BRD24 - Бердянськ 24

‼️‼️‼️ШУКАЄМО СВІДКІВ ‼️‼️‼️Просимо Вашої допомоги у встановленні обставин незаконного затримання представниками збройних сил російської федерації іноземного студента Маріупольського державного університету – Абдулаєва Гусейна Амін Огли, 21.03.2002 р.н., громадянина Азербайджану.19.03.2022 року під час перетину встановленого військовослужбовцями зс рф блок-поста з міста Бердянськ Запорізької області було зупинено транспортний засіб із іноземними студентами, які самостійно евакуйовувались із м. Маріуполь Донецької області. Під час перевірки військовослужбовці збройних сил рф вивели із автобуса Абдулаєва Гусейна Амін Огли, після чого з останнім було втрачено зв'язок. На теперішній час його місцезнаходження невідоме.Якщо Вам відома інформація про військових збройних формувань рф, які вчинили зазначений злочин, а також про свідків та очевидців незаконного позбавлення волі громадянина Азербайджану – Абдулаєва Гусейна Амін Огли, 21.03.2002 р.н., повідомте про це. Будь-яка інформація ВАЖЛИВА.Повідомити всю відому Вам інформацію можна за телефоном – +380969267562, або відписати в коментарі, і з вами зв’яжеться слідчий.

«ВОНИ ВИПАЛЮЮТЬ «ЗЕТКИ» НА ТІЛІ». ВІЙСЬКОВИЙ МАКСИМ ДУБОВИК ПРО КАТУВАННЯ В РОСІЙСЬКОМУ ПОЛОНІ Сповідь Максима Дубовика на позивний «Румин» про те, як вижити, коли твоє тіло стає полотном для тортур, а замість води тобі дають жижу з пуголовками, поки ворог цинічно випалює на твоєму животі свої символи.Поки світ спостерігав за трагедією через екрани смартфонів, захисники «Азовсталі» в реальному часі чули в радіоперехопленнях, як російські командири відправляли в небо вчорашніх студентів, які мали перетворити місто в руїни. Максим згадує це з особливою гіркотою:«Тобто, вони, як би сказати, знайшли живий полігон, на якому відпрацьовували деякі моменти» – згадує Максим. Над головами захисників біля доменних печей було заледве два метри бетону, а навколо – випалена земля, де від багатотонних бомб не рятували навіть найміцніші радянські конструкції.Максим пройшов цей етап із розірваними колінними суглобами на обох ногах. Після вибуху 120-ї міни у березні 2022–го він фактично втратив можливість нормально ходити, проте адреналін та еластичні бинти допомагали триматися. Він описує свій стан так:«Я матав еластичними бинтами, щоб сам сустав не розходився, щоб він не складувався. Воно виходило, що у мене сустав навпаки складається. Просто навпаки». Але навіть у такому стані вони знаходили місце для свята, бо без цього людяність випаровується. На Великдень дівчата замісили тісто, а бійці випалювали в буржуйках порожні бляшанки з-під тушонки, щоб використати їх як форми для пасок.Вихід з «Азовсталі» не був капітуляцією – це було виконання наказу, обтяжене обіцянками про швидке повернення. Проте ветерани, які бачили підступність ворога ще з 2014 року, не вірили жодному слову. В Оленівці ця підступність набула матеріальної форми у вигляді голоду та жахливої антисанітарії. Питання води стояло найгостріше, адже те, що їм давали, було небезпечно навіть просто тримати в руках. Максим згадує це з огидою:«Воду привозила пожарна машина зі ставка, там де плавали пуголовок. Все ми отак от пили. Воду кип’ятити не можна було, то ми використовували старий добрий метод: два провода, резо та кип’ятили воду». Найстрашніший злочин Оленівки – підрив барака з азовцями – Максим називає актом неймовірного цинізму, до якого окупанти готувалися заздалегідь. Вони вибірково перевели туди саме ветеранів полку, а після вибуху просто спостерігали за агонією обгорілих людей. Росіяни не лише не допускали медиків протягом двох годин, а й дострілювали тих, хто намагався врятуватися. Це була холоднокровна страта, прихована під виглядом обстрілу, про яку Максим досі не може говорити без гніву.Подальший шлях через Горлівку став випробуванням на межі людських можливостей. Там катування були поставлені на конвеєр. Кожен похід до їдальні перетворювався на акт під назвою «прийомка», де у полоненого було лише півтори хвилини, щоб проковтнути їжу. Саме в Горлівці окупанти вирішили залишити на тілі «Румина» своє клеймо.«У мене самого на пузі була зетка випалена. Просто електрошокером стоїть і випалює. І каже: «Ох, крепкий попався», – а я стою мовчки, не показцю страху», – згадує Максим. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇

«КОЛИ ТАМ ЗНОВУ РИБА?» ЯК БЕРДЯНЕЦЬ ПРИВЧИВ НОВИХ ДРУЗІВ ДО АЗОВСЬКОЇ КУХНІ.Після початку війни тисячі бердянців опинились у різних містах і країнах. Разом із ними туди переїхали і маленькі частини рідного міста — у спогадах, словах і навіть у кухні. Це історія про те, як один бердянець привчив своїх нових друзів до смаків Азовського моря.Усі імена змінено задля безпеки героїв.Коли Олексій переїхав до маленького міста на Заході України, він досить швидко там облаштувався і знайшов гарних друзів. І так само швидко зрозумів одну річ: місцеві дуже мало знають про його Бердянськ і Азовське море. «Ніхто з моїх нових знайомих там ніколи не був. Дехто навіть не дуже розумів, де саме знаходиться Бердянськ. Для багатьох це просто точка на карті. Але не для мене.» Олексій каже, що завжди розповідає друзям про рідне місто. Розказує про улюблені місця, показує фото. І обіцяє, що колись – обов’язково покаже його вживу. А поки що – знайомить із містом по-іншому. Через їжу.Першим експериментом стала сушена риба, яку Олексію вдалося дістати через знайомих. Реакція друзів була обережною.«Вони дивились на неї трохи підозріло, — сміється він. Все-таки більше звикли до дерунів і вареників, ніж до таранки. Але потім розсмакували». З часом це стало маленькою традицією. Коли Олексію вдається дістати сушеної риби – він одразу кличе друзів у гості. Якщо її немає – готує вечерю з вареної картопельки й оселедця. «До цього вже всі звикли. І тепер самі питають: «коли там уже в гості на рибу?»». Хлопець каже, що раніше навіть не помічав, наскільки море було частиною щоденного життя бердянців.«Чесно кажучи, я навіть не думав наскільки тісно було пов’язане з ним життя. Задумався про це лише тут, де нічого цього немає. Коли ти далеко віддому, будь-яка знайома деталь стає чимось більшим». Тепер його друзі вже знають: • азовська креветка не схожа на жодну іншу; • бичок — це зовсім не якась «маленька рибка»; • а таранку їдять так, щоб ароматний жир стікав по руках.«Я жартую, що це моя культурна місія – усміхається Олексій— нести Бердянськ із собою. Навіть якщо це просто смак сушеної риби».

«24 ЛЮТОГО МИ ПОЇХАЛИ ДОДОМУ В БЕРДЯНСЬК, БО ДУМАЛИ, ЩО ТАМ БУДЕ БЕЗПЕЧНО». ІСТОРІЯ БЕРДЯНЦЯ АНДРІЯДо нашої редакції надійшов лист від бердянця Андрія (ім'я змінено з метою безпеки). Чоловік поділився своєю помилкою перших днів великої війни, розповів про піврічне заціпеніння в окупації та пошук себе в іншій країні.Я довго вагався, чи варто це писати, бо іноді здається, що наша історія – це лише одна з тисяч подібних, і навряд чи вона може когось здивувати. Але я відчуваю потребу зафіксувати це на папері, щоб нарешті поставити крапку в тому лютому, який для нас розтягнувся на роки.Ми з сім’єю жили в Дніпрі вже досить довго. У нас був налагоджений побут, улюблена робота, донька ходила до школи, а вечорами ми планували, куди поїдемо влітку. Коли 24 лютого небо над містом почало здригатися від перших вибухів, ми злякалися не на жарт. Це був майже тваринний інстинкт, коли здається, що тільки в рідному місті, де ти знаєш кожен камінь і де в тебе є підтримка рідних, ти можеш бути у безпеці. До того ж, я маю великі проблеми по здоров’ю і думав, що там зможе уникнути більшого стресу. Це була наша найбільша помилка. Ми вирішили їхати в Бердянськ. Нам здавалося, що війна – це десь там, на стратегічних напрямках, а наше приморське містечко вона просто омине. Ми їхали додому, до своїх стін, не розуміючи, що власноруч заганяємо себе в пастку, в якій ми застрягнемо на шість місяців. Перші тижні в окупації були схожі на затяжний сюрреалістичний сон. Місто, яке я знав з дитинства, почало стрімко змінювати свій колір та запах. З’явилися ці потворні літери на техніці, чужі люди з автоматами на нашій набережній, де ми колись гуляли та їли морозиво. Але найстрашнішим було відчуття, що час просто зупинився. Ми опинилися в повному інформаційному вакуумі. Коли зник зв’язок, життя звузилося до меж двору та ринку. Ринок перетворився на такий собі офлайн-інтернет. Люди, особливо старші, дізнавалися якісь новини. Ми шепотілися про успіхи ЗСУ, передавали новини про те, чий будинок сьогодні обшукували, і хто зник після вчорашнього патруля. Удома ми жили як у скляному ковпаку. Ми ховали свої українські паспорти, купували телефони, з якими ходили по вулиці, а ще на подвір’ї будинку я  закопав прапор. Щоразу, коли повз вікна проїжджала важка техніка, серце завмирало, а донька мимоволі затискала вуха.Ми прожили так шість місяців – шість місяців у режимі болісного очікування. Ви не живете в такий час, ви просто намагаєтеся дотягнути до вечора, щоб завтра знову почати це виснажливе чекання на свободу.Виїзд через Васильівку став для нас окремим колом пекла. Ми чекали в черзі на блокпості кілька діб під розпеченим серпневим сонцем. Я пам’ятаю кожну деталь тієї дороги: запах пилу, плач дітей у сусідніх автівках і цей паралізуючий страх перед перевірками. Вони гортали мій телефон, перевіряли кожен контакт, кожне старе повідомлення. Я досі бачу обличчя того солдата, який знайшов у моїй пошті старий робочий лист – йому здалося, що це якісь шифри. Коли мене нарешті відпустили, я не міг одразу сісти за кермо – руки так сильно тремтіли, що я просто впав на землю біля капота і дихав цим гарячим степовим повітрям.Коли ми побачили перший український блокпост і наш прапор, ми просто зупинилися на узбіччі й мовчки плакали всі втрьох. Це був момент найвищого полегшення, яке я коли-небудь відчував у житті. Ми зрозуміли, що хоч ми й втратили дім, ми зберегли одне одного.ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ

КАФЕ «БАРАКУДА», БАЗА ВІДПОЧИНКУ «АДМІРАЛ», МАГАЗИНИ ТА АПТЕКА. В БЕРДЯНСЬКУ ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА ОНОВИЛА СПИСОК БЕЗГОСПУБезхазяйними вважають понад 20 приміщень, зокрема недобудовиОкупаційна влада продовжує інвентаризацію захопленого Бердянська. В березні загарбники опублікували понад 100 адрес начебто безгоспного майна на ТОТ Запорізької області. Про це «Бердянськ 24» дізнався з сайту окупаційної влади.В нашому місті до потенційно нічийних потрапили понад 20 приміщень. Це недобудови та база відпочинку «Адмірал» на Косі, аптеки та магазині в центрі міста, «ТАКО БАР» і кафе «Барракуда». До безгоспу потрапила і сонячна електростанція. • незавершене будівництво, вулиця Макарова, 52-А1; Макарова, 44-О; • майновий комплекс провулок Тінистий, 14Б; • нежитлове приміщення (раніше аптека №7) пр-кт Азовський, 57/1; • нежитлове приміщення вул. Перемоги, 1/пр-кт Азовський, 33; • нежитлове приміщення вулиця Свободи, 59Б; • нежитлова одноповерхова будівля пр-кт Праці, 31-Г5; • нежитлова одноповерхова будівля вулиця Університетська, 9; • нежитлове приміщення продуктовий магазин «Щедра грядка» вулиця Тверська 32А; • нежитлове приміщення вулиця Шевченка, 71; • майновий комплекс вулиця Польська/Черняховського, 11/7; • майновий комплекс, база відпочинку «Адмірал» вулиця Макарова, 10; • майновий комплекс біля Молокозаводу проспект Східний, 108; • нежитлова будівля вулиця Мічуріна, 57; • нежитлове приміщення пр-кт 12 Грудня (Західний), 4М; • нежитлове приміщення, вулиця Італійська, 29А; • нежитлова будівля («ТАКО БАР») вулиця Горького, 37А; • майновий комплекс (сонячна електростанція (СЕС) з раніше наданими кадастровими номерами: 2310400000:03:004:0115, 2310400000:03:004:0114, 2310400000:03:006:01 2310400000:03:006:0112, 2310400000:03:004:0108, 2310400000:03:004:0111, 2310400000:03:006:0109, 2310400000:03:006:0116, 2310400000:03:006:0110, 2310400000:03:004:0105, 2310400000:03:004:0107, 2310400000:03:004:0106. Координати:46.796249, 36.784635 за адресою: м.о. • турбаза вулиця Макарова, 17з; • нежитлова будівля (кафе «Барракуда») вулиця Горького, 22.Також до безгоспного потрапили шість об’єктів в Приморську та сусідніх селах. Зокрема дві автозаправки та СТО, приміщення магазину, пошти та хлібокомбінату. • АЗС місто Приморськ, шосе Мелітопольське, 7; • АЗС село Коларівка, вулиця Садова (Коларова), 1Г; • нежитлова будівля (магазин Продукти харчування, госп. товари), село Борисівка, вул. Центральна, 37; • СТО, Приморськ, шосе Мелітопольське, 2; • хлібокомбінат Приморськ, вул. Курортна, 89; • нежитлове приміщення («Пошта Таврії»), Приморськ, вулиця Соборна, 75; • будівля у селі Берестовому, вулиця Шкільна, 30;Щоб врятувати своє майно від безгоспу треба надати окупаційному Міністерству майнових і земельних відносин документи про право власності. Особисто на ТОТ і з російським паспортом.

ЧОМУ ВИЇЗД З ОКУПАЦІЇ ДЛЯ БАГАТЬОХ СТАВ НЕ ЛИШЕ ВТРАТОЮ, А Й МОЖЛИВІСТЮ – ДУМКА ПСИХОЛОГИНІ Для когось рідне місто залишається незагоєною раною, а для когось – точкою, з якої почався відлік нового життя. Ми поспілкувалися з бердянцями, які після евакуації до інших міст України вперше чесно зізналися собі, що тут їм подобається більше. Чому виникає це відчуття і як прийняти те, що повертатися в минуле більше не хочеться?Рідне місто у порівнянні з іншимиДля одного з наших героїв переїзд став моментом болючої переоцінки. Те, що роками здавалося нормою, у порівнянні з іншими регіонами України постало в іншому світлі. Чоловік зізнається, що зараз його погляд на рідний дім став значно критичнішим.«Ми звикли любити Бердянськ за його неймовірні заходи сонця, але, виїхавши, я зрозумів, що небо прекрасне всюди. А от інфраструктура – ні», – ділиться він своїми спостереженнями. За словами героя, тривале життя в одному середовищі створює ефект звикання, коли людина перестає помічати застій. Проте досвід перебування у містах із більшими бюджетами та сучасним розвитком змусив його замислитися про те, чому в Бердянську протягом останніх 15 років майже не з’являлося нових житлових комплексів чи сучасних архітектурних рішень.Сьогодні бердянець сприймає рідне місто як простір, що застиг у часі. Це усвідомлення змінило його плани на майбутнє:«Тепер я розумію, що не маю бажання повертатися туди назовсім, хіба що навідатися в гості. Бо поза межами власної квартири я відчуваю лише гнітючу тишу та відсутність перспектив. На жаль, у мене немає впевненості, що цю ситуацію хтось зможе змінити у найближчі десятиліття пілся деокупації». Така позиція може здатися різкою, проте вона ілюструє важливий етап адаптації, коли людина починає оцінювати дім не через ностальгію, а через категорію власного комфорту та можливостей для розвитку.Випадкове відкриття нового домуІнший герой завжди прагнув руху, проте тривалий час залишався в Бердянську через звичний комфорт. Евакуація привела нашого героя до Київської області, де перше скептичне враження від нового місця досить швидко змінилося щирим захопленням.Раніше чоловік фактично жив на два міста – Дніпро та Бердянськ. Вдома його тримали сім’я та ілюзія стабільності, проте війна змусила їхати куди очі бачать. Потрапивши до одного з містечок на околиці Києва, він спочатку відчув розгубленість, сприймаючи нове оточення як тимчасове та незвичне. Проте, за його словами, ближче знайомство з місцевою інфраструктурою та сучасними кварталами змінило його світосприйняття.«Це було правильне рішення, хоч і прийняте під тиском обставин. Тут я побачив зовсім іншу якість управління, іншу архітектуру та можливості. Тепер я не тримаюся за минуле», – зазначає він. Герой ділиться думками про те, що тривалий застій у розвитку рідного міста став для нього очевидним лише у порівнянні. Він каже, що старі підходи та відсутність прогресу в Бердянську зараз сприймаються ним як пройдений етап.«У цьому хаосі я знайшов місце, де мені справді добре. Тут я бачу перспективу, якої мені бракувало раніше. Можливо, це єдине правильне, що сталося за цей складний час, я нарешті знайшов місце, який відповідає моїм запитам», – підсумовує чоловік. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ 👇

КООРДИНАТИ ДОМУ НА СЕРЦІ. ЯК МИСТЕЦТВО ОБ’ЄДНУЄ БЕРДЯНЦІВ – ДУМКА ХУДОЖНИЦІ «Бердянський код» – це рубрика про людей, які своєю діяльністю стають магнітами для бердянців у всьому світі. Ми досліджуємо, як через творчість, бізнес чи соціальні ініціативи наші земляки зберігають спільну ідентичність та не дають місту зникнути з мапи пам’яті. Перша експертка проєкту – художниця Марія Юдіна. Вона на власному досвіді довела, що правильно обраний символ може стати пізнавальним знаком, що об’єднує бердянців де б вони не були.Творчість як маніфест проти забуттяКоли місто опиняється в окупації, найбільша небезпека – це не лише фізична відстань, а й інформаційна тиша. Саме тому Марія Юдіна з перших днів повномасштабного вторгнення зробила ставку на «гучне» мистецтво. Перебуваючи в Києві під обстрілами, вона зрозуміла: творчість має стати інструментом боротьби за те, щоб про Бердянськ пам’ятати не як про черговий рядок у військових зведеннях, а як про живе, тепле морське місто.Мені хотілося, щоб про наше маленьке містечко згадували якомога більше. Чим більше воно на слуху, тим сильнішою стає наша внутрішня сила єднання. Я хотіла, щоб воно назавжди залишилося в серці, – ділиться Марія. Пошуки ідеальної форми почалися зі статуеток у формі легендарного бердянського бичка, керамічних альтанок та маяків–світильників. Проте художниця швидко зіткнулася з викликами: крихкий хендмейд важко передати за кордон. Так виникла ідея трансформації: мистецтво має бути мобільним.Одяг та аксесуариМистецтво по-справжньому об’єднує громаду тоді, коли воно виходить за межі галерей і стає частиною щоденного життя. Марія перетворила декор на те, що можна носити буквально «біля серця» – так з’явилися її відомі худі та футболки.Цю ж хвилю підхопила і редакція «Бердянськ 24», створивши власну лінійку оригінального авторського мерчу. Аксесуари від редакції стали тими самими секретними кодами, за якими ми впізнаємо своїх: • Хустини – ніжна згадка про азовські заходи сонця, що огортає плечі теплом рідного міста. • Шопери – маніфест ідентичності, який бердянці гордо несуть вулицями Праги, Львова чи Києва. • Піни та патчі – маленькі металеві «маячки» та шеврони на наплічниках, що змушують серце битися швидше, коли бачиш такий самий знак у натовпі.Статуетка – це круто, але вона стоїть вдома. А мерч ти можеш носити постійно. Це те, що зігріває в еміграції та заявляє світу про те, хто ти є, – каже експертка. Код зшитий ниткоюОдним із найпотужніших елементів «Бердянського коду» стали цифри. На виробах Марії часто вишиті географічні координати міста. Для сторонньої людини – це просто набір знаків. Для бердянця – це точна адреса дитинства.Не всі знають наші координати напам’ять, але люди впізнають їх миттєво. Це створює ефект нитки, яка зшиває нас у єдине ціле, – розповідає Марія. Художниця згадує, як на День міста у Києві сотні бердянців, які ніколи не бачилися раніше, миттєво знаходили одне одного саме завдяки цим символам. Мистецтво та спільні проєкти дали їм легітимний привід підійти, обійнятися та відчути силу спільноти.Чому символи гріють душу?Війна змінила наше сприйняття. Те, що раніше здавалося сувеніром, сьогодні набуло сакрального змісту. Марія впевнена: ми починаємо по-справжньому цінувати коріння, коли його намагаються вирвати.Зараз людям потрібно щось для підтримки менталочки. Хтось запитає: «Нащо мерч, коли немає світла?». Але саме ці дрібнички допомагають триматися. Якщо в мене в душі море – я буду малювати море, – зізнається художниця. Мистецтво Марії Юдіної та ініціативи на кшталт мерчу «Бердянськ 24» – це доказ того, що місто неможливо окупувати в головах. Поки ми носимо координати міста на одязі чи патчі на рюкзаках, місто живе скрізь, де є хоча б один бердянець. І головна мета цього коду – дочекатися дня, коли всі ми в цих самих футболках і хустинах зберемося для спільного фото на вільному бердянському пляжі.

«Я ДУМАЛА, ЩО МОЄ ЖИТТЯ ЗАКІНЧИЛОСЬ У 50, А ВОНО ЛИШЕ ПОЧИНАЛОСЬ». БЕРДЯНКА ПРО НОВИЙ ПОЧАТОК ПІД ЧАС ВІЙНИДо війни Яна втратила все, що мала, та стояла на руїнах свого життя. Та повномасштабне вторгнення змусило рухатись далі і жінка вистояла це випробування. В листі до редакції «Бердянськ 24» вона поділилась своєю щемкою історією.«Я прожила в Бердянську майже 50 років і ніколи не була за його межами. Чесно, навіть не хотіла подорожувати, бо мала надто яскраве та повноцінне життя вдома. В мене була чудова робота викладачкою, а пізніше я почала працювати онлайн – репетиторкою англійської мови. 20 років у шлюбі – доволі непоганому, в якому ми народили двох дітей. Родина, робота, зустрічі з подругами на каву, походи в кінотеатр та безліч хобі. Жодного разу я не засумнівалась, чи достатньо хороше в мене життя, бо саме таким воно і було.Та одного дня все почало рушитись. Діти підросли та роз’їхались на навчання, а нас із чоловіком поглинула криза, яку ми не змогли подолати. За кілька років до війни розлучились. Через стреси здоров’я погіршилось, почалася депресія – і я поставила роботу на паузу. Пізніше мені діагностували злоякісну пухлину грудей.Я думала, що гірше бути вже не може, аж раптом зателефонувала донька в сльозах: їй діагностували лейкемію. Я не могла повірити, що всі ці випробування відбуваються зі мною – колись щасливою, успішною жінкою.І я знову думала, що гірше вже точно не буде. Та ранок 24 лютого 2022 року показав: біда не має меж. Вже тоді я відчувала себе зламаною, нездатною до життя. В той момент я повірила, що моє життя закінчилось у 50 років. Можливо, я б не наважилась виїхати з міста, але мені треба було продовжувати лікування. Так я поїхала в Австрію, де вже перебувала моя хвора донька та жили батьки.Там я почувалася безпорадною, загубленою та чужою. Без чоловіка, без роботи, хвора – та ще й із хворою дитиною на руках. Я вже не вірила, що ця чорна полоса колись закінчиться. В такі моменти це здається нереальним.Та цей лист не про смерть. Він про віру, надію, любов та життя.Потроху хвороба доньки почала відступати. Я відчула таке полегшення, що й мій організм пішов на покращення. Згодом лікарі повідомили про ремісію. Я відчула нові сили, повернулося бажання працювати. Нині я знову викладаю онлайн для українців. Окрім того, я знову відчула потребу в стосунках. Пройшло багато часу, перш ніж я наважилась на побачення, і доля подарувала мені прекрасного чоловіка.Інколи я жартома кажу, що відчуваю себе пташкою Фенікс, яка воскресла з попелу. Майже в 50 років я втратила все, що було дорогим моєму серцю: чоловіка, роботу, здоров’я та спокій. Але сьогодні я маю набагато більше. Моя історія про те, що інколи життя бентежне. Моє почало руйнуватися ще до війни, але війна не стала перешкодою до відновлення.Я хочу нагадати всім бердянцям: будьте сильними. Навіть коли ви відчуваєте слабкість – знайте, що це нормально. Визнайте це та йдіть далі. Боріться за життя, бо воно варте цього».

ОКУПАНТИ ВИЗНАЛИ СІМ’Ю БЕРДЯНСЬКОГО СТУДЕНТА НЕБЛАГОПОЛУЧНОЮ ЧЕРЕЗ ЙОГО ТАТУЮВАННЯХлопця звинуватили в поширенні «нацистської» атрибутики. Через це в квітні 2025 року окупаційна влада визнала його родину такою, що перебуває у соціально-небезпечному становищі.Відомо, що хлопець навчається в Бердянському центрі професійно-технічної освіти. Окупаційна комісія у справах неповнолітніх описує його як дисциплінованого, спокійного та дружелюбного, а побутові умови в квартирі, де живе його родина, задовільні. Однак татуювання коловороту та стікери в Telegram із «зображенням неонацизму» для окупантів свідчать про «неналежне виконання батьківських обовʼязків». Для перевиховання бердянця створили піврічну програму «соціальної реабілітації». Про це «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу KibOrg.Мати учня не перевіряє його телефон і не контролює його дозвілля. Тож і не знала, ні про наявність у нього татуювання, ні про «переписку, де проявляється неонацизм». Жінка проводила з сином «бесіди з приводу зміни влади в Бердянську», але «на тему нацистської символіки не проводила».Відомо, що ще троє студентів Бердянського центру професійно-технічної освіти мають заборонені в росії татуювання. Їх також взяли на соціальний облік.З внутрішньою документацією БЦПТО KibOrg дізнався, що в навчальних закладах Бердянська вилучили та знищили українську літературу. Водночас запровадили заняття з патріотичного виховання.Окупаційна влада наказала керівникам освітніх закладів передати персональні дані всіх студентів, яким виповнилося 16 років, до відділу мобілізаційної підготовки окупаційного Міносвіти Запорізької області. Військовий облік є обов’язковим не лише студентів, а й викладачів. Лише з БЦПТО до загальновійськового запасу долучили щонайменше 30 чоловіків. Серед них педагоги, інженери, завгоспи та двірники.

«НАЗУСТРІЧ ВЕСНІ». ПИСЬМЕННИЦЯ ВІТАЛІНА ШЕВЧЕНКО ЗІБРАЛА БЕРДЯНЦІВ У КИЄВІТворча зустріч відбулася 21 березня в одній зі столичних книгарень-кав’ярень. «Бердянськ 24» також завітав на захід.Авторка запросила земляків, щоб нагадати: ми всі чекаємо та віримо на повернення додому. Віталіна розповіла гостям заходу про свої книги, поділилася спогадами про рідний дім і власним досвідом у ролі ВПО. Вона зачитала улюблені рядки зі своїх книг, а після заходу всі охочі могли придбати якусь для себе. Бердянці зустрілись, щоб дізнатись про творчість своєї землячки, поспілкуватись і хоч не мить відчути себе знову вдома, серед своїх.Зустріч відбулася 21 березня в київській книгарні-кав’ярні. Організаторка заходу Віталіна Шевченко пояснила, що обрала саме цю дату не випадково.«По-перше, сьогодні всесвітній день поезії. По-друге, саме в ці дні, рівно 5 років тому, я збирала велику презентацію у Бердянську. Це була моя перша збірка лірики. Тому, з нагоди свого творчого ювілею, я сьогодні організовую тут зустріч з бердянцями», – розповіла Віталіна. Втім захід був не лише про поезію та Бердянськ. Психологиня Тетяна Кулькова допомогла гостям емоційно розвантажитись і порефлексувати, щоб спогади про дім не руйнували, а підтримували.«Це зараз дуже актуальна тема. Дійсно в Україні такий напружений емоційний стан у всіх. Я думаю, не буде зайвим трішки розслабитися», – зауважила письменниця. Зустріч також мала благодійну мету. Серед присутніх розіграли книги, листівки та сувеніри, зокрема мерч від «Бердянськ 24». Отримані гроші організаторка спрямує на збір волонтерки Тетяни Тіпакової.