Коли я майже увірував в Бога, і навіть коли увірував, то мене турбувало те, що нам постійно кажуть славити і хвалити Його. Особливо мене дивувало те, що ніби й Самому Йому це довподоби. Кому подобається людина, якій постійно потрібно говорити, яка вона добра, мудра та прекрасна? Ще неприємніші ті, хто це й вторить мільйонерові, акторові чи диктаторові. Ця дурна та моторошна картина не йшла з моєї голови. В псалмах ж це було ну вже зовсім несумірно: «Хвали, душе моя, Господа», «Хваліть Господа», «Хвали, Єрусалиме, Господа». І чому вони не просто хвалять, а закликають до цього інших, навіть не лише людей, а й якихось велетенських риб, град та сніг, які, очевидно, і без того роблять те, що мають? Ще гіршими були слова, які автор приписує Богові: «Хто жертву подяки приносить, той шанує Мене» (50:23). А найгірше – винятково немудрі та язичницькі торгування, що нагадують мені, як дикун то влещує ідолові, то б’є його; псалмоспівець нібито хоче домовитися: «Гаразд, подобається хвала – зроби мені те та інше, і буде Тобі хвала!» В 54 псалмі він молить врятувати його від ворогів, а потім запевнює: «В добровільному дарі я жертву Тобі принесу, ім'я Твоє, Господи, славити буду» (54:8). Знову і знову він просить врятувати його саме тому, що мертві не зможуть хвалити (30:10; 88:11; 119:175). Важливо й те, скільки раз він вихваляє: «Сім раз денно я славлю Тебе через присуди правди Твоєї» (119:164). Це сильно мене обтяжувало. Несамохіть думається те, чого б не хотілося. Вдячність Богові мені зрозуміла, але ж не ці постійні лестощі! Та й сучасний богослов мене не заспокоїв, пояснивши, що «Бог має на це право».Навіть тепер я вважаю, що висловився він невдало, хоча, здається, я розумію, що він мав на увазі. Розпочну з неживих предметів. Що ми маємо на увазі, коли кажемо, що картина заслуговує захоплення? Не те, що нею захоплюються, - маси людей можуть захоплюватися сотнями бездарних картин. Не те, що вона заслужила захоплення, - працювала, докладала зусиль і заслужила. Ми маємо на увазі те, що захоплення – правильна та адекватна реакція на неї, і якщо ми не так реагуємо, то глухі та сліпі – і нам від того гірше, бо багато, що втрачаємо. Те ж можна говорити про красу природи. Хвалити (або, коли хочете, цінувати) Бога – означає не спати, бути в реальності; не цінувати Його – втратити велику радість, а врешті-решт і все взагалі. Мізерне та вбоге життя тих, хто не сприймає музики, чи ніколи не закохувався, чи ні з ким не товаришував, чи не любить читати, чи не радіє ранковій прохолоді, чи як я, не цікавиться спортом, - лише більш ніж слабкі відблиски такого стану. Але й це не все. Бог не лише заслуговує захоплення й похвали, Він велить нам хвалити Його. Я не розумів того, поки не зрозумів, що коли ми служимо Богу, то Він відкриває Себе нам. Не всі і не завжди, але багато хто Господню красу бачать у храмі. Навіть в юдаїзмі значення жертви було не в тому, що люди приносили Богу телят та ягнят, але в тому, що Він Сам давав Себе їм, коли вони це робили. Наша літургія це виявляє значно краще, просто фізично відчутно. Жалюгідну думку, що Бог в якомусь сенсі потребує нашого поклоніння, як марнотній жінці хочеться компліментів чи марнославному письменику – дифірамбів, спростовують слова: «Якби був Я голодний, тобі б не сказав» (50:12). Навіть якщо б припустити, що існує така абсурдна істота, то навряд чи вона б звернулася до нас, нижчим із своїх розумних творінь. Від своєї собаки я не очікую похвали своєї книги, і навіть не від кожної людини така похвала мені буде приємною.Міркування над Псалмами#ReflectionsOnThePsalms#lewisdaily
Якщо ви - людина добра, якщо чеснота дається вам легко - стережіться! Хто багато отримав, з того багато і спитають. Якщо ви вважаєте своєю заслугою те, що насправді є набутими за посередництвом природи Божими дарами, задоволені своїм приємним характером і нічого більше не потребуєте, - значить, продовжуєте бунтувати супроти Бога, і врешті- решт усі ці дари тільки зроблять ваше падіння ще страшнішим, зіпсованість - ще цілковитішою, а поганий приклад - ще нищівнішим. І диявол колись був архангелом, а за своїм природним обдаруванням він переважав би вас десь так само, як ви - шимпанзе. Та якщо ви зараховуєте себе до істот убогих - отруєних не вартим доброго слова вихованням у домі, де панувала підла заздрість і знай спалахували безпричинні сварки, обтяжених (не з власної волі) якимсь огидним сексуальним збоченням, з дня у день гноблених комплексом неповноцінности, що спонукає вас огризатися на своїх найкращих друзів, - не розпачайте. Усе це добре Йому відомо. Ви - один із тих убогих, які отримали Його благословення. Він знає, якою кепською машиною ви намагаєтеся керувати. Не опускайте рук. Робіть, що можете. Колись (можливо, вже у наступному світі, а може, й значно скоріше) Він викине цю машинерію на брухт і дасть вам нову. І тоді ви, цілком імовірно, вразите всіх - зокрема, й самого себе, адже пройшли дуже нелегку школу водіння. (Дехто з останніх буде першим, а дехто з перших - останнім). Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
Син Божий став чоловіком, щоб дати людям змогу також стати Божими синами... Бог зробив таке: Син, друга Божа Особа, сам став людиною, народився на світ як справжній чоловік - чоловік певного зросту, з волоссям певного кольору і певною вагою, спроможний говорити певною мовою. Споконвічна, всевідаюча Істота, яка створила цілий усесвіт, стала не просто чоловіком, а й (перед тим) немовлям, а ще раніше - зародком у тілі жінки. Якщо хочете уявити собі, що це для тієї Істоти означало, то поміркуйте про те, чи сподобалось би вам стати слизняком або крабом.Як наслідок, серед нас з'явився один-єдиний чоловік достеменно такий, яким мали б бути всі люди; один-єдиний чоловік, у якому успадковане від матері створене життя дозволило цілковито й остаточно перетворити себе у життя народжене. Природну людську істоту в Ньому повністю поглинув Божий Син. Так людство в одну мить прибуло, так би мовити, до пункту призначення: перейшло у життя Христа. А позаяк основна складність для нас полягає в тому, що природне життя треба у певному сенсі просто "вбити", або ж "умертвити", Він обрав собі життєвий шлях, на якому Його людські бажання "умертвлялися" безнастанно, буквально на кожному кроці: бідність, нерозуміння з боку родини, зрада одного з близьких друзів; з Нього глумилися і знущалися, Його піддавали тортурам, а потім урешті-решт стратили. І тоді, після того, як Його так убили - хоч насправді вбивали у певному розумінні чи не щодня, - людська істота у Ньому завдяки своїй єдності з Божим Сином знову повернулася до життя. У Христі воскрес не тільки Бог - воскресла людина. У цьому, властиво, й уся суть. Уперше ми побачили тут справжню людину. Просто Християнство#lewisdaily#merechristianity#reflectionsforChristmas
У Біблії сказано, що всесвіт створено для Христа і що саме в Ньому має поєднатися все суще. Навряд чи комусь із нас до снаги збагнути, як усе це відбуватиметься в масштабах цілого всесвіту. Нам не відомо, що і хто живе (якщо взагалі живе) у тих його частинах, які віддалені від нашої Землі на мільйони миль. Зрештою, не знаємо навіть, як ці слова стосуються всього решта на самій Землі - усього, крім людини... Божий задум нам розкрито тільки тією мірою, якою він пов'язаний безпосередньо з нами...Нам сказано тільки те, як можемо поєднатися з Христом ми, люди; як можемо стати частиною того дивовижного дарунка, що його молодий Князь усесвіту хоче піднести своєму Отцеві, - дарунка, яким є Він сам, а отже, й ми у Ньому. Лише для цього нас, власне, й створено. У Біблії ж можна знайти дивні, хвилюючі натяки на те, що після того, як ми долучимося до Христа, дуже багато всього у природі виправиться, знову стане таким, яким було задумане. Поганий сон закінчиться; настане ранок.Просто християнство#адвентзЛьюїсом
1. Можна було б дійти висновку, що після правильного вчинку немає вже особливого значення, як саме або чому ми його здійснили: охоче чи неохоче, насуплено чи радісно, про людське око чи задля самого цього вчинку. Правда ж у тому, що правильні вчинки, здійснені з неправильної причини, розбудовувати внутрішню якість, чи то пак рису характеру, звану “чеснотою”, не допомагають, а якраз ця якість чи риса й має найбільше, справжнє значення. (Якщо кепський тенісист ударить по м’ячу з усієї сили не тому, що усвідомлює необхідність такого удару, а через те, скажімо, що втратив терпець, то цей удар, можливо, й допоможе йому випадково виграти той конкретний гейм, але ніяк не сприятиме його перетворенню на надійного гравця.) 2. Можна було б подумати, ніби Бог лише вимагає від нас дотримання низки певних засад, тоді як насправді Він хоче, щоб ми стали людьми особливого кшталту. 3. Можна було б припустити, начебто “чесноти” потрібні тільки в цьому, земному житті, бо на тому світі дбати про справедливість вже не треба буде, тому що причини для незгоди там не траплятимуться, а потреба у мужності зникне через відсутність небезпеки. Що ж, можливо, все це справді так, і на тому світі нагоди для справедливих чи мужніх учинків просто не випаде, проте там нам точно доведеться бути такими людьми, якими можна стати лише внаслідок здійснення згаданих учинків ще тут, у цьому світі. Суть не в тому, що Бог не пустить вас до свого вічного світу, якщо ви не набудете певних рис характеру, а ось у чому: якщо тут у людей усередині не проклюнуться хоча б паростки цих рис, то жодні зовнішні умови не зможуть створити для них “небо” – тобто дати їм те глибоке, сильне, непорушне щастя, яке приготував для нас Бог.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
Бог у людській подобі зійшов у наш здавна загарбаний ворогом світ. Ну, гаразд, але яка ж мета за всім цим стояла? Що Він прийшов зробити? Навчати - певна річ, та якщо ви розгорнете Новий Завіт або будь-яку іншу християнську книжку, то побачите, що там постійно мовиться про дещо інше - а саме, про Його смерть і воскресіння. Цілком очевидно, шо для християн головна суть цієї історії криється власне тут. Головним чином для цього, на їхнє переконання, Він і прийшов на землю: щоб страждати і загинути.Перш ніж стати християнином, я мав враження, що насамперед християни мають вірити у певну теорію про сенс тієї смерти. Згідно із цією теорією, Бог хотів покарати людей за те, що ті зрадили Його і перейшли на бік великого заколотника, але Христос зголосився прийняти кару за нас, тож Бог і дав нам спокій. Мушу зізнатися, що тепер уже навіть ця теорія не видається мені такою аморальною і дурною, як раніше, але не про те річ. Отже, згодом я збагнув, що ні ця, ні жодна інша теорія суті християнства не виражають. В осередді християнської віри лежить переконання, що Христова смерть помирила нас з Богом і дала нам змогу розпочати все спочатку. Теорії щодо того, яким чином це сталося, - то вже зовсім інше питання. Існує чимало найрізноманітніших припущень стосовно того, як саме це відбулося, проте всі християни дійшли згоди в одному: це таки відбулося. Можу поділитися з вами своїми міркуваннями з цього приводу. Кожна розсудлива людина погодиться: коли ви втомилися і зголодніли, добрий обід піде вам на користь. Але такий обід - це не те саме, що сучасна теорія харчування, усі ті вітаміни і протеїни. Люди обідали (і потім почувалися краще) задовго до того, як уперше почули про існування вітамінів; якщо цю теорію коли-небудь відкинуть, обідати вони не перестануть. Теорії про смерть Христа - це не саме християнство, а лише пояснення принципу його дії. Не всі християни сягнули згоди щодо важливости цих теорій. Моя Церква - Англіканська - не наполягає на жодній із них як на єдино правильній. Римо-Католицька Церква йде трохи далі. Проте, гадаю, жодна Церква не заперечуватиме, що суть незмірно важливіша за всі до одного пояснення, які висувають богослови. Як на мене, усі, мабуть, погодяться, що вичерпної повноти нам не знайти у жодному поясненні згаданої дійсности. Утім, як я вже зазначав у передмові, сам я - звичайний мирянин, а це питання заводить нас на справді глибоку воду. Тож тут можу хіба що викласти особисте бачення, не більше.На мій погляд, отже, ці теорії - це не зовсім те, що маємо прийняти. Безперечно, багато хто з вас читав Джинса чи Еддінгтона. Коли ці автори хочуть пояснити природу атома чи ще чогось подібного, то подають опис, на підставі якого у вас у голові виникає певний малюнок. Та водночас і застерігають: насправді науковці вірять не в малюнки, а в математичну формулу. Малюнки ж лише допомагають вам цю формулу зрозуміти. Їх не можна назвати правдивими в тому самому сенсі, що й формулу, бо вони не віддзеркалюють дійсності, а тільки дають більш-менш наближене до правди уявлення про неї. Їхнє призначення - допомагати, якщо ж користи з них мало, то можете їх просто відкинути. Саму ту дійсність за посередництвом малюнка не передати, її можна виразити лише математично.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над межі урвища. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися. Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему, штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність. Навчання у воєнний час#lewisdaily#LearningInWarTime
Христос аж ніяк не хотів сказати, що ми маємо залишатися дітьми у плані розуму - якраз навпаки. Він закликав нас бути не тільки "лагідними, як голубка", але й "мудрими, як змія". Хоче, отже, щоб ми мали дитяче серце, але дорослий розум. Хоче, щоб ми були простосердими, прямодушними, люблячими і сприйнятливими, як добрі діти; проте водночас хоче, щоб кожна часточка нашого розуму пильно виконувала свою роботу і була цілковито готова до боротьби. Якщо ви даєте гроші на доброчинність, то це аж ніяк не означає, що не треба бодай спробувати з'ясувати, чи не йдуть ваші гроші шахраям. Якщо ви думаєте про самого Бога (наприклад, коли молитеся), то це ще не означає, що вам слід задовольнятися дитячими уявленнями про Нього, засвоєними у п'ятирічному віці. Бог, звісно, не стане любити вас ані на дещицю менше (чи мати з вас меншу користь), якщо вам випало народитися з мізками далеко не вищого гатунку. У Нього знайдеться місце для кожного, зокрема й для людей без великого розуму, та Він хоче, щоб кожен як слід використовував ті здібності, якими наділений. Суть не в тому, щоб бути добрим, а розумними нехай будуть ті, хто на це спроможний; суть у тому, щоб бути добрим, а водночас намагатися бути й розумним настільки, наскільки це кожному до снаги. Лінощів розуму Бог не любить так само, як і лінощів будь-якого іншого штибу. Якщо ви розмірковуєте про те, чи не стати християнином, то мушу вас попередити: християнство вимагає повної віддачі і від розуму, і від усього решта. Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
У патріотизму багато облич. Ті, хто цілковито його відкидають, здається, не розуміють того, що прийде йому на заміну чи навіть уже прийшло. Тривалий час, а може й довіку, нації житимуть у небезпеці. Правителі будуть змушені якось спонукати своїх підданих до захисту країни чи бодай до його забезпечення. Там, де почуття патріотизму знівельовано, то зробити це можна, лише представляючи кожен міжнародний конфлікт виключно в світлі етичних проблем. Якщо народ не захоче пролити ні краплі поту чи крови за свою країну, то нехай думає, що проливає їх в ім’я справедливости, цивілізації та людяности. Але це крок униз, а не вгору. Патріотичні почуття, звісно, не виключають етичних. Порядні люди повинні бути переконані в тому, що те, що вони захищають, — справедливе, але все ж це «те» стосується їхньої країни, а не справедливости як такої. Як на мене, то ця різниця важлива. Я можу силою захищати свій дім від грабіжника і вважати це без лицемірства й лукавства виявом справедливости; але якщо я почну розповідати, що поставив йому синець під оком лише з моральних міркувань, байдуже що то мій дім грабують, то хто мені повірить? З тієї ж причини незрозуміло, що ми боці Англії тільки тому, що Англія обстоює справедливість, наче ми якісь безсторонні дон-кіхоти. З таких нісенітниць виростає зло. Якщо інтереси нашої країни є Божими інтересами, то війни повинні стати війнами на винищення. Фальшивою трансцендентальністю тепер наділяють цілком земні речі.У давнину почуття патріотизму славилося тим, що воно хоч і могло загартувати людей і робити їх готовими до надзвичайних учинків, та все ж залишалось лише почуттям. Війна могла бути героїчною, не претендуючи на статус священної. Смерть героя не плутали зі смертю мученика. І те саме почуття, таке поважне в ар’єргардному бою, в мирний час ставало легким, як і будь-яка інша радісна любов. З нього можна було й пожартувати. Коли співаєш старі патріотичні пісні, так і кортить підморгнути, а новіші звучать уже більше як гимни. Між «Британськими гренадерами»(1) з їхнім tow-row-row-row та «Краєм надії та слави»(2) я завжди оберу перших.Чотири Любові#thefourloves #lewisdaily 1. Британська традиційна маршова пісня, кожен куплет якої закінчувався цими словами «to, row, row, row» — звуконаслідуванням барабанів під час маршу. — Прим. перекл.2. «Край надії та слави» («Land of Hope and Glory») англійська патріотична пісня. — Прим. перекл.
Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли...Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим. Досвід критики#lewisdaily
TGLIST.COM.UA
