше за всю ніч усміхнувся по-справжньому, і зморшки його склались, як складається стара мапа, по якій ходило багато доріг. — Сіяч не відповідає за врожай. Сіяч відповідає лише за те, щоб зерно було живе, а рука — щедра. Решта — не наше. Решта Боже.Він підвівся, спираючись на ціпок із дикої маслини, підійшов до вікна й нарешті глянув просто в те холодне світло, що висіло над морем. Глянув без страху — так дивляться на пса, який гарчить за чужим парканом і знає, що далі паркана йому ходу немає.— Іди, — сказав. — Іди вже. Те, що мало бути сказане, сказане.І перехрестив вікно — повільно, широко, всією рукою, схожою на корінь оливи, що пробила камінь і вижила.Світло за вікном здригнулось. А тоді, ніби його хтось задув, як задувають свічку двома пальцями, — зникло. Просто зникло, не лишивши ні диму, ні зорі, ні сліду на чорному небі. Лишилися самі справжні зорі — давні, теплі, живі, ті, що світять людям од сотворіння світу й жодного разу нікому не збрехали.А над морем починало світати. І перший промінь, іще несміливий, упав на аркуш у руках послушника — на слова, написані вночі чоловіком, який молився за іншого чоловіка, котрого ніколи не бачив.Десь далеко, за океаном, за тисячами верст води, у країні великій і молодій, спав чоловік, поставлений над народом. І, можливо, саме цієї миті йому снилося, що хтось тихо, по-батьківськи, торкнувся його вцілілого вуха — і прошепотів те єдине слово, заради якого його лишили жити.А прокинувшись, він не згадає сну. Але слово лишиться. Бо так уже влаштований світ: сни забуваються, а слова, посіяні Богом, проростають — навіть крізь камінь. Навіть крізь золото. Навіть крізь людину, яка ще й сама не знає, що в ній уже зійшло.* * *свящ. Роман Лілея
Олександра і ЛюбочкаСвічечка, що засвітила цілий підвалУ місті Києві, де навесні цвітуть білі та рожеві каштани, жили дві маленькі дівчинки.Одну звали Олександра, а другу — Любочка. Обом було по п'ять років, і були вони однакового зросту, тож люди часом думали, що то сестрички. Вони мешкали в одному домі: Олександра на третьому поверсі, Любочка на другому. І були вони найкращі подружки на світі.Стояв 2026 рік. І над Києвом тоді була війна.Часом, коли надворі темнішало, над містом починала співати сирена — голосно й протяжно: «У-у-у-у». Тоді всі брали ковдрочки, ліхтарики, котиків у кошиках — і тихенько спускалися вниз, у підвал, і чекали, доки знову стане спокійно.А в підвалі було темно. І трішечки лячно.Та в Любочки був один скарб. Маленька воскова свічечка. Її дала мама, а мамі — добрий батюшка з храму святителя Михаїла. «Це свічечка освячена, доню, — казала мама. — Запалиш її, коли стане дуже темно. І пам'ятай: де світло — там Бог».І ось одного вечора сирена заспівала знову. Дівчатка зі своїми мамами спустилися в підвал і сіли поряд на стареньку лаву. Було темно, хоч в око стрель.Аж раптом у куточку хтось тихенько заплакав.То був зовсім малесенький хлопчик. Звали його Андрійко, і було йому лише три рочки. Він боявся темряви й плакав, а матуся не могла його втішити, бо тримала на руках сонне немовлятко.Олександра й Любочка перезирнулися.— Любочко, — прошепотіла Олександра, — у тебе ж є свічечка.Любочка міцно стиснула свій скарб у долоньці. Свічечка була одна. Якщо її запалити для Андрійка — то як же вони самі в темряві?Але Андрійко плакав так гірко…І тоді дві маленькі дівчинки взялися за руки й разом, навшпиньки, пішли через темний підвал до куточка, де плакав малюк. Хоч і самим було лячно. Бо так уже воно є: доброту найважче зробити саме тоді, коли страшно.Любочка запалила свою свічечку.Маленький золотий вогник затремтів — і темрява трішки відступила. Андрійко глянув на вогник великими очима й перестав плакати.— Не бійся, — лагідно сказала Любочка. — Де світло — там Бог.І сталося диво.Бабуся, що сиділа поряд, дістала свою свічечку й запалила її від Любочкиної. Потім дідусь. Потім матуся Андрійка. Потім ще, і ще, і ще. І незабаром увесь темний підвал засяяв теплими золотими вогниками, наче небо, засипане зірочками.А свічечка все світила, світила, світила.Хтось тихенько заспівав колискову. Малесенький Андрійко поклав голівку Любочці на плече й солодко заснув. І здалося раптом дівчаткам, що в найдальшому куточку, у теплому світлі, стоїть хтось великий і добрий, з м'якими, як хмаринки, крилами, і всміхається до них. І нікому вже не було лячно.Так вони й заснули — усі разом, при світлі однієї маленької свічечки.А вранці сирена заспівала по-іншому — лагідно й довго, як мама, що кличе додому. Це означало, що все скінчилося.Дівчатка піднялися сходами нагору — і ахнули. Над Києвом сходило сонечко. Цвіли каштани. Цвірінькали горобчики. Світ був великий, ясний і живий.Олександра подивилася на майже згорілу свічечку й запитала:— Любочко, а як це твоя одна свічечка засвітила цілий підвал?Любочка трішки подумала й відповіла просто:— Бо я її віддала.І це щира правда, любі діти. Бо світло, яким ділишся, не меншає — воно більшає. Одна маленька свічечка може прогнати велику-превелику темряву. А коли двоє дітей беруться за руки й діляться своїм світлом, поруч завжди стає Бог.А знаєте, що означає ім'я Любочка?Любов.Де світло — там Бог. А де любов — там світло. І світло те сяє в темряві, і ніяка темрява його не загасить.Кінець.свящ. Роман Лілея
Обличчя його не змінилося, але вона вже навчилася читати ці майже непомітні рухи: щось всередині нього стиснулося і відпустило.— Хто такий Денис? — запитала вона.Він сів. Довго мовчав. А потім розповів — рівно, без захисту, дивлячись їй прямо в очі, як дивився з першої хвилини на Басейній.Денис був його другом. Київським, давнім, ще зі школи, з тих років, коли Михайло щоліта прилітав до бабусі. Коли почалася війна, Денис залишився, а Михайло — ні. Він міг витягнути друга — гроші дозволяли витягнути кого завгодно звідки завгодно. Денис відмовився. Пішов добровольцем. І не повернувся.— Я приїхав до Києва не писати репортаж, — сказав Михайло. — Тобто й це теж. Але насправді я приїхав, бо не міг більше дивитися на океан, знаючи, що він залишився, а я — поїхав. Я сів на тротуарі, бо хотів відчути місто так, як відчував його він. Без грошей. Без захисту. Голим.— А лист?— Його брат. — Михайло провів долонею по обличчю. — Сергій. Він вважає, що я винен. Що я мав силою вивезти Дениса. Він не помиляється — я теж так вважаю. Тому я не злюся на нього. Тому я й шукав його весь цей місяць — хотів віддати половину того, що маю, його сім'ї. А він замість грошей надіслав тобі це.Анна дивилася на нього.— І це вся правда? — запитала вона. — Більше нема листів, які прийдуть колись потім?— Нема, — сказав він. — Це остання таємниця. Інших у мене немає.Вона вірила йому. Не тому, що хотіла, — а тому, що бачила: людина, яка вміє так дивитися в очі, говорячи про власну провину, не вміє брехати про неї.Уранці вони полетіли назад.Не в Маямі — назад. До Києва. Бо Сергій жив там, і провину можна спокутувати тільки там, де її носив, а не за океаном, дивлячись на чужу воду.В аеропорту, перед посадкою, Михайло купив у кіоску безглузду річ — паперовий стаканчик кави. Випив. А порожній стаканчик не викинув — поставив на парапет, рівно, з тією майже церемоніальною точністю, з якою колись ставив його на тротуарну плитку. Подивився на нього мить. І всміхнувся.— Що? — запитала Анна.— Нічого. — Він узяв її за руку. — Просто згадав, з чого все почалося.І десь далеко — в Києві, на Басейній, навпроти Гулівера, — вже падав перший справжній сніг, і покривав асфальт, і місце, де колись сидів дивний жебрак із ясними очима, було тепер просто білим і чистим, як аркуш, на якому ще не написано жодного слова. * * * Роман Лілея
Цю невелику новелу написано на Трійцю — у день, коли Церква згадує, як на боязких рибалок у горішній кімнаті зійшов вогонь і зробив із них апостолів. Я давно думаю про те, чому Дух обирає саме це свято, а не Пасху й не Миколая, і єдине, що відкривається мені: бо в цей день горниця більша за стіни одного дому — вона вміщає всіх, хто стоїть нині в храмі. Героїня цієї історії має все, окрім головного дару, без якого людина лишається холодною, хай би якою вправною й успішною вона була. Її серце замерзло не від злоби, а від милосердя до самої себе — так замерзають усі, хто надто довго дивиться на чужу смерть і боїться зламатися. І ось посеред воєнного Києва, у маленькому храмі на території лікарні, на неї сходить те саме полум’я, що й колись на апостолів. Я писав це не як казку про навернення, а як свідчення про спосіб, у який діє Бог: Він заходить тихо, не виламуючи дверей, не порушуючи нашої волі й нашої особистості, і робить нас нарешті собою. Найбільше диво тут не в тому, що крижане серце спалахує, а в тому, що, спалахнувши, воно стає милуючим — і вже не вміє дивитися на людину як на чужу. Любов, яка дається в цей день, є першою з усіх мов: вона давніша за слово й зрозуміліша за будь-яку науку. Нехай же читач, перегорнувши останню сторінку, прикладе руку не до книги, а до власних грудей — і прислухається, чи не тріскотить там крига. Бо Він і досі сходить, і горниця досі відчинена, і вистачить у ній місця кожному.Роман Лілея
Відповідь на коментар Дякую за уважність — і за те, що Ви знаєте чин митарств блаженної Феодори. Усе так: у видінні, записаному в Житії преподобного Василія Нового, третє митарство — осуду й обмови, а шістнадцяте — блудне. Тут сперечатися нема про що.Та дозвольте розрізнити дві речі, бо саме на їх змішуванні й народжується сумнів.Вченням Церкви є те, що душа по смерті проходить випробування: злі духи виставляють їй на лік усе несповідане, а Божа милість і добрі ангели боронять. Оце непорушне. А от число митарств, їхні назви й послідовність — це не догмат, а благочестивий переказ, ікона того суду, а не його креслення. Святитель Феофан Затворник, який палко обстоював саму дійсність митарств, водночас застерігав не розуміти їх грубо, чуттєво — ніби то застави зі шлагбаумами, де всі душі йдуть однією дорогою й в однаковому порядку. Видіння Феодори дане було задля повчання Григорія, у міру його прийняття: річ надлюдська вбрана в людські образи.Тому й героїня новели — не Феодора. Це інша душа, з іншим життям, і веде її Промисел її власною стежкою; а душа передовсім зустрічає те, чим найдужче зв’язана. Новела — не синаксар і не катехизис; вона користується образом митарств, щоб сказати правду про покаяння, про страх Божий і про милосердя, сильніше за всі митниці. Звіряти художній твір із порядковим числом у списку — це шукати букву там, де йдеться про дух.скажу по-батьківськи, з любов’ю: найпевніший спосіб не пройти третього митарства — це проводити час у пошуку, кого б на ньому викрити. Читаймо такі речі не для осуду, а для душі. Тоді й сумнів відступить сам.Роман Л
ОДНЕ «НИНІ»Замість післямовиДорогий читачу, перш ніж закрити цю книгу, спинися ще на мить.Серед усього сказаного є одне речення, заради якого варто було писати все інше. Його промовив блаженний Августин, звертаючись до Бога: «Твоє сьогодні — це вічність».“Твоє сьогодні — цевічність», — каже Августин Богові. Те, що для нас розтягнуте в послідовність, для Бога зібране в одну неподільну повноту.Не пробігай по ньому очима. Прочитай повільно. А тоді — ще раз.Те, що для нас розтягнуте в довгу послідовність — рік за роком, утрата за втратою, — для Бога зібране в одну неподільну повноту. У Нього немає «вчора», яке відійшло, і немає «завтра», яке ще не настало. Усе твоє життя — і та мить, коли ти народився, і та, коли читаєш ці рядки, і та, якої ти боїшся, — усе стоїть перед Ним водночас, в одному вічному «нині».А це означає просту й нечувану річ: ти ніколи не лишаєшся в минулому сам, і ніколи не йдеш у майбутнє сам. Бог уже там. Він уже чекає тебе в кожному завтра і вже стоїть біля кожного твого вчора.Тому, заплющивши книгу, повтори це речення ще раз — повільно, як молитву. І коли наступного разу час почне лякати тебе своєю течією, згадай: ріка тече тільки для того, хто пливе сам. Сотвори Іісусову молитву і стань поруч із Богом — і побачиш, що Його «сьогодні» вже тримає в собі тебе цілого. Перечитай. І ще раз. свящ. Роман Лілея
Вона побачила Каріну живою і сіла прямо на сходи храму, бо ноги не тримали. Вона довго сиділа і тихо повторювала: «Так не буває. Так не буває. Так не буває». А потім зайшла в храм і вперше за тридцять чотири роки свого життя поставила свічку.О дев'ятій п'ятнадцять під'їхала біла «Тойота». Батько за кермом. Поряд — жінка в чорному, у хустці, з чотками в руках. Не мама — мати-монахиня Іоанна. Вона побачила доньку і опустилася на коліна прямо на бруківку перед храмом. Не могла встати. Каріна підійшла, опустилася поруч і поклала голову їй на плече, як у п'ять років. Перші слова, які вона сказала матері за два роки, були:— Прости мене. Я була неводом. Тепер я хочу бути сіттю — тільки в Божі руки.Мати плакала і повторювала одне слово, як удар серця: «Дочка. Дочка. Дочка».Батько стояв осторонь і не міг сказати нічого. Він був інженер-конструктор, він не вірив у дива тридцять років. Тепер його віра була зламана — і вибудувана заново — за десять хвилин, що зайняла дорога з парковки до сходів храму.XЧерез три дні в лікарні зібрали консиліум. Двадцять два професори. Знімки до і після. Зруйнована селезінка — ціла. Розрив печінки — затягнутий, без шраму. Перелом основи черепа — зник, наче його ніколи не було. Один кардіолог, єврей-атеїст із Гарвардським дипломом, сказав на цьому консиліумі тихо, щоб ніхто не подумав, що він збожеволів:— Колеги, я не вірю в Бога. Але я вірю своїм очам. Я не знаю, що це.Стаття в медичному журналі вийшла без імені пацієнтки. Підзаголовок: «Унікальний випадок синдрому Лазаря з повним відновленням органів. Етіологія невідома». Журналістка з пресслужби лікарні написала окремий нарис, але редактор зняв його з номера: «Не наш формат, не наш формат». Нарис лежав у неї в шухляді ще довго.XIА в храмі святителя Михаїла, першого митрополита Київського, при Михайлівській клінічній лікарні, з'явилася нова парафіянка. Кожну неділю — у довгій спідниці, у білій хустці, без макіяжу. Без губ — без тих губ. Без грудей — без тих грудей. Через місяць після виписки вона пішла до пластичного хірурга й сказала: «Виріжте те, що я вшила. Поверніть мене до того тіла, яке мені дав Бог». Хірург довго відмовляв. Казав: «Ви розумієте, що це назад уже не так гарно. Ви розумієте, що шрами залишаться». Вона казала: «Я хочу шрами. Шрами — це чесно». Він зробив. Безкоштовно. Через рік прийшов сповідатися до отця Романа.Каріна не стала ні монахинею, ні проповідницею. Вона вступила на медичний — хотіла бути реаніматологом, як та дівчина, що плакала над її тілом. Вона казала: «Я хочу повертати людей. Хоч когось. Хоч одного. Як мене повернули».Її мати, монахиня Іоанна, повернулася в Кип'яче, до Афонської ікони Богородиці. Перед від'їздом вона передала отцю Роману ту маленьку іконку Кипріана.— Хай буде у вашому храмі, отче. Він її привів. Хай тут і живе.Отець Роман поставив іконку на бічний аналой, поряд із образом святителя Михаїла. Поряд із вогненним мечем — посох колишнього чародія.Дві молитви над Києвом. Дві варти над митарствами.XIIЩе одне. Найменше. Те, що отець Роман нікому не розповідав, Через тиждень після всього, коли вже почали стихати чутки і дзвінки з телеканалів, він прибирав у вівтарі і знайшов під престолом крихітну паперову смужку. Не записку — стрічку, як ті, що крутяться в чеках із касового апарата. На ній було надруковано бліденьким чорнилом, ніби закінчувалася стрічка в принтері:«Каріна Гордієнко. Митарство третє. Списано. Кипріан». Дата — день тієї аварії. Час — сімнадцята тридцять одна.Він довго тримав цю стрічку в руках. Потім поклав її в Євангеліє, між сторінкою про воскресіння Лазаря і сторінкою про блудницю, яку Христос не засудив. Десь там вона лежить і досі. Якщо хочете — приходьте і подивіться. Тільки треба знати, в яку Євангелію.XIIIА наді мною — і над тобою, читачу, — біси все ще ходять. По сімдесят, по тридцять, по три. Залежить від спокус. Залежить від спідниці. Залежить від погляду в дзеркало в ліфті.Молися, мамо.Молися, дочко.Молися, хто живий.Бог рве папір відстаней.* * *Роман Лілея
Чому український романс єднає душу з Богом ?А тепер, возлюблені, від діагнозу — до ліків. Бо Господь не залишає народу свого без потіхи. І в нашій культурі — у самій тканині української пісні — є те, що працює як духовна терапія, тиха й точна.Український романс, лірична пісня, дума, колискова, церковний знаменний і київський розспів — усе це належить до тієї самої музичної цивілізації, що й візантійський октоїх. Це музика, побудована не на ударі, а на диханні. Не на повторенні, а на розгортанні. Не на низькому басі, що б'є в живіт, а на середніх і високих регістрах, що відкривають груди, де знаходиться серце.«Дивлюсь я на небо та й думку гадаю» — послухайте, як побудована мелодія цього романсу. Вона підіймається. Голос іде вгору, і разом із голосом іде душа. Це не випадково — це антропологія в звуці. Така мелодія вчить серце устремлінню. А устремління — це перша сходинка молитви. Святий Іоан Лествичник так і називав свою книгу: про сходження.Український романс — найчастіше монодичний у своїй основі, як і церковний спів. У ньому є туга — але туга не відчайна, а світла; туга людини, що пам'ятає рай. Преподобний Силуан називав це «плачем за Адамом». Це сльоза, яка очищує, а не виснажує. Послухайте «Ой, у вишневому саду», «Місяць на небі», «Чорнії брови, карії очі» — у них усіх звучить та сама нота: людина пам'ятає, що вона створена для більшого, ніж її щоденне життя. Це — релігійне почуття у формі пісні.Українська ліра, бандура, кобзарська традиція — це не просто фольклор. Це форма мирянського богослов'я. Кобзарі співали псалми, духовні вірші, плачі, навіть проповіді у вигляді пісень. Тарас Шевченко, поет і пророк, виспівав цілий народ у молитву. «Молітесь Богові одному, молітесь правді на землі» — це наш національний романс і наша національна літургія.На відміну від західного попу, де слова — лише тло для ритму, в українському романсі слово є головним. Мелодія служить слову. Це той самий принцип, що і в православному богослужінні: спів — задля того, щоб глибше увійшло слово Боже. Тому той, хто слухає й співає українську пісню, привчає душу до структури молитви, навіть не усвідомлюючи цього.І нарешті — головне. Український романс співає переважно про любов. Але про любов як вірність, як жертву, як тугу за тим, кого нема поруч. Це образ любові Христової, переломлений крізь людську долю. Така любов готує душу до того, щоб полюбити Христа — бо вчить її любити не пристрасно, а вірно.
