Неочікувано дуже приємне відкриття в нашій літературі. Доннечанка Анна Грувер і «Її порожні місця», видані ще в 2022-му у ВСЛ. Емоційно поліфонічний роман-дорослішання, в якому зплітаються життя 14-річної Ані Дерман, яка тікає з дідусем від війни з Донецька до Вінниці, і Сари Берг, юної єврейки, яка в перші роки другої світової веде щоденник та створює колажі, яким випаде згодом стати зразками справжнього мистецтва.Чуттєвий, гострий текст про проживання травми, болю, про вимушене вигнання і самотність, які дезорієнтують, позбавляють відчуття тяглості, і водночас - досвід минулих поколінь, який нікуди не зникає. Треба мати значний рівень відваги, аби декілька сторінок описувати як поламана підлітка робить мінет під час зґвалтування своїм вчителем. Попри певний сумбур, сюжетну нереалізованість окремих ліній та героїв + часто характерне для дебютних книг бажання розповісти про все, виплюснути на читача всі свої і не лише свої досвіди, текст лишає глибокий післясмак. Якщо вам до смаку натуралізм і маргіналізм Чака Паланіка, Любко Дереша часів «Наміру», поетична побутовість Артема Чеха і депресивні душетерзання Сильвії Плат, зверніть увагу.
На читацький клуб від тусовки «Бабая», де я мав бути одним із гостей, з обʼєктивних причин я не потрапив, а от одну із книг, які там обговорювалися - прочитав. Чесно кажучи, не знаю, за яких інших обставин в дні теперішні Будинок Старлінгів потрапив би до мого читацького списку, але все - досвід. Пізнавальний в тому числі)Якщо коротко. Штат Кентуккі, містечко Едем, старий будинок, який фігурує в химерних переказах місцевих і 26-річна сирота Опал, яка працює касиркою і робить все можливе, аби втекти з молодшим братом з цих проклятих місць. Навіть влаштовується прибиральницею в той самий моторошний будинок з його відлюдкуватим господарем. Плюс - родинні таємниці, міські легенди, любов, корпорації зі своїми цинічними бізнесовими інтересами і Підземʼя з дитячої книжки, яка теж повʼязана зі стрьомним будинком. Якщо любите ненапряжні історії, готичну атмосферу нетфліксівського штибу, а ще книги Агати Крісті, Шарлотти Бронте, Говарда Лавкрафта і кіношну естетику Тіма Бертона, вам зайде. Мені не зайшло, проте точно знаю - якби читав це в років пʼятнадцять (згадуючи, що читав переважно тоді) - був би в щирому захваті. Справді. Від візуального оформлення і якості видання в тому числі. А так - персонажі, яким навіть за найсильнішого бажання складно емпатувати, абсолютно безформне, абстрактне містечко, що для таких камерних оповідей тупо провал і - як вишенька на торті - фінал, настільки невигадливий і висмоктаний з пальця, що більше скидається на авторську безвихідь з сюжетом, ніж осмислене рішення. Що більше дивує, так це премії та номінації, які отримала за «будинок» Герроу, - якщо це хороша жанрова література, то що ж там вважається літературою поганою?)Гарного дня.
Вцілілий, Паланік …і коли це таки сталося, і один з моїх улюблених романів Поланіка через роки нарешті отримав український переклад, я охуїв. Такого паршивого перекладу і такої кількості помилок, одруківок я не зустрічав вже дуже давно. При всій повазі до вид-ва, яке подарувало Україні якісно перекладеного Кінга і багатьох інших авторів.Що ж до самої історії, то Поланік у звичному для себе стильку оповідає за життя чергового маргінала, цього разу вцілілого після масового самогубства члена сектанської общини. Перед тим як вкрадений ним «боїнг» завершить свій політ, Тендер Бренсон рефлексує над тим як докотився до такого життя. Про тоталітарну секту, зашиту на підкірку місію бути пожиттєво слугою, невинні телефонні забави з людьми і те, як він став зіркою національного масштабу… месією, проповідником, антипорно-гуру. Абсурд, сатира, розсип фактів-лайфхаків, які б я навряд перевіряв на практиці, і головний герой, якому і поспівчувати нормально не можна, хоча іноді хочеться. Перфектно про справжню самотність й голку чужого схвалення. Як сказав один мудрий чоловік, це сповідь суспільства, в якого давно відлетіла кукуха, але яке далі хоче виглядати презентабельно в інсті. Поланік в кращих традиціях Поланіка.)Алелишається сподіватися, що КСД виправиться з наступним тиражем і обміняє мені цей брак на совісно перекладений, вичитаний роман. Бо поки і радити це складно.
Олдскул сучукрліту. На досвіді. Без зайвої претензійності. Ще одна книга з полиці історій, яких так бракувало в старших класах, коли формувалися мої погляди, ідейний хребет і базовий юнацький романтизм).. А з огляду на сучасний історичний контекст, книга гарно заходить і в мої цинічні тридцять сім. «Заячий костел», новий роман 74-річного Василя Шкляра, попри ситуативний український слід, розповідає про литовське підпілля 40-50их, яке боролося з рсн окупантами. В холодних криївках, з рідними, депортованими в табори, трофейною зброєю, очікуваннями допомоги союзників, зрадниками, любовʼю, на якій стоїть віра в завтра, локальними традиціями і міфологією. Знайомо, так?)Поетичний, легкий для сприйняття і глибоко емпатичний текст, за яким - масив (хай і відчутно поверховий) опрацьованої Шкляром інфи про «лісових братів», їхню історію та побут. Наративно Шкляр очікувано однозначний, але навряд його читачі чекають від нього постмодернових душетерзань. Сюжетних вивертів трохи бракнуло, але більш ніж живий емоційний досвід Йонаса нівелював більшість моїх зауваг. Ефект присутності у відсирілій криївці, яку заливає водою під час відлиги, в той час як зверху нипають мгбісти - максимальний. А щодо «заячого костелу», то малим старшаки зі мною таке кілька разів провертали (не любив страшенно), але ні про який «костел» мови не було. Прочитайте за бажання і зрозумієте про що мова)..Гарного дня.
Наскільки непереконливим здався мені попередній фільм Алекса Гарленда про громадянську війну в штатах, настільки зайшла його нова колаборація з ветераном Реєм Мендосою для А24. Ірак, 2006, загін американських морпіхів, які осідають в одному із будинків, побут зі пересциками в пляшки, недолугі жарти, бойовики Аль-Каїди й пекло, яке чекає на них от-от… З контузіями, розірваними ногами, кривавою гущею з тіл та свинцю і абсолютним нерозумінням того, чи вдасться вижити хоча б комусь. Вийшла моцна антивоєнна драма, позбавлена прямого політичного контексту, надміру художності та типової для голлівудського кіно про війну патетики - гіперреалістична, тактильна, пронизлива. Протокольна, в контексті бойових дій і такмеду. Комусь - певен! - бракне чіткої полярності в історії - хороші-погані, свої-чужі, але повірте - тут все ок і без цього. Знімали Warfare разом із ветеранами війни і безпосередніми учасниками тих подій, що лише додає ваги історії. + Більш ніж промовиста наочність про те, як за ці двадцять років змінилася війна. З дронами, ребами і тд.Раджу.
Щепан Твардох - Король Моя перша книга поляка Твардоха розʼїбала, і якби було трохи більше часу і натхнення, я б відрефлексував і про саму історію, і про описані часи з персонажами, і про символіку в романі.Коротше, Варшава кінця тридцятих (здебільшого), єврейський бандюган, боксер, серцедер, ветеран Якуб Шапіро та вир локальної політики, означеної наближенням великої війни і розгулом нацистських настроїв. Розбій, борделі з наркотою, криваві вбивства, сутички з ідеологічними опонентами, владне закулісся, Палестина з новим життям на горизонті і кашалот, який кружляє над містом… Майже кит на дніпровських берегах, якщо ви розумієте, про що я)..Моше Інбар, колишній соратник Шапіро, намагається через роки зафіксувати пережите, але чи то вік бере своє, чи то інші недуги із задавненими болями, але оповідач з нього дуже непевний. Круто. Динамічно, натуралістично, гостро, похмуро. Так. А якщо вірити перекладачу, Остапу Українцю, з яким ми перекинулися кількома словами про роман і досвід його перекладу, продовження - «Королівство» - ще гнітючіша історія. Що, в принципі, було зрозуміло з останніх сорока сторінок «Короля».
Полиця з фірмовими ромкомами від Євгенії Кузнєцової поповнилась ще однією книгою, і це та базована сентиментальність без відриву від історичного контексту, яка працює зі мною на всі сто. Подобаються мені сюжетний плин, фінал, герої та їхні розмови, чи ні).. Магія, що й казати. ОтжеЗимовий цикл свят з блекаутами, генчиками, тривогами, колядами, ополонками та готельним сексом. Яна, яка вертається з-за кордону в батьківську хату в селі і береться за дослідження місцевих традицій. Максим, який живе в сусідній хаті, бореться з часом за свого батька з його деменцією, і відбивається від токсичних нападок рідні. Давид, який от-от стане повнолітнім, хоче йти на війну, але - знову-таки рідня, готова організувати всі можливі довідки про інвалідність, аби втримати юнака від цього рішення. Люди, які таки пішли воювати, і які від війни ховаються…Герої Кузнєцової іноді до умисної карикатурності комічні, а ситуації, в які вони втрапляють - сюрні. Але - цілком реалістичні. Чи не в кожному обличчі зі сторінок роману я бачив когось зі знайомих. Коротше, життя, яке ніколи не вкладалося в чорно-білу парадигму, як би ми не намагалися все спростити.І хоча «вівці» з трьох романів авторки зайшли мені найменше, рекомендую. Придбайте, і відкладіть до грудня. Навряд книга втратить за цей час в своїй актуальності).. #книги #проза
Той трохи бентежний випадок, коли величину і глибину кіно усвідомлюєш з перших кадрів, але не готовий сказати, що тобі справді зайшло. Бреді Корбет з командою створили епічне кіно про біль генія у вічному змаганні зі світом і асиміляцію, яка не працює, коли ти не звик прогинатися, навіть якщо життя не лишає вибору. Асиміляцію у всіх можливих контекстах цього терміну. Історія єврейського архітектора з Угорщини Ласло Тота, який емігрує до штатів після Бухенвальду і прагне вкоренитися на новій для себе землі - з дружиною та племінницею в листах, котрі зосталися по той бік океану - чіпляє передусім магічною синергією компонентів: картинка, звук, діалоги і Броуді, який перевершує свої кращі ролі, розйобують перфекціонізмом.Попри деяку претензійність художніх рішень (титрів, хронометражу чи антракту це стосується), відвертим апломбом потипу «працюємо на полицю класики» і стереотипністю персонажів. Корбету вдалося в чесний потрет великого і ницого 20 століття, і це найбільша потуга «Бруталіста». #кіно #драма
Таки потрапив ✨Новий фільм Соррентіно видався мені мікстейпом з рандомних сцен, інтерʼєрів, красивезних пейзажів та висмикнутих з книг Коельйо діалогів, котрі лежали в шухляді режисера та безвідносно сюжету були використані в «Партенопі»… Хай простять мене фани італійця) Майже дві з половиною години головна героїня безладно шукає любові, втрачає рідних, досліджує тілесні спроможності, експериментує із стосунками і прагне реалізуватися як особистість в патріархальному вакуумі Італії 70-80их… Той прикрий випадок, коли естетизм грішить внутрішніми пустотами, а режисерське намагання охопити все (рідний Неаполь, якому присвячений фільм, сумбурні феміністські вайби, пошуки ідентичності, роздуми про духовність) не працює ні разу. Проте, як не дивно, дивитися «Партенопу» приємно, хоч подеколи фільм й скидався на старосвітську рекламу «баунті» чи нового бренду прокладок. Плюс, гарна робота юної Селести Далла Порти. Можливо, цю історію врятував би лаконічніший хронометраж, але внутрішній деміург Соррентіно зупинитися вчасно не зумів).. #кіно #драма #соррентіно
Депресія — це розкіш атеїстів (с) «Арабески» показово свідчать, чому коротка форма (не беремо до уваги емоційну точність поезії) - ідеальна форма осмислення колективних (та і персональних) досвідів війни. Коли на великі і справді ґрунтовні романні обсяги бракує як мінімум можливостей, як максимум - виваженої позиції часу. Оповідки Жадана, чи радше притчеві замальовки з життя Харкова та його жителів - кінематографічно випуклий в своїй безпосередності орнамент з характерів, обставин, невизначеності, туги за втраченим життя і на перший погляд незначущих деталей. Плюс - непретензійна лаконічність і потужне відчуття присутності в описуваному моменті, а не споглядання за ним збоку. Військові, цивільні, живі, мертві і не факт, що народжені, іноді звʼязані поміж собою, іноді просто вихоплені з контексту чи загублені порожніми і через те зчужілими вулицями рідного міста, - Жадан десь поміж них, і це найбільша сила «арабесок» для мене. Сумно, але шо ж) Такі часи, така проза, такі ми. #жадан #проза
TGLIST.COM.UA
