цигарки твоєї коханки.

ще трошки і український прапор на горизонті.ще трошки свіже повітря охоплює груди.трошки і вʼїзд в свою країну чорноземів.львівські вулички які я памʼятаю ще холодними і не прогрітими моїм теплим сповненим любовʼю до неньки поглядом. теплі промінні сонечка, розйобаний гуртожиток, рідний вокзал, що сотні раз ставав мені притулком, спраглі обійми рук всіх моїх друзів, трамвайчики з сонячними зайчиками на склі, шостий поверх, балкон на якому мої вуста цілували різних постатей і постраждалих, бомжів, митців і наркоманів.зазвичай це одне й теж саме. мівіна з сиром, чай з лимоном, моя дівчинка з волоссям як у рамони флауверс, палички благовоній з лавандою, сік садочок на брудному підвіконні, павутинка, що тягнеться з мого ліжка до склону дверей. полуничне вино в двориках кавʼярнях, крамнички де продавщиці з фіолетовими віями і блакитними тінями, будуть знов посилати мене нахуй і не продавати цигарки, секонхенди з усіма персонажами цієї божевільної країни, панками, альтухами, скінхедами і бабусями, що хрестяться коли наші юні, самовдоволенні погляди пересікаються з їхнім засудженням в сірих околицях зіниць. ще трошечки і я знов буду бігати від нац гвардії, викидаючи ревасік в перший ліпший смітник, купляти квитки в Одесу, чекати свої сновидіння в укр залізниці, спати між теплих храпів пересічних подорожників, військових, дідусів з самогоном в рукавах. буду бігти з метро на рейтерську, щоб знов почути всі психологічні хорори від хіпстерів в мартінах в +30, фільмувати спаську в шаленому танці хіппі та маленьких нєфорів, випадково перетинаючись з солістом «скажи щось погане», прокидатися в ліжку з кудрявими рандомними юнаками після першого шоту водяри під липою. повертатися знов до святої галичини, палити цигарки біля травня, малювати хуї в туалеті, відкривати скляні пляшки комбучі, стукаючись об них септумом і кривими іклами, обіймати плечі львівських митців, слухаючи як вони наярюють на свої дипломи з академії мистецтв [двухзначно якось?]себто нарешті повернусь у вирій свого шведсько українського арт-хаусу, розйобувати гопників своїми аутфітами з порваними червоними колготками, вмикати скрябіна і знюхаюсь нахер, щоб ніколи вже не довелося виїжджати з тої неймовірно всратої але такої коханої потрібної мені для дихальних шляхів країни.

бродячий котик з купою наркотиків. ти крутиш своїм рудим хвостом навколо мене, зникаєш в клубах з бокалом чергового бухла, від якого мої ноги підгинаються від натиску блювотиння в горлі, я падаю в саму темряву твоїх зіниць. іноді вони в тебе тепліше за вечір листопада. наприклад коли ти посміхаєшся іклами і суєш свій льодяний стакан дівчатам в складки теплої шкіри боків, смієшся немов бешкетуюча дитина закидаючи голову назад реготом. я віддаю тобі своє тіло на брудному матраці, в тебе ніколи немає світла вдома і я бачу лише околиці твоїх вилиць, читаючи пальцями твої татуювання, кричу від болю твоїх розмірів похуїстичного зухвальства та твого прутня всередині. але між цим охоплюючи твої плечі, ковзаючи по кісточках ключиць відчуваю теплі поцілунки в потилицю, твої руки стискаються і ти сопиш мені в шию, і бурмочиш свої старперьскі одеські анекдоти. так, на світанку я знову буду повзти до дверей своєї кімнати, стогнучи від болю чергової інфекції через дешеві презервативи з супермаркету.я ніколи тобі в цьому не зізнаюсь.ти дозволяєш впустити в свій світ, посидіти с тобою вночі на асфальті біля цілодобового, хавати якусь некорисно смачненьку азіатську хрінь. знаєш, я би зафіксувала на плівку як ти такий голий і «крутий» стоїш посеред кімнати, як твій голос переходить на особливий тон для зваблення панянок в твоєму ліжку. шукаєш свою мері джейн людина павук? чи ти просто пітер паркер? ти називаєш мене малишечка з чого мене на відміно виносить з переможним іспанським соромом і сміхом. ти слухаєш старий, добрий панк рок, вдягаєш розйобані ванси за якими я впізнаю твою постать в червоному освітленні клубних танц майданчиків, коли твоя рука з срібною каблучкою погладжує чужі стегна. каблучкою яку я подарувала тобі, тоді, разом зі своєю цнотою, разом зі своїм серцем, своїми останніми бабками, нервами, презервативами і обіймами. ніколи б не повірила, що саме ти станеш моєю власною смертю. бо перша моя думка про тебе - котик з купою наркотиків в брудних порваних джінсах, кривими кликами і чарівними оченятами з бісенятами десь там. одної секунди ти мудло, іншої найприємніший секс партнер в мегаполісі, проєба неймовірна а в інший найщиріший хлопчик з такими очами як в кота у чоботях, за які по хорошому тебе мали б закрити на пару діб в вʼязниці, або за маніпуляторство і шахрайство або за харизматичну зброю у вигляді володіти всіма поглядами на собі, бути надто правдивим щоб люди могли тебе за це штрафувати плітками, допоки ти сяючим поглядом не пішлеш всіх нахуй і не зʼїбешся на самоті в закат бо ти бродячий кіт і люди тобі нахрін не здалися. ти закоханий в самотність а вони в тебе. як добре, що в мене завжди були хороші взаємини з котами.

я буду памʼятати лоно твого тіла коли ти знову вбʼєш мене своїм теплим сміхом. нерівним прикусом ікол на шиї. я буду грітися об спогади про твої руки навколо мого серця, твоє грубе своєю ніжністю різке штовхання всередину мого тіла. я буду ще відчувати мед, що стікає всередині мене, стискається мʼязами коли тазові кісточки доторкаються до байку.кожного разу стискаюсь ніби ти ще всередині. ти розчиняєш мене в своїй світлій посмішці, коли я йду з твого падіка на світанку після нашого марафону, я зберігаю кожну таку твою посмішку в скарбничку знаючи на перед, що наступної ночі твої накурені очі ледве впізнаватимуть мене. що, ще плекати від дитини моря з країв деребасивської вулиці. я пишу вульгарну прозу підсолоджуючи її метафоричними обертами рухів твоїх пальців, в мене ефект метелика перед очима, схоже наркотики з твоєї слини починають діяти на мої мізки також. ти найгірший мій вибір для перетину в ліжку і спати с тобою це як нарікати себе на безсоння, від думок, що наступний день будеш охоплювати мʼякі вигини тіл інших пасій. я би назвала тебе шльондрою, схопила б за волосся і притягнула до відповідальності за алкоголь в моєму стакані. хвойда. ти така грьобана хвойда в цьому місті, що кожна друга знає твоє татуювання на бедровій кістці. але десь глибоко всередині мене, глибше ніж ти в мені був, я все ще плекаю надію, що вони не помітили блиск рудого в твоєму волоссі, що твої зіниці розширені не тільки від котиків в твоєму кровообігу, і що ніхто не помітив, як срібна каблучка на твоєму пальці підозріло схожа на ту яку я неймовірним чином загубила.

оповідання яке починається з кінця. (p.s не буквально!)наші вигини тіл линуть медом по простирадлах, сузірʼя на його лопатках розливаються чумацьким шляхом по теплій шкірі. я до скону полюбляю писати інтимну лірику, тож не втримаюся від погляду вниз. там де тазові кісточки оминають мʼязи, я напишу ще кілька сотень оповідань про твоє тіло, але ніколи не буду писати про серце. це вічне правило перетину розмов у ліжку, не заглядати всередину зіниць, щоб не побачити зірки посеред темряви. правило перше, читати вустами по шкірі шрами але ніколи не запитувати звідки вони. правило друге, кусати ключиці але не торкатися ребер щоб не чути гул чужого серця. правило третє, віддавати своє тіло в руки пасії але ніколи не відкривати брами фортеці. правило четверте, памʼятати, що холод в моїх очах - це крига річки в яку я з тріском колись провалилася, коли синій комір води нагадував чиїсь зіниці, коли серпневі зливи здавалися сонцем, коли піщані бурі, вихори чийогось волосся кольору пшениці, степів цієї країни торкатися можна було тільки поглядом. коли запах сексу і алкоголю не пронизував все моє тіло. памʼятати, чия полароїдна фотокартка лежить під моєю картою колісниці, памʼятати чий голос відлунює по стелі, чиє сяйво осліпило мене назавжди. чия непокора мені так влучила стрілою під ребра.

восьме чудо світу або сила громадської підтримки. «найглибша рана, що ніяк не може вже не боліти і не кровоточить - це поріз на моєму серці, що залишився в надлишку з думкою, як можна було проєбати восьме з чудес світу.»фак, проєбати себе ось, що страшніше за будь яку історію громадського кохання в трансі ударів під сонячним сплетінням, валюта власного «я» важливіше під час внутрішнього апокаліпсису.ковтати сльози коли твоє серце помирає було не так приємно, як реготати чуваку в обличчя коли він зрозумів, що в мене його не те, що нема, воно поїхало в нескінченне турне по околицях стегон різноманітних персон, що стогнуть мені в шию, всі свої молитви, всі свої страхи і застереження, всі сокровення свого життєвого досвіду. ця ваша місцева мова любові, ці всі перетини інтимних стосунків між людьми в громадському транспорті, така іронічна і зла штука яка керує нашими дітьми, нашої нації.штовхаючи їх один на одного лобами поки вони не розхуярюють один одному голови, не кусаються до мʼяса і не цілуються з кровʼю на яснах, прикладаючи один одному подорожники до розбитих телефонів в яких вони будують свої гнізда любові. йобані діти покоління електронних секс послуг і лайків замість поцілунків. тож, взагалі, що я тут вам впарити намагаюсь, вся ваша приречена думка про нещасне кохання помирає при першому дотику ваших власних пальців, до власного серця, ваших перших слів до себе окрім «мама» і «блять, на пари вставати», перших спроб викупити нарешті, хто для вас був, весь цей час найголовнішим персонажем вашого тарантіно муві.коли ваші інтимні звʼязки перетинають кордони повій і священників, коли ваші каблучки паліруються об кісточки стегон ваших коханців, коли ваше тіло рухається за морським, солоним смаком шкіри ваших коханок : повірте мені і богові, вам не буде часу на перманентне обсмоктування несправедливості долі і ваших колишніх, ваших сердечних втрат і цін на алкоголь.бо найважливіше це загубитись між хвилями любові в руках цих чарівних людей, що якимось чином прокидаються з вами в одному ліжку, головне не втрачайте восьме чудо світу себе.

життя саме себе живе¿_ _ _🐈хочу кататися по сонячному промінні, літньому прогрітому асфальту в потертих конверсах на скейті, знати як закручувати підшипники, як здирати коліна в яскраво червону фарбу, хочу чути вітер за вухом, що несе тебе світом. хочу знімати на стару відеокамеру подорож автостопом по світу, довіритися світові і забити хуй на пропащу систему освіти, хочу покрасити своє волосся в колір моря, відчути свої малюнки голкою по шкірі в татуюваннях, хочу взяти електрогітару і хуярити в рок гурті збираючись в гаражі баті, заснувати рок у власних пальцях, хочу позбутися відчуття тіла в горах своєї країни на шипіті, хочу знати як це приручити собаку, що стає для тебе не те що другом, а твоїм маленьким серцем, як це виставляти свої картини в галереї, хочу побачити колись свою книгу на поличці в книгарні, хочу відкривати старі брами львівських квартир в центральних районах бруківки і запаху трамвайних колій. хочу жити. хочу побачити його ясні очі навпроти хоча б ще раз, хочу читати мовою Парижу музику підвальних джаз клубів, хочу посмакувати це життя на дотик, присмак солоних сліз на шкірі, всі його нестерпні, нестримані витівки, всі реверанси долі, всі зустрічі, що дає мені бог у вигляді стріляти цигарки і споглядати різноманіття полумісяців під очима чи поцілунками сонця в ластовинні, всіх цих людей, місць. відчути всі падіння на скейті, всі оберти навколо планети. все що, я жадаю встигнути доки не охолоне моє тіло.

боб ділан і цигарки мальборо ментол вишневий пиріг розмазаний повидлом по асфальту, літня спека легкої сукні під леопардовою шубою зимнього прощання в березні. полуничне вино в улюбленому барі, тривожність прострілює світлом посмішки дівчинки яка мене впізнала, теплий вогник цигарки яку мені доля стріляє через перехожих людей вулицею. деймон альборн грає в стінах бару, кулончік курта кобейна висить на моїй шиї. ця сволота(я) знає хорошу музику. стара відеокамера фільмує спогади, його світлі кудряшки перетинають спогади про руки, що танцювали з барабанами.ці руки належали іншій кудрявій голівці в плівці моїх спогадів. в туалеті відриваю стікер з родріком з «щоденника невдахи», рву колготки на сідницях і пишу в щоденник : «НЕ дорогий щоденник, я люблю це життя і всіх його прокажених, клятих барменів і львівських безхатьків, кончених панків і кудрявих хлопчиків, люблю всі намагання цього світу вколоти мені героїн в кровообіг, розмазати моє серце вишневим джемом по асфальту, роздробити мою душу теплими руками дівчат німф, що стріляють мені сигарети. тож пішов ти, мій дорогий щоденник, пішла ти меланхолія, я роздеру колготки, вроню пиріг і витрачу всі бабки на алкоголь, буду кашляти цигарками але буду реготати тобі в обличчя з кривавою вродою.»ви нічого не зрозуміли? не переживайте, я теж. 02.03.25.

вайб вайбує!🌟еген я о пʼятій ранку кудись піздую, і звичайні перехожі, що шлях цей зі мною долають думають : куди ж воно таке пиздує з самого ранку, коли світло ще не осіло на наші голови, коли в темряві ще бунтують нічні тривоги і яскраві сновидіння смиренних громадян у ліжку. а пиздує воно саме не знає куди, головне, що залізничні колії сяють в пересмішці спалаху запальнички і вій нафарбованих наче на коміккон до евана пітерса, мого сонного бунту у вигляді червоних колготок і тютюну, зневоднення організму й повного сечового. і коли вже потяги здригаються в очікуванні різких рухів своїх стегон о колії міста сонця, я нарешті засинаю в рідному плацкарті на противагу ворожості поглядів бабусь на других поличках які як риби в банці, покачуються у сновидіннях закручені немов форелі в простирадлах, яким сниться їх морозиво за пʼять копійок яким вони так звикли нагадувати молодятам коли говорять за своє «піонєрське» дитинство. я засинаю разом з усіма хворобами у вигляді збитого нахуй режиму сну, язви шлунку, максималізму і хаосу, що з давніх давен панує тут. в моїй хворій на жадання руху голові.

котики і їх властивості коли ти письменник = цей струмок слів. наркотики вливаються в організм травмами дитинства, пурпурово рожевим блиском народження наднової в грудях. відчуття, що голова стає лінійним поштовхом води в крапельці. метафоричні оберти звертаються як шлунок зранку від голоду, в голові пливе тихий струмок усвідомлення, ніяких страхів, ніяких різких рухів лише тихий шепіт води. почуй його. пливи. пливи у річці свого глибокого сну, своєї священної храмниці, лісові стегна гір омивають очі. це те саме місце, що приходило у сновидіннях на світ твого твору, місце де не вистачало лише йобаного бембі, щоб бути ідеальним для втечі від реальності.щоб не повертатися в минуле своєї смерті. смерті і народження твоєї особистості. [шепіт струмка впадає в голову як річка в океан]вії в золотистому ореолі лампи з аліку в реальності — сонячних перетинів зіркових вибухів в тому місці. повіки відкриваються так повільно, щоб стати танцем, сонцем, чи лінивцем із зоотопії.я хочу стати цим місцем. чомусь в світлі тепла існує так багато аналогій дитинства, певно, тому що саме там, тобі ще вважається зотостий відблиск волосся і надії на те, що ти все таки рапунцель. або того що ти все ж таки потрапиш в те місце як заплющити очі.

мої спогади про нього - це той ще калейдоскоп яскравих але гострих дзеркал, можна порізатися але відвести погляд було б більш небезпечно. (корвалончіка б мені)в цих різнокольорових дзеркальцях я бачу ці скляні, карі оченята, ці чорні пасма кудряшек, що спадали на гострі бліді плечі, і в місячному сяйві це виглядало ледве не казково. плями світла гірлянди полиском пробігаються по теплій шкірі на якій сотні малюнків, що закарбовані на його тілі. я беру в руки різнокольорові фломастери, і він прохає мене розмалювати його татуювання. що ж, зізнаюсь ця розмальовка була більш жаданою, ніж з вінкс у дитинстві. я обводжу яскраво рудим сонечко під його ключицею, і посміхається він так само яскраво, так само засліплюючи, не даючи змогу, проаналізувати всю абсурдність його перебування у моїй кімнаті о другій ночі. ми творимо маячню по типу того, що я надягаю на його стегна свою міні спідницю (господи виріжте це з моєї памʼяті) на тих самих стегнах я сиджу і малюю йому смокі айс, відтак пісня «фак мі емо бой» набуває якогось своєрідного змісту. згодом він піднімає мене на руки і просто виносить з кімнати на балкон, бо захотів курити, залишаючись при цьому - в тій клятій спідниці. він залишається спати в моєму ліжку охороняючи мої йобнуті, пʼяні сни і його йобнуті, пʼяні галюцинації. ми безсумнівно коштували один одного.щось мурчить, крутиться і його мʼязи перекочуються під шкірою, місячне світло освітлює темну маківку, що завернулася в те простирадло як шаурма. я проводжу по його плечах холодними руками, і він випалює таке неочікуване : - а я масаж ахуєно роблю - ну показуй давай свої талантипоказав блять. його руки ковзають по моїх ребрах, але це була гра на випередження «хто засміється перший» тож я виграла з переможним реготом, бо хтось бляха вміє шепотіти якусь, тільки йому відому, збочену хуйню і шукати всі відповіді на твоєму тілі на всі можливі запитання. виноградська.