Павло підвівся на коліна, не наважуючись глянути вгору.— Подивися на Мене, синку.Він підняв очі.Вона стояла перед ним. Усміхалася. І в тій усмішці було все прощення світу.— Я рада, що ти тут, — сказала Вона. — Я бачила кожну твою сльозу покаяння. Чула кожну твою молитву. Знаю твоє серце.Павло хотів щось сказати, але не міг. Сльози текли по обличчю.— Але тобі ще рано тут залишатися, — продовжила Богородиця. — Ти не завершив свого шляху. Твоє місце — не в цьому скиту поза часом. Твоє місце — там, звідки ти прийшов.— Я не можу повернутися, — нарешті прошепотів Павло. — Я… я зруйнував стільки життів. Як я можу…— Саме тому ти повинен повернутися. — Її голос став суворішим, але все одно залишався ніжним. — У Києві є ті, кому потрібна твоя молитва. Твоє покаяння має принести плід не тут, у самотності, а там, серед людей. Молися за жителів міста. Молися за владу. Молися за тих, кого ти скривдив — твоя молитва зціляє їхні душі.Вона простягнула руку й торкнулася його чола. Дотик був прохолодний, як джерельна вода.— І передай митрополиту Онуфрію: Я чую його благання за Україну, за народ. Він несе важкий хрест, але нехай не втрачає надії. Нехай і надалі несе свій подвиг молитви й посту. Скоро, скоро прийде мир і кінець війни. Я молю про це Свого Сина.Вона подивилася вгору.І стеля храму розтанула.Над ними відкрилося небо — не те небо, що бачать очі, а інше, наповнене незліченними зорями, що співали. І високо, на престолі зі світла, сидів Христос. Його обличчя сяяло, як сонце, але в Його очах Павло побачив і біль, і любов — любов до кожної людської душі, навіть до найгрішнішої.Спаситель простяг руку й благословив усіх.І в ту мить Павло відчув, як щось у його серці розірвалося — якийсь останній вузол провини, страху, розпачу. І з того розриву вилилося світло. Прощення. Не його власне — Боже.Павло прокинувся.Лежав на підлозі храму. Тіло заклякло, спина боліла. Навколо — темрява, павутиння, порожнеча. Ікони знову були чорними. Вітер шумів у порожніх вікнах.Але щось змінилося.У його серці більше не було тієї нестерпної важкості. Замість неї — тиха, світла певність.Він повільно підвівся, відтрусив пил із одягу.І раптом знову почув — ніби здалеку, ніби з іншого виміру:“Передай владиці Онуфрію. Передай. Повертайся в Київ.”Павло перехрестився перед темним іконостасом і вийшов з храму.Зірки сяяли над Афоном. Десь унизу шуміло море. А він ішов стежкою вниз, до пристані, додому.Він знав, що робитиме далі. Знайде митрополита, передасть слова. А потім — житиме. Молитиметься. Служитиме тим, кого може. Допомагатиме тим, кого колись скривдив, якщо вони дозволять.Не в уникненні від світу спокута. А в поверненні до нього — з новим серцем.І коли Павло востаннє обернувся, йому здалося, що в темному вікні покинутого храму миготить слабке світло.Ніби там, поза часом, досі йде служба. Досі горять свічки. Досі Вона приходить до Своїх дітей.І чекає на кожного з нас.Амінь !Розповідь почута з вуст Укр паломника !Роман Лілея !
Бо тіло має зігнутися, щоб душа випросталася.Він поставив ікону біля вогнища.— Храми. Нехай ідуть до храмів. Не як до музеїв. Не щоб постояти, поставити свічку і піти. А щоб БУТИ там. Щоб плакати там. Щоб Бога там зустріти.Він витяг з кишені просфору, поламав навпіл, простягнув мені.— Причастя. Це не магія. Це не оберіг. Це — з’єднання. Бог входить у тебе. А ти — у Нього. Хто причащається гідно — той непереможний. Бо Христос у ньому.Я їв просфору. Вона була солодкою, як мед, і гіркою, як полин, водночас.Старець сів, подивився на мене довго, пронизливо.— Українці — мученики, — сказав він, і голос задрижав. — Воїни — герої. Діти — янголи, що падають на землю раніше строку. Матері — Богородиці, що народжують синів для Неба.Він узяв мене за руки. Його долоні були сухі, теплі, міцні.— Але знай: скоро. Скоро кінець війні. Бо Богородиця покриває Київ. Вона стоїть над містом, розгорнувши омофор. І жодна ракета не впаде туди, куди Вона не дозволить. Жодна куля не вб’є того, кого Вона береже.Він відпустив мої руки, знову подивився у вогонь.— Але є ще дещо, — сказав тихо. — Передай їм…Він помовчав довго. Так довго, що я злякався — чи не забув він, що хотів сказати.А тоді промовив — і кожне слово падало, наче камінь у тиху воду:— Передай їм: Бог не карає вас війною. Це ви самі вибрали. Коли забули Його. Коли храми стали порожні, а серця — повні гордині. Коли брат пішов на брата, а правда стала товаром. Але Він дає вам шанс. Останній. Очиститися. Через біль. Через кров. Через сльози. Щоб народитися наново.Він підвівся, підійшов до мене, поклав долоні на голову.— І знай: хто пройде цей вогонь і не зненавидить — той стане святим. Хто втратить усе і не втратить любові — той знайде Бога. Хто помре, не зрадивши — той воскресне.Він благословив мене.— А Київ… Київ устоїть. Бо він — серце. А серце б’ється, доки є віра.Я заплакав. Ридав, як дитина. Старець обійняв мене, притулив до грудей.— Іди, сину. Іди і передай. Не бійся. Слово, що я дав тобі, — воно горітиме в тобі, доки не віддаси його.Він відпустив мене, сів знову біля вогнища.Я стояв, не міг відійти.— А ти? — прошепотів я. — Як твоє ім’я?Він усміхнувся.— Імена не важливі, Романе. Важливі серця.Він узяв із шиї довгі чотки — триста бусинок, чорні, гладкі, зношені молитвою.— На. Візьми. Коли молитимешся — пам’ятай: кожна бусинка — це душа, за яку я молився. Тепер ти молитимешся за них.Я взяв чотки. Вони були теплі. Живі.— Іди, — тихо сказав він. — І не обертайся.Я пішов. Крізь сніг, крізь вітер, вниз. Молитва дзвеніла в серці. Чотки — в руках.Раптом — темрява.Я впав. Не на стежку. На щось м’яке.Прокинувся.Лежу під церквою Панагії. На траві. Сонце сходить. Небо — рожеве, ніжне.Ні вогнища. Ні старця.Тиша.Я підвівся, озирнувся. Порожньо. Лише вітер шелестить у траві.Сон?Серце защеміло. Звичайний сон. Марево. Втома.Я опустив руку — і застиг.У долоні — чотки.Довгі. Чорні. Триста бусинок.Теплі.Я стояв і дивився на них. Серце калатало. Руки тряслися.Це був не сон.Це було справжнє.Я впав на коліна, притиснув чотки до губ і заплакав.А вітер приніс здалеку — тихо, ледь чутно — слова:«Іди. Передай. Не бійся.»Я підвівся.Розгорнув чотки.І почав молитву.За Київ. За Україну. За всіх, хто гине. За всіх, хто плаче. За всіх, хто ще вірить.Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй нас грішних…Триста разів.По одній бусинці.За кожну душу.АміньПрот Роман
Хлопець завмер, серце його забилося, як дзвони в соборі. Він встав, обійняв священника так міцно, ніби обіймав усе втрачене щастя світу. Сльози котилися по щоках — сльози очищення, сльози вдячності. «Дякую, отче,» — прошепотів він, і в тих словах бриніла вічність.Священник повів його до Храму святого Михайла Киівського що на пагорбі Клову на тереторіі Михайлівскоі клінічної лікарні де золоті хрести сяяли, ніби зірки, що впали з неба, аби освітити шлях загубленим душам. Вони увійшли до вівтаря, де ладан витав, як чарівний туман, а ікони дивилися з розумінням і любов’ю. Там, серед священного шепоту молитов і мерехтіння свічок, воїн знайшов нове покликання — став паламарем, служителем храму Святого Михаїла.І досі, коли дзвони лунають над Києвом, ніби пісня ангелів, він стоїть там, з усмішкою на вустах, зустрічаючи інших мандрівників долі. Його історія — як казка, щемлива й слізна, де війна переплітається з дивом, а біль перетворюється на світло. Бо в кожному з нас живе молитва: «Господи, помилуй» — і вона завжди почута, в найтемніші часи, в найсвітліші миті.!Роман Лілея
ЧИ СЛІД ВЛАШТОВУВАТИ КОНЦЕРТИ ПІД ЧАС ВІЙНИ і НАРОДНОГО СТРАЖДАННЯ !У Лондоні під час Бліцу (1940–1941, Друга світова війна)Піаністка Майра Гесс організувала серію щоденних камерних концертів у Національній галереї (National Gallery Concerts). Під час бомбардувань Лондона (люди ховалися в метро) зал галереї заповнювався — грали Баха, Бетховена, Шуберта, Моцарта, духовну музику. Концерти були безкоштовними або за символічну плату, тривали годину вдень (щоб люди могли встигнути до затемнення). За 6 років — понад 1800 концертів. Люди приходили послухати класику, поезію, духовні твори — це рятувало психіку від жаху бомб.У Парижі під час окупації (1940–1944)У окупованому Парижі таємно грали заборонену музику (наприклад, твори єврейських композиторів), співали романси, читали вірші в підвалах і церквах. Камерні концерти в салонах — часто духовні твори, Бах, Шопен — як акт опору. Навіть у таборах для військовополонених (наприклад, Олів’є Мессіан написав і виконав «Квартет на кінець часу» для в’язнів у Stalag VIII-A — духовний твір про апокаліпсис і надію).У США під час Другої світової та громадянської війниАфроамериканські spirituals (духовні пісні) співали в концерти-хорах — наприклад, Fisk Jubilee Singers у 1870-х (після Громадянської війни) їздили Європою та Америкою, виконуючи духовні пісні рабів як символ свободи й надії. Під час Другої світової — концерти в церквах і залах з патріотичними та духовними творами (наприклад, William Grant Still писав музику на теми війни та пам’яті).Також Benjamin Britten’s War Requiem (1962, але натхненний WWI та WWII) поєднує латинську месу з віршами Wilfred Owen — виконується як меморіал, часто у важкі часи.Загальні тенденціїУ війнах люди завжди шукали духовне: церквах грали органну музику, співали гімни, романси, читали поезію (наприклад, Wilfred Owen, Rupert Brooke у WWI). Це не просто мистецтво — це спосіб сказати: «Ми ще живі, ми ще люди».Ці приклади показують, що навіть коли все руйнується, музика, поезія та співи стають зброєю душі. Бо поетичний спів і ноти — то щит від руїн і вогню.Де війна — то рана, а пісня — бальзам.Навіть в коонцтаборах, де кінець життя людей близько,Мессіан грає квартет для неба,і поезія Owen’а, як молитва, лунає,БО В СТРАЖДАННІ — МИСТЕЦТВО ТРИМАЄ НАС РАЗОМ .Так і ми Кияни в часи негоди й болю,співаємо, читаємо, граємо тихо,щоб душа не згасла в темряві ночі,бо музика — вічне, а війна — лиш мить.Прот Роман
Таємна зброя !Ця ніч над містом напнута, як тятива.У темряві, десь там, високо,суне холодне залізо.Дрони-вбивці, ракети без душі,їх запрограмували на смерть, на руїну,щоб стерти посмішки та загасити світло у вікнах Києва.Але є місце, де час тече інакше.Під золотими куполами Храму Святого Михайла Київського у густій тиші, що пахне воском і вічністю,стоїть сивий Отець ОЛЕКСАНДР , священник цього святого храму Він не тримає автомата, на ньому немає броні.Він лише підняв старечі руки догори,туди, де невидимий Бог,і шепоче слова, старіші за цей асфальт.І ось цей шепіт стає стіною.Молитва згущує повітря, робить його твердішим за сталь.У небі відбувається щось незбагненне для радарів:смертоносний метал наштовхується на невидиму перепону.Ракети втрачають ціль, дрони плутаються у просторі.Сбиті з пантелику святою волею,вони розвертаються.Вони летять назад — туди, звідки прийшло це зло,повертаючи біду своїм творцям....Настає ранок. Київ прокидається цілим.Дзвенять трамваї, люди купують каву,хтось скаже: "Слава Богу, сьогодні було тихо".І ніхто не знає правди.Ніхто не бачив, як усю ніч тремтіли підняті руки,тримаючи небо над мільйонами сплячих.Цей подвиг не потрапить у новини,йому не поставлять лайки, не дадуть орденів.Це таємниця.Велика, тиха таємниця між отцем і Тим, хто все бачить.Світ врятований знову.І світ навіть не здогадується, кому він винен життя.Прот Роман
Охрестити дитину в церкві — це не лише виконання церковного обряду, але й акт віри та відповідальності батьків, які бажають, щоб їхня дитина зростала в православній вірі та традиціях. Хрестини в православній церкві залишаються важливим етапом у житті кожної православної родини, символізуючи початок духовного шляху маленького християнина.Православна Церква хрестить немовлят за вірою їхніх хрещених батьків. Проте вірою не обмежується їхня місія: хрещені батьки зобов’язані навчити охрещену дитину, коли вона підросте, засадам Христової віри, допомагати їй та молитися за неї все життя. Це їхній священний обов’язок – піклуватися за своїх хрещених дітей. Тому й не дивно, що батьки, які збираються похрестити своїх дітей, мають готуватися до цієї події з великою увагою і ретельно обирати для своєї дитини хрещених, які стануть духовними наставниками й візьмуть відповідальність за дитину перед Богом. Часто при виборі хрещених батьків зустрічаємо дивні перестороги та хибні уявлення, пов’язані з маловірством. Наприклад, вважають, що вагітна жінка не може бути хрещеною матір’ю. Складно пояснити, звідки пішло таке неправильне судження, але хочемо наголосити, що Церква не забороняє вагітним жінкам бути хрещеними мамами. Церква завжди ставилася і ставиться з повагою до жінки, тим більше вагітної, тому не бачить жодних перешкод для того, щоб вона була хресною. Єдина пересторога, яку варто взяти до уваги, це самопочуття жінки, особливо, на останніх місяцях вагітності. Адже їй може бути важко тримати малюка на руках під час Таїнства. Прот Роман
Відповідь на коментар !Оце і є ті бісівскі помисли осуду, які Ви приймаєте, пані, і розмовляєте з ними. Ще й біси, як полумʼя, роздмухують Вашу фантазію про бренди, авто — і Вам, наївній, здається, що це Ваші справедливі міркування. А це не що інше, як діалог з розумним демоном, який підлаштовується під ваш внутрішній голос. Усе грунтується на заздрощах і власному матеріальному дискомфорті, який Вас гнітить в глибинах серця, тобто підсвідомості. Я міг би Вас познайомити з сотнями сільських і міських священників, які ходять пішки в латаних підрясгиках або їздять на 20-річних дешевих авто. Власне, ніколи не бачив ні одного в дорогому світському одязі (на брендах не знаюся). Сам я за 30 років священства тільки в похилому віці прийняв у подарунок надійне 5-річне авто, щоб безпечно їздити у монастирі за сотню кілометрів виконувати місію духівника, а, памʼятаю, у перші 10 років служіння і підрясника не скидав, і «мівіну» та супи з брикетиків варив собі. Так що, улюблена во Христі пані, не ставайте жертвою медійної магії, не приймайте блюзнірські штампи про наше збіднене священство з пенсією 2 400 грн (про себе).З любовью прот Роман
«Чудодійний образ Скоропослушниця » зберігається на Святій Афонській горі в монастирі Дохіар, де вперше проявилася її благодатна сила. В середині XVII століття ікона знаходилася в ніші на зовнішній стіні, перед одним із входів до трапезної монастиря. Чернець на ім'я Ніл часто проходив повз ікону з офіційними цілями. Проходячи повз увечері, він зазвичай ніс запалений смолоскип з клубами диму.І одного разу, проходячи повз ікону, о. Ніл почув голос, що доносився від неї і закликав його не палити образ. Інакше він вирішив, що це жарт когось із братії, незабаром забув про цей випадок і продовжував ходити перед іконою з палаючим світлом. Через деякий час, коли Ніл пройшов увечері з вогнем повз образ «Скоропусниці» і знову його палив, з ікони знову пролунав докірливий голос і так далі. Тут Ніл втратив зір.У гіркому каятті молився Ніл перед іконою Божої Матері, благаючи про прощення. І знову почув чудесний голос, що сповіщав про прощення і повернення зору і наказує сповістити всієї братії: "З цього часу іменуватиметься ця ікона Моя Скоропослушницею, тому що швидку всім, хто припливає до неї, буду виявляти милість і виконання прохань". Пресвята Богородиця виконала і тепер виконує Свою обіцянку – виявляє швидку допомогу та втіху всім, хто з вірою до Неї припливає.На Украіні завжди мали велику любов і шанування списки з чудотворної Афонської ікони "Скоропослушниця". Багато хто з них прославився чудесами. Особливо відзначалися випадки лікування від падучої хвороби та біснування.У 1938 році Афонська обитель Дохіар принесла в дар Духовній Місії в Єрусалимі список із чудотворної ікони Божої Матері "Скоропослушниця".
Євангеліє від Матвія 28.2928. Коли ж Він прибув на той бік, у край гадаринський, зустріли Його два біснуваті, що вийшли з гробниць, але такі люті, що ніхто не міг перейти тією дорогою.Вродливіше я Гра́да вік не знав,Я так плекав і цінував твоє батькі́вство!Мій Києве!Коли ж ти Гадари́ном став?!І свою святість проміняв на свинство?Як відбулось це? Хто той чародій,Що дзьобом загасив прові́сні очі?І вирвав язика́, і чорних змій по вулицях пустив,І серед ночі Багаття запалив І напоїв твоїх дітей гірки́м чаклу́нським тру́нком.Мій Києве! Я ж так тебе любив!Твій ранок зустрічав я поцілунком!І ти звучав, мов дивний клавесин,Ти грав мелодії мені свого́ дитинства.Я милувавсь Дніпром з твоїх вершинІ трепетав від твого благоліпства.Я твої білі храми обіймав,Мов ноги тата, малюком на ганку.Та навіть в страшнім сні не уявляв,Що ти, мій Батьку, одного світанкуУп’єшся пійлом західних свобод,Що продає стара Європа-відьма.І цяцькою заліпить тобі рот,І плюне тобі в очі, і крізь бі́льмаТи не побачиш Самого́ Христа!І з Лаври гнатимеш.І три́зуб Йому в серце Ти застромиш,І оскверниш вуста,І у прокляте Ко́зине озерцеЗапхаєш сивий свій козацький чуб.І збожеволієш, і станеш реготати,І схочеш, щоб блазню́к тебе обскуб.І образи́ почнеш вино́сить з хати.І станеш Гадари́ном на віки!І діти твої приймуть о́браз свинський,І занесуть зибу́чії піски́Край навіжений, хижий, Гадари́нський!Та ні! Мара́ це все! Авжеж мара́!Навіялось лихе з просоння.Травою вітер, мов волоссям, гра,І поле обліпило гайворо́ння!Р Л.
Радійте, мамо, Ваш син — живий!Мене страшенно дивує, що номенклатурні представники не розуміють, чому українці ходять до церкви. Більшість із них вважають, що людей приваблює архітектурно-мистецько-співоче розмаїття, сакрально-культурна спадщина церковного життя, яка органічно вписується в ідентичність нашого Богом обраного українського народу.Друзі, це правило, певно, стосується так званих «захожан», які заходять у церкву раз на рік на кілька хвилин десь по дорозі — або щоб скоротати час перед запланованим заходом, або за компанію на вінчання чи похорон. Але це не стосується вірян, яких кличе Бог, промовляючи до їхніх сердець: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, — і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, — і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!» (Матвія 11:28—30, переклад І. Огієнка).Мій 40-річний досвід служіння говорить, що людей приводить до храму Сам Господь — не до споруди, а до священника як провідника Божої благодаті, як до того, хто під час богослужіння представляє Іісуса Христа.Наше серце розумніше за нас, точніше за нашу периферійну свідомість, якою ми сприймаємо довколишній світ. Серце має свій розум — там, на його терені знаходиться командний пункт особистості. Туди приходить інформація з майбутнього, а точніше з вічності, бо майбутнього все ж не існує. Там хоче спочити Дух Божий, і Він кличе нас до того пастиря, який дасть нам розраду і відповіді таємничі життєві питання.Той, кого покликав Господь, піде не тільки у храм, який є памʼятником архітектури, але і в звичайний деревʼяний чи обладнаний у одній із палат лікарні, піде в печеру, в сарай — тільки б там був той пастир, поряд із яким є відчуття, що біля нього невидимо стоїть Христос.Люди шукають того, хто зцілить їхню душу, актуалізує євангельські чудеса і вмовить Іісуса Христа допомогти їм у хворобі, скорботі чи нещасті. Щоденно до мене приходять жінки, у яких сини або чоловіки пропали безвісти. І я знову і знову їду на Афон до старців-затворників і прошу їхніх молитов, щоб, покладаючись на їхнє прозріння, втішити матерів бодай в SMS радісною звісткою: «Радійте, Ваш син — живий! І знаєте, таких випадків уже десятки!Тільки тиждень тому приходив Миколай Задиряка — воїн, нагороджений орденом мужності. Я вже розповідав, як він бачив у тепловізорі, як виходять душі воїнів під час загибелі, як вони схиляються над власними тілами і плачуть. Миколай сказав: «Мене врятувала Ваша і монастирська молитва, я її дуже відчував».Приходив воїн Андрій, кулеметник, який воює уже 3 роки. Він пропадав безвісти і повертався неушкодженим, коли поруч гинули цілі батальйони. Приходив наш прихожанин Володимир, мінер. І усі вони відчували молитву священника і вірян, які їх знали.Інші воїни повернулися по молитвах віруючих матерів, які сповідаються у своїх духівників, тісно спілкуються з ними. Священники моляться за їхніх дітей і цим обрігають їх від куль і снарядів — так би мовити, руками відводять від них хмари.Отож, люди шукають істинного пастиря, а не храмову споруду з дорогими іконами і професійним співом. Шукають того, хто не ілюзорно, не штучно втішить серце,відкриє волю Божу, загоїть рани. І повірте, неважливо, якою мовою відповідає їм лікар — китайською чи французькою, якого кольору його шкіра — важливо, щоб він перебував у тісному звʼязку з Іісусом Христом і сам мав Його якості.Так, повертаючись із Афону після багатьох недоспаних ночей, довгих богослужінь і розмов із прозорливими старцями Святої Гори, я зустрічаюсь із матерями, під очима яких темно від сліз, і вдихнувши повітря, знов і знов промовляю: «Радійте, мамо, Ваш син — живий!»Свята Гора Афон Прот. Роман
