Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

Негоже навіть з близьким другом говорити про одне, а гадати про щось геть інше. Навіть він – людина – невдовзі все допетрає. Кілька літ тому ти приїхав мене провідати, коли мене спіткало тяжке лихо . Я намагався з тобою говорити, так начебто нічого не трапилося. Але за 5 хвилин ти мене розкусив. Тоді я й зізнався. Ти мені сказав щось таке, що змусило мене червоніти від своїх спроб приховати. Можливо, відкрити своє бажання Богові можна лише як гріх, за який належить каятися. Та чи не найліпший спосіб дізнатися, так це чи ні, - розкрити його перед Богом. Утім, ти мав на увазі не гріховні бажання, а радше бажання безневинні, гріховні (якщо взагалі гріховні) тільки через те, що сильніші, аніж їм годиться. Я ні на грам не сумніваюся, що позаяк ми про них думаємо, то маємо про них і молитися, каячись чи просячи, чи потроху се і те: каячись за непомірність і все ж благаючи про бажане. Якщо насильно їх виключимо, то чи не погублять вони решту молитов? Якщо ми розкриємо усі карти, Бог допоможе нам прибрати зайве. Напір думок, які силкуєшся викинути з голови, безнадійно відволікає. Як хтось бува сказав: «Найдокучливіший той шум, який намагаєшся не слухати». Благоговійний стан духа – це дар Божий, за який маємо молитися, а не парадний костюм, який маємо вдягати для молитви. Хто не звертається до Бога в малих випробуваннях, той не знатиме, як це робити, коли нагрянуть великі. Хто не навчився просити Його про дитячі речі, тим паче не буде готовий просити його про поважні. Нам не слід бути надто гоноровими. Гадаю, іноді від маленьких молитов нас утримує відчуття не Божої, а власної поважності. Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm

Нездатність до гніву - це добре, але часом вона є тривожним симптомом. Я зрозумів це, коли напочатку війни їхав разом з юними вояками. З їхніх розмов виглядало, що вони зовсім не вірили в газетні повідомлення про звірства німців. Вони були впевнені, що це вигадки пропаганди, щоб мотивувати військо. Але вони не обурювалися, бо їм здавалося цілком нормальним, що якісь люди приписують ворогам жахливі злочини, просто щоб більше натравити на них своїх підлеглих. Їх це навіть не хвилювало і в цьому вони не бачили нічого поганого. І я подумав, що навіть найрозлюченіший псалмоспівець ближче до спасіння ніж вони. Якби вони жахнулися диявольському підступу, в якій підозрювали наш уряд, а потім би їх пожаліли та пробачили, то вони були б святими. Але їх не жахнуло, вони не побачили підлості, вони вважали, що так і треба, - і це ознака страшної нечутливості. Зрозуміло, що в них не було і малого розуміння добра та зла.Отже, нездатність до гніву, особливо до гніву, який називають обуренням, може виявитися тривожним симптомом, а обурення - хорошим. Навіть якщо воно перетворюється в гіркоту жалості до себе, це може бути непоганим симптомом. Це гріх, але він виявляє хоча би, що людина не впала до рівня, де вже спокуса неможлива. Євреї проклинали жорстокіше за язичників, бо вони серйозніше сприймали зло. Подивіться, їхнє обурення не лише за себе, але й тому, що ображати негідно перед Богом. Завжди, хоча би фоном, є це почуття, а іноді воно й передує: "А праведний тішитись буде, бо помсту побачить... і скаже людина: Поправді є плід справедливому, справді є Бог, суддя на землі!" (57:11‑12). Це несхоже на гнів без обурення - на звірську злобу людини, якій ворог зробив би теж саме, що і він би зробив ворогу, якби вистачило сил. Несхоже, краще та вище - але грозить гіршим гріхом. Бо ж саме обурення дає нам можливість освятити найгіршу з наших пристрастей. Саме воно дозволяє нам додати "так говорить Господь" до наших думок та почуттів (напевне це і означає "надаремно говорити Господнє Ім'я"). Але і тут справедливий закон "чим вище, тим небезпечніше". Юдеї грішили проти Бога гірше язичників, бо були до Нього ближче.Міркування над Псалмами#ReflectionsOnThePsalms#lewisdaily

Мені нестерпно слухати людей, що стверджують: "Смерті немає" чи "Смерть не має значення". Смерть є. Все, що є, має значення. Всі події мають наслідки, і все, що стається, і всі наслідки - неминучі і незворотні. Так можна і сказати, що народження немає сенсу. Я дивлюся вгору, на нічне небо. У всіх неозорих просторах та епохах, якщо б тільки мені дозволили їх обшукати, я ніде не побачу її лиця, не почую її голосу, не відчую її доторку - що може бути незаперечніше? Вона померла. Вона мертва. Так важко запам'ятати?Не маю жодної її хорошої фотографії. Я не можу навіть в уяві розгледіти її обличчя. Але варто мені лише вночі закрити очі, і випадкові риси обличчя якогось незнайомця оживають в моїй уяві з усіма деталями. Зрозуміло, що це дуже легко пояснити. Ми бачили обличчя близьких такими різними, у всякому ракурсі, за будь-якого освітлення, бачили стільки гримас - миті бадьорості й сну, сміху, плачу, вдумливості, їжі та розмови, - що всі ці враження збиваються в пам'яті одночасно і взаємознищуються, зливаючись у одну велетенську пляму. Але голос її, як і раніше, живий. Я пам'ятаю голос - голос, від якого зараз розревуся, як немовля. Випробовуване Горе#AGriefObserved#lewisdaily

Порівняно з розвитком людини на нашій планеті, поширення християнства серед людей відбувається просто-таки блискавично, бо ж дві тисячі років в історії всесвіту - це майже ніщо. Не забувайте, що всі ми - ще "ранні християни". Усі теперішні огидні й марнотратні поділи між нами, варто сподіватися, - лише дитяча хвороба; у нас усе ще ріжуться зуби. Світ навколо, безперечно, дотримується протилежної думки. Ми помираємо від старости, вважає він. Утім до такого висновку він приходить уже далеко не вперше. Раз по раз йому здавалося, що християнство при смерті: то через гоніння ззовні і занепад ізсередини, то внаслідок поширення магометанства, то через розквіт природничих наук, то через великі антихристиянські революційні рухи. І щоразу його чекало розчарування. Уперше це сталося відразу після страти Христа: розп'ятий Чоловік повернувся до життя - воскрес. У певному сенсі - і я цілком усвідомлюю, якою жахливою несправедливістю це має виглядати в очах наших супротивників, - те воскресіння раз по раз відбувається ще й досі. Люди знай убивають і убивають справу, яку Він розпочав; і щоразу, коли вони вже притоптують землю на її могилі, до них раптом долинає чутка, що вона ще жива й уже об'явилася деінде. Не дивно, що вони нас так ненавидять.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

Мої аргументи проти існування Бога в основному зво­дилися до того, що світ видавався мені занадто вже жорстоким і несправедливим. Але звідки у мене взялася сама ідея про якусь “справедливість” і “несправедливість”? Ніхто не буде називати лінію кривою, якщо не має бодай якогось уявлення про те, що таке пряма лінія. З чим я порівнював наш усесвіт, коли називав його несправедливим? Якщо геть усе у світі, від А до Я, так би мовити, – погане і позбавлене сенсу, то чому я, який сам є, зрештою, частиною цього світу, реагую на це аж так гостро? Коли людина падає у воду, їй стає мокро, бо вона до водяних істот не належить; але ж рибі у воді не мо­кро. Я міг, звичайно, відмовитися від узагальнення властивої мені ідеї справедливости, визнавши її лише своїм особистим уявленням та й годі. Проте якби я так і зробив, то мої аргумен­ти проти існування Бога теж розвалилися б, адже вони трима­лися на твердженні про те, що світ несправедливий насправ­ді, а не лише тому, що, бачте, не відповідає моїм сподіванням. Так сама спроба довести, що Бога немає – що, інакше кажучи, вся дійсність позбавлена сенсу, – спонукала мене визнати, що принаймні певна частина дійсности, а саме моє уявлення про справедливість, сенс таки має. Як наслідок, атеїзм виявляєть­ся ідеєю надто спрощеною. Якби всесвіт не мав сенсу, ми ні­коли не з’ясували б, що він не має сенсу; так само, якби в усе ­ світі не існувало світла, а отже, й істот з очима, ми ніколи не дізналися б, що там темно. Адже тоді не мало б сенсу саме слово “темно”.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

...я припус­кав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з’явиться якась ваго­ма причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що люд­ський розум керується виключно логікою. Та це не так. Напри­клад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости. Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинив­шись на операційному столі з тою огидною маскою на облич­чі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відби­рає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Від­бирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з од­ного боку, й емоціями та уявою – з іншого.Просто християнство#ualewis #lewisdaily