Canal Духівник - @duhivnyk - №2622
Павло підвівся на коліна, не наважуючись глянути вгору.— Подивися на Мене, синку.Він підняв очі.Вона стояла перед ним. Усміхалася. І в тій усмішці було все прощення світу.— Я рада, що ти тут, — сказала Вона. — Я бачила кожну твою сльозу покаяння. Чула кожну твою молитву. Знаю твоє серце.Павло хотів щось сказати, але не міг. Сльози текли по обличчю.— Але тобі ще рано тут залишатися, — продовжила Богородиця. — Ти не завершив свого шляху. Твоє місце — не в цьому скиту поза часом. Твоє місце — там, звідки ти прийшов.— Я не можу повернутися, — нарешті прошепотів Павло. — Я… я зруйнував стільки життів. Як я можу…— Саме тому ти повинен повернутися. — Її голос став суворішим, але все одно залишався ніжним. — У Києві є ті, кому потрібна твоя молитва. Твоє покаяння має принести плід не тут, у самотності, а там, серед людей. Молися за жителів міста. Молися за владу. Молися за тих, кого ти скривдив — твоя молитва зціляє їхні душі.Вона простягнула руку й торкнулася його чола. Дотик був прохолодний, як джерельна вода.— І передай митрополиту Онуфрію: Я чую його благання за Україну, за народ. Він несе важкий хрест, але нехай не втрачає надії. Нехай і надалі несе свій подвиг молитви й посту. Скоро, скоро прийде мир і кінець війни. Я молю про це Свого Сина.Вона подивилася вгору.І стеля храму розтанула.Над ними відкрилося небо — не те небо, що бачать очі, а інше, наповнене незліченними зорями, що співали. І високо, на престолі зі світла, сидів Христос. Його обличчя сяяло, як сонце, але в Його очах Павло побачив і біль, і любов — любов до кожної людської душі, навіть до найгрішнішої.Спаситель простяг руку й благословив усіх.І в ту мить Павло відчув, як щось у його серці розірвалося — якийсь останній вузол провини, страху, розпачу. І з того розриву вилилося світло. Прощення. Не його власне — Боже.Павло прокинувся.Лежав на підлозі храму. Тіло заклякло, спина боліла. Навколо — темрява, павутиння, порожнеча. Ікони знову були чорними. Вітер шумів у порожніх вікнах.Але щось змінилося.У його серці більше не було тієї нестерпної важкості. Замість неї — тиха, світла певність.Він повільно підвівся, відтрусив пил із одягу.І раптом знову почув — ніби здалеку, ніби з іншого виміру:“Передай владиці Онуфрію. Передай. Повертайся в Київ.”Павло перехрестився перед темним іконостасом і вийшов з храму.Зірки сяяли над Афоном. Десь унизу шуміло море. А він ішов стежкою вниз, до пристані, додому.Він знав, що робитиме далі. Знайде митрополита, передасть слова. А потім — житиме. Молитиметься. Служитиме тим, кого може. Допомагатиме тим, кого колись скривдив, якщо вони дозволять.Не в уникненні від світу спокута. А в поверненні до нього — з новим серцем.І коли Павло востаннє обернувся, йому здалося, що в темному вікні покинутого храму миготить слабке світло.Ніби там, поза часом, досі йде служба. Досі горять свічки. Досі Вона приходить до Своїх дітей.І чекає на кожного з нас.Амінь !Розповідь почута з вуст Укр паломника !Роман Лілея !
673
26-02-13 06:46