Духівник | І коли кумир привселюдно глумиться зі святого, він навчає тисячі малих...

І коли кумир привселюдно глумиться зі святого, він навчає тисячі малих, що святого немає, що над усім можна посміятися, усе можна вбрати в костюм і пустити на продаж. Саме про спокушання «малих сих» і сказане те страшне слово про жорно. Гріх одного стає сівбою в багатьох душах. І жнива з тієї сівби неодмінно будуть.А тепер — про нас, про Україну. Ми — народ у горнилі. Ми ховаємо синів. Ми носимо світлини зниклих безвісти до ікон і на Святу Гору, до старців, благаючи бодай слова надії. Ми щодня просимо Неба про милість — на фронті, у підвалах, над свіжими могилами. І ось у цей самий час, у Києві — місті Лаври, политому кров'ю мучеників давніх і новітніх, — Хрест вбирають у сценічний реквізит. Це вже не приватний мистецький вибір. Це рана, завдана тілу, яке й так стікає кров'ю. Не можна однією рукою просити в Неба порятунку, а другою — насміхатися зі знака того ж таки Неба.І тут найгостріше слово владики, яке мушу повторити. Мовчання тих, хто зве себе віруючим, — це не нейтралітет. Хто мовчить, коли топчуть святе, той уже став на чийсь бік. Мовчання — це згода. А згода — це співучасть. Ми любимо заспокоювати себе, що ні до чого не причетні, бо «нічого ж не зробили». Але саме це «нічого не зробили» і є вирок. Суспільство, яке байдуже проходить повз наругу над власною святинею, не зберігає миру — воно поволі втрачає душу.То що ж робити? Не те, чого боягузи бояться від інших. Не кулак, не погроза, не лезо. Наша зброя інша й сильніша за всякий страх: відкрите сповідання, голос, який не ховається, і жива віра, яку видно в ділах. Боронити святе означає — жити так, ніби воно справді святе. Не соромитися перехреститися привселюдно. Спокійно й твердо сказати: це не реквізит — це наша надія. Терновий вінець не костюм; це знак, яким ми спасенні. Його місце — у серці, а не на сцені.Світ змінюється. Ідеології приходять і відходять. Людська слава гасне швидко. Але Христос учора, сьогодні і навіки Той Самий. І якщо ми мовчатимемо, коли паплюжать наше найсвятіше, то одного дня прокинемось і зрозуміємо, що втратили не лише повагу до святинь, а й саму живу віру. Не дай нам, Господи, стати німими свідками власного зречення.свящ. Роман Лілея