цигарки твоєї коханки.

вишневі сузірʼя в дихальних шляхах. ~ 雪乃、どこにいるの？чай зі спеціями і молоком такого ж теплого кольору софітів місяця на твоїх вилицях. срібне сяйво шовку хвиль під Окінавою, манівцем оминаю твоє запитання в райдужках кольору самого оніксу, торкаючись лишень самим подихом цвіту травневих вишень, цілуючи повітря з твоїх легень, смакуючи присмаком квітів і крові.[ ханахакі ]шурхіт фіранок лоскоче шию на дотик ніжніше за муслінове юката, я даю обіцянку залишитись на кожному сантиметрі його тіла, багровим присмаком тиші в закутках чумацького шляху, бурштинового кольору синців на бедрах від твердого татамі, хитким відлунням спогаду, в липких обіймах прощання, я обіцяю залишиться під шкірою, з егоїстичним шляхом зникаючої молнії в штормову ніч. ловити молнію голими руками, крайній обрій самогубства і шляхетної дурості, стукіт солодкого страху під ребрами ховається за чорними очима небезпечно привабливого красеня, пристрасть котрого давила йому на бронхи ніжними пелюстками сакури.愚かさя оточую себе брамами, потаємними стратегіями шаху і мату збираючи з твоєї шкіри кришталеві фіаніти, допоки твої руки не виводять з ладу всі мої стратегічні цілі, бази даних та карти памʼяті і коли я почину на твоїх колінах під тихий легіт морських таємниць,важкої соломи татамі і твого гарячого тіла майже ефемерного в просторі, ти скажеш мені щось на японській, що я ніколи не зрозумію на певно, щось настільки важке в повітрі і тепле в закінченнях пальців, моторошне своєю ніжністю.десь поміж моїх примарних сновидінь, запаху вишневого цвіту. 行かないで - ikanaide Jun san

секонд хенд мрій. сидіти в холодних аудиторіях прокурених запахом важкої долі студентів факультету фєшн дизайну. мистецтво кравців. мрія мого життя в оплаті сотні баксів за нудні лекції та проколоті пальці швейною машинкою, стрічка сантиметру овиває шию на кшталт чокеру, різноманіття ґудзиків палітри кольору жіночої чорної білизни, гострих контурів шовку і ніжних околиць перлів, мрія яка ніколи так і не здійсниться. моя роль була по ту іншу сторону камери в обріях яскравого спалаху, моя роль була манекеном а не митцем. я була полотном коли руки повʼязувала позаду червона нитка долі — моделі. мій сценарій був бути гарним личиком, подорожуючи світом я ковтала життя як в найстрашнішу спрагу, прагнучи побачити і осягнути весь аспект пристрасті. живучи життя мрії я мріяла зовсім про інше. я хотіла бути звичайним cool shit студентом університету мистецтв, хотіла осягнути буденність кропіткої праці шляху до професії яка палала з дитинства.я жадала знати як це йти на пари в аутфіті з секонду зробленого власними руками, як це сидіти на парах з голкою в руках, я хотіла знати чи зможу я жити життя звичайних людей, коли бачила весь світ під собою.

я все більш ненавиділа що я бачу в дзеркалі, індустрія обкладинок фєшн журналів обвивала мене срібними кайданами, затягувала петлю на моїй шиї. я ненавиділа свої не ідеальні бедра, свою талію яка була більше соломинки, я ненавиділа своє вигорівше руде волосся з порубаним каскадом, фейковий вівієн вествуд гойдався в повній крові ванній, лезо все гостріше входило в шкіру, оминаю судини, щоб не дохнути але заставити себе відчути біль пронизуючий зсередини. я ненавиділа моменти коли мої довгі кінцівки не підгинались в атлетичному русі вигинів, як вся моя вивчена роками і виважена харизма помирала при одному стакані алкоголю, як всі мої дивні звички звивались в середині тіла пекельним шляхом ненависті до себе. голосна весела музика клубів на сотих поверхах розʼїдала барабані перетинки, підборіння падало на коліна в зачиненій кабінці туалету, до поки я не розріжу себе на шматки, до поки алкоголь не промиє мені мізки наскрізь. я ненавиділа бути слабкою та маленькою, ненавиділа бути не харизматичною і не ідеальною, і ще більш хотіла вилетіти з руфтому коли це хтось помічав в блиску в очах, блиску який не сходив все моє блядське життя. я ненавиджу себе за свою слабкість, та як би не намагалась ніяк не могла бути тою безтурботною дівчинкою яку всі так хотіли в мені бачити. я все більш оминала тем чому мене ніколи не обирали, чому всі завжди мене покидають і чому ж я так хочу своєї крові на підлозі. я не знаю.

бангкок, пʼята ранку. пляшка пива під натиском вансів, спричиняє скрегіт тиску в черепі, але треба мені лише натягнути проводи навушників так, щоб по них теплим стуком розлилася матерія японського панк року, як в очах перестає так ганебно темніти. скейт летить кудись під пальму, а мій копчик летить кудись (нахуй) надто далеко для ніжного падіння, але з мене виривається сміх замість болю, і мене лагідно торкається внутрішній голос зцілення. не знаю, чи це той ваш буддизм чи скейтпарк надто заїбатий, чи сонячне проміння таке тепле і розморене золотим блиском східної Азії, але я тримаюсь на ногах впевнено і витривало, що здавалось мені досягненням божої волі. що здавалось воно таким недосконалим і крихким в гучному ранку мегаполісу, але все більш яскравим в грудях натиском, теплого муркотіння, схожого на щось, що люди називають щастям деінде.ікла проколюють мʼякіть фрукта якіхось драконів, стікаючи по рукам солодким нектаром всередину коміру, стегна приземляються на зелену траву, надто яскраву як на квітень місяць. хоча в Бангкоку нічого не буває «надто». я спостерігаю як офісні планктони оминають станції метро над пальмовими деревами, як чонгук з величезного екрану на хмарочосі денсить в рекламі «кельвін кляйн», повії рахують кеш і викидають старі рожеві перуки, залишаючи блиск лисої голови, і знімаючи накладні груди, пʼяні бразильці пиздяться за провулком, а монахи курять косяк через своє монашське насичене існування, точно повне пригод і натхнених розповідей повій, повне схиблених мрій і тихих кроків будди позаду готового дать їм всім пизди, якщо будуть страждати і винити в цьому когось окрім себе самих. моє життя все більш ставало схожим на пʼяний 50-градусної спеки сон божевільного наркомана. я відчиняю двері голим китайцям, і оминаю місць де вдягнуті українські діаспори, бухають до четвертої ранку, присилаючи мені листи по голубах з жаданнями моєї крові, з жаданням моєї присутності в їх цих діаспорних перемовах. моє тіло розтікається по теплому будинку на даху розйобаного палацу, мені сімнадцяти минало і я пів року не була у Києві чи то навіть у рідному Львові, я навчилась пиздити рушники в літаках і не розгубила таланту шукати пригоди на сраку, втікати від японців з кокаїном та потужно пройобувати всі кастинги на роботі. моє руде волосся стало кольору вже більш схожого на коровʼяче багно в селі під Одещиною, таке що на сонці кольору піску і вступити не помітивши в нього легше. я знов ставала іронічною а значить рани на міжбедрених околицях ставали все непомітніше, мені вже не снились сновидіння з яскравим блиском пірсингу і татуювань на її тілі, мені вже було не так сумно купляти соняхи і їсти жменю насіння на картанах було приємніше. с.в.

в моїй голові лише момент коли я забираю свою каблучку з твого пальця, каблучку яку я тобі подарувала, яка палірує бедра твоєї хвойди, ти цілуєш її на моїх очах і в мене в голові проносяться всі моменти твоєї до мене жаданої прихильності, всіх аніме які ми передивилися і всіх персонажів яких мені треба було запамʼятати з твоїх оповідей, в мене на очах відбувається порно, те як ти береш її за шию як мене у ліжку, як ти охоплюєш її мляві бедра як тоді коли вперше взяв мене. я тебе ненавиджу і посміхаюсь з болючою посмішкою, вертатись в це місто пекла заради тебе було лише охопленням моїй мрій і віри що ти зможеш запамʼятати колір мого волосся. «ти завжди була рудою чи не так?» золотисте волосся розкидане по подушці вплітається в твоє волосся кольору точно такого ж, ти забудеш як я виглядаю через місяць, і будеш носити мою срібну каблучку до поки я не побачу її на твоїх пальцях рівно рік потому, коли я зніму її з тебе з гучним ляпасом по твоїх вилицях. я ненавиджу тебе і надто самотня щоб від тебе відмовлятися. …ти гойдаєш моє волосся в руках на світанку, пригортаючи оголене тіло, я витрачаю на тебе всі мої останні гроші лише б вберегти тебе від твоєї ж придурошності, викликаючи собі таксі я ще не знаю, що тиждень коли я буду напиватися горілкою молитися щоб ти повернувся в місто, поки ти будеш трахати свою хвойду на острові, я буду нестерпно чекати твого повернення в місто загублених. я буду чекати коли ти знову розʼїбеш моє серце як рівно рік тому.

пекло паті або дві сторони однієї монети. бангкок. «йобаний тайланд» різко злітає з скрегітом зубів одного моменту, і лагідне «тайчик» оминає теплі вуста іншого. моє персональне тріп шоу, програми «сдохни або помри», я дивлюсь на нічне небо зі свого руфтопу старого палацу, тикаю в місяць пальцем і згадую всіх прихожан свого бекграунду хто може так само тупо пялити в місяць, розкинувшись зірочкою по бетону. я пересплю з усіма колишніми колегами по цеху «наркомани музиканти», на ранок блюватиму під пальмою натягуючи гетри на гарячі стегна, з запамороченням летітиму на байку не пригадуючи, що я трясця роблю тут як по годиннику, рівно рік потому після катастроф свого першого плавання в безкрайній, ландшафтній промисловості Східної Азії. очі наливаються кровʼю, ноги свинцем коли чужі руки проходяться по плечах без дозволу, я дозволяю цьому статись, щоб мати змогу поїсти. таке от життя мрії карʼєри белли хадід. я даю обіцянку не пити, кинути палити і ходити до храму як хороша дівчинка, я лечу рейсом Сеул-Бангкок уявляючи райські сади і стиглі фруктові дерева, мушлі в океані і гаряче повітря в харю коли летиш на байку під бронзовим сонцем. я лежу на своєму блядському руфтопі вже дві години, комарі доїдають мої ребра а каблучка «інь янь» кричить фатальною ностальгією, де рівно рік тому в цьому мегаполісі мені дарували її зі словами : — this city can be your hell or heaven you choose the sideя вкотре переконуюсь, що пекло це не місце а люди навколо, коли самотність розʼїдає мої нутрощі, а очі темніють втративши останні краплі кольору неба. я кричу, що хочу додому, жахаючись думки, що дому більше немає. я хочу повернутися а повертатися немає куди. я хочу подзвонити комусь та немає кому. я досі лежу зірочкою і обіцяю завтра піти в храм, їсти фрукти і піти на пробіжку, я досі вірю, що світанок настане доки я не накурюсь знову, не сяду на байк, не беручи ніколи шолом, щоб розʼїбати зі своєї голови відчуття провини за те в чому провини немає. щоб згадати те навіщо, я повернулась в своє персональне пекло.

чорні очі і срібна каблучка. він нагадує мені моє хворобливе захоплення до наркотичних поцілунків, білого снігу в агонії вдиху. в чорних, сплутаних кудрях, божевільних очей кольору нафти, в якій я тону забуваючи всі переглянуті тру крайми. ти схожий на песика, що цілує щоки, руки і все до чого можеш дотягнутися, ти нагадуєш мені його. нагадуєш мені мої ментальні хвороби у вигляді синдрому рятувальника особливо небезпечних виродків. молоком стікаєш по моєму ліжку, липким смаком оргазму, благаєш дати тобі шанс. ти цукерка яку я прогризаю одразу. твоя тяга до насилля анулюється в моїй кімнаті, малюнки ламаних кісток горять у пеклі разом з моєю логікою. я завжди тікаю в інші міста, коли хтось починає пульсувати всередині нагадуванням, що в мене досі ще є серце в брамах ребер. ти пишеш, що мене ненавидиш наголошуючи читати як «я люблю тебе» під кожним таким реченням. я намагаюсь відвезти тебе на море і забути, що твої три тижня це мої три місяці в корейських картах метро, що валіза чекає мене на новий розділ в щоденнику, а квитки на літак всього одну людину і я не зможу помістити твої метр девʼяносто щенячої любові в сумку.

я уявляю свою душу з пластирем на звороті розірваних паперових зірочок, десь в просторах австрійських квартир, пилом на високих стелях, де усюди звивається в судорогах естетичного оргазму плющ, щоб сторінки коміксів прикрашали стіни, вінілові платівки, гірлянди, маленькі фігурки і подарунки від друзів, скейтборд та деревʼяна гітара. ось де захована моя душа десь над димарем в залізній коробочці яка чекає на мене з написом «відкрий мене коли приїдеш з мандрів» я заплющую очі і намагаюсь не проливати сльози, намагаюсь повірити, що повернуся, намагаюсь повірити, що не втрачу всі скарби в порваних кишенях, що ми ще зможемо колись дивитись на зірки на балконі, що став найріднішим притулком всіх артистів міста, притулком для маленьких дівчаток з скріпленими степлером душами. лаванда завʼяла, а скейт пилиться біля осколків дзеркала і наших розмов о вічності і крихкості людських взаємих. « — як ти думаєш, чи ми з тобою вічні?» я вже тоді знала відповідь, та не сказала в голос, я не сказала, що ти підеш першою, не сказала, що стала тою ким боялась стати для себе. і ким боялась стати для тебе також.

07:07 — львівські ночі плачуть за тобою зорепадами сказала мені моя кохана дівчинка, гойдаючись в алкогольному реверансі десь в міліардах км від мене по рідній бруківці, де ми бралися за руки, в яких оживали світлячки від ніжності нашої сполуки. ніхто не може кохати сильніше ніж жінка жінку. жоден чоловік не зміг би огорнути мене більш теплою ковдрою слів, що розливаються в моїй крові ожиновим вином з нашого улюбленого куточку, одного маленького міста зірочок і найбільшої кількості підлітків з кольоровим волоссям, хмільним сміхом після концертів невідомих гуртів на складах і заводах. ніхто не може кохати без липкого бажання сексу, без відстані холодного леза в погляді у обгортці «нерозуміння» але звʼязок між двума дівчатками одного віку, одних проблем з батьками був сильніший будь якого лайна. ми бачимо в одна одній цей болісний спогад — брудними, кривавими руками зашивати серце від покидьків, що торкались тіла проте ніколи не торкалися глибше нутрощів. наш звʼязок брудніше найкривавішої бійні, палкіше найкращого порно, світліше біблійних молитов. я памʼятаю як ти сиділа на моєму зламаному ліжку, вмикаючи свій плей-лист, твоє волосся ще не було кольору пірʼя крука, твої очі світилися вогниками всіх моїх свічок та поцілунків у скроню, я назавжди запамʼятала цей погляд. він допомагає мені дихати в пеклі бажання придумати телепорт машину.

як затонути на найвищій точці океану. акт | я в центрі корейських ландшафтів, оминаючи митниці сеульських поліцейських відділків, оминаючи людство як частину спільноти, лишень би дійти до початку. лише б не торкались мого тіла, розірваного шовку моєї щоки, коли прокусую іклами ніжку шкіру, щоб лишень не говорити, не промовляти паскудних пустих слів. залиште мене блять в спокої. я вдягаю темні окуляри і вдягаю навушники, я хочу закрити очі, ніс і вуха, лишень би перенестись на безлюдний острів. таке от блядство моєї самотності в місті населенням десять міліонів. акт || я дістаю з металевого портсігару цигарку, ковток темного пива просочується в печінку, я хочу мати безліч срібних каблучок на пальцях, новий одяг, мати декілька пар взуття, або хоча б бляха одну справну. я продала всі спадки, всі книжки, речі і свою цноту, вже не залишилось, що віддавати за мівіну. паскудство. я роблю ще одну затяжку з присмаком смерті між зубами, карієс і темне відлуння крові на розкусаній губі, я жадаю приєднатися до бійки з закутку клубів, неонові вивіски з ієрогліфами хангилю світять кривавим блиском прямо в харю, і я облизуюсь від думки напитись до останньої краплі соджи.я знов тікаю від арктичних пустель у скронях, я тікаю в глибини метро молючись богові, щоб якийсь тіп в костюмі запропонував пограти в такджи за 100 баксів, мене увезуть на «ігри в кальмара» і я буду знімати там свій блог допоки не переступлю канатну дорогу нудоти від алкогольного струсу мозку. «господи як хочеться подивитись на світ очима мене рік тому» — проноситься в моїх голові, коли теплі нутрощі метрополітену охоплюють мої кінцівки, хтось гукає мене і я відповідаю ламано японсько-корейсько-українською «ідіть до біса» допоки шум води біля скла дзеркала в туалеті не втуплюється на мене з очима пораненого оленя. я бачу в цих очах навпроти вирій загубленості світу.«світ рік тому…» шепіт огортає мурахи по тілу в пекельний шлях спогадів, всі вечірки в сутінках українського гуртожитку від коледжу малолітніх, наркоманів, дизайнерів, відлуння концертних зал стоїть гулом в барабанних перетинках, батьки кидають гроші на карту, ноги ведуть в аудиторії, матюки на парах і бажання дорослого життя, плацкарті вагони як символ безбожного дитячого похуїзму, легкість солодкої вати під ногами, друзі на день і на десять років, життя маленької дівчинки, яке так яскраво світить в темряві і ііістукіт серця при панічній атаці на сотому поверсі сеульського пʼятизіркового ресторану, порвані шкарпетки і склеїні скотчем нью роки, цигарка за цигаркою, життя в модельній індустрії тісно звʼязане з алкоголем, булімією, наркотиками і брудом, оцінка зовнішності, критерії твоїх кусків тіла, очі набиті склом в кожному погляді на фотографії — smile!