Клайв Стейплз Льюїс🇺🇦

...перший крок на шляху до смирення – це усвідомлення своєї гордині. Тепер я можу додати: наступ­ний крок полягає у тому, щоб удатися до серйозної спроби практикувати християнські чесноти. Одного тижня не виста­чить, адже якраз упродовж першого тижня все часто йде на­прочуд гладко. Спробуйте шість тижнів. За цей час, зазнавши повного провалу, а чи навіть опустившись нижче того рівня, з якого розпочинали, ви дещо про себе дізнаєтесь. Жодна лю­дина не знає, яка вона погана, аж доки не постарається до­класти всіх зусиль, щоб бути доброю. У наші дні заведено вва­жати: добра людина, мовляв, не знає, що таке спокуса. Це пов­на дурість і очевидна неправда. Тільки тому, хто чинить споку­сі опір, відома її справжня сила. Зрештою, силу німецької армії ви з’ясовуєте тоді, коли вступаєте з нею у боротьбу, а не капіту­люєте. Сила вітру стає відчутною, коли йдеш проти нього, а не лягаєш на землю. Той, хто піддається спокусі через п’ять хви­лин, просто не знає, якою та могла б стати через годину. Саме тому злі люди знають про зло у певному сенсі зовсім мало. Вони ніколи йому не опираються, тож і життя їхнє минає під своєрідним ковпаком невідання. Нам довіку не спізнати всю силу спонуки до зла, що її відчуваємо деколи усередині, якщо тільки ми не спробуємо з нею боротися; Христос же – єдиний, хто не піддався жодній спокусі, – водночас і єдиний, хто пов­ністю збагнув, що означає спокуса, єдиний, по суті, стовідсот­ковий реаліст. Просто християнство#lewisdaily

🔔Найкраще, що можна зробити для сучасної освіти, – це навчати меншій кількості предметів. Нікому не вистачить часу осягнути більше ніж кілька предметів, перш ніж йому стукне двадцять, і коли ми змушуємо учня бути посередністю в дюжині предметів, ми руйнуємо його стандарти, можливо, на все життя.Захоплений Радістю* * *Люба Франсино, я навчався в трьох школах (всі вони були пансіонами), з них дві були просто жахливі. Ніщо мені не було настільки ненависним, навіть фронтові окопи Першої Світової, що й не розповідатиму тобі, бо не хочу налякати. Радію дуже, що тобі сподобалися нарнійські книги. З найкращими побажаннямищиро твійК.С.ЛьюїсЛисти дітям* * *Багато хто бачить, що цей світ "грає на почуттях", а діти, як відомо, чуттєві, отже, звідси випливає, що треба розвивати їхній розум, щоб він опирався пропаганді. Сам я вчитель і досвід говорить мені інше. На одного учня, якого треба врятувати від сентиментальності, є щонайменше троє, яких треба спасати від черствості. Теперішній вчитель має не вирубувати джунглі, а зрошувати пустелю. Єдиний порятунок від фальшивих почуттів - почуття справжні.Заглушуючи чуттєвість в дитини, ми добиваємося тільки того, що пропаганді легше буде її задурманити. Спрагу чуттєвості треба чимось наситити, а зачерствіння серця не допомагає від розм'якшення розуму. Скасування Людини

5. Перечитуйте вже прочитані улюблені книги.Перепрочитуйте улюблені книги хоча би раз на кілька років - при уважному прочитанні і з новим досвідом Ви завжди можете знайти в них щось нове і значуще для себе. "Немає такої книги, яку варто читати в десять років, але не в п'ятдесят (тоді її значно більше потрібно читати)... Єдині книги, з яких треба було б вирости це ті, яких не варто читати зовсім".6. Читайте і обговорюйте книги з тими, хто мудріший.Єдине, що може бути краще за прочитання книги - обговорювати її з кимось іншим, сперечатися щодо її змісту. Особливо важливо звертатися до розмов мудріших людей чи учителів. Пояснює це Льюїс в своєму листі: "Історія про шістнадцятирічну дівчинку, яка виховувалася християнськими вчителями, але не почула до цього ні слова про Боговтілення, робить для мене очевидним наступний висновок: я не вбачаю користі в представленні Євангелій для простих дітей без ніяких доктринальних пояснень. Вреші, вони були написані не для тих людей, які не знали християнського вчення, але для новонавернених, вже навчених, які хотіли взнати трохи більше про життя та вислови Вчителя. Жодні древні священні книги не призначалися для прочитання без вчителя: тому євнух ефіоп у Діях говорить Пилипові: «Як можу я розуміти, якщо ніхто не пояснює мені цього?»".Попри це Льюїс наголошує на важливості не боятися читати більше першоджерела, аніж книги критиків: "Тому одним з моїх найбільших прагнень як вчителя, завжди було прагнення переконати молодь в тому, що знання, отримані з перших рук не лише цінніші, ніж переказані кимось, але, зазвичай, їх легше та приємніше здобувати". 7. Читайте без зверхності.Універсальна важливість смиріння виявляється корисною й для читання. Нерідко, ми, посеред нашого товариства, любимо похизуватися списком прочитаних нами вагомих книг. У своєму листі до католицького теолога Беди Гріффітса за 16 квітня 1940 року Льюїс згадує: "Минулого семестру мені довелося зробити наступне зауваження, коли я був в залі, наповненій християнськими студентами: "Чоловік, який їсть, чи лежить в ліжку з дружиною, або готується до сну, смиренно, стриманно та з подякою є незмірно вище, з християнської точки зору, від того, хто слухає Баха або читає Платона в стані гордині". Не вимагайте в інших людей тих вражень чи переживань від книги, які переживали від неї. Ви, можливо, теж не переживаєте так глибоко книг, які можуть бути важливими для інших. Смирення важливе не лише для доброго чтива, а й щоб уникнути вузького світогляду. В своїй пізній книзі "Чотири Любові" Льюїс пише: «Справді широкий смак у літературі – це тоді, коли ви можете щось для себе вибрати на вуличній розкладці книжок по шість пенні біля кожного книжкового комісійного магазину». 8. Будьте відкритими у читанні."Найпершою вимогою, яку перед нами ставить будь-який витвір мистецтва, - це капітуляція. Дивись. Слухай. Приймай. Дай дорогу. (Немає сенсу спочатку запитувати, чи вартує цей витвір такої капітуляції, бо ви не взнаєте цього, поки не здастеся йому)". Книга вимагає від нас активної участі, уваги, захоплення. "Щоб справді впевнитися, що книга погана, ми маємо прочитати її так, наскільки це можливо, ніби вона була дуже доброю. Треба очистити розум, відкрити себе..."9. Читайте із апетитом."В мене вовчий апетит і коли я сідаю за книгу, то заодно люблю ситно попоїсти". "У світі не знайдеться таких великих кружки чаю та книжки, щоб вдовольнити мене". 10. Не бійтеся пропускати нецікаві та неважливі для Вас розділи книги. Можливо, коли Ви читали "Просто Християнство", то звертали увагу, що Льюїс кілька разів радить пропустити ті розділи книги, або знехтувати тими ідеями та прикладами, які є для Вас неважливими: "Багато хто вважає, що, читаючи книжку, не можна пропускати ані сторінки; як на мене, це – справ­жня нісенітниця. Кожна розсудлива людина спо­кійнісінько пропускає ті розділи, з яких, на своє переконан­ня, нічого корисного для себе не почерпне."#проЛьюїса

...християнство стверджує, що кожна людина житиме вічно, і це твердження теж - або правда, або вигадка. Якщо дивитися на життя під цим кутом, то можна дійти висновку: є чимало всякої всячини, просто не вартої уваги, якби я мав прожити лише якісь сімдесят років, але якби я мав жити вічно, про все це варто було б потурбуватися і то дуже серйозно. Припустимо, мій кепський характер чи властива мені захланність стають поступово щораз гіршими, та відбувається це дуже поволі, і за сімдесят років регрес не надто й упадатиме у вічі. А от через мільйон років це вже може перетворитися на справжнісіньке пекло; взагалі, якщо християнство має рацію, "пекло" - абсолютно точний технічний термін для визначення стану, в якому я на той час опинюся. Ще безсмертя торкається й іншого аспекту, опосередковано пов'язаного з різницею між тоталітаризмом і демократією. Якщо людина живе лише якісь сімдесят років, то держава, нація чи цивілізація, що можуть існувати й тисячоліття, важливіші за індивіда. Та якщо слушність усе ж за християнством, то індивід не просто важливий, а найважливіший, важливий незмірно, бо він - вічний, тоді як держава або цивілізація існують порівняно з ним одну коротку мить.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity

Ти знаєш мою історію. Ти знаєш, чому мені не страшно, що мене заманили в християнство надією на вічне життя. Я повірив в Бога перше, ніж повірив в Небеса. І навіть тепер (припустімо неможливе), якщо б Його голос, безсумнівно його голос, сказав мені: «Вони ввели тебе в оману. Нічого подібного зробити для тебе Я не можу. Моя довга боротьба зі сліпими силами майже закінчилася. Я вмираю, діти. Історія добігає кінця». Тож чи не настав час перейти на бік противника? Хіба ж ми не відповімо, як вікінги: «Велетні та тролі перемагають. Тож помремо на правильному боці, разом з батьком Одіном».Та якщо це не так, якщо тамтой світ існує, як можемо ми, окрім як в похоті та суєті, про нього забувати? Як можна від нього відірвати «решту християнства»? Що від християнства залишиться? Як можемо відцуратися від нього, якщо так багато у нашому житті (навіть перш ніж ми увірували) принаймні нагадують «яскраві промені вічності»? Хоча… зрештою. Я знаю. Це - авантюра. Ми не знаємо точно. Тут - свобода, можливість проявити дрібку великодушності й завзяття. Листи до Малкольма#lewisdaily #letterstoMalcolm

Учителі скажуть вам, що найледачіший учень у класі - це той, хто наприкінці навчального року працюватиме найважче. Вони не жартують. Якщо ви дасте двом учням завдання, наприклад, довести якусь геометричну теорему, то той, хто готовий докласти зусиль, постарається її зрозуміти. Натомість ледачий спробує просто завчити доведення напам'ять, бо для цього сильно напружуватися не треба. Та коли вони через півроку готуватимуться до іспиту, ледачому доведеться довгими годинами впрівати над підручником, аби розібратися з тим, що старанний давно вже збагнув і з приємністю виконає за кілька хвилин. У підсумку ледачий учень муситиме попрацювати більше. Можна поглянути на все це й інакше. Під час битви або сходження на гору часто виникає необхідність у певній дії, яка потребує неабиякої відваги, але в кінці виявляється й найбезпечнішою. Якщо ж ви від неї ухилитеся, то вже за кілька годин можете потрапити у справжню халепу. Боягузливий учинок найчастіше - ще й найнебезпечніший.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

З Днем Незалежності України нас! 🇺🇦...(патріотизм) – це любов до рідного дому, до місця, де ми виросли, чи місць, може, багатьох, які були для нас домом; і до всіх місць, які є близько від них і доволі на них схожі; любов до давніх друзів, до знайомих пейзажів, звуків і запахів... Така любов до місця переплітається з любов’ю до стилю життя; до пива і чаю, до відкритих камінів, поїздів з купе і до неозброєної поліції, і до всього решта; до місцевого діялекту і (ледь менше) до своєї рідної мови. Як каже Честертон, аргументи чоловіка, який не хоче, щоб його країною управляли чужинці, дуже подібні до аргументів того, хто не хоче, щоб спалили його хату; бо він „не зможе навіть почати“ перераховувати всі речі, яких йому бракуватиме....Так, як сім’я пропонує нам зробити перший крок поза межі егоїстичної любови, так само й це почуття пропонує перший крок поза межі сімейного егоїзму.  ...ті, хто не любить своїх земляків зі села чи міста, яких вони досі бачили, напевно далеко не зайдуть у своїй любові до „Людини“, якої вони не бачили....патріотизм такого типу зовсім не агресивний. Він тільки просить, щоб його залишили в спокої. Він стає войовничим лише для того, щоб захистити те, що любить. У будь-якій голові, з уявою, вартою бодай гроша, він породжує позитивне ставлення до іноземців. Як я можу любити свій дім, не усвідомлюючи, що інші люди мають не менше право любити свій? Як тільки ви усвідомили, що французам подобається café complet так само, як нам подобається яєчня з беконом – ну, то й на здоров’я, нехай собі п’ють свою каву. Найменше нам хочеться зробити всюди так, як у себе вдома. Він не був би домом, якби не був іншим.Чотири любові#lewisdaily

В ту саму мить, коли сатана стикається з реальністю, має лунати сміх, наче при зустрічі води з вогнем має з'явитися пара. Мільтон це знав, як ніхто інший… Він вірив в те, що все мерзенне, врешті-решт, ще й сміховинне. Та й саме християнство спонукає християн вірити, що "диявол (врешті-решт) осел". Як показує Чарльз Вільямс, і сам сатана пояснює, чому він загнаний в кут. Як він каже, його мучить "усвідомлення зніченої гідності". Це добре відомий стан, уявлення про який можна отримати, спостерігаючи за домашніми тваринами, дітьми, кінозірками, політиками чи поетами-невдахами… Коли все це видно на політичному полі, підсилене мільйонами голосів, нам не смішно лише тому, що дуже страшно. Зрозуміло, чому усвідомлення зніченої гідності зародилося в голові у сатани. Він "відчув себе приниженим" через те, що Месію проголосили паном ангелів… Істоті, Яка створила його самого, переважає його природою та стоїть незмірно ієрархічно вище від нього, надали перевагу замість нього, не запитавши навіть його думки, без обговорення, що, як вказує Абдиїл, швидше лестить ангелам, ніж їх ображає. Бо насправді, сатану ніхто не образив: він не був голодним, не працював надмірно та не був звільненим із своєї посади, його не уникали та не цькували - він просто сприйняв себе за приниженого. Посеред центру Всесвіту, наповненого світлом, любов'ю, співами, танцем та урочистості, він не зміг знайти для роздумів цікавішого предмету, ніж власне становище. Зауважимо, що це становище не мало та й не могло мати інших передумов, крім тих, через які він не захотів прийняти зверхність влади Месії... Тому його бунт від початку плутається в протиріччях, і він навіть не може стати під прапором свободи та рівності, не обмовившись в захопленні, що "звання та ранги з свободою сумісні". Він хоче ієрархії, але не хоче їй коритися. Протягом усієї поеми він пилить гілку, на якій сидить,... бо бунтуючи проти свого Творця, він постає супроти джерела власної сили, в тому числі сили до спротиву... З таким успіхом квітковий аромат міг би намагатися задушити квітку. Природним є логічний наслідок: це ж повстання, що прирікає почуття на муку, волю до поразки, прирікає розум на безглуздя.Передмова до "Втраченого Раю"#lewisdaily

Христа насправді так багато, що й мільйонів "маленьких Христів", усіх відмінних один від одного, не вистачить, щоб виразити Його сутність повністю. Він усіх їх створив. Він вигадав - десь так, як письменник вигадує дійових осіб роману, - всіляких найрізноманітніших людей (зокрема, вас і мене) такими, якими нам належить стати. У цьому сенсі наше справжнє єство ще чекає нас у Ньому. Усі намагання "бути собою" без Нього приречені на невдачу. Що сильніше я Йому опираюся і силкуюся жити "на свій манір", то більше бере наді мною гору моя спадковість, виховання, оточення і природні бажання. Те, що я гордо величаю "собою", виявляється, фактично, точкою перетину ланцюжків різноманітних подій, які не я починав і не я закінчуватиму. Те, що називаю "своїми прагненнями", зводиться насправді до бажань, які нав'язує мені фізичний організм, навіюють думки інших людей, а чи навіть заронює диявол. Варені яйця на вечерю, чарка чогось міцненького і ще МІЦНІШИЙ сон уночі - ось справжня причина бажання попідбивати клинці до дівчини, яка сидить навпроти у потязі, хоч сам я гордовито вважаю це власним, суто особистим і неповторним рішенням. Пропаганда - ось справжня причина того, що я вважаю особистими політичними переконаннями. У своєму природному стані я аж ніяк не та особистість, за яку себе маю; походження переважної частини того, що я називаю "собою", витлумачити надзвичайно легко. І лише коли я навертаюся до Христа, коли цілковито віддаю себе під вплив Його Особистости, - лише тоді я починаю набувати своє справжнє, істинне єство.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily

Чому Бог сходить у цей окупований ворогом світ фактично потайки, під маскою, і, маючи на меті подолати диявола, засновує тут щось схоже на таємне товариство? Чому не приходить у силі, не виступає відкрито? Чи означає це, що Він не достатньо могутній? Ну, християни й очікують на Його пришестя у силі, просто не знають, коли це станеться. Та про причини цього зволікання можна здогадуватися. Він хоче дати нам нагоду перейти на Його бік добровільно. Навряд чи ми з вами були б дуже високої думки про француза, який тихенько діждався би, доки союзники дійдуть до Німеччини, і тільки тоді оголосив би, що він – на нашому боці. Бог неодмінно прийде. Мені тільки цікаво, чи ті, хто просить Його відкрито і безпосередньо втрутитися у справи нашого світу, цілком усвідомлюють, що трапиться, коли це таки відбудеться. Адже тоді настане кінець світу. Коли на сцену виходить автор, значить, уже по всьому – вистава скінчилася. Гаразд, отже, Бог прийде; та який сенс заявляти про те, що ви – на Його боці, коли матеріяльний усесвіт навколо вже танути­ме і розвіюватиметься просто на очах, ніби сон? Натомість же з нечуваним гуркотом поставатиме абсолютно нова дійсність – думка про щось бодай віддалено подібне ніколи не прийшла б вам до голови; то буде щось таке прекрасне для одних і таке огидне для інших, що ні в кого з нас не залишиться тоді жодної можливости вибору. Адже цього разу Бог прийде вже не потай, а відкрито, і те видовище буде настільки приголомшливе, що сповнить кожну істоту або непереборною любов’ю, або непереборним жахом. Обирати, на якому ви боці, буде вже надто пізно. Коли бачиш, що підвестися годі, нічого казати, ніби просто вирішив трохи прилягти. То буде не час для вибору; то буде час, коли ми остаточно з’ясуємо, чий бік насправді обрали, байдуже, усвідомлювали це раніше чи ні. Зараз, сьогодні, цієї миті шанс зробити правильний вибір у нас ще є. Властиво, Бог і бариться, щоб дати нам цей шанс. Та вічно це не триватиме. Ми мусимо визначитися: так або ні.. Просто християнство#lewisdaily#merechristianity