BRD24 - Бердянськ 24

ІСТОРІЯ ЗАХИСНИКА МАРІУПОЛЯ, ПРИКОРДОННИКА ОЛЕКСІЯ БЄЛОУСОВА, ЯКИЙ ПЕРЕЖИВ РОСІЙСЬКИЙ ПОЛОНЧоловік переїхав до Бердянська з окупованого Донбасу. Тут він прожив 8 роківОлексій родом із Дебальцевого. Після окупації міста у 2014 році він разом із дружиною та трьома дітьми почав нове життя у Бердянську. Про історію захисника «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу «Сталевого фронту».З початком повномасштабного вторгнення чоловік став на захист Маріуполя у складі прикордонних військ. Сцени з оборони міста він запам’ятав на все життя.«Була коротка пауза між обстрілами, коли люди перебігали з підвалу в підвал. Я побачив маму з двома хлопчиками 4–5 років. Один тримав свою собаку. У мене тоді серце стислося, бо вони могли взяти якісь речі або їжу. Це маленькі люди з величезним серцем», – згадує захисник. Під час однієї зі спроб прориву з оточення Олексій потрапив у російський полон. У неволі він провів понад два роки, пережив катування, голод і постійний психологічний тиск. За цей час захисник втратив майже третину своєї ваги.«Я був у камері з молодими хлопцями, морпіхами. Цілими днями нам розповідали, що України вже нема. Майже всі були у відчаї. Я в це не вірив і казав, що за нас б’ються і усіх обов’язково повернуть додому», – говорить прикордонник. Після повернення з полону Олексій пройшов лікування, зокрема зробив операцію із протезування суглобів. Захисник вже замислюється над новою професією. Хоче вивчитися на психолога та допомагати побратимам.

«МРІЮ СТАТИ ТЕЛЕВЕДУЧОЮ ТА РОЗПОВІСТИ ВСЬОМУ СВІТУ ПРО НАШ БЕРДЯНСЬК»: ІСТОРІЯ 18-РІЧНОЇ СТУДЕНТКИ АЛІНИВійна змінила дитинство тисяч українських підлітків. Вона забрала у них звичні міста, друзів поруч, відчуття дому — і змусила швидко подорослішати. Це історія Аліни з Бердянська — дівчини, яка пережила окупацію, складну адаптацію у столиці і внутрішню боротьбу між «повернутись» і «жити далі». Сьогодні вона вчиться на телеведучу і мріє про телебачення — але найбільше хоче, щоб світ почув про її місто.Життя «до»У 2022 році Аліна навчалась у 8 класі однієї з бердянських шкіл. Її життя було звичайним і наповненим: навчання, танці, спорт, друзі, родина. Вона рано зрозуміла, що хоче пов’язати себе з творчістю.– Я мріяла стати телеведучою. І ще – навчатися за кордоном. Не знаю, звідки це взялося, але я цим жила: вчила мову, готувалась і уявляла, як поїду здійснювати свою мрію. 24 лютого обірвало ці мрії.Аліна провела в окупованому Бердянську пів року. І саме там, каже вона, вперше по-справжньому відчула, як сильно не хоче їхати з дому. У липні вони з мамою все ж виїхали. У місті залишились рідні, друзі і все, що було її життям.– Коли ми приїхали до Києва, я ні з ким не розмовляла, окрім тата,який залишився вдома. Я постійно плакала і просила повернутись.Я відчувала, що зрадила всіх: своє місто, рідних, саму себе. «Я тут ненадовго»Перші місяці в Києві були найважчими. Аліна закрилась у собі, не хотіла нових знайомств і відмовлялась приймати нову реальність.– Я ніколи не хотіла жити в Києві. І не могла змиритися з тим, що це тепер моє життя. Навіть коли пішла до нової школи і познайомилась з однокласниками, вона тримала дистанцію.– Я казала: я тут ненадовго. Я не шукаю друзів. Ви не станете ними — мої друзі в Бердянську. У цьому стані заперечення минуло півтора року. З часом Аліна почала дозволяти собі інше життя. Вона знайшла друзів, трохи відкрилась і повернулась до своїх мрій. Але одна річ змінилась.– Я все ще хотіла займатись журналістикою. Але тепер — в Україні. Її намагались відмовити — радили обрати «серйознішу» професію і безпечніше майбутнє.— Але тоді я зрозуміла, що більше не хочу зраджувати собі. І пішла за покликом серця. Іспити під звуки війниВступ до університету вона запам’ятає назавжди. НМТ — після ночі обстрілів. Творчий конкурс — не під світлом софітів, а під бетонною стелею укриття. Але вона впоралась.– Тепер я кажу: «Всім привіт! Мене звати Аліна, і я майбутня телеведуча». Мовчання і страх бути забутимиСправжній перелом стався вже під час навчання.– Нещодавно ми робили репортаж «Великдень у моєму місті».  І мені було дуже сумно. Бо всі могли показати своє місто, свій дім, свої традиції. Мої соцмережі цього дня мали б майоріти кадрами рідного Бердянська, але я не могла його показати.  Поки моє місто в окупації – я шукаю хоч щось схоже на нього тут. Іноді мені здається, що знаходжу. Іноді – ні. Вона зізнається: довгий час взагалі не говорила про своє місто.– Мені було боляче, я не могла підібрати влучних слів. Здавалось, що вже все сказали за мене. А потім з’явився інший страх.– Я злякалася, що його можуть забути. Що всіх нас можуть забути. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇

«УПЕРШЕ В ЖИТТІ Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ТАКЕ САМОТНІСТЬ». ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИ, ЯКА НЕ БАЧИЛА РІДНИХ ПОНАД ЧОТИРИ РОКИЦей лист надійшов до редакції «Бердянськ 24» від дівчини, яку війна розлучила з найдорожчимиІнколи мені здається, що в мене не було нікого. Звучить дивно, майже абсурдно, але водночас – нестерпно страшно.Моя історія почалася так само, як і в тисяч інших – того лютневого ранку, що розірвав наші життя на «до» та «після». Я прокинулася о сьомій від маминого повідомлення:«Доню, їдь з України, війна почалася». Тремтячими пальцями набирала її номер, але у відповідь глуха тиша. За вікном вила сирена – звук, який раніше я чула лише у фільмах про катастрофи. Наша власна катастрофа тоді лише починалась.Коли нарешті вдалося додзвонитися, голоси зривалися, а в голові був туман. Я була під Києвом, вони – у селі на Бердянщині. Тоді ніхто й гадки не мав, що таке окупація. Рідні кликали до себе, вірили, що в селі буде безпечніше. Я не поїхала. Хотіла залишитися вдома.Тоді я думала, що це і є пекло. Але справжнє випробування прийшло пізніше. Перші три роки я трималася на чистій вірі: війна ось-ось скінчиться, і ми знову обіймемося. Проте 2025-й став найважчим. Саме тоді я вперше по-справжньому відчула, що таке самотність. Маючи велику родину та люблячих батьків, я раптом усвідомила свою повну фізичну відірваність від них. Вони не можуть виїхати – тримають старенькі дідусь із бабусею, яких неможливо покинути, та дім, у який вросло все життя.Так я опинилася в ізоляції від найрідніших. Найстрашніше, прокидатися і на мить втрачати зв’язок із реальністю: чи були ці люди насправді, чи вони мені просто наснилися?Бувають дні, коли туга стає такою гострою, що хочеться лізти на стіни. Зрозуміти цей стан зможуть лише ті, хто так само змушений любити крізь кілометри та кордони. Хто знає, як це – не мати змоги обійняти, поговорити не через скло екрана, а просто потримати за руку чи відчути на кухні рідний, ледь вловимий аромат солодких вергунів.Але кажуть, що біль – це ґрунт для росту. Саме ця самотність змусила мене будувати внутрішню опору. Вчитися тримати саму себе, коли всередині все розсипається. Повертати собі надію на майбутню зустріч, приймати виклики долі та попри все не дати їм себе зламати.

«ПОБУДУВАТИ ЖИТТЯ ЗАНОВО». ІСТОРІЯ SMM-ФАХІВЧИНІ З БЕРДЯНСЬКА, ЯКА ПІДКОРЮЄ КИЇВ ТА МРІЄ ПРО ПОВЕРНЕННЯ ДО МОРЯАнна – професійна SMM-фахівчиня з Бердянська, яка сьогодні працює у великій б’юті-компанії Києва. Вона пройшла шлях від розгубленості у великому місті до чіткого розуміння своїх цілей.Від навчання у Харкові до б’юті-індустріїАнна свідомо обрала свій шлях ще у школі. Розуміння того, що її майбутнє пов’язане з маркетингом, прийшло у 10 класі й відтоді не змінювалося, попри спроби реалізувати себе в інших ролях. Диплом за спеціальністю «Реклама та піар» вона отримала в одному з найпрестижніших вишів країни – Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна.«Я закінчила навчання якраз у період повномасштабного вторгнення. Хоча пробувала себе і як б’юті-майстер, і в адміністративній діяльності, зрештою зрозуміла: мені цікаво розвиватись саме в SMM. Це сфера, де неможливо не рости. Якщо ти зупиняєшся – ти стаєш нецінним фахівцем», – ділиться Анна. Наразі вона працює в гібридному форматі: більшу частину часу віддалено, виїжджаючи лише на зйомки та івенти. Її нинішня робота – це велика компанія у б’юті-сфері, де Анна відповідає за комунікацію, співпрацю з блогерами та креативну складову. В її портфоліо кейси з відомими лідерами думок.Однак у професії є і зворотний бік. Найбільшою боллю українського ринку SMM Анна вважає розмитість обов’язків:«В Україні досі немає чіткого окреслення того, що має робити цей спеціаліст. Часто власники бізнесу через незнання намагаються делегувати тобі завдання, якими ти не маєш займатися. Це виснажує найбільше». Від стресу до нових можливостейПереїзд до столиці не був запланованим. Після виїзду з окупованого Бердянська у червні 2022 року Анна спочатку мешкала у Запоріжжі, а з жовтня того ж року перебралася до Києва, куди переїхала її родина.Адаптація була непростою. Для людини з невеликого курортного міста київські масштаби стали справжнім викликом.«Спочатку мені взагалі не подобалось. Важко було пристосуватись до великих відстаней, до того, що дорога в один бік займає дві години, і це вважається нормою. Було складно орієнтуватися, а ще складніше морально звикнути до того, що твоє налагоджене життя залишилося десь далеко», – згадує дівчина. Проте з часом ритм столиці став для неї органічним. Сьогодні Анна бачить у Києві насамперед можливості: професійні зв’язки, виставки, концерти та нове коло спілкування. Вона зізнається, що вже навряд чи змогла б повернутися до повільного темпу маленького міста, адже драйв мегаполіса почав її надихати.Місця сили та вечір перед повномасштабною війноюПопри успішну кар’єру в Києві, думки про рідне місто не полишають Анну. Бердянськ для неї – це цілий пласт спогадів, що сформували її як особистість. Вона переконана, що досвід роботи у курортному місті з ранніх років рятує від інфантильності та вчить відповідальності.«Місця сили? Звісно, наша Приморська площа та коса – середня, дальня. Ми часто з друзями ходили на оглядовий майданчик, звідки все місто як на долоні. Там зазвичай було небагато людей, і це додавало місцю особливої атмосфери», – розповідає Анна. Вона досі чітко пам’ятає вечір 22 лютого 2022 року. Тоді вони з подругою сиділи на тому самому майданчику, обговорювали тривожні новини, але мозок відмовлявся вірити в реальність загрози. Зараз дівчина мріє знову повернутися додому, побачити бабусю, яка залишилася в окупації, та знову відчути стіни рідного будинку.«Я досі не адаптувалася до річок, у Києві я в них не купаюся, бо мені дискомфортно. Дуже сумую за морем. Одеса мені трохи нагадує Бердянськ за атмосферою, тому я люблю туди їздити хоча б на вихідні, щоб просто попрацювати біля води. Це дає натхнення». ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ👇

В ІЗРАЇЛІ НЕ ПРИЙНЯЛИ РОСІЙСЬКЕ СУДНО, ЯКЕ ЗАВАНТАЖИЛИ В ОКУПОВАНОМУ БЕРДЯНСЬКУЗараз корабель перебуває біля берегів ХайфиВантаж з PANORMITIS відмовились приймати у порту Ізраїля. Компанія-імпортер зерна «Цанціпер»  заявила, що судну потрібно знайти інший пункт для розвантаження. Зараз PANORMITIS стоїть біля узбережжя Хайфи. Про це «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу ізраїльського видання «TheMarker».Водночас Офіс Генерального прокурора ініціював арешт морського судна PANORMITIS / «Панорамітис» та вантажу. За даними слідства, він може бути частиною схеми з легалізації незаконно вивезеного українського зерна. Українська сторона відправила до Ізраїля пакет документів для арешту російського судна. Про це «Бердянськ 24» стало відомо з тг-каналу Генерального прокурора України Руслана Кравченка.За даними прокуратури, за чотири роки росія незаконно вивезла з тимчасово окупованих територій України понад 1,7 млн тон агропродукції. ЇЇ загальна вартість складає понад 20 млрд грн.Нагадаємо, російське судно PANORMITIS завантажили в портах окуповнаого Бердянська та Керчі. На його борту понад 25 тисяч тон зерна, зібраного на захоплених українських територіях.

БЕРДЯНЦЯ ОШТРАФУВАЛИ ЗА ПОСТИ У «ВКОНТАКТЕ», ОПУБЛІКОВАНІ ЩЕ У 2014 ТА 2016 РОКАХОкупаційний суд призначив жителю Бердянська штраф у 30 тисяч рублів за старі публікації в соцмережіЖителя Бердянська оштрафували за публікації у соцмережі «ВКонтакте», які він зробив ще у 2014 та 2016 роках. Про це «Бердянськ 24» дізнався з повідомлення окупаційного Бердянського міжрайонного суду.За версією окупаційного суду, у жовтні 2014 року бердянець 1996 року народження розмістив на своїй сторінці у «ВКонтакте» зображення, яке нібито мало «ознаки неповаги до православ’я» та «оскорблення предметів релігійного почитання». У червні 2016 року він, за матеріалами справи, опублікував ще одне зображення подібного характеру.Окупаційні силовики кваліфікували це за ч. 2 ст. 5.26 КоАП РФ. У матеріалах справи згадуються протокол про адміністративне правопорушення, рапорти співробітників окупаційної поліції, акт дослідження предметів і документів, висновок спеціаліста та письмові пояснення чоловіка.Окупаційний суд заявив, що бердянець визнав провину, після чого призначив йому адміністративний штраф у розмірі 30 тисяч рублів.

“Мені пощастило знати найкращі сторони цієї людини”. Історія бердянки Олесі Пшеничної, яка втратила на війні чоловікаОлеся Пшенична – дружина полеглого захисника Антона «Гомера» Пшеничного. Життя воїна обірвалося в Торецьку 13 березня 2025 року – лише за п’ять днів до того, як йому мало виповнитися тридцять один.У цій розмові Олеся розповіла, чим жив її чоловік до повномасштабного вторгнення, які цінності сповідував та у що палко вірив. Вона понад усе прагне, аби про Антона згадували не лише зі сльозами, а й зі світлою усмішкою, пам’ятаючи його найкращі риси та невтомну жагу до змін.Антон був справжнім активістом, хоча сам не надто любив це визначення. Проте і дружина, і друзі одностайні – він був саме таким: людиною дії, яка щиро прагнула змінити рідне місто на краще, відкрито виступала проти недолугої влади Бердянська та ніколи не боялася бути собою.24 лютого 2022 року він без вагань став на захист країни – пройшов крізь бої на київському та запорізькому напрямках, а свій останній бій прийняв на Донеччині. Антон віддав життя за те, у що безмежно вірив, і пам’ять про його великий чин ми назавжди закарбуємо у цьому матеріалі.

ОКУПАНТИ ВЕЗУТЬ ДО ІЗРАЇЛЯ ПОНАД 25 ТИСЯЧ ТОН ЗЕРНА. ЧАСТИНУ ВРОЖАЮ ЗАВАНТАЖИЛИ В ПОРТУ БЕРДЯНСЬКАДо Хайфи підходить російське судно PANORMITIS, завантажене зерном з окупованих територій України. Корабель іде під прапором Панами.На борту 6201.56 тон пшениці та 19043.73 тон ячменю. Про це «Бердянськ 24» дізнався з допису на Фейсбук-сторінці журналістки SeaKrime Екатерини Яресько.«PANORMITIS перебував на якірній стоянці порту Кавказ в російських територіальних водах і не порушував Державний кордон України. Порушення робили судна, які доставили йому зерно. Є непрямі ознаки, що весь вантаж PANORMITIS вивезений із Керчі та Бердянська, однак стверджувати цього ми не можемо», – зазначила медійниця. Втім журналісти з’ясували, що перевізник LEONID PESTRIKOV доставив 6087.68 т ячменю та 954.56 т пшениці з Бердянська. Він стояв у нашому порту з 7 по 15 квітня. LEONID PESTRIKOV перевантажив зерно на PANORMITIS 18 квітня. Документи на вантаж Пестрікова були оформлені в російському порту Темрюк, куди він прийшов з Бердянська завантаженим. В окупованому місті немає митного пункту, що допомагає окупантам приховувати походження зерна.В Україні здійснюється кримінальне провадження щодо фактів вивезення зерна з окупованих територій. Яресько наголосила, що для цього важлива співпраця з владою Ізраїля, куди прямують російські судна. Минулого разу, з судном ABINSK, Україні відмовили в наданні міжнародно-правової допомоги.Це вже не вперше рф вивозить через Бердянський порт зерно, яке зібрали на окупованих територіях. Раніше ми писали про судно, яке прямувало з нашого міста до Александрії.

«ІНТЕНСИВНІСТЬ БОЙОВИХ ДІЙ НА ТРАДИЦІЙНО ВИСОКОМУ РІВНІ». ЯКА СИТУАЦІЯ НА ЗАПОРІЗЬКОМУ ФРОНТІОкупанти використали великоднє перемир'я для перегрупування, підтягнули логістику та поповнили втрати. Речник Сил оборони півдня Владислав Волошин розповів в інтерв’ю «Бердянськ 24», що ситуація на Олександрівському, Гуляйпільському й Оріхівському напрямках Запорізької області надалі залишається доволі складною.Військовий розповів, що щодня тут фіксують близько 30 бойових зіткнень. Найактивнішим залишається Гуляйпільський напрямок, де ворог прагне просунутися з півдня та атакує північ.«Хоче взяти під контроль населені пункти Залізничне, Гуляйпільське, просунутися в напрямку Верхньої Терси. А також доволі активно атакує на північ від Гуляйполя, там де Оленокостянтинівка, Святопетрівка, Староукраїнка», – розповів Волошин.  На Олександрівському напрямку відбувається до десяти бойових зіткнень за добу. Тут, за словами Волошина, ЗСУ активно та вдало контратакують, тому противник намагається їх зупинити та перехопити ініціативу.«Сюди перекидають певну кількість тих ворожих штурмових підрозділів, які взагалі нещодавно перекинули на південь. Це стосується зокрема підрозділів дивізії морської піхоти. І зараз їй поставлене завдання підійти ближче до Великомихайлівського лісу,  форсувати річку Вовча, зайти в ліс і захопити там плацдарм. Створити передумови для подальшого наступу, вторгнення в Дніпропетровську область», – повідомив речник. Активні бої тривають і на Оріхівському напрямку. Зокрема за Степногірськ, Приморське та Плавні.«Ворог намагається інфільтруватись вглибину нашої оборони, рухатися на схід від Степногірська до Павлівки, там тривають бойові зіткнення. Ворожі диверсійні групи намагаються зайти піденніше Новояковлівки. Крім того біля Оріхова, де розташовані населенні пункти Малі Щербаки, Щербаки ворог розпочав доволі активні штурмові дії», –  розповів Волошин. Він зазначив, що російські війська збільшили удари дронами: FPV, літакового та баражуючого типу.«Ворог намагається збільшити так звану кіл зону та бити по нашій логістиці, щоб ми не могли підтягати сили та засоби. Зараз на півдні ми фіксуємо близько 1700-1800 ударів дронами на добу», – повідомив речник. Волошин зазначив, що так само на півдні висока кількість артилерійських обстрілів – понад 300 за добу. А також близько 20 авіаційних ударів. Окупанти застосовують до сотні авіабомб, зокрема коригованих. Від цих ударів страждають не лише позиції наших захисників, але й населені пункти вздовж лінії бойового зіткнення.«Ми щодня проводимо по два десятки пошуково-ударних дій для виявлення та знищення диверсійних груп. Щоб вони не могли захоплювати плацдарми в нашому тилу та розвивати свій наступ», – зазначив військовий. Втім, умовне великоднє перемир’я використали з користю не лише окупаційні війська, а й наші.«Ці паузи дали можливість Силам оборони України провести перегрупування, поповнити особовий склад, підтягнути боєприпаси та евакуювати поранених. Ці паузи використовують обидві сторони. Перемир’я як такого не було, просто фіксувалося зменшення вогневої активності ворога», – запевнив Волошин. Він зазначив, що за останні два тижні противник не мав жодних суттєвих успіхів. А Сили оборони України відновили контроль деяких, раніше втрачених, позицій. Волошин підтвердив, що південні напрямки залишаються одними з найактивніших на всьому фронті.«Наприклад учора чи позавчора на Гуляйпільському напрямку було 33 бойових зіткнення. Кількість дронів, які ворог тут застосовує, також найвища в російсько-українській війні. Кількість авіаційних ударів також є однією з найбільших. Тобто інтенсивність бойових дій тримається на традиційно високому рівні», – зауважив речник.

КИСЛИЙ ХЛІБ ТА СОЛОДКИЙ ПОДИХ ВОЛІ. СПОГАДИ БЕРДЯНКИ Бердянка згадує перші дні війни та щиро дивується, як таке можливо в сучасному світіКислий хліб27 лютого росіяни в’їхали в місто. Почалася блокада. Знаєте, війна має смак – це смак хліба без дріжджів. Його пекли з борошна, що лишилося, він був безформний і кислий, але ми стояли за ним у чергах, бо іншого не було. Гроші в банкоматах зникли, ліків не стало.Наше радіо «Азовська хвиля» захопили люди з автоматами. Замість новин вони вмикали свої пісні. Це було так гидко… Я вимкнула радіо, бо зрозуміла, що це не наша культура, це чуже, це окупація не лише землі, а й розуму. Потім почалися викрадення. Зник отець Степан, священник, який безкоштовно відспівував людей. Ми досі не знаємо, що з ним.24 березня ми поскакували з ліжок о сьомій ранку. Вікна тряслися, стіни ходили ходором. Це ЗСУ вдарили по порту. Горіли їхні кораблі, а ми в підвалах раділи, хоча було смертельно страшно. Після цього росіяни розлютилися остаточно й припинили впускати будь-які гуманітарні колони.Дорога смерті 25 березня ми вирішили вириватися. На площі біля спорткомплексу я бачила все: людей, які кидали машини, бо не було бензину; котиків у переносках і навіть трилітрову банку з акваріумними рибками. Люди рятували все живе, що могли.Ми їхали через 16 блокпостів. У Токмаку ми дві години сиділи під прицілом кулемета. Один росіянин заскочив у бус, кричав, стрибав, розмахував автоматом… Слина летіла йому з рота. Тоді прийшло усвідомлення: твоє життя нічого не варте. Одна куля і все. У нашому бусі був малюк з Маріуполя. Він просив чаю, потім води. Коли мати сказала, що води немає, він просто замовк. Дворічна дитина, яка розуміє, що просити марно. Я не забуду це ніколи.У Василівці ми стояли ніч. Потім був останній блокпост із дагестанцями. Нас обшукували, чоловіків намагалися заманити в Крим, але ми прорвалися. Коли побачили перший український танк у пікселі – повітря раптом стало солодким. Всі в автобусі почали усміхатися, махати військовим, дівчинка вибігла до солдата, щоб дати йому якийсь маленький подарунок. Це були перші хвилини волі.Нове життя Зараз ми в Івано-Франківську. Живемо в садочку з людьми з Бучі, Краматорська, Миколаєва. Ми ділимося історіями і в кожного вони однаково чорні.Але найболючіше знати, що відбувається в Бердянську зараз. Місто «купили» дешевим газом та новим асфальтом, але ціна цьому – душі дітей. У садочках їх вчать, що українців не існує, що ми бандити. На Новий рік батьків змусили купити дітям військову форму – вони зустрічали Діда Мороза в камуфляжі.Я вірю, що це закінчиться. Що ми повернемося, і в бердянському садочку знову буде святий Миколай, а діти розповідатимуть вірші про калину, а не про чужий Енісей.Текст підготовлено за розповіддю бердянки для каналу «Реальні події та історії у спогадах».