ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ ЗАРАДИ ОБІЙМІВ: ІСТОРІЯ ЗУСТРІЧІ, ЯКУ ЧЕКАЛИ РОКАМИКолись для того, аби обійняти рідних – достатньо було перейти вулицю, або проїхати автівкою кілька хвилин. Зараз прості обійми для когось – найзаповітніша мрія.Це історія про те, що деякі зустрічі тепер набагато складніші ніж мали б бути. І – набагато цінніші.Усі імена героїв змінено для їхньої безпеки«Ще чотири роки тому я б подумала, що все це сценарій якоїсь драми. Зараз – це наше життя» – каже Тетяна.
Після окупації рідного міста, життя жінки склалось, як і в тисячі бердянців.Біль, страх, невизначеність і виїзд в нікуди.Тетяна з чоловіком зупинились у Києві. Доньку вмовили їхати далі, вони з подругою переїхали в Ужгород.«Вона там облаштувалась. Знайшла роботу, друзів, звикла до нового місця. Зараз донька в безпеці й це для мене головне. Мабуть, єдиний острівець стабільності».
У подружжя в Києві стабільності менше.Постійну роботу має лише чоловік. Тетяні поки не вдається влаштуватись за своєю спеціальністю, вона, здебільшого, має дистанційні підробітки.«Мені поки складно. Я звикла бути серед людей. Раніше це було природньо. У нас був великий колектив, ми разом працювали і часто разом відпочивали. А вдома – завжди чекала велика родина. Зараз – зовсім інша реальність. Донька далеко. Сестра виїхала за кордон. Друзів розкидало по світу.А мама …»
Мамі Тетяни 76. І все своє життя вона прожила в Бердянську.«Вона перша почала просити нас їхати, казала: «вам тут робити нічого»».
Але сама залишилась.«Я просила її, пояснювала, плакала. Але, зрештою, зрозуміла, що не маю права вирішувати за неї».
Мама залишилась вдома. Сказала, що буде приглядати за їхніми домівками. Що все скоро завершиться і вона чекатиме на них тут. Так минув рік, другий, третій. Очікування стало важким, а туга за рідними нестерпною. «Я дуже хотіла її обійняти. Просто обійняти. Раніше такі зустрічі навіть не планували, просто: «ма, став чайник» і за кілька хвилин ти вже вдома. Дуже важко змиритись з тим, що те, що колись було буденністю, тепер – мрія, яку не кожен може собі дозволити».
Мама не хотіла, аби Тетяна їхала в окупацію, тому вирішила поїхати сама. Жінки домовились зустрітись в Грузії.«У мене колись була мрія – поїхати з мамою кудись удвох. Але постійно не було часу. Робота, справи. Думала: встигнемо. А зараз я зрозуміла, що, можливо, це наша єдина можливість здійснити цю мрію. І знову обійнятись».
Зустріч Тетяни з мамою була недовгою і дуже емоційною. Вони провели разом 5 днів і знову роз’їхались у різні реальності.«Ці дні стали чимось більшим, ніж просто зустріч. Бо коли ти не знаєш, коли побачишся знову – то не відкладаєш важливих розмов, слів. Все стає значно складнішим. І – ціннішим».
РЕЦЕПТ НЕЗЛАМНОСТІ. БЕРДЯНЕЦЬ ТА ВЕТЕРАН ВІДТВОРИВ ПАСКИ З АЗОВСТАЛІ ДЛЯ БІЙЦІВ НА ФРОНТІБердянець Максим Дубовик, який вижив у блокадному Маріуполі та пройшов крізь роки ворожого полону, випік особливий великодній хліб за рецептом із підземель комбінату, аби підтримати бійців, що нині тримають оборону.Уродженець Приазов’я, він став на захист України ще десять років тому. Велика війна застала його в Маріуполі, де Максим пройшов через 82 дні повної блокади, вуличні бої та важкі поранення ніг. Потім були довгі кілька років російського полону. «На Азовсталь я потрапив десь кілограм 80-85, а по виходу з полону я був 61-62 кілограми. Висох повністю», – згадує ветеран про фізичні випробування, які йому довелося подолати.
Сьогодні Максим продовжує службу в Житомирському ТЦК, допомагаючи родинам полеглих побратимів. Проте до Великодня він вирішив знову стати до печі, аби відтворити ту саму «паску незламності», яку готували захисники під нескінченними авіаударами. Колись, ще до служби, Максим працював пекарем, тож тепер його руки згадали бабусину науку.Рецепт паски з Азовсталі – це символ виживання, де замість молока використовували воду, а замість вишуканих інгредієнтів лише те, що дивом залишалося на складах. Максим називає це «опарою на мінімалках».«Ми всі в щось вірили, у якесь свято, і дійсно вірили в те, що воно рано чи пізно для нас настане. Так виявилося, що для когось Великдень був останнім, а для когось – дійсно пам’ятним», – ділиться Максим, згадуючи квітень 2022-го.
Цьогоріч випечені ветераном паски вирушили на Донеччину, до бійців 156–ї бригади, які тримають оборону під Костянтинівкою. Для захисників на нулі це зв’язок із домом та символ того, що надія не згасає навіть у найтемніші часи.Сам Максим Дубовик, передаючи гостинці, побажав побратимам лише одного:«Я хочу побажати, щоб мій безпосередньо азовстанський рецепт тільки їх надихнув – ще більше косити ворога нещадно і далі триматись».
Про цю історію редакція «Бердянськ 24» дізналась з сюжету на YouTube-каналі «Подробиці. Головне».
ЯК КАВ’ЯРНІ ТА КУЛЬТУРНІ ПРОСТОРИ ОБ’ЄДНУЮТЬ БЕРДЯНЦІВ ЗА ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ ВІД ДОМУ? – ДУМКА ЕКСПЕРТКИУ межах проєкту «Бердянський код» ми досліджуємо, як жителі нашого міста зберігають свою ідентичність у вимушеній еміграції. Про те, як працює механіка об’єднання через простори, ми поспілкувалися з Ксенією Клейнос – власницею закладу у Львові, яка в Бердянську була відома як лідерка культурних змін та засновниця антикафе «Час Є».Об’єднанні спільним досвідомДля бердянців, які втратили свій дім, значення культурних точок у Львові, Києві чи іншому місті України набуло екзистенційного характеру. Коли фізичне місто перебуває в інформаційній та політичній ізоляції, саме локальні бізнеси, засновані переселенцями, стають архівами живої історії та майданчиками для ментальної реабілітації. Ксенія Клейнос наголошує, що її простір у Львові спочатку задумувався як бізнес-проєкт, але дуже швидко трансформувався у хаб, де бердянський код активується на рівні підсвідомості.«Ми бачимо дивовижну тенденцію: люди приходять до нас не за продуктом, а за відчуттям безпеки, яке дає присутність своїх. Наш заклад став територією, де не потрібно пояснювати контекст твого горя чи радості. Тут назви мікрорайонів – АКЗ, Колонія чи Слобідка – звучать як паролі до спільної бази даних. Для багатьох бердянців це єдина можливість відчути, що їхня ідентичність не розчинилася у великому місті, що вони все ще існують як частина цілісного соціуму, попри те, що їхня набережна зараз заблокована окупаційними прапорами. Це і є головна функція – репрезентувати місто там, де його фізично немає», – зазначає Ксенія Клейнос.
Психологічна стійкість через спільні зв’язкиПрофесійний погляд на проблему реінтеграції переселенців свідчить, що найважчим етапом є подолання відчуття відчуженості. Заклади, подібні до того, що відкрила Ксенія, працюють як інструменти м’якої адаптації. Тут об’єднання відбувається не через формальні заходи, а через щоденну рутину: спільну каву, обговорення новин з місцевих пабліків чи випадкові зустрічі зі знайомими. Ксенія розповідає, що часто стає свідком того, як у її закладі знайомляться люди, які роками жили в Бердянську за кілька кварталів один від одного, але лише в евакуації знайшли один одного.Цікавим аспектом є те, як бердянський код впливає на атмосферу всередині закладу. Це особливий тип південної гостинності, який у поєднанні з професійним сервісом створює унікальний продукт. Ксенія впевнена, що саме ця щирість і відкритість допомагають бердянцям триматися разом і залучати до свого кола львів’ян, знайомлячи їх із культурою Приазов’я. Таким чином, простір виконує ще й просвітницьку функцію, не даючи темі окупованого півдня зникнути з інформаційного порядку денного великого міста.«Для нас вкрай важливо, щоб Бердянськ сприймали не лише як територію на карті бойових дій, а як живу енергію людей. У моєму закладі ми намагаємося транслювати саме цю ідею. Коли до нас заходить людина і каже: «Я з Бердянська», – це сигнал для персоналу та гостей, що прийшов свій. Це миттєво знімає соціальні бар’єри. Ми бачимо, як молодь, яка виїхала майже дітьми, тепер ідентифікує себе через приналежність до міста саме в таких просторах. Вони хочуть бути частиною цієї спільноти, вони хочуть знати свій код. Це дає надію, що деокупація буде насамперед людською, бо ми вже зараз готуємо ґрунт для повернення, зберігаючи ці зв’язки живими», – підкреслює Ксенія Клейнос.
ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ👇
«Я ПО КРИХТАХ ЗБИРАЮ КОНТЕНТ ПРО БЕРДЯНСЬК». БЕРДЯНКА ВІКТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІ ДОПОМАГАЮТЬ ЇЙ ТРИМАТИСЯНовини, історії інших бердянців і просто відео моря – все це стало для жінки містком між її минулим і теперішнім. Про це вона розповіла нашій редакції у листіЯ виїхала з Бердянська незадовго до повномасштабного вторгнення. Насправді, не за своєю волею, оскільки все життя планувала прожити в своєму рідному місті на березі моря. Мене змусила хвороба – у 2021 році мені поставили невтішний діагноз, якщо коротко, то рак.Мої рідні з Німеччини, зокрема, і сестра, зателефонували й попросили їхати на лікування до них, бо так вони могли б за мною доглядати. Батьки вже в поважному віці, їм складно. Я була розгублена, у паніці за власне життя, тож хапалася за всі пропозиції, аби лише не залишатися з цим наодинці. І оскільки ми з сестрою близькі, я й поїхала до неї.А вже через пів року почалася велика війна. Це вдарило по мені сильним стресом – життя відрізало мене від мого міста, дому та батьків. Що робити далі – я не знала. Жінка сорока років із хворобою, без власної родини, у чужій країні – оце й усе, що я собою уявляла. Перший час із батьками не було зв’язку, бо вони мали простенькі телефони, де не було месенджерів. Аж потім батьків товариш віддав татові свій, кращий та з вайбером. І ми нарешті поговорили.Я відчувала себе дуже самотньою.І хоч поряд була сестра – вона не зовсім розуміла, що я відчуваю. Вона не жила в Бердянську понад 20 років, рідко бачила батьків та наших рідних, тож для неї ніби нічого й не змінилося. А от я відчувала втрату та велику діру в серці.Час минав, я продовжувала боротися з хворобою і якось витягувати себе з ментальної ями. І от згодом відкрила для себе новий спосіб триматися – наші релоковані місцеві ЗМІ. Дивно, але поки для одних новини – це виснажлива інформація, а історії людей можуть вганяти в зайву ностальгію, я відчуваю полегшення, коли читаю. Коли я гортаю стрічку про людей чи події, то ніби між мною, моїм містом та земляками створюється невидимий міст. Ніби ми всі разом. І я знаю, що ще сотні, тисячі людей проживають таку саму втрату, як і я. Я не одна в цьому болі.Якось я помітила, що одне таке ЗМІ перестало писати новини, і всередині щось стиснулося. Стало тривожно, бо про моє місто говоритимуть менше. Зараз ваша редакція чи не єдина, яка стала моїм куточком спокою. Я радію щоразу, коли в Бердянськ «прилітає» бавовна по ворогу, або коли засуджують чергового колаборанта. Я плачу над кожним інтерв’ю з бердянцями, бо розумію, що вони пережили. Як людина, яка раніше не читала жодного пабліка, зараз я дивую саму себе. Але як ще я наближуся до свого дому, якщо не через інформацію?Мені прикро, бо про моє місто пишуть небагато, доторкнутися до рідних місць стає все складніше, але я дуже вдячна, що такі джерела все ще є.Я жінка сорока років із хворобою, без власної родини, у чужій країні. Здається, оце й усе, що я маю. Але ні. У мене є щоденний ритуал – хоча б на пів годинки, але зануритися в моє місто, відчути його через тексти та слова. І сьогодні для мене це вже дуже багато.
‼️‼️‼️ШУКАЄМО СВІДКІВ ‼️‼️‼️Просимо Вашої допомоги у встановленні обставин незаконного затримання представниками збройних сил російської федерації іноземного студента Маріупольського державного університету – Абдулаєва Гусейна Амін Огли, 21.03.2002 р.н., громадянина Азербайджану.19.03.2022 року під час перетину встановленого військовослужбовцями зс рф блок-поста з міста Бердянськ Запорізької області було зупинено транспортний засіб із іноземними студентами, які самостійно евакуйовувались із м. Маріуполь Донецької області. Під час перевірки військовослужбовці збройних сил рф вивели із автобуса Абдулаєва Гусейна Амін Огли, після чого з останнім було втрачено зв'язок. На теперішній час його місцезнаходження невідоме.Якщо Вам відома інформація про військових збройних формувань рф, які вчинили зазначений злочин, а також про свідків та очевидців незаконного позбавлення волі громадянина Азербайджану – Абдулаєва Гусейна Амін Огли, 21.03.2002 р.н., повідомте про це. Будь-яка інформація ВАЖЛИВА.Повідомити всю відому Вам інформацію можна за телефоном – +380969267562, або відписати в коментарі, і з вами зв’яжеться слідчий.
«ВОНИ ВИПАЛЮЮТЬ «ЗЕТКИ» НА ТІЛІ». ВІЙСЬКОВИЙ МАКСИМ ДУБОВИК ПРО КАТУВАННЯ В РОСІЙСЬКОМУ ПОЛОНІ Сповідь Максима Дубовика на позивний «Румин» про те, як вижити, коли твоє тіло стає полотном для тортур, а замість води тобі дають жижу з пуголовками, поки ворог цинічно випалює на твоєму животі свої символи.Поки світ спостерігав за трагедією через екрани смартфонів, захисники «Азовсталі» в реальному часі чули в радіоперехопленнях, як російські командири відправляли в небо вчорашніх студентів, які мали перетворити місто в руїни. Максим згадує це з особливою гіркотою:«Тобто, вони, як би сказати, знайшли живий полігон, на якому відпрацьовували деякі моменти» – згадує Максим.
Над головами захисників біля доменних печей було заледве два метри бетону, а навколо – випалена земля, де від багатотонних бомб не рятували навіть найміцніші радянські конструкції.Максим пройшов цей етап із розірваними колінними суглобами на обох ногах. Після вибуху 120-ї міни у березні 2022–го він фактично втратив можливість нормально ходити, проте адреналін та еластичні бинти допомагали триматися. Він описує свій стан так:«Я матав еластичними бинтами, щоб сам сустав не розходився, щоб він не складувався. Воно виходило, що у мене сустав навпаки складається. Просто навпаки».
Але навіть у такому стані вони знаходили місце для свята, бо без цього людяність випаровується. На Великдень дівчата замісили тісто, а бійці випалювали в буржуйках порожні бляшанки з-під тушонки, щоб використати їх як форми для пасок.Вихід з «Азовсталі» не був капітуляцією – це було виконання наказу, обтяжене обіцянками про швидке повернення. Проте ветерани, які бачили підступність ворога ще з 2014 року, не вірили жодному слову. В Оленівці ця підступність набула матеріальної форми у вигляді голоду та жахливої антисанітарії. Питання води стояло найгостріше, адже те, що їм давали, було небезпечно навіть просто тримати в руках. Максим згадує це з огидою:«Воду привозила пожарна машина зі ставка, там де плавали пуголовок. Все ми отак от пили. Воду кип’ятити не можна було, то ми використовували старий добрий метод: два провода, резо та кип’ятили воду».
Найстрашніший злочин Оленівки – підрив барака з азовцями – Максим називає актом неймовірного цинізму, до якого окупанти готувалися заздалегідь. Вони вибірково перевели туди саме ветеранів полку, а після вибуху просто спостерігали за агонією обгорілих людей. Росіяни не лише не допускали медиків протягом двох годин, а й дострілювали тих, хто намагався врятуватися. Це була холоднокровна страта, прихована під виглядом обстрілу, про яку Максим досі не може говорити без гніву.Подальший шлях через Горлівку став випробуванням на межі людських можливостей. Там катування були поставлені на конвеєр. Кожен похід до їдальні перетворювався на акт під назвою «прийомка», де у полоненого було лише півтори хвилини, щоб проковтнути їжу. Саме в Горлівці окупанти вирішили залишити на тілі «Румина» своє клеймо.«У мене самого на пузі була зетка випалена. Просто електрошокером стоїть і випалює. І каже: «Ох, крепкий попався», – а я стою мовчки, не показцю страху», – згадує Максим.
ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇
«КОЛИ ТАМ ЗНОВУ РИБА?» ЯК БЕРДЯНЕЦЬ ПРИВЧИВ НОВИХ ДРУЗІВ ДО АЗОВСЬКОЇ КУХНІ.Після початку війни тисячі бердянців опинились у різних містах і країнах. Разом із ними туди переїхали і маленькі частини рідного міста — у спогадах, словах і навіть у кухні. Це історія про те, як один бердянець привчив своїх нових друзів до смаків Азовського моря.Усі імена змінено задля безпеки героїв.Коли Олексій переїхав до маленького міста на Заході України, він досить швидко там облаштувався і знайшов гарних друзів. І так само швидко зрозумів одну річ: місцеві дуже мало знають про його Бердянськ і Азовське море. «Ніхто з моїх нових знайомих там ніколи не був. Дехто навіть не дуже розумів, де саме знаходиться Бердянськ. Для багатьох це просто точка на карті. Але не для мене.»
Олексій каже, що завжди розповідає друзям про рідне місто. Розказує про улюблені місця, показує фото. І обіцяє, що колись – обов’язково покаже його вживу. А поки що – знайомить із містом по-іншому. Через їжу.Першим експериментом стала сушена риба, яку Олексію вдалося дістати через знайомих. Реакція друзів була обережною.«Вони дивились на неї трохи підозріло, — сміється він. Все-таки більше звикли до дерунів і вареників, ніж до таранки. Але потім розсмакували».
З часом це стало маленькою традицією. Коли Олексію вдається дістати сушеної риби – він одразу кличе друзів у гості. Якщо її немає – готує вечерю з вареної картопельки й оселедця. «До цього вже всі звикли. І тепер самі питають: «коли там уже в гості на рибу?»».
Хлопець каже, що раніше навіть не помічав, наскільки море було частиною щоденного життя бердянців.«Чесно кажучи, я навіть не думав наскільки тісно було пов’язане з ним життя. Задумався про це лише тут, де нічого цього немає. Коли ти далеко віддому, будь-яка знайома деталь стає чимось більшим».
Тепер його друзі вже знають: • азовська креветка не схожа на жодну іншу; • бичок — це зовсім не якась «маленька рибка»; • а таранку їдять так, щоб ароматний жир стікав по руках.«Я жартую, що це моя культурна місія – усміхається Олексій— нести Бердянськ із собою. Навіть якщо це просто смак сушеної риби».
«24 ЛЮТОГО МИ ПОЇХАЛИ ДОДОМУ В БЕРДЯНСЬК, БО ДУМАЛИ, ЩО ТАМ БУДЕ БЕЗПЕЧНО». ІСТОРІЯ БЕРДЯНЦЯ АНДРІЯДо нашої редакції надійшов лист від бердянця Андрія (ім'я змінено з метою безпеки). Чоловік поділився своєю помилкою перших днів великої війни, розповів про піврічне заціпеніння в окупації та пошук себе в іншій країні.Я довго вагався, чи варто це писати, бо іноді здається, що наша історія – це лише одна з тисяч подібних, і навряд чи вона може когось здивувати. Але я відчуваю потребу зафіксувати це на папері, щоб нарешті поставити крапку в тому лютому, який для нас розтягнувся на роки.Ми з сім’єю жили в Дніпрі вже досить довго. У нас був налагоджений побут, улюблена робота, донька ходила до школи, а вечорами ми планували, куди поїдемо влітку. Коли 24 лютого небо над містом почало здригатися від перших вибухів, ми злякалися не на жарт. Це був майже тваринний інстинкт, коли здається, що тільки в рідному місті, де ти знаєш кожен камінь і де в тебе є підтримка рідних, ти можеш бути у безпеці. До того ж, я маю великі проблеми по здоров’ю і думав, що там зможе уникнути більшого стресу. Це була наша найбільша помилка. Ми вирішили їхати в Бердянськ. Нам здавалося, що війна – це десь там, на стратегічних напрямках, а наше приморське містечко вона просто омине. Ми їхали додому, до своїх стін, не розуміючи, що власноруч заганяємо себе в пастку, в якій ми застрягнемо на шість місяців. Перші тижні в окупації були схожі на затяжний сюрреалістичний сон. Місто, яке я знав з дитинства, почало стрімко змінювати свій колір та запах. З’явилися ці потворні літери на техніці, чужі люди з автоматами на нашій набережній, де ми колись гуляли та їли морозиво. Але найстрашнішим було відчуття, що час просто зупинився. Ми опинилися в повному інформаційному вакуумі. Коли зник зв’язок, життя звузилося до меж двору та ринку. Ринок перетворився на такий собі офлайн-інтернет. Люди, особливо старші, дізнавалися якісь новини. Ми шепотілися про успіхи ЗСУ, передавали новини про те, чий будинок сьогодні обшукували, і хто зник після вчорашнього патруля. Удома ми жили як у скляному ковпаку. Ми ховали свої українські паспорти, купували телефони, з якими ходили по вулиці, а ще на подвір’ї будинку я закопав прапор. Щоразу, коли повз вікна проїжджала важка техніка, серце завмирало, а донька мимоволі затискала вуха.Ми прожили так шість місяців – шість місяців у режимі болісного очікування. Ви не живете в такий час, ви просто намагаєтеся дотягнути до вечора, щоб завтра знову почати це виснажливе чекання на свободу.Виїзд через Васильівку став для нас окремим колом пекла. Ми чекали в черзі на блокпості кілька діб під розпеченим серпневим сонцем. Я пам’ятаю кожну деталь тієї дороги: запах пилу, плач дітей у сусідніх автівках і цей паралізуючий страх перед перевірками. Вони гортали мій телефон, перевіряли кожен контакт, кожне старе повідомлення. Я досі бачу обличчя того солдата, який знайшов у моїй пошті старий робочий лист – йому здалося, що це якісь шифри. Коли мене нарешті відпустили, я не міг одразу сісти за кермо – руки так сильно тремтіли, що я просто впав на землю біля капота і дихав цим гарячим степовим повітрям.Коли ми побачили перший український блокпост і наш прапор, ми просто зупинилися на узбіччі й мовчки плакали всі втрьох. Це був момент найвищого полегшення, яке я коли-небудь відчував у житті. Ми зрозуміли, що хоч ми й втратили дім, ми зберегли одне одного.ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ
КАФЕ «БАРАКУДА», БАЗА ВІДПОЧИНКУ «АДМІРАЛ», МАГАЗИНИ ТА АПТЕКА. В БЕРДЯНСЬКУ ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА ОНОВИЛА СПИСОК БЕЗГОСПУБезхазяйними вважають понад 20 приміщень, зокрема недобудовиОкупаційна влада продовжує інвентаризацію захопленого Бердянська. В березні загарбники опублікували понад 100 адрес начебто безгоспного майна на ТОТ Запорізької області. Про це «Бердянськ 24» дізнався з сайту окупаційної влади.В нашому місті до потенційно нічийних потрапили понад 20 приміщень. Це недобудови та база відпочинку «Адмірал» на Косі, аптеки та магазині в центрі міста, «ТАКО БАР» і кафе «Барракуда». До безгоспу потрапила і сонячна електростанція. • незавершене будівництво, вулиця Макарова, 52-А1; Макарова, 44-О; • майновий комплекс провулок Тінистий, 14Б; • нежитлове приміщення (раніше аптека №7) пр-кт Азовський, 57/1; • нежитлове приміщення вул. Перемоги, 1/пр-кт Азовський, 33; • нежитлове приміщення вулиця Свободи, 59Б; • нежитлова одноповерхова будівля пр-кт Праці, 31-Г5; • нежитлова одноповерхова будівля вулиця Університетська, 9; • нежитлове приміщення продуктовий магазин «Щедра грядка» вулиця Тверська 32А; • нежитлове приміщення вулиця Шевченка, 71; • майновий комплекс вулиця Польська/Черняховського, 11/7; • майновий комплекс, база відпочинку «Адмірал» вулиця Макарова, 10; • майновий комплекс біля Молокозаводу проспект Східний, 108; • нежитлова будівля вулиця Мічуріна, 57; • нежитлове приміщення пр-кт 12 Грудня (Західний), 4М; • нежитлове приміщення, вулиця Італійська, 29А; • нежитлова будівля («ТАКО БАР») вулиця Горького, 37А; • майновий комплекс (сонячна електростанція (СЕС) з раніше наданими кадастровими номерами: 2310400000:03:004:0115, 2310400000:03:004:0114, 2310400000:03:006:01 2310400000:03:006:0112, 2310400000:03:004:0108, 2310400000:03:004:0111, 2310400000:03:006:0109, 2310400000:03:006:0116, 2310400000:03:006:0110, 2310400000:03:004:0105, 2310400000:03:004:0107, 2310400000:03:004:0106. Координати:46.796249, 36.784635 за адресою: м.о. • турбаза вулиця Макарова, 17з; • нежитлова будівля (кафе «Барракуда») вулиця Горького, 22.Також до безгоспного потрапили шість об’єктів в Приморську та сусідніх селах. Зокрема дві автозаправки та СТО, приміщення магазину, пошти та хлібокомбінату. • АЗС місто Приморськ, шосе Мелітопольське, 7; • АЗС село Коларівка, вулиця Садова (Коларова), 1Г; • нежитлова будівля (магазин Продукти харчування, госп. товари), село Борисівка, вул. Центральна, 37; • СТО, Приморськ, шосе Мелітопольське, 2; • хлібокомбінат Приморськ, вул. Курортна, 89; • нежитлове приміщення («Пошта Таврії»), Приморськ, вулиця Соборна, 75; • будівля у селі Берестовому, вулиця Шкільна, 30;Щоб врятувати своє майно від безгоспу треба надати окупаційному Міністерству майнових і земельних відносин документи про право власності. Особисто на ТОТ і з російським паспортом.
ЧОМУ ВИЇЗД З ОКУПАЦІЇ ДЛЯ БАГАТЬОХ СТАВ НЕ ЛИШЕ ВТРАТОЮ, А Й МОЖЛИВІСТЮ – ДУМКА ПСИХОЛОГИНІ Для когось рідне місто залишається незагоєною раною, а для когось – точкою, з якої почався відлік нового життя. Ми поспілкувалися з бердянцями, які після евакуації до інших міст України вперше чесно зізналися собі, що тут їм подобається більше. Чому виникає це відчуття і як прийняти те, що повертатися в минуле більше не хочеться?Рідне місто у порівнянні з іншимиДля одного з наших героїв переїзд став моментом болючої переоцінки. Те, що роками здавалося нормою, у порівнянні з іншими регіонами України постало в іншому світлі. Чоловік зізнається, що зараз його погляд на рідний дім став значно критичнішим.«Ми звикли любити Бердянськ за його неймовірні заходи сонця, але, виїхавши, я зрозумів, що небо прекрасне всюди. А от інфраструктура – ні», – ділиться він своїми спостереженнями.
За словами героя, тривале життя в одному середовищі створює ефект звикання, коли людина перестає помічати застій. Проте досвід перебування у містах із більшими бюджетами та сучасним розвитком змусив його замислитися про те, чому в Бердянську протягом останніх 15 років майже не з’являлося нових житлових комплексів чи сучасних архітектурних рішень.Сьогодні бердянець сприймає рідне місто як простір, що застиг у часі. Це усвідомлення змінило його плани на майбутнє:«Тепер я розумію, що не маю бажання повертатися туди назовсім, хіба що навідатися в гості. Бо поза межами власної квартири я відчуваю лише гнітючу тишу та відсутність перспектив. На жаль, у мене немає впевненості, що цю ситуацію хтось зможе змінити у найближчі десятиліття пілся деокупації».
Така позиція може здатися різкою, проте вона ілюструє важливий етап адаптації, коли людина починає оцінювати дім не через ностальгію, а через категорію власного комфорту та можливостей для розвитку.Випадкове відкриття нового домуІнший герой завжди прагнув руху, проте тривалий час залишався в Бердянську через звичний комфорт. Евакуація привела нашого героя до Київської області, де перше скептичне враження від нового місця досить швидко змінилося щирим захопленням.Раніше чоловік фактично жив на два міста – Дніпро та Бердянськ. Вдома його тримали сім’я та ілюзія стабільності, проте війна змусила їхати куди очі бачать. Потрапивши до одного з містечок на околиці Києва, він спочатку відчув розгубленість, сприймаючи нове оточення як тимчасове та незвичне. Проте, за його словами, ближче знайомство з місцевою інфраструктурою та сучасними кварталами змінило його світосприйняття.«Це було правильне рішення, хоч і прийняте під тиском обставин. Тут я побачив зовсім іншу якість управління, іншу архітектуру та можливості. Тепер я не тримаюся за минуле», – зазначає він.
Герой ділиться думками про те, що тривалий застій у розвитку рідного міста став для нього очевидним лише у порівнянні. Він каже, що старі підходи та відсутність прогресу в Бердянську зараз сприймаються ним як пройдений етап.«У цьому хаосі я знайшов місце, де мені справді добре. Тут я бачу перспективу, якої мені бракувало раніше. Можливо, це єдине правильне, що сталося за цей складний час, я нарешті знайшов місце, який відповідає моїм запитам», – підсумовує чоловік.
ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇
