🔐🔒🔓Подкаст - 81: Пенсія як квест для людей з окупаціїПенсіонери з Бердянська змушені доводити, що вони живі, не зрадники і заслуговують на власну пенсію. Розмова про бюрократію, яка не бачить людей. Короткий зміст подкасту🔓Навіщо потрібна ідентифікація і де логіка ламаєтьсяВедучі визнають потребу перевіряти факт життя пенсіонерів, але ставлять під сумнів вимогу підтверджувати неотримання російських виплат як умову для української пенсії.🔓«Один клік» тільки на паперіДля більшості літніх людей «Дія», електронні кабінети та відеодзвінки є недоступними через вік, документи старого зразка, відсутність інтернету та технічні обмеження в окупації.🔓Черги, хаос і провальне інформуванняЛюди часто дізнаються про ідентифікацію випадково - від знайомих або вже після припинення виплат. Процедури складні, повторювані і виснажливі.🔓Окрема трагедія - самотні та лежачі пенсіонериДеменція, хвороби, поганий слух і відсутність рідних поруч роблять ідентифікацію майже неможливою без сторонньої допомоги.🔓Корупційна ніша і фінансовий абсурдДопомога «посередників» в окупації коштує десятки тисяч рублів, через що підтвердження пенсії іноді не має сенсу економічно.🔓Людський фактор і нервиНавантаження на працівників Пенсійного фонду, формальні питання та відсутність гнучкості часто закінчуються сльозами пенсіонерів.🔓Маленький крок впередПісля тиску правозахисників термін підтвердження неотримання російських виплат продовжили до квітня, але системну проблему це не вирішує.
В Україні мільйони ВПО, але державна підтримка — для обраних. Чому ж так?☝️Повномасштабна війна — це не лише про фронт, а про мільйони людей, які втратили дім. Я сам один із них — і добре знаю, що означає виїжджати не за власним вибором і залишати позаду все. Як ніхто інший я чітко усвідомлюю і те, що питання внутрішньо переміщених осіб для держави має бути не формальністю, а реальним розумінням — від цього залежить доля конкретних людей.Але на практиці ми бачимо інше. Ділюся фактами.ℹ️ Сьогодні в Україні 4,6 млн ВПО. Половина з них — вразливі групи: 835 тис. дітей, 1,3 млн пенсіонерів, 228 тис. осіб з інвалідністю.Для цих людей державна допомога — умова виживання, а не «соціальний бонус».І саме на цьому тлі держава почала системно згортати підтримку. Цифри говорять краще, за будь-які декларації. 👉 У січні 2024 року допомогу на проживання отримували 2,6 млн осіб. Станом на кінець 2025 року — 1,17 млн.Мінус понад 1,4 млн людей. Чому?Постанова КМУ №94 від 26 січня 2024 року залишила допомогу лише тим, чий дохід не перевищує 9 444 грн на особу. Це рішення відірване від реальності життя людей в Україні. Хоча, пояснення звучить красиво — «стимулювання працевлаштування». Але за цими словами немає жодних системних програм: ні зайнятості, ні економічної інтеграції, ні підтримки бізнесу для ВПО.❗️Натомість, Уряд пропонує як «альтернативу» субсидію на оренду. Але результат такої «допомоги» абсурдні! За результатами за 2025 рік: 249 заяв, 114 виплат, середній розмір — близько 5 тис. грн. Погодьтеся, що на тлі 4,6 млн ВПО це виглядає не як політика підтримки, а як імітація.Висновок простий. Держава безпідставно звужує підтримку людей, які залишили дім через війну, не пропонуючи працюючих альтернатив. Це виглядає як перекладання відповідальності за виживання на самих ВПО.
‼️Вирішити це може тільки одне: зміни тут і зараз. Тому я надав Уряду чіткі рекомендації, серед яких — припинення звуження доступу до допомоги ВПО, перегляд необґрунтовано жорстких критеріїв, відмова від взаємовиключних механізмів підтримки та перехід до системної житлової політики. Очікую реакції без зволікань.P.S.Щодо виплати пенсій ВПО. Я бачу в коментарях і приватних повідомленнях десятки звернень від людей, яким виплати досі не поновлено. 🗣Саме тому наголошую: питання не закрите.Як і писав у попередній публікації, я очікую на офіційний письмовий документ від Міністерства соціальної політики, сімʼї та єдності України, який не лише декларуватиме, а гарантуватиме відновлення виплат усім постраждалим категоріям — без вибірковості та ручного режиму.Поки такого документа немає і поки люди не отримали свої законні пенсії, я вважаю проблему невирішеною і продовжую роботу над цим питанням.
🇺🇦 Facebook | Instagram | Х
ВИХОВУЄ ДІТЕЙ КОХАНОЇ, ЯКА ЗАГИНУЛА НА АЗОВСТАЛІ. ІСТОРІЯ БЕРДЯНЦЯ МИКОЛИ ІВАНЧЕНКАМикола народився в Бердянську. Він брав участь у Революції Гідності, а пізніше пішов добровольцем до батальйону «Азов». З лютого 2015 року обороняв Маріуполь та сусідні міста після його звільнення. Через місяць Микола приєднався до 54-ї бригади в Бахмуті, а в 2018 році повернувся до «Азову». Там він познайомився з Мариною.Про історію земляка «Бердянськ 24» дізнався з інтерв’ю «Української Правди». Марина була майстринею ремонтної майстерні зенітно-ракетного дивізіону і діловодом в «Азові». Микола навчив Марину стрільбі та тактичного пересування.«Я розумів ще тоді, і зараз розумію, що війна – не жіноча справа, – каже Микола. Я хотів вберегти її від цього. Це ще більше нас зблизило і дало мені впевненість, що вона зможе дати відсіч», – каже він.
У 2021 році, коли у Миколи завершився контракт з «Азовом», він доєднався до морської піхоти, а родина переїхала з Маріуполя до Бердянська. Марина підписала п’ятирічний контракт з «Азовом», тож Микола залишався з дітьми, поки вона служила на базі й приїжджала додому на вихідні. 24 лютого 2022 року підрозділ Марини перекинули на «Азовсталь». Микола благав її повернутися додому, але жінка відмовилась. 6 березня телефонний зв’язок вперше обірвався. Останніми словами Марини були: «Я люблю тебе, подбай про дітей».«Я молив Бога забрати частину мого життя, аби лише врятувати її», – каже він.
Микола вивіз дітей з міста – доньок Марини та свою, а сам залишився вдома. Зі зброєю під рукою чекав у своїй квартирі, готовий чинити опір, якщо росіяни увірвуться всередину. Чоловік не знав що з Мариною, він зізнався, що навіть були думки про самогубство.«Першою думкою був ствол у роті й куля в голову. Мені не потрібен залишок днів моїх без неї. Все втратило барви й перетворилось на кригу», – розповів бердянець.
9 березня Микола пішки залишив Бердянськ, розуміючи, що на кожному кроці його можуть розстріляти. Діставшись безпечного місця та спіймавши Wi-Fi він отримав повідомлення від Марини: «Усе добре, я жива. Просто розбомбили всі вишки мобільного зв’язку».«Це було так, ніби тобі кажуть, що ти смертельно хворий, а за три дні зізнаються, що переплутали прізвища, – каже він. – Привіт, життя!», – згадав чоловік.
Марина розповіла про бомбардування та конфлікти між людьми за мізерні запаси їжі. Чоловіки непритомніли від голоду. Військові жартували про схуднення, намагаючись підтримати бойовий дух. Не втрачала мужності і сама Марина. Вона переконувала чоловіка, що сильна та все витримає.16 травня, після 86 днів облоги, останнім захисникам «Азовсталі» наказали вийти у російський полон. О 10 ранку Миколі зателефонували з патронатної служби «Янголи Азову» й повідомили, що Марина загинула 8 травня під час пожежі після влучання російської бомби вагою три тонни. Тоді загинули 60 людей. Їй було 43 роки.Найскладнішим було вирішити, як сказати про це дівчатам. Наступним кроком стало оформлення опіки над доньками Марини – він виховує їх і свою дочку Мілану, якій нині 12 років. Це було останнє прохання Марини, і Микола дотримався своєї обіцянки.«Вони мої діти – рідні чи ні, – каже він. – Піклуватися про них – це не мій обов’язок, а щось саме собою зрозуміле: як для батька, як для опікуна, як для чоловіка. Я любив їх не лише поруч із їхньою мамою», – зазначив Микола.
В 2023 році Микола з дітьми переїхали до Броварів. Каже, що 13-річна Олександра досі заперечує смерть матері.«Вона каже: «Оскільки немає тіла, я не вірю, що мама померла. Я хочу до неї поїхати – вона обов’язково повернеться»», – розповідає Микола.
Микола запевняє, що час не лікує, а лише стискає погані спогади. Інколи йому важко, і він почувається самотнім.«Для дівчат я завжди позитивний, сповнений життя й енергії. Із собою я розберуся потім, наодинці. Вони – промені світла від сонця, якого в мене більше немає», – каже Микола.
Микола волонтерить у Veteran Hub, допомагає людям адаптуватися до цивільного життя та долати травми і втрату.
«ГНИЛА ШЕФСЬКА ДОПОМОГА». ЖИТЕЛІ ОКУПОВАНОЇ БЕРДЯНЩИНИ СКАРЖАТЬСЯ НА РЕМОНТ ВІД ЧУВАШІЇПісля відновлення будинок культури села Берестове залишився аварійнимНа початку 2025 року в селі начебто провели капітальний ремонт будинку культури. При відновленні будівлі оновили фасад, перекрили дах і виконали внутрішні роботи. Окупаційні медіа писали про високий професіоналізм будівельників.Як з’ясувалось, ремонт робило ТОВ «Лідербуд» на чолі з Філіповим. Цікаво, що в контракті була вказана інша адреса, аж ніяк не будинку культури. При цьому жителі села скаржаться, що роботи виконані недбало. Про це «Бердянськ 24» дізнався з допису у відкритих джерелах.«Зверху на гнилі стелі з пліснявою проводився монтаж гіпсокартону, внутрішні стіни з солом’яних блоків (імовірно з саману) не були замінені, а просто оштукатурені, десь просто зашиті гіпсокартоном. На фасаді наскрізні тріщини понад 2 см, фундамент не зміцнювався», – розповідає невідомий. З будівлі зняли покрівлю та залишили на всю зиму, бо Філіпов «пішов у запій на всю зиму», – розповів невідомий.
Також в будинку культури не провели пожежний водовід і пожежну сигналізацію, які начебто були передбачені контрактом. Автор скарги додав, що будівлю пофарбували в чорний колір, за що будинок культури в народі прозвали моргом.«Ремонт було здійснено поверхово з порушенням санітарних, будівельних норм, а також норм пожежної безпеки. В результаті будинок після капітального ремонту залишився в аварійному стані. На об’єкті обсипалася стеля, а будівлю, за яку сплатив народ Чуваської республіки в повному обсязі підряднику, досі без опалення, електропостачання та води», – зазначено в скарзі.
Автор допису повідомив, що восени 2025 року Філіпова Олександра Всеволодовича – виконроба капітального ремонту будинку культури в Берестовому, призначилий головним спеціалістом-інженером будівельного контролю по об’єктах, які знаходяться на підшефних територіях Чуваської республіки. Водночас на офіційних сайтах Чуваської республіки Філіпов є офіційним представником Чувашії, а згідно з наказом – будконтролем.
«Також згідно з нашою інформацією Філіпов перебуває на психіатричному обліку. Висновок напрошується сам – поспішили попилити гроші і відправили нездорову людину на поталу. І ось тут ставить питання як таке можливо? Як співробітник, який будував об’єкт з усіма порушеннями, був призначений на таку посаду та, за логікою речей, сам у себе має прийняти свій об’єкт будівництва? Чи це чергове відмивання коштів?», – зазначає автор. Також невідомий повідомив про інші випадки, які яскраво ілюструють ставлення окупантів до українців.«Бердянський район направляв запит на водовізку для забезпечення водою віддалених сіл, у свою чергу наша республіка «задовольнила» запит – тільки замість водовозу приїхала асенізаторська машина (у простолюді гівновозка), але наші браві чиновники запевнили, що ретельно вимили її «Фейрі» й тепер можна возити воду. Так само Бердянському району була надана допомога у вигляді трактора (1950 років, який був списаний і перебував у неробочому стані), а також гнилі газелі з дірками в кузові (мабуть це система вентиляції) для водіїв аварійних служб», – повідомив автор допису.
Редакція «Бердянськ 24» не може перевірити достовірність інформації через окупацію регіону та відсутність доступу до території.
60 ТИСЯЧ РУБЛІВ ЗА ВОДУ НА МІСЯЦЬ. В БЕРДЯНСЬКУ КОМУНАЛЬНИКИ ШАНТАЖУЮТЬ ЛЮДЕЙ ЗАВИЩЕНИМ ТАРИФОММістян примушують терміново укласти нові договори та перевірити лічильникиОкупаційна влада висунула жителям Бердянська чергову умову – укласти нові договори на водопостачання та повірити лічильники. Для цього господар житла має прийти до водоканалу та надати зокрема документи про право власності та російський паспорт. Це треба зробити протягом 60 днів після отримання сповіщення, які окупанти вже почали розсилати містянам. Про це «Бердянськ 24» дізнався з власних джерел.Якщо протягом двох місяців не встановити лічильник, окупаційний водоканал погрожує стягувати плату за окремим тарифом, де куб води вартує 63 рублі. За підрахунками окупаційного комунального підприємства, без оновлених договорів бердянці будуть сплачувати 61,5 тисячу рублів на місяць.Окупанти хочуть оновити договори та провести повірку лічильників, адже і те, і інше у бердянців уже є. Нерухомість, власники якої покинули окупацію, може залишитись без водопостачання, бо оновити договір може лише господар. Також це дозволить остаточно з’ясувати яке житло можна записати до безгоспу.Водночас тих бердянців, які не зможуть укласти нові договори та провести повірку лічильників в оголошений термін, такі умови загонять у борги, адже оголошена сума є непідйомною для більшості містян. Якщо окупаційна влада запровадить ці правила, то суттєво зекономить воду, яка в місті буквально закінчилась. Адже за великі борги водопостачання, ймовірно, будуть відключати.
РОБОТА В КИТАЇ, ОКУПАЦІЯ ТА КНИЖКА, НАТХНЕННА БАБУСЕЮ: ШЛЯХ БЕРДЯНКИ КАРИНИ АРТУХЕВИЧЗараз Карина живе в Німеччині, викладає англійську та пише філософські басніКитайська мріяДо 2020 року життя Карини нагадувало ідеальну картинку: робота викладачкою англійської в школах Шанхая та Шенженя, подорожі Азією та стабільна кар’єра. На китайський Новий рік вона поїхала додому на два тижні. Тоді світ вперше почув слово «пандемія», а Бердянськ був мирним українським містом. ЇЇ канікули затягнулися на роки, бо Китай закрився на карантин. Дівчина весь цей час мала залишатися в рідному Бердянську. Через два роки почалась повномасштабна війна, окупація і особисте горе – померла її бабуся. Тепер замість успішної викладацької роботи, Карині доводилось жити в окупації. Дівчина згадує, що до кінця березня взагалі не виходила з дома через страх і відсутність відчуття безпеки. Пізніше, вона зустріла хлопця з Маріуполя, з яким вони шукали можливість виїхати з окупації.«Окрім цього я допомагала цьому хлопцю шукати ліки для його бабусі. Вже через кілька днів він знайшов ліки в одній із церков та виїхав з окупації. Одразу виїхала і я, бо залишатися там далі було неможливо», – згадує Карина.
Літературний стартАдаптація в Німеччині почалася з чергової травми. На початку вересня Карина невдало впала і зламала стопу – шість кісток одночасно. Пів року нерухомості стали вирішальними. Поки нога заживала, вона почала писати. Не маючи змоги викладати англійську офлайн через бюрократію, Карина спрямувала всю енергію в тексти.Її перша книга «Басня про троянду», народилася з дивного випадку: фіолетова троянда у вазі стояла і не в’яла місяць. Карина побачила в цьому знак від померлої бабусі. «Це басня про реінкарнацію, про те, що смерть – це лише зміна форми. Мені бабуся досі сниться як жива. Психіатр каже, що це такий механізм адаптації, і мені він допомагає не сумувати, а відчувати, що вона поруч», – ділиться авторка.
Карина сама створювала ілюстрації до книги за допомогою штучного інтелекту. Це виявилося складним завданням: ШІ відмовлявся малювати птахів або потрібну атмосферу, тому вона витратила місяці на те, щоб навчити програму бачити світ її очима.Зараз Карина працює вже над третьою книгою. Її друга робота – сатирична проза про німецький менталітет. Надихнувшись надмірною ввічливістю місцевих, яка часто приховує реальні думки, вона придумала історію про магічний брецель.«Там є чарівна сіль: хто з’їсть цей брецель, той не може брехати. У Німеччині люди часто прибрехують, щоб бути ввічливими. І от коли герої нарешті з’їли цей хліб і сказали правду – вони вперше посварилися. Але це була чесна сварка, після якої починається справжнє життя», – каже Карина.
Дівчина пише книги англійською мовою і видає на Амазоні. Їх можна замовити в Україну на сайті лише через посередника.Мрії про поверненняСьогодні Карина Артухевич викладає англійську онлайн, здебільшого для українських айтівців та студентів. Вона вчить німецьку, звикає до місцевого ритму, але серце залишається розірваним між минулим у Шанхаї та майбутнім деокупованим Бердянськом.«Я повертаюся додому щоночі у снах. Якщо Бердянськ звільнять, я обов’язково туди поїду. Поки я тут, я пишу. Це мої ліки, мій антидепресант і мій спосіб розповісти світу про те, через що ми пройшли».
ВИСТРЕЛИВ У ЛІСНИЧОГО ПІД ЧАС НЕЗАКОННОГО ПОЛЮВАННЯ. БЕРДЯНЦЯ ЗАСУДИЛИ НА ЧОТИРИ РОКИРазом з ним за ґрати відправився товариш по мисливствуЗа матеріалами слідства, вночі 4 жовтня минулого року бердянець разом зі знайомим вирішили піти на полювання. Він узяв з собою заряджену рушницю з тепловізійним прицілом. Чоловіки зустрілись у селі Долинівка на Львівщині, а полювати планували на території ландшафтного заказника «Гаї», що входить до складу природно-заповідного фонду України. Обидва знали, що на час воєнного стану мисливство заборонене, дозволу на полювання та зброю чоловіки не мали.Під час нічного полювання бердянець вистрелив, як він гадав, у дику тварину, але потрапив у автомобіль лісничого. Останній якраз патрулював територію разом з єгерем. Після пострілу «мисливці» спробували втекти та сховати зброю. Про це «Бердянськ 24» дізнався з судового вироку.Обох чоловіків затримали, проти них порушили кримінальну справу за кількома статтями. Бердянець визнав свою провину. За рішенням Сколівського районного суду Львівської області на нього чекає чотири роки позбавлення волі, а його знайомого три з половиною. Також обидва чоловіки мають компенсувати державі 3 565 гривень за проведення експертизи зброї.
«ЗА НАШІ БЕРЕГИ ВАРТО БОРОТИСЯ». ІСТОРІЯ БЕРДЯНСЬКОГО ПАРАМЕДИКА Антон щодня рятує побратимів на запорізькому напрямку. Він мріє вибороти своє місто, а разом з ним і ріднихНа Запорізькому напрямку зараз пахне зимовим степом, порохом та залишками надії. Для Антона цей запах став професійною буденністю. Колишній медик із Бердянська, тепер він – парамедик, чиє життя вимірюється кількістю накладених турнікетів. Чоловік постійно евакуює побратимів, під обстрілами намагається довести їх до безпечного місця поки бореться за їхнє життя. Він рятує не просто військових, він рятує своїх друзів. Найважче для Антона – це хвилини тиші між виїздами. Саме тоді він намагається відчути зв’язок із Бердянськом. Там залишилося все його життя, розділене на «до» та «після». Сестра Антона прийняла важке рішення не виїжджати. Вона залишилася в окупованому місті, щоб доглядати за старенькою мамою з інвалідністю.«Мама не витримала б дороги, а сестра не змогла б її залишити. Це той вибір, про який ми не говоримо вголос, але він фонить у кожному нашому дзвінку, – каже Антон. – Сестра там – справжній герой. Шукати ліки, доглядати, терпіти присутність ворогів на наших вулицях і при цьому казати мені у слухавку: Антоне, у нас усе добре, ми чекаємо. Це мій тил, який я маю захистити».
Антон не любить розмов про «незламність». Він каже прямо: на фронті всі втомлені, всі задовбалися від постійної напруги та втрат. Парамедики – це не кіногерої, а звичайні люди, які теж хочуть спати, відчувати тепло і не бачити крові.«Ми не сталеві, ми звичайні люди, які просто роблять свою роботу, бо іншого варіанту немає. Моя мотивація дуже проста: кожен врятований мною боєць – це ще одна людина, яка допоможе звільнити мій дім. Кожен накладений турнікет – це мій особистий крок до Бердянська. Я не воюю за абстрактні речі, я воюю за можливість просто зайти у свою квартиру і побачити маму з сестрою в безпеці», – ділиться Антон.
У Антона є мрія, яка допомагає йому не вигоріти остаточно. Вона дуже проста і зовсім не військова. Він мріє про життя після війни6 про сім’ю та маленький будиночок біля моря. «Я хочу завести родину. Хочу, щоб у мене були діти, які не знатимуть, як звучить приліт. Хочу мати будинок, де вранці чути тільки шум прибою і крики чайок, а не повітряну тривогу. Після всього цього шуму, вибухів та крові, хочеться простого людського спокою – ділиться Антон. – Я вже навіть бачу цей будиночок: з невеликим садом, який ми з майбутньою дружиною будемо разом поливати. Це те, заради чого я прокидаюся і живу».
Зараз між Антоном та його мрією – лінія фронту, мінні поля та окуповане місто. Але він знає, що обов’язково повернеться. Не як герой, а як син і брат, який нарешті вдома.
МОЄМУ ОНУКОВІ ТРИ РОКИ. І Я ЖОДНОГО РАЗУ ЙОГО НЕ БАЧИЛА – ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИВійна розірвала не лише міста й маршрути. Вона розірвала родини, зламала звичні зв’язки між поколіннями й поставила між близькими тисячі кілометрів, блокпости та страх. У когось вона забрала дім, у когось - звичне життя. А в когось - можливість побачити й обійняти власного онука. Своєю історією поділилась бердянка Тетяна.Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.Моєму онукові три роки.Я знаю, як він сміється.Знаю, яка в нього улюблена машинка і з якою іграшкою він засинає.Знаю, як смішно він плутає слова і вигадує свої.Але все це я знаю з телефону.Бо я ще жодного разу його не бачила.Не тому, що не хочу.А тому, що не можу.
Так починає свою історію пані Тетяна.Усі 67 років свого життя вона прожила в Бердянську. Коли місто окупували і дорослі діти заговорили про виїзд, жінка вирішила залишитися. Не через страх дороги чи впертість – а щоб зберегти для дітей їхні домівки.Я сказала їм: їдьте, а я тут за всім пригляну. Щоб не хвилювалися.Хто ж знав, що це буде так надовго…
Донька пані Тетяни згодом влаштувалася на роботу за кордоном, поступово облаштовує своє життя, свою сім’ю ще не створила.А син із дружиною зупинилися в Запоріжжі.Три роки тому у них народився син – Матвій. Перший і довгоочікуваний онук пані Тетяни.Ми спілкуємось регулярно. Вони надсилають фото і відео: його перші кроки, перші слова. Він махає мені рукою і кричить: «Бабуся!»А я ловлю себе на думці, що для нього бабуся – це просто картинка в телефоні. І все.
Інколи жінка не стримується і купує онукові іграшки. Побачить щось у магазині – і зупиняється.Думаю: Матвійчику б це сподобалося.Я складаю все в окрему коробку. Вона вже майже повна.Я не знаю, коли зможу її віддати. Але мені важливо, щоб вона була.Бо раптом… раптом станеться диво.
Тетяну вже давно не тримають ні стіни, ні майно. Вона каже, що морально готова все це залишити. Але за роки окупації сильно погіршився стан здоров’я: перепади тиску, слабкість.Я боюся, що не витримаю дороги.Або що мене зупинять на якомусь пункті – і тоді синові доведеться втручатися, допомагати. А з його діяльністю я не маю права його підставляти.За себе боюся. Але за нього – ще більше.
Попри всі переживання пані Тетяна не скаржиться. Каже, що навчилася з цим жити.Але щодня молиться лише про одне.Я хочу побачити своїх дітей.І обійняти Матвійчика.Сказати йому: «Ось бачиш – бабуся справжня».
Це історія не лише про одну родину.Це історія про покоління, які війна змусила чекати одне на одного через екрани.Про любов, яку не можна поставити на паузу.І про мрію, що здається такою простою – знову мати змогу обійняти тих, кого любиш.
БЕЗ СВІТЛА ТА ВОДИ. В ОКУПОВАНОМУ БЕРДЯНСЬКУ ТРИВАЄ КОМУНАЛЬНИЙ КОЛАПСПодекуди зупинили ліфти18 лютого в місті не було зовнішнього освітлення. Окупаційна влада пояснила, що в електричних мережах низька напруга, а значна частина міста знеструмлена. Тож для економії електроенергії вуличні ліхтарі вирішили просто відключити. Про це «Бердянськ 24» дізнався з пропагандистських медіа.Водночас через відключення світла на насосних станціях, вчора у Бердянську обмежили водопостачання. 19 січня повідомили про аварійну зупинку водоводу «Приплив» . Через це без води весь мікрорайон Військове містечко, люди почали зливати її з батарей. Комунальники закликають не робити цього, бо котельня може зупинити роботу.По всій окупованій частині Запорізької області відключили ліфти. Підйомники в багатоповерхівках зупинили так само через перебої у роботі систем електропостачання.Ситуація настільки критична, що місцеві молодіжні організації долучають до допомоги літнім людям з закупкою продуктів і ліків. Адже коли відновиться повноцінне життя міста достеменно невідомо. Жодних термінів і гарантій окупаційна влада та комунальники не дають.
