Книжковий дворф

📖 «Світло між двох океанів»✍️ М.Л.СтедманОдна з найболючіших історій, що я читала.Це дуже неспішна книга. Немає динаміки чи різких поворотів сюжету, немає екшену чи бажання вразити в плані ефектів.Увесь сюжет тримається на одному виборі, максимально неправильному і водночас максимально людському.Історія про подружжя, яке живе на ізольованому острові після війни, вони втратили двох дітей, і одного дня отримують “подарунок” у вигляді дитини, що буквально припливає до них через трагічні обставини. З цього моменту починається випробування і персонажів і читача. Водночас є розуміння до кожного персонажа, і в той самий час я не могла нікого повністю виправдати.Ця книга емоційно виснажує. Просякнута відчуттям горя, втрати і морального конфлікту супроводжує до останньої сторінки і не відпускає по завершенні. Тут кожен герой щось втратив, і саме ця втрата штовхає їх на рішення, за які потім доводиться платити. Як я вже і говорила, все максимально реалістичне, людське.В цій книзі авторка прекрасно написала те, що я обожнюю — відсутність чіткої межі між “добре” і “погано”. Це не та історія, де є герой і є винний. Тут є люди, які роблять вибір із любові — і цей вибір руйнує життя іншимЗауважу, що цій історії потрібен правильний час і настрій, щоб дати шанс увійти в повільний ритм, в атмосферу ізоляції, тиші і внутрішнього тиску. І особисто мені, це заходить не завжди. Тому рада, що читала цю книгу у відповідний внутрішній стан.Ця історія змушує думати і рефлексувати . Про те, що таке сім’я. Про те, що є важливіше — закон чи любов. Найсильніше тут піднімається тема материнства. З призми того, де відчай і бажання мати дитину можуть знести будь-які моральні гальма. І авторка не стає ні на чию сторону, і пише це так, що я ловила себе на думці, що мені некомфортно.В підсумку. Неймовірно емоційно сильна книга. Будьте готові, що вона не відпустить одразу. Це історія не про події, які прочитавши ідеш далі. Тут, радше, про наслідки, які на правду, неприємні.Видавництво КСД 🌟

Наразі половина позаду, і поки що відчуття змішані, та, в принципі, очікуваніЯ свідомо брала цю книгу з розрахунком на трохи крінжі, трохи пікантності ну і щоб відчути той легкий присмак трилера, який обіцяє історія. Частково це тут є: атмосфера одержимості, ігри контролю, трохи небезпечна динаміка між персонажами. Та під час читання варто тримати в голові, що це все ж даркроманс, а не психологічний трилер чи щось близьке до трукраймуНе скажу, що це прямо «моє» читання. Місцями цікаво спостерігати за взаємодією героїв і за тим, як авторка будує напругу. Але глибини психології, на яку я трохи розраховувала, поки не відчуваю. Вона доволі примітивна. Водночас я розумію, чому цій книзі легко знайти свого читача. Вона читається швидко, тримає динаміку, а взаємодія персонажів побудована так, щоб постійно підігрівати інтерес. До того ж подібні історії часто працюють як безпечний простір для дослідження тем одержимості, контролю і темних фантазій — у художній формі, де читач сам вирішує, як до цього ставитися. Тож читаю далі швидше з дослідницьким інтересом — подивитися, куди ця історія приведе. Та вже на даному етапі, хочу зауважити, що брати цю книгу як серйозне чтиво щоб потім критикувати чи засуджувати тих, кому подобається — марно і дивно. Це художка, яка здобула популярність саме через пікантність і легкість, а не складні підтексти. І обіцяне в тригерах і в анотації все є

«Жінка в білому»✍️ Вілкі Коллінз Дивовижно. Я не маю уявлення як, і чому, я прочитала цю книгу тільки тепер. Адже в ній все вайбує тим, що я люблю. Отже. «Жінка в білому» вікторіанський роман, детектив в його найкращих проявах. Я бралася за неї з цікавістю, так як чула дуже багато, і його мені радили люди в якості «мого чтива», коли дізнавались про мою любов до Шерлока. Сюжет, напевно, всім знайомий, тож опишу коротко атмосферу: художник Волтер Гартрайт випадково зустрічає на нічній дорозі загадкову жінку в білому, яка перебуває у сильному страху. Після цього він приїжджає працювати в маєток, де знайомиться з Лорою Ферлі — жінкою, яка дивовижно схожа на ту незнайомку. З цього всього «заварюється» історія сповнена складних змов з підміною особистостей, примусовим ув’язненням у психіатричній лікарні на класичному мотиві поділу спадку.Тут одна з моїх улюблених форма подачі. Історія розповідається кількома персонажами, які по черзі описують події. Виходить щось на кшталт зібраних свідчень або досьє, де кожен додає свою частину історії.Очікувано, що, насамперед, мені сподобалась атмосфера і доволі динамічний темп напочатку. І головне. У мене зʼявилося нове імʼя у власному «топі літературних антагоністів». Граф Фоско. О май вей) Це харизматичний і запам’ятовуваний персонаж, перед котрим більшість позитивних героїв мають блідий вигляд, не кажучи вже про «картонність»Окрім красивої атмосфери і гарної мови автора, тут дуже виражена соціальна проблема. Те, наскільки беззахисними могли бути жінки у вікторіанській Англії як фізично так і юридично, їхні права були дуже обмежені, і цим легко могли скористатися інші люди. І користувалися. Та що там, ми ж з вами знаємо, що і зараз в деяких країнах це не змінилося.Дещо для мене було складним, та це і є причина того, що класику я читаю дуже і дуже вибірково.Роман досить великий і подекуди відчутно затягнутий. Є частини, де темп сильно сповільнюється через велику кількість деталей, на кшталт листів і пояснень. Тому, середина книги читалась повільніше, і з долею прицмокувань з мого боку, на рахунок пояснень деяких речей. А потім знову темп пришвидшився і, власне, до фіналуУ підсумку, я ще раз нагадаю, що це важлива книга як для самого жанру, який тоді тільки набирав обертів. Тут уже є багато елементів, які пізніше стали типовими для детективів тієї ж Крісті.«Жінка в білому» сподобається тим, хто любить атмосферні історії зі змовами, таємницями і поступовим розкриттям правди.І тим, хто хоче бути в курсі тих самих «витоків» детективу як жанру.Видавництво Небо 🌟

Читаю наразі про відьом саме з призми розповідей на теренах України 🧙‍♀️Анотація говорить:Відьма, опириця, чарівниця, знахурка, босорканя… Вже саме розмаїття назв засвідчує  популярність цього колоритного персонажа традиційної української народної демонології.У своїй книжці «Відьма в народних уявленнях українців» Володимир Галайчук досліджує матеріали про відьомство з різних етнічних теренів України. Які відьми лютіші — навчені чи родимі? Чи правда, що сьома дочка народжується відьмою, а визначити її можна за хвостом чи зрощеними бровами? Як смертельні чари передають із чаркою горілки? Чи допомагають упирі відьмам дістатися Лисої гори і як жаби та вужі причетні до крадіжок молока? Автор розповідає, як за уявленнями наших предків відьми набували надприродних здібностей, застосовували і передавали «силу», помирали; пояснює,як образ лихої чарівниці став невіддільною частиною нашої традиційної духовної культури.» Дуже подобається подача матеріалу паном Володимиром. Дещо читала вголос чоловіку, то щось запідозрив деякі співпадіння… не знаю про що він. *погладжує ворона на плечі* 👀Замовити можна ось тут 🌟

📖 «Долорес Клейборн»✍🏻 Стівен КінгЦе камерна, дуже приземлена історія, без містики. Тут немає монстрів, окрім людей, все як вміє Кінг. Роман побудований як довгий монолог панянки Долорес, під час допиту поліції. Вона — проста жінка з маленького острова Літл-Тол, яка все життя працювала служницею у багатої, складної, маніпулятивної Віри Донован. Їхні стосунки це окремий пласт книги. Вони жорсткі, іноді майже ворожі, але при цьому між ними існує якась дивна взаємна залежність. Віра не добра, але і не сказати що це персонаж заради персонажа. Радше написана для того, щоб показати інший бік Долорес і в цілому людських стосунків.Та «кістяком» проблематики книги є не робота. Це шлюб Долорес із Джо Сент-Джорджем. Джо — класичний домашній тиран, алкоголік, безвідповідальний, принижує дружину, краде гроші, психологічно тисне на неї. І його насильство не закінчується на Долорес. І саме ця лінія робить роман настільки важким. У книзі прямо показано сексуальне насильство батька над дочкою, без романтизаціїКінг дуже чітко демонструє, як аб’юз виглядає зсередини сім’ї: мовчання, сором, страх, поступове згасання дитини. І найгірше — як довго жінка може терпіти, бо “так живуть усі”. І, курва, скільки ж у реальному світі таких сімей. Про педофілію і домашнє насильство тут говориться багато. І саме тому, про цю книгу важливо говорити, адже це не вигадані монстри, а дуже реальні сценарії, які роками замовчуються. Я впевнена що у кожного (!) з нас є така історія якщо не особиста, то така, що відбулась десь поруч.Рішення Долорес, як на мене, це акт відчаю і захисту. Вона робить те, на що спромоглась, після того, як усвідомлює всю завдану шкоду аб’юзером тираном.І цей момент не виглядає як щось тріумфальне чи героїчне. Це радше точка неповернення, яка зріла дуже довгий час. У підсумку ще раз підкреслю, що це один із тих романів Кінга, де весь жах абсолютно реалістичний. Традиційне маленьке містечко, плітки, бідність, домашня тиранія і мовчазна згода суспільства. І від цього стає так прикро, бо ж розумію, і знаю, що таке могло і може відбуватися в будь-якому містечку, селі, та будь-де Не мовчіть, коли бачите подібне. Допомагайте, дзвоніть у служби. Але ніколи НІКОЛИ не ігноруйте.Видавництво КСД 🌟

«Аліса в країні див»✍🏻 Льюїс Керрол 🎨 LoputynСюжет переказувати в деталях немає сенсу — це канон. Аліса падає в кролячу нору, світ перевертається, логіка розчиняється, персонажі абсурдні, а ми балансує між дитячою казкою й тонкою сатирою на дорослий світ. Головний фокус цього видання — ілюстрації Loputyn (псевдонім італійської художниці Джессіки Сіоффі). Хоч я іі відкрила для себе нещодавно, та вона доволі відома сучасним авторським стилем, у якому поєднує ніжність, і легку готичну атмосферу. Її роботи мають виразну манеру: витончені персонажі, великі очі, пастельна палітра з темними акцентами, і в купі це все викликає легку приємну тривожність. У цьому виданні Loputyn інтерпретує відомі нам сцени, котрі, зазвичай мають яскравість веселощі і такий собі карнавал абсурду. Її Аліса виглядає не як наївна дещо бісяча дівчинка, як у канонічних гравюрах Тенніела. Тут вона трохи амебна, трохи відсторонена. І найдивовижнішим, для мене, є те, що світ довкола, фактично ж м’який за кольором, але психологічно неспокійний. Саме ця подвійність працює на атмосферу, і мимоволі змушує зупинятися на сторінках роздивляючись.Ну і у цієї ілюстраторки персонажі менш карикатурні, а, радше, емоційні, і тут, знову згадаю про очі. Ці погляди. Білий Кролик — нервовий і напружений, Капелюшник — дивак із дещо тривожним розладом, Чеширський Кіт — загадковий, містичний. На правду це видання ближче до артбуку, ніж до дитячої книжки, якою багато хто вважає цю історію.Це видання підійде дорослим читачам або колекціонерам, точно не дітям молодшого віку (на правду я вважаю, що і оригінал не є типовим прикладом дитячої історії). У підсумку хочу сказати, що якщо вам потрібна «Аліса» для сюжету — підійде будь-яке класичне видання.якщо вам хочеться побачити Країну Див через сучасну, трохи готичну, дуже атмосферну призму — Loputyn робить це красиво і чаруючеВидавництво Bookchef 🌟

«Небовись»✍🏻 Брендон СандерсонЯкщо б мене попросили коротко описати, що це за книга, я б сказала, що це янг-едалт, наукова фантастика з чітким фокусом на авіаційні бої, та шлях навчання пілотів. Але, на щастя, я не обмежена кількістю букв, тож, сідайте і читайте 😁 Головна героїня, Спенса, — дещо вперта , грубувата і різка, власне, як і властиво в її віці. Та імпонує те, що ця поведінка обґрунтовується, і впливає на майбутнє. При цьому, вона помиляється, вчиться, конфліктує з оточенням і постійно намагається довести свою цінність, і позбутися «тіні», яку накинуло минуле її, вже покійного, батька. Для мене це геть новий Сандерсон, у порівнянні з його світами, про котрі я читала донині. Найсильніша сторона в цій історії — повітряні бої, котрі мене викинули в давні давні часи, в далеку далеку галактику (привіт фандом ЗВ) і на стільки ці сцени чіткі, на стільки зрозуміло, хто де, що робить і чому ситуація небезпечна, шо ловиш себе на думці, що дивишся фільм а не сторінки книг. Для мене це великий показник. Коли моя фантазія бачить «кадри» з маневрами, стріляниною, командами, переживанням пілотів. Навіть коли зараз це пишу, відчуваю сироти на шкірі. Далі про «зірочку» історії) але зрозумієте кого я маю на увазі лише коли прочитаєте) Просто скажу, що це класичний другорядний «персонаж», котрий має сухий гумор і своєрідну взаємодію зі Спенсер. Ну обожнюю я таке. І не можу втриматись, щоб не прирівняти його з R2D2😁Хочу зауважити, і підкреслити жирно, що це янг-едалт, і будьте готові до того, що персонажі і конфлікти подані просто, місцями дуже «в лоб». Та проблеми піднімаються важливі. Тут і змаганн, і виживання, і репутація. Шукати прям бездонну глибину тут не раджу. Це та історія, де треба кайфувати від простоти відносин і складності механік. Книга читається швидко, сюжет рухається рівно, без провисань. Якщо порівнювати з іншими книгами Сандерсона, то я відкрила його по-новому. І саме приємне те, що він мене геть не розчарував. Невдовзі читатиму продовження, і вам раджу познайомитись з цим світом)Видавництво Небо 🌟

📖 «Корабель призначення»✍🏻 Робін ГоббЦе заключна частина трилогії про Торговців живих кораблів. Я завжди звертаю увагу не тільки на закінчення самого сюжету, а і на те, якої трансформації зазнали персонажі за цей час. Чи розкрилися вони. На скільки змінилась чи підтвердилась моя думка про них Тож це книжка, де Робін Гобб добиває всі закладені на початку теми відповідальності, спадку і його важливості, свободи, і вибору між тим, щоб лишитись собою чи прогнутись.Я задоволена тим, що кожен персонаж доходить до тієї точки, де авторка не закидає нових обставин, через які відкриватиметься ще мільйон сторін головних героїв .Той же Кенніт, у підсумку, розкрився тим самим бридким елементом, який ми могли побачити з самого початку. І мені сподобалось, що Гобб не зробила з нього жертву обставин, а описала все як є. Абсолютно нормальна людська натура, таких в реальності вистачає. І, на мою думку, це чи не найяскравіший образ цієї історії. От для розуміння, мені він дещо схожий на Джокера (ага, того що з дс). Він дуже харизматичний і його прям хочеться любити і рятувати, хоч підсвідомо розумієш, що твоїми емоціями маніпулюють.До характеру Алтеї тут вже абсолютно звикаєш і приймаєш. Як і вона приймає важкі рішення, зокрема що до Вівації. Що є, певно, найболючішим моментом тут, і яскравим прикладом здорової любові, коли ти любиш щось настільки сильно, що мусиш дозволити йому бути не твоїм.Вінтроу проходить шлях, який можна назвати чи то «зняв рожеві окуляри сліпої віри» або ж просто «розчарування. От його трансформації і розвиток про дорослішання і втрату наївності.А Мальта… О, Мальта, у підсумку, просто крашиха. І це, мабуть, один із найкращих прикладів персонажного росту у фентезі. Вона перестає бути дратівливою дівчинкою і стає людиною, яка думає, ризикує, приймає рішення і несе за них наслідки. І в якийсь момент я зловила себе на думці, що саме вона чи не найбільший скарб цієї трилогіі, хоч і знаходиться не на першому плані.Я,на правду, дуже люблю цю трилогію саме через Живі кораблі. І вони більше не сприймаються як дивина чи сюжетний гарний мув. Вони — істоти з травмою, пам’ятю і власним правом на вибір. Абсолютно повноцінні персонажі. І Гобб дуже чітко показує, наскільки страшно людям визнавати, що те, що вони вважали «власністю», має свою думку, яку ще й може транслювати.Фінал тут справедливий. В стилі «наслідки мають вагу». І певно я не зможу назвати хто саме тут лишається з «хепі-ендом». Хтось отримує свободу, хтось — розплату а хтось банальне болюче усвідомлення.Дуже і дуже багато ще можу сказати, та щоб зрозуміти вартісність Гобб і її неймовірно продуманого світу — беріть і читайте.А я з нетерпінням чекатиму решту книг цієї саги.Видавництво КСД 🌟

«Ґідеон Девʼята»✍🏻 Темсін М'юірПерше про що я подумала дочитавши, це те, що ця книга або подобається дуже або взагалі ні. Тобто навряд тут може бути щось середнє. Тож розповім, що маю на увазі.Головна персонажка — Гідеон саркастична, має грубуватий гумор і постійний внутрішній спротив усьому світу — саме те, що було головною причиною для мене читати не відриваючись. Я обожнюю цей тип персонажів, і Ґідеон нагадала мені декількох прекрасних жінок з мого улюбленого Аркейну. Щось між Севікою і Вай ну і дрібка флеру від Бене-Ґессерит ( «Дюна» Герберт)Її взаємини з Гарроу напружені, складні, токсичні й водночас надзвичайно цікаві. Це не про романтику з призми метеликів в животі і любові попри все, це радше історія про конфлікт, лояльність і вимушене співіснування. Фактично ідея ж не нова, тіко,зазвичай, у нас є панянка і її охоронець/наглядач/стіна, а тут дві панянки.Світ книги дивовижний: готика, космос, некромантія, Дев’ять Домів, випробування для обраних. Хоча я впевнена, що як раз це може деяких читачів відштовхувати, бо треба трохи продертися через сторінок 150-200, щоб орієнтуватися в цьому світі. Але не новина, що для мене це завжди плюс.Хоча, мушу визнати, що імена, терміни й правила світу сипляться прям без перестану.Та якщо ви таки маєте терпіння, і дочитаєте до умовної другої половини — сюжет затягне. А фінал то взагалі змусить вас приєднатися до «клубу очікування» продовження)Повернусь до суті. Гумор, різкий тон, мемність і сучасна мова твору виглядають свіжо й сміливо, хоча, місцями, не дуже вписуються в атмосферу похмурої готики. Та, в цілому, поєднання фантастики,фентезі, детективу і готичного тла тут працює, і додає неочікуваних дрібниць як в устрої так і в сюжеті.У підсумку повторю, що ця книга вимагає терпіння, готовності до дещо неординарних сюжетних поворотів, де навіть може хотітися кинути книгу з вікна. Беручи цей твір, всі ставки йдуть на персонажів. Ви або почнете фанатіти від них, або крінжувати до психів. Ну, або ж, ви будете виключенням, і ця книга лишиться для вас ще одним «прочитаним за місяць»До мене ж ця історія з двох ніг ввалюється в «неочікувано добре», бо я знала, що вона популярна, та ніяких подробиць про сюжет не мала. Тож, авторка мене здивувала, тепер і я чекатиму на продовження.Видавництво Vivat 🌟

#дворфиняговоритьПро всі срачі в книжковому комʼюніті дізнаюсь завжди не з власної волі. Або в якийсь з чатів хтось принесе або ж то вже роздувається так, що ледь не на кожному каналі про це читаєш.Почитавши деякі коментарі, зустріла декілька цікавих думок. На приклад, деякі люди вважають, що якщо не висвітлюєш срач — хочеш бути для всіх хорошим. Інші ж кажуть, що якщо висвітлюєш срачі — хайпуєш. Хтось каже, що писати тільки хороші відгуки — підлизуєшся. Пишеш критикуючі відгуки (саме критикуючи, не обливання помиями в бидло-манері) — маєш щось особисте. Власне, і цей мій допис одні сприймуть як випендрьож, інші як надто нейтральну позицію.Я до чого. Чому б не бути підписаним/читати/слідкувати/рекомендувати те, що подобається конкретно тобі? Зараз, як ніколи, вибір величезний. Кожне видавництво має свою сторінку, свій портфель і цінності. Кожен блогер/читач на своєму каналі продукує те, що хоче і як хоче. Ніколи НІКОЛИ всі для всіх не будуть хорошими. І це абсолютно нормально. На відміну від вічних срачів і брехень. Нічого не маю проти обговорення ситуацій, абсолютно. Мова саме про бажання самоствердитися чи полити лайном. Хоча і на це всі мають право))