Голодний, скривджений, утомлений. Ударив раз — і десять літ відмолював одну мить. Він підвів паличку й показав нею кудись за стіну, за поле, за ріку — туди, на схід.— А там сидить чоловік. Ситий. Не скривджений. Виспаний. І натискає ґудзик. І летить залізо на дім Богородиці — не на один, на сотні. На Покрову, на Успіння, на всі Її доми. Б'ють ракетами. Падають шахеди на храми, де Її лице. І Вона знов закривавлена — не на одній іконі, на тисячі. Помовчав.— І я тобі скажу, що буде. Всохне в нього рука. Неодмінно всохне. Як усохла в того диякона. Бо хто вдарив Матір у лице — той несе свою руку чорну вже тут, тільки ще того не бачить. Земля його розкриється колись, і будуть білі кості, а рука — чорна. Це закон, твердіший за залізо. Горпина мовчала. Тоді спитала — тихо, як питають про найстрашніше:— Отче. А покається? І старий не відповів одразу. Бо це було не те питання, на яке відповідає священник. Це було те питання, на яке відповідає тільки сам чоловік — той, ситий, за рікою. Своїм життям. Або своєю смертю.— Не знаю, дочко, — сказав нарешті. — Рука всохне сама. То легко. То робить Бог. А покаятися — то вже він мусить сам. Бог і Матір руки не зломлять об чужу волю. Той диякон — він плакав сім років. Жодної сльози не пропустив. Бо хотів. А цей… цей ще й досі думає, що вдарив дерево. Він нахилився, підняв із долівки ікону — обережно, як піднімають пораненого, — і притулив до грудей.— От у чім річ, Горпино. Заклана — то не про кару. Кара сама прийде, її просити не треба. Заклана — то про те, що навіть тому, хто розсік Їй лице, лишені двері. Сім років — і прощено зовсім. До білих кісток. Двері не зачинені й перед ним, за рікою. Тільки в ті двері входять навколішки, з ножем, опущеним додолу. А він іде туди з ножем угору. І поки йде так — двері стоять, а він їх не бачить. Розвиднілось. Горпина взяла свій тупий ножик — той самий, сорокалітній, — і пішла до свічника, що вцілів у кутку. Засвітила. Однісіньку свічку в домі без стелі. Полум'я хитнулося, вирівнялось, стало. І в тому світлі лице Богородиці на тріснутій іконі здавалося не мертвим. Здавалося — Вона чекає. Не суду чекає. Сльози. Однієї. А по небу знов ішло далеке гудіння. Десь там, за рікою, рука ще трималася за ґудзик. Ще біла. Ще тепла. Ще — поки що — своя. свящ. Роман ЛілеяАфон