BRD24 - Бердянськ 24

НАРДЕПУ ПОНОМАРЬОВУ ПРОДОВЖИЛИ АРЕШТ ДО 18 ЧЕРВНЯ І РАНІШЕ ДВІЧІ ВІДМОВИЛИ У ВІДВОДІ СУДДІЗаставу суд знову не визначив, а в зміні запобіжного заходу відмовивПечерський районний суд Києва продовжив запобіжний захід народному депутату з Бердянська Олександру Пономарьову. 20 квітня суд задовольнив клопотання прокурора і залишив його під вартою ще на 60 діб – до 18 червня 2026 року включно. Про це «Бердянськ 24» дізнався з ухвали суду.Пономарьова обвинувачують за ч. 1 ст. 111 та ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 111-1 КК України. Йдеться про державну зраду та організацію господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором і окупаційною адміністрацією.Це вже не перше продовження арешту у 2026 році. Попередньою ухвалою від 23 лютого Печерський райсуд уже залишив Пономарьова під вартою до 23 квітня включно, також без визначення розміру застави.Окремо у цій справі сторона захисту намагалася відвести суддю. 17 лютого суд залишив без задоволення заяву захисника про відвід судді. А 18 березня без задоволення залишили вже заяву самого Пономарьова про відвід судді у цій ж справі.У мотивувальній частині березневої ухвали зазначено, що Пономарьов пояснював свій відвід тим, що суддя нібито порушує порядок розгляду, обмежує його права та ухвалює рішення на користь сторони обвинувачення. Захист також посилався на те, що суддя висловлював недовіру до слів обвинуваченого, зокрема згадуючи власний досвід евакуації з Маріуполя. Суд ці аргументи не прийняв.

«ЗАРАЗ ТАМ ДЕВ’ЯНОСТІ». ГАУЛЯЙТЕР РОГОВ ВИЗНАВ ПРОБЛЕМИ НА ТОТГауляйтер окупованої частини Запорізької області Володимир Рогов визнав беззаконня та корупцію на захоплених територіях. Колаборант впевнений, що свавілля нової псевдовлади деморалізує населенняКолаборант визнав, що багатий на природу та ресурси захоплений регіон навмисно роблять збитковими. Через корупцію та бюрократію люди начебто втрачають довіру до окупаційної влади. Про це «Берддянськ 24» дізнався з матеріалу російського медіа з посиланням на голову комісії Громадської палати рф з питань суверенітету Володимира Рогова.Зокрема йдеться про Бердянський морський торговий порт, який при окупантах став збитковим. Колаборант зазначив, що захоплені українські території приваблюють колишніх російських чиновників з заплямованою репутацією.«Це перлина, американці з нього не злазили з 2014-го по 22-й рік, чудово розуміючи, що там досить глибоководно за азовськими мірками. Може приймати колосальні обсяги, чи то зерно, металопрокат, все інше, залізничні гілки та інше. Що ми бачимо? Все збиткове. Раптом у них багато мільярдів збитків», – визнав Рогов. Гауляйтер упевнений, що комунальні проблеми, зокрема з водопостачанням, окупанти не вирішують свідомо. На відміну від захоплень нерухомості. На окупованих територіях цілеспрямовано проводиться політика «безгоспу», яку навіть Рогов визнає рейдерством. Колаборант навів приклад, коли майно відбирали навіть у проросійськи налаштованих людей.«У нього документи старі, ще радянського зразка, уявляєте? Україна визнала радянські документи, він працював нормально. Прийшла росія, він вітає, проводить «Безсмертний полк», допомагає нашій армії. А до нього приходять, дають якийсь документ, підписаний тимчасово виконуючим обов’язки губернатора зі словами: «У тебе щось не те з документами, ось тобі фірма «Роги та копита», вона тепер управляє твоїми активами. Все, за законом – безгосп», – розповів Рогов. Колаборант Роговповідомив, що Запорізька область була єдиним регіоном, де депортували громадян рф. Переважно це власники успішного бізнесу з російськими паспортами, яким інкримінували шпигунство. Зрадник припускає, що людей можуть звинувачувати спеціально, щоб відібрати бізнес.Всю ситуацію на захопленій частині області колаборант описав, як концепцію віджиму, бандитизму та рейдерства. Каже, що зараз там гірше, ніж дев’яності.«Візуально все красиво, чиновники можуть говорити правильні речі, у них правильний значок, членська книжка правильної партії… І кілька сотень способів, як пограбувати. Зараз у нових суб’єктах 90-ті. Ті, хто були за України, тепер влада та поводяться ще нахабніше. Кажуть: «Все, зараз війна, ми зараз тебе на підвал, оголосимо українським шпигуном, депортуємо», – розповів Рогов. Інше явище, яке росія принесла на окуповані території – кумовство. Рогов запевнив, що за ремонт доріг на ТОТ Запорізької області відповідає батько зятя Балицького. Міністр спорту зять, а за інформацію у департаменті відповідає племінниця.

«А ТАМ ЩО, СТРІЛЯЮТЬ?». НАЙБЕЗГЛУЗДІШІ ЗАПИТАННЯ, ЯКІ ЧУЛИ БЕРДЯНЦІ В ЕВАКУАЦІЇ Після 4 років повномасштабної війни мешканці окупованого Бердянська продовжують стикатися з разючим браком знань про ситуацію в країні та дивними стереотипами як від іноземців, так і від співвітчизників.Бердянці, які звикли до сучасного сервісу, розвиненої інфраструктури та високого рівня цифровизації, часто опиняються в ролі «дикунів» в очах жителів Європи. Але найбільше ранять запитання від українців з інших регіонів, які іноді навіть не підозрюють, що місто вже п’ятий рік перебуває під контролем ворога.Ми зібрали найбільш абсурдні фрази, які доводилося чути нашим землякам. Дехто й досі плутає розташування Бердянська або взагалі не стежить за лінією фронту:«Бердянськ – це десь в Білорусі?» – питала одна пані з західної України. «А чому назад не повернулись? Там же все нормально». «Питали тут у Києві – а що у вас там орки, а хіба Бердянськ окупований?!» За кордоном українців часто сприймають як людей, що вперше побачили блага техніки, що викликає у наших людей лише сумну посмішку:Одна з бердянок поділилася, що іноземці не вірять в розумові здібності українців та якісну освіту в країні. «Питали, чи вмію читати та писати, чи ходила в школу… Дивувалися, що вмію вмикати комп’ютер без їх допомоги. Не вірили, що в Україні немає проблем з інтернетом навіть під час війни, що кондиціонер – це не розкіш». Інші бердянці додають: «В Польщі питали, чи правда, що у нас майже у всіх будинках встановлені кондиціонери». «Чи є в Україні боулінг?» А чому додому не поїдете? Ще одна категорія запитань стосується побутових справ, які в умовах окупації стали неможливими:«Чого на вихідних не з’їздиш за трудовою? Це ж у Запорізькій області». «Мені дуже неприємно здивувало, коли в одному з міст в Україні нас запитали, чому ми виїхали та орендуємо житло, якщо в нас є свій дім… І люди знали, що дім – в окупованому місті».  «Мені наприклад казали, щоб я відправила посилку додому в Бердянськ…» Одна бердянка розповіла, як в Грузії таксист в неї запитав – а ви тут квартиру купили? «Вже потім зрозуміла: тут багато з рашки. І от вони часто купують нерухомість. А для грузинів ми не відрізняємось зовнішньо. Тому він так і запитав».  Колишній полонений поділився, що в полоні росіяни ставили питання, які могли б шокувати, аби ми не знали силу їхньої пропаганди: «Росіяни питали, чи правда, що ми їмо дітей?».  І якщо від росіян питання здаються скоріш абсурдними, то від іноземців, а тим паче українців чути таке вкрай прикро. Поки одні виборюють свою ідентичність, інші продовжують житті в ілюзії нормального життя.

ЯК МОВА ЗБЕРІГАЄ НАШУ ІДЕНТИЧНІСТЬ – ДУМКА ЕКСПЕРТКИ У межах проєкту «Бердянський код» ми досліджуємо, як мова стає нашим найміцнішим внутрішнім кордоном та фундаментом ідентичності, що не піддається окупації. Про те, чому вибір рідного слова є стратегічним безпековим рішенням та чи можливий «відкат» до мови агресора після перемоги, ми поспілкувалися з Ольгою Войниковою – історикинею та вчителькою, яка в Бердянську роками плекала національну свідомість і досліджувала мовні настрої містян.Столітнє знищення української мовиОльга Войникова наголошує, що російська імперія, радянський Союз, а тепер і сучасна росія завжди діяли за єдиним алгоритмом: щоб збудувати монолітну імперію, потрібно позбавити поневолені народи власного голосу. Коли мова стає спільною, набагато легше насаджувати будь-яку ідеологію, адже культура, література та спільні емоційні коди починають працювати на загарбника. Російський шовінізм та теорія старшого брата десятиліттями трималися на штучно створеному переконанні, що українська мова – це щось другосортне, тоді як російська – це нібито єдиний шлях до високої культури.Достатньо згадати, як у 1970-х роках учителям російської мови платили на 15% вищу зарплату, ніж викладачам української, або як у 1976 році школи масово переводили на російську. Це була стратегія створення манкуртів – людей без історичної пам’яті, яким байдуже, під яким прапором жити, аби було ситно. Росія панічно боїться національного відродження, тому й використовує мову як зброю: спочатку заходить російська мова, а вже потім, під приводом «захисту російськомовних», приїжджають танки. І яскравим прикладом тому є якнайшвидша ліквідація м`якого знаку зі стели нашого міста.«Наші кордони – це не лише ті, що окреслені на карті. Мова залишається найсильнішим духовним кордоном. Колись Україна була поділена між шістьма державами одночасно, але саме українська мова зберегла цей внутрішній периметр. Путін каже, що росія закінчується там, де закінчується російська мова. Це і є головний доказ того, що наше слово – наша перша лінія оборони» – каже пані Ольга. Психологія свідомого виборуЧасто побутує міф, нібито перехід на українську мову – це лише реакція на події 2022 року. Проте дослідження, які Ольга Войникова проводила в Бердянську ще до повномасштабного вторгнення, демонструють зовсім іншу картину. Опитування показали, що значна частина бердянців ще тоді вважала, що саме українська має бути панівною у публічному просторі. Люди усвідомлювали необхідність змін, і багато хто висловлював щиру готовність переходити на рідну мову. Це свідчить про те, що внутрішній запит на самоідентифікацію визрівав роками, а війна лише стала тим радикальним каталізатором, який перетворив пасивне бажання на активну дію.Перехід на українську – це болісний, але необхідний процес очищення свідомості. Пані Ольга порівнює це з психологією людини, що має залежність, наприклад, від куріння. Кожен курець знає про шкоду, але знаходить виправдання, поки не трапляється щось критичне: загроза життю чи здоров’ю. Для багатьох українців такою межею став лютий 2022-го. Ми пройшли стадію заперечення, щоб зрештою дійти до розуміння: розмовляючи мовою окупанта, ми підсвідомо залишаємося в його полі.До того ж, в українській мові в словах закладені зовсім інші сенси, ніж в російській, наприклад, замість російського «смірно», що означає покору, у нас є «струнко» – про внутрішню гідність. Замість «супругів» в одній упряжці – «подружжя», де двоє є друзями та підтримкою.«Знаєте, коли ти маєш свою мову – ти є. Якщо не маєш – тебе нема. У кожної нації є свій менталітет, закодований у словах. Коли ви переходите на українську, ви не просто змінюєте лексикон, ви ніби народжуєтесь наново як особистість, скидаючи з себе столітні нашарування меншовартості. Це відчуття свободи, яке неможливо отримати іншим шляхом» – ділиться експертка. ПРОДОВЖЕННЯ В КОМЕНТАРЯХ 👇

«ОБЛОГА МАРІУПОЛЯ». В КИЄВІ ВІДБУДЕТЬСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ БЕРДЯНЦЯ ЄВГЕНА МАЛОЛЄТКИВидання зібрало роботи фотографа, зроблені під час блокади містаКнига «Облога Маріуполя» об’єднала як відомі на весь світ світлини, так і раніше не опубліковані кадри. У видавництві зазначили, що це не просто фотоальбом, а документальне свідчення перших 20 днів повномасштабного вторгнення у Маріуполі. Про це «Бердянськ 24» дізнався з сайту PEN Ukraine.«Ця книжка про людей і про відповідальність журналіста: як натискати на кнопку фотоапарата, коли над тілом мертвого сина плаче батько, і як бачити найстрашніше, не опускаючи камери», – описує книгу видання. Гості презентації зможуть дізнатись більше про події зі сторінок видання та поговорити про роботу журналістів в облозі. Крім автора книги – фотожурналіста з Бердянська Євгена Малолєтки, у презентації візьме участь Юлія «Тайра» Паєвська – парамедикиня, волонтерка та командирка підрозділу «Янголи Тайри».Захід відбудеться 17 квітня о 19:00 в столичному просторі PEN Ukraine (вул. Лук’янівська, 14а). Вхід за вільний донат на автівку для підрозділу «Крила Омеги». Обов’язкова попередня реєстрація за посиланням.

ЯК РОСІЯНИ ПРОДОВЖУЮТЬ ЗНИЩУВАТИ БЕРДЯНСЬК ЗСЕРЕДИНИ Цей лист наша редакція отримала від бердянки Катерини (ім`я змінено з метою безпеки), яка залишилася в окупованому місті та на власні очі спостерігає, як російська пропаганда перетворює життя бердянців на суцільний театр абсурду та репресій.Сьогодні увага світу частіше прикута до доль тих, хто зміг виїхати та почати все з нуля. Але ми ті, хто через різні обставини залишився в Бердянську, – за ці роки побачили справжнє обличчя «асвабаждєнія». Для жителів рф ці території «нові», а для нас вони – єдині та рідні. Проте пропаганда не втомлюється плодити міфи, які я хочу розвінчати.Міф 1 – «квіти та радість»Якщо запитати пересічного росіянина, він на 100% скаже, що визволителів зустрічали з обіймами. Інформація про масштабний спротив перших місяців війни тепер ретельно засекречена. Місцеві пристосуванці сьогодні лише презирливо кривляться, називаючи тисячі бердянців з українськими прапорами купкою недобитих бандерівців. Але пам’ять міста не стерти.Міф 2 – «викорінення злочинності» та свободу думкиВесна 2022 року залишиться в нашій пам’яті як час підвалів та 77-ї колонії, через які пройшла ледь не половина активних містян. На зміну реальності прийшов пропагандистський кінематограф на кшталт стрічки «Новая земля». У ній Бердянськ малюють як кримінальне болото, яке врятували від «ждунів», людей, що просто хочуть повернутися додому в Україну. Нас намагаються переконати, що наше минуле було жахіттям, хоча насправді жахіття почалося саме зараз.Міф 3 – «повернення права на російську мову»Це чи не найбільший абсурд. У Бердянську ніколи не було мовної проблеми, майже все місто спілкувалося російською, половина шкіл були російськомовними. Але «визволителі» першим ділом почали виносити українську літературу з бібліотек. Виходить, вони прийшли не «захищати мову», а нищити нашу ідентичність.Міф 4 – право бути господарем у власному містіЦе право у нас не повернули, а остаточно відібрали. Спочатку тебе позбавляють базових прав, навіть медичної допомоги, якщо ти не маєш паспорта рф. Люди йдуть за цим папірцем від безвиході, а їх змушують складати присягу на вірність убивцям. Додайте до цього комунальний хаос, проблеми з індивідуальним опаленням та неможливість побачити рідних через принизливі перевірки в Шереметьєво і ви отримаєте справжню картину «свободи».Міф 5 – недоторканність житлаБільшість мешканців Бердянська важко працювали роками, щоб отримати власні квадратні метри. Тепер нам ставлять умови для доведення права власності. Якщо твої діти чи онуки перебувають на вільній території України, вони автоматично стають «громадянами недружніх держав». Окупанти просто забирають їхні частки майна, маркуючи житло як «безгосподарче». Вже зараз у списках можна побачити: квартира №… – власністю визнано лише 1/3 або 2/3. Це означає, що до самотньої бабусі будь-якої миті можуть підселити «нового мешканця» із Сибіру чи Кавказу.Ось таке воно – наше «асвабаждєніє». Це не звільнення від неволі, це планомірне позбавлення людей майна, прав, голосу та майбутнього.

ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ ЗАРАДИ ОБІЙМІВ: ІСТОРІЯ ЗУСТРІЧІ, ЯКУ ЧЕКАЛИ РОКАМИКолись для того, аби обійняти рідних – достатньо було перейти вулицю, або проїхати автівкою кілька хвилин. Зараз прості обійми для когось – найзаповітніша мрія.Це історія про те, що деякі зустрічі тепер набагато складніші ніж мали б бути. І – набагато цінніші.Усі імена героїв змінено для їхньої безпеки«Ще чотири роки тому я б подумала, що все це сценарій якоїсь драми. Зараз – це наше життя» – каже Тетяна. Після окупації рідного міста, життя жінки склалось, як і в тисячі бердянців.Біль, страх, невизначеність і виїзд в нікуди.Тетяна з чоловіком зупинились у Києві. Доньку вмовили їхати далі, вони з подругою переїхали в Ужгород.«Вона там облаштувалась. Знайшла роботу, друзів, звикла до нового місця. Зараз донька в безпеці й це для мене головне. Мабуть, єдиний острівець стабільності». У подружжя в Києві стабільності менше.Постійну роботу має лише чоловік. Тетяні поки не вдається влаштуватись за своєю спеціальністю, вона, здебільшого, має дистанційні підробітки.«Мені поки складно. Я звикла бути серед людей. Раніше це було природньо. У нас був великий колектив, ми разом працювали і часто разом відпочивали. А вдома – завжди чекала велика родина. Зараз – зовсім інша реальність. Донька далеко. Сестра виїхала за кордон. Друзів розкидало по світу.А мама …» Мамі Тетяни 76. І все своє життя вона прожила в Бердянську.«Вона перша почала просити нас їхати, казала: «вам тут робити нічого»». Але сама залишилась.«Я просила її, пояснювала, плакала. Але, зрештою, зрозуміла, що не маю права вирішувати за неї». Мама залишилась вдома. Сказала, що буде приглядати за їхніми домівками. Що все скоро завершиться і вона чекатиме на них тут. Так минув рік, другий, третій. Очікування стало важким, а туга за рідними нестерпною. «Я дуже хотіла її обійняти. Просто обійняти. Раніше такі зустрічі навіть не планували, просто: «ма, став чайник» і за кілька хвилин ти вже вдома. Дуже важко змиритись з тим, що те, що колись було буденністю, тепер – мрія, яку не кожен може собі дозволити». Мама не хотіла, аби Тетяна їхала в окупацію, тому вирішила поїхати сама. Жінки домовились зустрітись в Грузії.«У мене колись була мрія – поїхати з мамою кудись удвох. Але постійно не було часу. Робота, справи. Думала: встигнемо. А зараз я зрозуміла, що, можливо, це наша єдина можливість здійснити цю мрію. І знову обійнятись». Зустріч Тетяни з мамою була недовгою і дуже емоційною. Вони провели разом 5 днів і знову роз’їхались у різні реальності.«Ці дні стали чимось більшим, ніж просто зустріч. Бо коли ти не знаєш, коли побачишся знову – то не відкладаєш важливих розмов, слів. Все стає значно складнішим. І – ціннішим».

РЕЦЕПТ НЕЗЛАМНОСТІ. БЕРДЯНЕЦЬ ТА ВЕТЕРАН ВІДТВОРИВ ПАСКИ З АЗОВСТАЛІ ДЛЯ БІЙЦІВ НА ФРОНТІБердянець Максим Дубовик, який вижив у блокадному Маріуполі та пройшов крізь роки ворожого полону, випік особливий великодній хліб за рецептом із підземель комбінату, аби підтримати бійців, що нині тримають оборону.Уродженець Приазов’я, він став на захист України ще десять років тому. Велика війна застала його в Маріуполі, де Максим пройшов через 82 дні повної блокади, вуличні бої та важкі поранення ніг. Потім були довгі кілька років російського полону. «На Азовсталь я потрапив десь кілограм 80-85, а по виходу з полону я був 61-62 кілограми. Висох повністю», – згадує ветеран про фізичні випробування, які йому довелося подолати. Сьогодні Максим продовжує службу в Житомирському ТЦК, допомагаючи родинам полеглих побратимів. Проте до Великодня він вирішив знову стати до печі, аби відтворити ту саму «паску незламності», яку готували захисники під нескінченними авіаударами. Колись, ще до служби, Максим працював пекарем, тож тепер його руки згадали бабусину науку.Рецепт паски з Азовсталі – це символ виживання, де замість молока використовували воду, а замість вишуканих інгредієнтів лише те, що дивом залишалося на складах. Максим називає це «опарою на мінімалках».«Ми всі в щось вірили, у якесь свято, і дійсно вірили в те, що воно рано чи пізно для нас настане. Так виявилося, що для когось Великдень був останнім, а для когось – дійсно пам’ятним», – ділиться Максим, згадуючи квітень 2022-го. Цьогоріч випечені ветераном паски вирушили на Донеччину, до бійців 156–ї бригади, які тримають оборону під Костянтинівкою. Для захисників на нулі це зв’язок із домом та символ того, що надія не згасає навіть у найтемніші часи.Сам Максим Дубовик, передаючи гостинці, побажав побратимам лише одного:«Я хочу побажати, щоб мій безпосередньо азовстанський рецепт тільки їх надихнув – ще більше косити ворога нещадно і далі триматись». Про цю історію редакція «Бердянськ 24» дізналась з сюжету на YouTube-каналі «Подробиці. Головне».

ЯК КАВ’ЯРНІ ТА КУЛЬТУРНІ ПРОСТОРИ ОБ’ЄДНУЮТЬ БЕРДЯНЦІВ ЗА ТИСЯЧІ КІЛОМЕТРІВ ВІД ДОМУ? – ДУМКА ЕКСПЕРТКИУ межах проєкту «Бердянський код» ми досліджуємо, як жителі нашого міста зберігають свою ідентичність у вимушеній еміграції. Про те, як працює механіка об’єднання через простори, ми поспілкувалися з Ксенією Клейнос – власницею закладу у Львові, яка в Бердянську була відома як лідерка культурних змін та засновниця антикафе «Час Є».Об’єднанні спільним досвідомДля бердянців, які втратили свій дім, значення культурних точок у Львові, Києві чи іншому місті України набуло екзистенційного характеру. Коли фізичне місто перебуває в інформаційній та політичній ізоляції, саме локальні бізнеси, засновані переселенцями, стають архівами живої історії та майданчиками для ментальної реабілітації. Ксенія Клейнос наголошує, що її простір у Львові спочатку задумувався як бізнес-проєкт, але дуже швидко трансформувався у хаб, де бердянський код активується на рівні підсвідомості.«Ми бачимо дивовижну тенденцію: люди приходять до нас не за продуктом, а за відчуттям безпеки, яке дає присутність своїх. Наш заклад став територією, де не потрібно пояснювати контекст твого горя чи радості. Тут назви мікрорайонів – АКЗ, Колонія чи Слобідка – звучать як паролі до спільної бази даних. Для багатьох бердянців це єдина можливість відчути, що їхня ідентичність не розчинилася у великому місті, що вони все ще існують як частина цілісного соціуму, попри те, що їхня набережна зараз заблокована окупаційними прапорами. Це і є головна функція – репрезентувати місто там, де його фізично немає», – зазначає Ксенія Клейнос. Психологічна стійкість через спільні зв’язкиПрофесійний погляд на проблему реінтеграції переселенців свідчить, що найважчим етапом є подолання відчуття відчуженості. Заклади, подібні до того, що відкрила Ксенія, працюють як інструменти м’якої адаптації. Тут об’єднання відбувається не через формальні заходи, а через щоденну рутину: спільну каву, обговорення новин з місцевих пабліків чи випадкові зустрічі зі знайомими. Ксенія розповідає, що часто стає свідком того, як у її закладі знайомляться люди, які роками жили в Бердянську за кілька кварталів один від одного, але лише в евакуації знайшли один одного.Цікавим аспектом є те, як бердянський код впливає на атмосферу всередині закладу. Це особливий тип південної гостинності, який у поєднанні з професійним сервісом створює унікальний продукт. Ксенія впевнена, що саме ця щирість і відкритість допомагають бердянцям триматися разом і залучати до свого кола львів’ян, знайомлячи їх із культурою Приазов’я. Таким чином, простір виконує ще й просвітницьку функцію, не даючи темі окупованого півдня зникнути з інформаційного порядку денного великого міста.«Для нас вкрай важливо, щоб Бердянськ сприймали не лише як територію на карті бойових дій, а як живу енергію людей. У моєму закладі ми намагаємося транслювати саме цю ідею. Коли до нас заходить людина і каже: «Я з Бердянська», – це сигнал для персоналу та гостей, що прийшов свій. Це миттєво знімає соціальні бар’єри. Ми бачимо, як молодь, яка виїхала майже дітьми, тепер ідентифікує себе через приналежність до міста саме в таких просторах. Вони хочуть бути частиною цієї спільноти, вони хочуть знати свій код. Це дає надію, що деокупація буде насамперед людською, бо ми вже зараз готуємо ґрунт для повернення, зберігаючи ці зв’язки живими», – підкреслює Ксенія Клейнос. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ👇

«Я ПО КРИХТАХ ЗБИРАЮ КОНТЕНТ ПРО БЕРДЯНСЬК». БЕРДЯНКА ВІКТОРІЯ ПРО ТЕ, ЯК ЗМІ ДОПОМАГАЮТЬ ЇЙ ТРИМАТИСЯНовини, історії інших бердянців і просто відео моря – все це стало для жінки містком між її минулим і теперішнім. Про це вона розповіла нашій редакції у листіЯ виїхала з Бердянська незадовго до повномасштабного вторгнення. Насправді, не за своєю волею, оскільки все життя планувала прожити в своєму рідному місті на березі моря. Мене змусила хвороба – у 2021 році мені поставили невтішний діагноз, якщо коротко, то рак.Мої рідні з Німеччини, зокрема, і сестра, зателефонували й попросили їхати на лікування до них, бо так вони могли б за мною доглядати. Батьки вже в поважному віці, їм складно. Я була розгублена, у паніці за власне життя, тож хапалася за всі пропозиції, аби лише не залишатися з цим наодинці. І оскільки ми з сестрою близькі, я й поїхала до неї.А вже через пів року почалася велика війна. Це вдарило по мені сильним стресом – життя відрізало мене від мого міста, дому та батьків. Що робити далі – я не знала. Жінка сорока років із хворобою, без власної родини, у чужій країні – оце й усе, що я собою уявляла. Перший час із батьками не було зв’язку, бо вони мали простенькі телефони, де не було месенджерів. Аж потім батьків товариш віддав татові свій, кращий та з вайбером. І ми нарешті поговорили.Я відчувала себе дуже самотньою.І хоч поряд була сестра – вона не зовсім розуміла, що я відчуваю. Вона не жила в Бердянську понад 20 років, рідко бачила батьків та наших рідних, тож для неї ніби нічого й не змінилося. А от я відчувала втрату та велику діру в серці.Час минав, я продовжувала боротися з хворобою і якось витягувати себе з ментальної ями. І от згодом відкрила для себе новий спосіб триматися – наші релоковані місцеві ЗМІ. Дивно, але поки для одних новини – це виснажлива інформація, а історії людей можуть вганяти в зайву ностальгію, я відчуваю полегшення, коли читаю. Коли я гортаю стрічку про людей чи події, то ніби між мною, моїм містом та земляками створюється невидимий міст. Ніби ми всі разом. І я знаю, що ще сотні, тисячі людей проживають таку саму втрату, як і я. Я не одна в цьому болі.Якось я помітила, що одне таке ЗМІ перестало писати новини, і всередині щось стиснулося. Стало тривожно, бо про моє місто говоритимуть менше. Зараз ваша редакція чи не єдина, яка стала моїм куточком спокою. Я радію щоразу, коли в Бердянськ «прилітає» бавовна по ворогу, або коли засуджують чергового колаборанта. Я плачу над кожним інтерв’ю з бердянцями, бо розумію, що вони пережили. Як людина, яка раніше не читала жодного пабліка, зараз я дивую саму себе. Але як ще я наближуся до свого дому, якщо не через інформацію?Мені прикро, бо про моє місто пишуть небагато, доторкнутися до рідних місць стає все складніше, але я дуже вдячна, що такі джерела все ще є.Я жінка сорока років із хворобою, без власної родини, у чужій країні. Здається, оце й усе, що я маю. Але ні. У мене є щоденний ритуал – хоча б на пів годинки, але зануритися в моє місто, відчути його через тексти та слова. І сьогодні для мене це вже дуже багато.