Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

...не можна дозволити, щоб лиха людина була повністю задоволена своїм власним злом, що треба змусити її побачити його так, як його бачать інші — як зло. Я сказав, що страждання піднімає знамено істини у збунтованій фортеці. Ми тоді говорили, що біль може привести до каяття. А якщо не приводить, якщо крім підняття знамена, інші перемоги не наступають? Будьмо чесні самі з собою. Уявіть собі людину, яка досягнула багатства чи влади через безперервну низку зрад та жорстокості, використовуючи з чисто егоїстичною метою благородні пориви своїх жертв, насміхаючись тим часом над їх наївністю; яка, досягнувши таким чином успіху, використовує його для задоволення жадоби та ненависті і зрештою позбувається останньої нитки чесності, зраджуючи своїх власних співучасників і в останню хвилину глумлячись з них, розчарованих і збитих з пантелику. Припустімо далі, що він чинить все це без жодних (як нам до вподоби уявляти собі) мук сумління і навіть без поганого передчуття, маючи апетит школяра і сон здорового немовляти — веселий, рум’янощокий чоловік, до кінця непохитно впевнений, що лише він знайшов відповідь на загадку життя; що Бог і люди — дурні, з яких він якнайкраще скористався; що його спосіб життя виключно успішний і бездоганний. Тут ми повинні бути обережними. Найменше потурання пристрасті до помсти — це смертний гріх. Християнське милосердя закликає нас зробити всі можливі зусилля для навернення такої людини: змагати до його навернення навіть коштом нашого власного життя і навіть наших власних душ, надаючи цьому перевагу над покаранням, ми повинні змагати до цього постійно. Але тут про це не може й бути мови. Припустімо, що він не хоче навернутися, якої ж долі у вічному світі, на вашу думку, він заслуговує? Чи можете ви справді бажати, щоб така людина, залишаючись тим, чим вона є (а вона повинна мати змогу залишитися такою, якщо вона має свободу волі), утвердилася навіки у своєму теперішньому щасті — щоб вона продовжувала, на віки-вічні, бути абсолютно переконаною, що всіх обдурила? І якщо ви не можете вважати це слушним, невже лише ваша недоброзичливість — лише злоба — перешкоджає вам у цьому? Чи ви відчуваєте, що у вашій душі саме відбувається конфлікт між Справедливістю та Милосердям, який інколи здавався вам таким немодним богословським питанням, і ви відчуваєте, що це прийшло до вас зверху, а не знизу? Ви схвильовані не бажанням завдати страждань цьому лихому сотворінню, а справді етичною вимогою, щоб правда, скоріше чи пізніше, перемогла, а її знамено було підняте у цій жахливо збунтованій душі, навіть якщо після цього не наступить повніша і більша перемога. В певному розумінні краще для самого сотворіння, навіть якщо воно ніколи не стане добрим, коли воно знатиме, що зазнало невдачі, що все це помилка. Навіть милосердя навряд чи може бажати такій людині вічного, задоволеного тривання у такій жахливій ілюзії. Тома Аквінський сказав про страждання, як Арістотель про сором, що це не річ, яка добра сама по собі, а річ, яка може бути доброю при певних обставинах. Тобто, якщо присутнє зло, то страждання, яке є видом усвідомлення, при визнанні зла відносно добре. Адже альтернативою цьому є те, що душа так і не усвідомить зла чи не усвідомить того, що зло не відповідає її природі, і “обидві ці можливості, — говорить філософ, — очевидно погані”. І, гадаю, хоч ми й тремтимо, але погоджуємося з цим.Вимога, щоб Бог простив такій людині, яка залишається тим, чим була, основується на плутанні понять “толерувати” і “пробачати”. Толерувати зло — означає просто ігнорувати його, ставитись до нього, ніби це добро. А пробачення, щоб воно було повним, повинно не тільки даватися, але й прийматися: а людина, яка не визнає вини, не може прийняти пробачення.Проблема страждання#lewisdaily#theProblemOfPain#миВУкраїні 🇺🇦

На підставі моїх слів у читачів могло скластися враження, начебто ми робимо все самі. Насправді, звісно ж, усе - справа рук Божих. Ми ж, у найкращому разі, просто не чинимо опору тому, що Він хоче у нас здійснити. У певному сенсі можна навіть сказати, що це не ми вдаємо, а Бог. Бог у трьох Особах бачить перед собою егоцентричну, захланну, буркотливу, непокірну людську, так би мовити, тварину. І все ж таки каже: "Удаймо, що це не просто тварина, а наш Син. Вона ж подібна на Христа: це людина, а Він теж став людиною. Тож удаймо, ніби вона подібна на Нього також і в Дусі. Поставмося до неї так, наче вона інакша, ніж насправді. Удаймо, щоб перетворити уявне на дійсне". Бог дивиться на вас так, неначе ви маленький Христос; Христос же стоїть поруч, щоб обернути вас на Себе самого. Либонь, уся ця ідея про Божу гру в удавання на перший погляд здається доволі дивною. А проте чи аж така вже вона дивна? Хіба не так вищі істоти виховують нижчих? Коли мати навчає дитину говорити, то просто до неї говорить - так, ніби дитина розуміє, задовго до того, як та справді почне розуміти. До своїх собак ми ставимося так, ніби вони - мало не рівня людині, і зрештою ті собаки й справді стають "майже як люди".Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

- Логіка! - промовив Професор, ніби і сам до себе. - І чому вони в тих школах не вчать дітей логіці? Є тільки три варіанти. Або ваша сестра бреше, або вона божевільна, або каже правду. Ви знаєте, що вона не брехлива, і те, що вона нормальна, також очевидно. Тож наразі й надалі, якщо не з'являться якісь нові факти, мусимо вважати, що вона каже правду. Сьюзан дуже пильно подивилася на Професора, і вираз його обличчя цілком переконав її, що той не глузує.- Але сер, як це може бути правдою? - спитав Пітер.- Що змушує тебе в цьому сумніватися? - відповів запитанням на запитання Професор. - Власне, одна-єдина річ, - пояснив Пітер, - якшо це правда, то чому кожен, хто зазирає до шафи, не натрапляє на цю країну? Тобто, чому ми нічого не побачили, коли туди зазирнули; навіть Люсі цього не заперечувала. - До чого тут це? - сказав Професор. - Ну, якщо речі є реальними, то вони існують весь час, сер. - Гадаєш, існують? - запитав Професор, і Пітер не знайшовся, що відповісти. - Але ж вона не мала часу! - вигукнула Сьюзан. - Люсі не мала часу десь побувати, навіть якщо таке місце існує насправді. Вона вибігла услід за нами тієї ж миті, як ми вийшли з кімнати. Це зайняло менше хвилини, а вона уявила, що її не було багато годин. - Це саме те, що робить її історію дуже схожою на правду, - сказав Професор. - Якщо в цьому домі дійсно є двері в інший світ (а це, мушу вас попередити, дуже дивний дім, і навіть я знаю про нього небагато), якщо, повторюю, вона потрапила до іншого світу, то немає нічого дивного, що там існує свій окремий час, і скільки б ви там не залишалися, це не відбере ані хвилинки з вашого часу тут. З іншого боку, я не думаю, що багато дівчаток її віку змогли б самостійно придумати щось таке. Якби Люсі це вигадала, вона сховалася б на певний час, перш ніж оповідати вам свою історію. - Але сер, невже ви дійсно вважаєте, - спитав Пітер, - що тут можуть бути інші світи... де завгодно, просто за рогом.. ось так-от запросто? - Нічого не видається мені більш можливим, - сказав Професор, зняв окуляри і заходився їх протирати, примовляючи собі під носа: "Чого їх тільки вчать у тих школах?"Лев, Біла Відьма та шафа.#lewisdaily#tltwatw

...головне, про що ми дізнаємося, коли пробуємо практикувати християнські чесноти, - це те, що нас чекає невдача. Якщо хтось уявляв собі, що Бог установив для нас такий собі іспит, а ми можемо заробити собі добрі оцінки, то нехай краще цю ідею собі з голови викине. Уявлення про щось подібне на оборудку - ми виконуємо свою частину угоди, тож Бог перед нами у боргу і, суто з міркувань справедливости, має виконати і свої зобов'язання, - теж краще відкинути.Думаю, кожному, хто має бодай крихту віри у Бога, але ще не став християнином, приходила до голови думка про такий іспит чи угоду. Перший наслідок справжнього навернення полягає у тому, що від таких-от уявлень не залишається каменя на камені. Зіткнувшись із ним, дехто приходить до висновку, що християнство - не облуда, і відступає. Такі люди, схоже, вважають Бога дуже наївним. Утім Йому, безперечно, добре про це відомо. Властиво, покласти край таким уявленням - це і є одне із завдань, яким від самого початку мало служити християнство. Бог просто чекав тієї хвилини, коли ви усвідомите: про те, щоб заробити на такому іспиті прохідний бал або зробити Його своїм боржником, не може бути й мови.Просто християнство #merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

Міфопея в прозі​​Після вечері Льюїс, Толкін та їх друг Дайсон вийшли прогулятися. Ніч була вітряна, вони пішли по Еддісон-вок, обговорюючи призначення міфів. Льюїс тоді вже вірив у Бога і ніяк не міг зрозуміти ролі Христа в християнстві, не міг збагнути значення Розп'яття і Воскресіння. Він заявив, що повинен зрозуміти, для чого ці події, і зрозуміти, як пізніше писав у листі до друга, «як життя i смерть Когось Іншого (хто б то не був) дві тисячі років тому може допомогти нам тут і зараз - окрім хіба того, що стати нам прикладом».Вже була пізня пора; Толкін і Дайсон пояснили Люїсові, що це його питання зовсім ні до чого. Коли він відкрив для себе ідею жертвопринесення в поганських релігіях, він був зачарований і зворушений; справді-бо, образ померлого й воскреслого божества завжди розбурхував його уяву, відколи він прочитав легенду про скандинавського бога Бальдра. Але від Євангелія (казали йому друзі) він вимагає чогось більшого, чіткого позаміфологічного розуміння. Хіба Льюїс не може перенести своє відносно безумовне захоплення жертвопринесенням із міфу на реальну історію?- Але ж, - заперечував Льюїс, міфи це брехня, хай навіть із благою метою.- Ні, - відповів Толкін, - не брехня.А тоді, показавши на високі дерева в Магдален гроув, що шуміли віттям на вітрі, Толкін перемінив аргументацію.«Ти називаєш дерево деревом, - почав він, але більше не задумуєшся про саме це слово. Але ж дерево не було "деревом", допоки хтось його так не назвав. Ти називаєш зірку зіркою і кажеш, що це лиш куля, що рухається математично точним курсом. Але це лише ти так її бачиш. Тож, називаючи речі й описуючи їх, ти тільки вигадуєш власні визначення для них. І так само як мова це вигадане про речі та уявлення, так і міф - це вигадане про істину....Ми походимо від Бога, тож і в плетиві наших міфів, хоч воно і з помилками, неодмінно віддзеркалюється і скалка того істинного світла, вічної істини, що вона і є Бог. Справді, лише через міфотворення, лише стаючи "співтворцем" і вигадуючи історії, Людина i може наблизитися до того ідеального стану, в якому перебувала до гріхопадіння. Наші міфи можуть водити манівцями, зате кермують таки до істинної гавані, навіть якщо й хистким курсом, натомість матеріалістичний "прогрес" лише до бездонної прірви, до Залізної Корони сил зла».Ваш Толкініст

Біблія, схоже, вирішує питання про те, що важливіше – віра чи вчинки, поєднуючи ці два поняття в одному дивовиж­ному реченні. У першій його половині читаємо: “…працюй­те над спасінням вашим в острасі та трепеті” – з чого начеб­то зрозуміло, що все залежить тільки від нас і від наших учин­ків; але у другій половині бачимо таке: “…бо то Бог викликає у вас і хотіння, і діяння за своїм уподобанням” – і з цього вже можна виснувати, що Бог робить усе, а ми – нічого. Боюсь, що власне з чимось таким ми у християнстві і стикаємося. Я збен­тежений, але не здивований. Бачите, ми оце намагаємося зро­зуміти, відокремити і розкласти по окремих поличках, що саме робить Бог і що саме робить людина, коли вони діють спільно. І, звісно ж, насамперед у нас перед очима постає двійко лю­дей, які працюють разом, і тоді легко можна сказати: “Він зро­бив те й те, а я – те й те”. Проте у тім­ то й річ, що тут таке по­рівняння абсолютно недоречне. З Богом усе зовсім інакше. Він діє як у нас усередині, так і ззовні; навіть якби ми могли збаг­нути, хто що тут робить, то я все одно дуже сумніваюся, щоб це можна було виразити властивими людській мові засобами. Намагаючись усе­-таки якось це зробити, різні Церкви гово­рять по­-різному. Але ви самі переконаєтеся, що навіть ті з них, які особливо наголошують на неабиякому значенні добрих учинків, скажуть, що вам потрібна віра, а ті, які акцентують увагу на вагомості віри, порадять завжди пам’ятати про доб­рі вчинки. У будь-­якому разі, я навряд чи зумію сказати на цю тему щось іще суттєвіше.Просто християнство#ualewis

Я цілком погоджуюся, що стосунки між Богом та людиною є більш осібними та інтимнішими, ніж будь-які інші міжлюдські стосунки. Та водночас ми з Богом перебуваємо на більшій відстані. Ми проходимо до - не сказати б, "Цілком Іншого", бо, напевно, це не має сенсу, але до Невимовно чи Нестерпно Іншого. Нам слід усвідомлювати один парадокс - і сподіваюсь, нам це вдається, - що ми водночас дуже близькі до Бога, але й безкінечно далекі. У тебе ж усе надто розслаблено та задушевно. Твоїм чуттєвим аналогіям бракує чогось на зразок цього: «Я впав до ніг Його, як мертвий». (Од. 1:17)Мені здається, що оточення тієї низької Церкви (в англіканстві виділяють "високу Церкву", яка тяжіє до католицьких обрядів, і "низьку Церкву", яка акцентує протестантські складники), в якій я виріс, і справді відчувало себе надто безпечно на Сіоні (Ам. 6:1). Мені розповідали, як мій дідусь казав, що «з нетерпінням чекає на цікаву розмову зі святим Павлом, коли потрапить до раю». Такі собі два церковники за невимушеною бесідою в клубі. Здається, йому й на думку не спадало, що зустріч зі святим Павлом може бути приголомшливою навіть для євангельського пастора з пристойної сім'ї. Коли Данте в раю побачив величних апостолів, він, вражений, порівняв їх із горами. Причин не молитися до святих є багато, та вони принаймні можуть нагадати нам, які ми малі порівняно з ними. А наскільки ж ми тоді малі перед їхнім Господом?Трохи офіційних, готових молитов є ліками для мого, назвімо так, «зухвальства». Вони підтримують одну частину цього парадоксу. Але тільки одну. Гіршим за відсутність благоговіння перед Богом може бути хіба благоговіння, в якому немає місця близькості з Ним.Листи до Малькольма#letterstoMalcolm #lewisdaily

Малькольме, розширюй свої обрії! Світ складається з різних людей, і Церква теж. Церкви це навіть більше стосується. Якщо благодать удосконалює природу, то вона повинна і нашу природу розширити до повноти різноманіття, задуманого Богом у момент творення, і тому небо буде різноманітнішим за пекло. Те, що ми всі «одне стадо» (Лк. 12:32), не означає, що ми всі на одне лице. Садові троянди так само відрізняються від садових нарцисів, як і дикорослі троянди від дикорослих нарцисів. Я одного разу відвідав православну Літургію, і мені найбільше сподобалось те, що у них, здається, немає якихось визначених правил поведінки. Одні стоять, другі клячать, треті сидять, інші ходять, а один навіть повзав по підлозі, як гусениця. І найкраще те, що ніхто й не помічав, що там роблять інші. Я волію, щоб і ми, англіканці, мали собі їх за приклад. Декого хвилює, хрестяться люди на сусідній лавці чи ні. Вони навіть і не мали б на це поглядати, не те, що судити. "Ти хто такий, що чужого слугу судиш?" (Рим. 14:4)Листи до Малькольма#letterstoMalcolm #lewisdaily

Я продовжую йти стежкою життя у моєму задоволено-грішному, безбожному стані, думаючи про веселу зустріч з друзями, призначену на завтра; або зайнятий неважкою роботою, яка сьогодні лестить моєму самолюбству; чи заклопотаний підготовкою до свята; занурений у нову книжку, — як раптовий біль у животі, що загрожує серйозною хворобою, чи заголовок в газеті, який повідомляє про загрозу знищення всіх нас, розкидає весь цей замок з карт. Спершу я відчуваю пригнічення, все моє маленьке щастя виглядає, як поламані іграшки. Тоді, повільно і неохоче, мало-помалу, я намагаюся відновити у собі той стан душі, який повинен бути у мене в будь-який час. Я нагадую собі, що всі ці іграшки ніколи не повинні були заволодіти моїм серцем, що моє справжнє добро лежить в іншому світі і моїм єдиним скарбом є Христос. І, можливо, з ласки Божої, я досягаю успіху, і протягом одного-двох днів стаю сотворінням, свідомо залежним від Бога, яке черпає свої сили з належного джерела. Але коли момент загрози минає, все моє єство знову схиляє мене до іграшок: я навіть стараюся, хай пробачить мені Бог, прогнати з голови те єдине, що підтримало мене під час загрози, тому що тепер воно асоціюється з нещастям цих декількох днів. Таким чином, жахлива необхідність страждань аж занадто очевидна. Бог мав мене лише протягом сорока восьми годин і то лише за допомогою погрози забрати від мене все інше. Тільки-но Він на хвилину сховає цей меч, як я стаю, немов щеня після ненависного купання, що струшує з себе останню краплю і біжить геть, щоб знову повернути собі свій звичний бруд, якщо не у найближчій купі гною, то на першій- ліпшій клумбі з квітами. Ось чому страждання не можуть припинитися, аж поки Бог не побачить, що ми виправились, або ж поки Він не побачить, що ми невиправні.Проблема страждання#lewisdaily#TheProblemOfPain

Ми можемо уявити собі світ, в якому Бог в кожну хвилину виправляв би результати зловживання свободою волі Його створіннями: тоді дерев’яна палиця стала би м’якою, мов трава, коли б її застосували як зброю, а повітря відмовилося б підкорятися мені, якщо б я спробував випустити у нього звукові хвилі, що несуть брехню чи образи. Але тоді це був би світ, в якому неможливі погані дії, а отже – свобода волі була б порожнім звуком. Більше того, якщо б цей принцип доводився до свого логічного завершення, злі думки коли б ми спробували їх сформувати, були б неможливими, адже церебральна матерія, що використовується в процесі мислення, відмовлялася б виконувати свою функцію. Вся матерія навколо поганої людини була б схильна підлягати непередбачуваним змінам. Те, що Бог може змінювати поведінку матерії та викликати явища, які ми називаємо чудесами, і деколи робить це, належить до християнської віри; але саме поняття спільного, а отже, стабільного світ у вимагає, щоб такі випадки були надзвичайно рідкісними. Граючи в шахи, ви можете добровільно поступитися вашому партнерові щодо звичайних правил гри так, як чудеса відносяться до законів природи. Ви можете допустити втрату тури або дозволити інколи суперникові анулювати хід, зроблений ним необдумано. Але якщо ви поступатиметесь всім, що в будь-який момент буде невигідно; якщо всі ходи підлягатимуть скасування. І якщо всі ваші фігури зникатимуть, коли їх розміщення на дошці не буде йому до смаку, - тоді гри у вас не вийде взагалі. І подібно є з життям душ у світі: незмінні закони, наслідки, які випливають з причинної необхідності, весь природний порядок – все це є водночас межами, в яких ув’язнене їх спільне життя, а також єдиною умовою, при якій можливе будь-яке життя такого роду. Спробуйте виключити можливість страждання, яку тягнуть за собою природний порядок та існування свободи волі – і ви виявите, що ви виключили саме життя.Проблема страждання#theproblemofpain#lewisdaily