Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

💡...уявіть собі гурт людей, які ціле життя прожили у темряві. Тут приходите ви і пробуєте пояснити їм, що таке світло. Ймовірно, ви скажете: якщо вони вийдуть на світло, то одне й те саме світло падатиме на них усіх, усі вони його відбиватимуть і завдяки цьому стануть, як ми це називаємо, видимими. Хіба не може їм тоді спасти на думку таке: позаяк на всіх падатиме одне й те саме світло, і всі однаково на нього реагуватимуть (тобто відбиватимуть), то й на вигляд будуть усі однакові? А нам же з вами відомо, що насправді світло виявить, або ж покаже, які вони всі різні. Або таке: припустимо, вам трапилася людина, яка ніколи в очі не бачила соли. Ви даєте їй дрібку на пробу, і вона вперше спізнає той особливий, гострий смак. Тоді ви кажете, що у ваших краях сіль використовують мало не в усіх стравах, і у відповідь, либонь, чуєте: "В такому разі, гадаю, всі ці страви смакують однаковісінько, бо ж та речовина, яку ви щойно дали мені скуштувати, має такий гострий смак, що він точно перебиває всі інші". А ми ж знаємо, що насправді сіль дає ефект цілковито протилежний. Смаку яйця, рубця чи капусти вона аж ніяк не вбиває, навпаки - виявляє. Без соли ці страви по-справжньому не смакуватимуть. (Як я й попереджав, це - приклад не надто вдалий, бо ж можна й справді перебити будь-який смак, просто поклавши у страву забагато соли; натомість додавши до тієї чи іншої людської особистости скільки завгодно Христа, її смаку все одно перебити неможливо. Що ж, роблю, що можу).Щось подібне відбувається й між Христом і нами. Що більше ми прибираємо з Його дороги того, що наразі називаємо "собою", і, відповідно, даємо Йому змогу нас опановувати, то більше й стаємо, властиво, самими собою.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

...я припус­кав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з’явиться якась ваго­ма причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що люд­ський розум керується виключно логікою. Та це не так. Напри­клад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости. Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинив­шись на операційному столі з тою огидною маскою на облич­чі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відби­рає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Від­бирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з од­ного боку, й емоціями та уявою – з іншого.Просто християнство#ualewis #lewisdaily

Мені нестерпно слухати людей, що стверджують: "Смерті немає" чи "Смерть не має значення". Смерть є. Все, що є, має значення. Всі події мають наслідки, і все, що стається, і всі наслідки - неминучі і незворотні. Так можна і сказати, що народження немає сенсу. Я дивлюся вгору, на нічне небо. У всіх неозорих просторах та епохах, якщо б тільки мені дозволили їх обшукати, я ніде не побачу її лиця, не почую її голосу, не відчую її доторку - що може бути незаперечніше? Вона померла. Вона мертва. Так важко запам'ятати?Не маю жодної її хорошої фотографії. Я не можу навіть в уяві розгледіти її обличчя. Але варто мені лише вночі закрити очі, і випадкові риси обличчя якогось незнайомця оживають в моїй уяві з усіма деталями. Зрозуміло, що це дуже легко пояснити. Ми бачили обличчя близьких такими різними, у всякому ракурсі, за будь-якого освітлення, бачили стільки гримас - миті бадьорості й сну, сміху, плачу, вдумливості, їжі та розмови, - що всі ці враження збиваються в пам'яті одночасно і взаємознищуються, зливаючись у одну велетенську пляму. Але голос її, як і раніше, живий. Я пам'ятаю голос - голос, від якого зараз розревуся, як немовля. Випробовуване Горе#AGriefObserved#lewisdaily

Деяким поганим людям притаманна така особливість: вони не спро­можні відмовитися від чогось самі, їм треба, щоб від цього відмовилися й усі решта. Це – не по-­християнськи. Кожен окремий християнин може дійти висновку, що з тих чи інших особливих причин йому слід відмовитися від певних речей, наприклад, не одружуватися, не їсти м’яса, не пити пива або не ходити в кіно. Та коли він почне стверджувати, що ці речі погані самі по собі, або поглядати звисока на тих, хто від них не відмовляється, це означатиме, що він ступив не на той шлях. Те, що в наш час значення слова “поміркованість” багато де звузили до проблеми споживання спиртних напоїв, завдало немало шкоди. Адже через це люди просто забувають, що не­ поміркованість може стосуватися дуже багатьох інших речей. Чоловік, який убачає сенс свого життя в грі у гольф чи у мотоциклі, або жінка, яка не думає ні про що інше, крім убран­ня, гри у бридж чи собаки, – такі ж “непомірковані”, як і той, хто щодня тільки й чекає вечора, щоб напитися. Звісно, збоку в око це впадає не так сильно: через бриджеманію чи гольфо­манію валятися посеред дороги ви не будете. От лише Бога зо­внішніми проявами навколо пальця не обведеш.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

Бог, який створив цих вартих похвали людей, справді має рацію, вважаючи, що їх скромний добробут та щастя дітей не достатні, щоб зробити їх благословенними: все це так чи інакше з них опаде, і якщо вони не навчаться пізнавати Його, то пропадуть. Ось чому Він завдає їм турбот, заздалегідь попереджуючи про цей недолік їхнього життя, який вони одного дня усвідомлять. Між ними і усвідомленням їх власної потреби стоїть життя для самих себе і для своїх сімей, тому Він робить життя менш солодким для них. Я називаю це Божою покорою, бо недостойно махати прапорцями Богові, коли наш корабель йде на дно; недостойно приходити до Нього, як до останнього притулку, пропонувати Йому “наше власне”, коли з нього вже нема жодної користі. Якщо би Бог був гордий, Він навряд чи примирився б з нами на таких умовах. Але Він не гордий, Він обнижується, щоб здобути; Він приймає нас, хоч ми показали, що надаємо перевагу будь-чому, лиш не Йому; а приходимо до Нього тільки тому, що на даний момент не маємо “нічого кращого”. Цю саму покору видно у всіх Божих закликах до наших страхів, які турбують достойних читачів Святого Письма. Навряд чи це великий комплімент Богові, що ми вибираємо Його, як альтернативу до Пекла: але Він приймає навіть це. Ілюзію самодостатності — сотворіння заради самого сотворіння — треба похитнути; і за допомогою турбот чи страху перед турботами на землі, за допомогою голого страху перед вічним полум’ям Бог руйнує її, “неуважний до Своєї слави зменшення”. Ті, що хотіли б, щоби Бог Святого Письма був більш етичний, не знають, чого вони просять. Якби Бог був кантіанцем, котрий не прийняв би нас, аж поки ми б не прийшли до Нього з найчистіших і найкращих мотивів, хто тоді був би спасенний? І ця ілюзія самодостатності найсильніша, можливо, саме у деяких чесних, добрих і поміркованих людей, а тому на таких людей мусить впасти нещастя.Проблема страждання#theproblemofpain#lewisdaily

Часто люди вважають, що християнська моральність – це щось подібне на таку собі угоду; мовляв, Бог каже: “Якщо ви дотримуватиме­тесь усіх цих правил, то отримаєте від мене винагороду, а якщо ні, то начувайтеся”. Як на мене, це далеко не найкраще розу­міння християнської моралі. Сам я радше сказав би так: виби­раючи, ми щоразу змінюємо ту найглибшу, стрижневу части­ну свого єства, яка відповідає за здійснення вибору, робимо її трішечки інакшою, ніж вона була до того. Якщо ж узяти наше життя загалом, з усіма незліченними нагодами для вибору, то від народження й до самої смерти ми повільно перетворюємо згадану стрижневу частину себе в істоту небесну або в істоту пекельну; в істоту, яка перебуває або в гармонії з Богом, з ін­шими створіннями і зі собою, або ж у стані ненависти і війни – війни і з Богом, і з подібними на себе створіннями, і зі со­бою. Належати до тих перших істот означає, фактично, бути на небі, тобто тішитися радістю й миром, здобувати знання і силу. Перебувати ж серед істот другого штибу – значить на­ражатися на божевілля і страх, глупоту і гнів, безсилля і вічну самотність. Щомиті кожен із нас просувається або в одному, або в іншому напрямку. Тут криється пояснення однієї характерної для христи­янських авторів риси, яка раніше незмінно мене бентежила: в один момент вони можуть здаватися дуже суворими, а вже за мить – зовсім вільними і розкутими. Про звичайнісінькі грі­ховні думки згадують як про щось надзвичайно серйозне; на­томість про найжахливіші вбивства і зради говорять так, що складається враження: варто тільки покаятися – й усі ці зло­ чини будуть прощені. З часом, одначе, я збагнув, що вони ма­ють рацію. Адже думають насамперед про знак, що його зали­шає вчинок на крихітній, проте найголовнішій частині нашого єства; у цьому житті вона невидима, та саме нею кожен із нас буде каратися – або втішатися – довіку. Хтось може перебу­вати у такому становищі, що своїм гнівом спричинить крово­пролиття і загибель тисяч людей; становище іншого натомість таке, що нехай від гніву хоч лусне – все одно викличе лише сміх. Проте той не надто й помітний знак, що залишиться в них у душі, буде в обидвох майже однаковий. Кожен завдав собі шкоди, унаслідок якої опиратися спокусі знову розгніватися буде тепер щораз важче, а гнів ставатиме дедалі сильнішим, і так триватиме доти, доки не прийде розкаяння. Та якщо ко­жен із них по-­справжньому, серйозно навернеться до Бога, то те викривлення у його єстві може виправитися; якщо ж ні, то обидва приречені врешті-­решт на вічну погибель. Якщо диви­тися ззовні, то масштаб учинку має тут не найбільше значення.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

...я намагаюся відбити у вас будь-яку спокусу казати про Христа ту насправді велику дурницю, яку нерідко все ж можна почути: "Я готовий визнати Ісуса великим моральним учителем, але не сприймаю Його претензій на те, що Він - Бог". Якраз цього казати просто не можна. Якби якийсь звичайнісінький собі чоловік заходився говорити те, що говорив Ісус, то був би не великим моральним учителем, а божевільним - на взірець тих, хто уявляє себе, наприклад, вареним яйцем, - або ж самим дияволом. Тут маємо зробити вибір. Отже, то був - і є - або Син Божий, або божевільний чи й хтось значно гірший. Можна, ніби останньому дурневі, звеліти Йому закрити рот, наплювати на Нього чи вбити Його, як втілення нечистого; а можна впасти Йому до ніг і визнати, що Він - Господь і Бог. Так чи інак, верзти поблажливим тоном різні безглузді нісенітниці про те, що Ісус був, мовляв, великим учителем людства, не варто. Він не залишив нам такої можливости. Не мав на думці нічого подібного. Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

Уявіть собі трьох чоловіків, які ви­ рушають на війну. Один із них, як і будь-­хто, відчуває звичай­ний природний страх перед небезпекою, за допомогою мо­рального зусилля долає його і стає сміливцем. Припустімо та­кож, що двох інших унаслідок певних відхилень у підсвідомості мучить надмірний, ірраціональний страх, який не подолати жодними моральними зусиллями. А тепер уявімо, що приїж­джає психоаналітик і зцілює двох останніх, тобто вони, фа­ктично, опиняються у становищі першого чоловіка. Ось тут, властиво, й закінчується проблема психоаналітичного харак­теру і починається натомість проблема моральна. Адже тепер, позбувшись своїх страхів, ці двоє чоловіків можуть обрати зо­ всім різні лінії поведінки. Перший, можливо, скаже: “Слава Богу, я нарешті спекався всіх тих страхів-­перестрахів і тепер вільний робити те, до чого завжди прагнув: виконувати свій обов’язок перед батьківщиною”. Проте другий може розсуди­ ти інакше: “Ну, що ж, я дуже радий, що тепер відносно спо­кійно почуваюся під кулями, та це, звісно, аж ніяк не вплине на мій твердий намір поперед батька в пекло не лізти, нехай туди лізуть інші, якщо їм припекло. Найліпше тут те, що я вже не маю такого страху, а тому можу подбати про себе краще, та ще й робити це так, щоб нікому не впадало в око”. Різниця між цими двома поглядами – суто моральна, і тут не зарадить нія­кий психоаналіз. Хоч якою мірою ми покращимо сировину та­кої людини, завжди залишиться ще щось: справжній, вільний людський вибір стосовного наявного матеріялу, й остаточний результат цього вибору залежить врешті-­решт від того, на яке місце ставить людина свої інтереси – на перше чи на останнє. Власне лише такий-­от вільний вибір і становить предмет моральности. Поганий психологічний матеріял – не гріх, а хвороба. Тут потрібне не покаяння, а лікування. І це, до речі, спосте­реження дуже важливе. Люди судять одне про одного з огляду на зовнішні прояви. Бог натомість судить про них з огляду на моральний вибір, який вони роблять. Коли невротик, якого мучить патологічний страх перед котами, з певної слушної при­ чини змушує себе взяти до рук кошеня, то в Божих очах він, цілком можливо, виявив більшу відвагу, ніж здоровий чоловік, нагороджений найвищими відзнаками за подвиги на полі бою. Коли чоловік, зіпсований з юних літ і звиклий думати, що жор­стокість – це річ абсолютно нормальна, вдається до якогось зовсім не значного доброго вчинку або утримується від жор­стоких дій, при цьому наражаючись, імовірно, на глузування з боку своїх приятелів, то в Божих очах, можливо, робить біль­ше, ніж зробили б ми з вами, поклавши за друга своє життя.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

...виникає страшне запитання. Як можуть ті, кого, без жодного сумніву, пожирає гординя, стверджувати, що вірять у Бога, і вважати себе людьми дуже побожними? Боюсь, це означає лише, що вони поклоняються не справжньому Богу, а уявному. Теоретично ці люди визнають, що порівняно з цим примарним Богом вони - ніщо, проте насправді постійно уявляють собі, нібито Він їх схвалює, приймає і вважає значно кращими за інших, пересічних людей; фактично, своє ламаного гроша не варте, уявне смирення перед Ним вони вимінюють на повновагу гординю у стосунку до інших. Гадаю, саме таких людей мав на думці Христос, коли сказав: будуть такі, що про Нього проповідуватимуть і виганятимуть Його іменем бісів, а коли настане кінець світу, почують, що Він і не знав їх ніколи. У цій смертельній пастці будь-якої миті може опинитися будь-хто з нас. На щастя, маємо можливість перевірити себе. Щоразу, коли у нас виникає враження, ніби завдяки своєму релігійному життю ми стаємо добрими, ба навіть кращими за інших, можемо, як на мене, бути цілком певні, що це - не від Бога, а від диявола. Справжнім же доказом перебування у Божій присутності є те, що ми або геть-чисто про себе забуваємо, або бачимо себе зовсім не значними і не надто чистими. Найліпше - повністю про себе забути.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

Християни, отже, вірять, що певна зла сила сама себе зробила князем нього світу і так триває й досі. А це, ясна річ, породжує цілу низку запитань. До такого стану дійшло згідно з Божою волею чи ні? Якщо так, то якийсь дивний з Нього Бог, скажете ви; якщо ж ні, то як узагалі може щось відбуватися всупереч волі істоти, яка має абсолютну владу?Однак чи не кожному, хто був коли-небудь наділений владою, відомо: бувають випадки, коли щось може, з одного боку, відповідати вашій волі, а з іншого - йти врозріз із нею. Наприклад, у матері є всі підстави сказати дітям: "Я не збираюся щовечора змушувати вас прибирати у вашій кімнаті. Вам слід навчитися підтримувати там порядок самостійно". Та якось увечері заходить вона до дитячої і бачить, що на підлозі впереміш валяються плюшевий ведмедик, чорнильниця і підручник французької. Це суперечить її волі. Вона воліла би, щоб у дітей було прибрано. Проте, з іншого боку, питання про те, прибирати чи ні, вона сама, з власної волі залишила на їхній розсуд. Таку ж картину спостерігаємо в будь-якому полку, профспілці чи школі. Варто лиш оголосити, що ту чи ту річ можна робити, а можна й не робити, - і добра половина людей уже точно її не робитиме. Ви, звісно, цього не хотіли, та можливим це стало таки з вашої волі.Щось подібне, ймовірно, трапилося і з усесвітом. Бог створив істот, наділених вільною волею. Значить, ці істоти могли піти як правильним шляхом, так і неправильним. Дехто вважає, що можна вигадати істоту, яка має вільну волю, але чинити неправильно неспроможна; я такої істоти уявити не можу. Якщо хтось вільний обирати добро, то він так само вільний обирати і зло. Властиво, саме вільна воля й уможливила зло як таке. То чому ж тоді Бог узагалі дав згаданим істотам вільну волю? Та тому, що хоч вільна воля й уможливлює зло, без неї не можливі ні любов, ні добро, ні радість, гідні так називатися. Світ автоматів - істот, що функціонують, як машини, - навряд чи варто було би створювати. Щастя, яке Бог замислив для своїх вищих істот, - це щастя вільно, з власної доброї волі вступати у злуку з Ним і одне з одним у самозабутті любови й захвату, порівняно з яким найпалкіше кохання між чоловіком і жінкою на землі - це просто молоко навпіл з водою. Та для нього ті істоти мають бути вільні.Звісно, Бог знав, що трапиться, якщо вони скористаються своєю волею неправильно, проте, очевидно, вважав, що ней задум вартий такого ризику. Нам, можливо, не надто хочеться тут із Ним погоджуватися. Проте не погоджуватися з Богом доволі складно, бо ж саме Він є тим джерелом, з якого ви черпаєте всю свою здатність розмірковувати й аргументувати. Ви не можете мати рації, а Він - помилятися; десь так само не може піднятися вище за джерело потік, який із того джерела виходить. Сперечаючись із Ним, ви сперечаєтеся, по суті, зі силою, яка й дає нам змогу сперечатися; це приблизно те саме, що рубати гілку, на якій сидиш. Якщо Бог уважає, що стан війни у всесвіті не є надто високою ціною за вільну волю - себто за створення живого світу, де істоти, які його населяють, здатні на по-справжньому добрі і лихі вчинки, де може відбуватися щось дійсно важливе, а не світу іграшкового, де все приходило б у рух тільки тоді, коли Він смикав би за шнурочки, - значить, доведеться нам погодитися, що ця ціна й справді не надто висока.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity