пекло паті або дві сторони однієї монети. бангкок. «йобаний тайланд» різко злітає з скрегітом зубів одного моменту, і лагідне «тайчик» оминає теплі вуста іншого. моє персональне тріп шоу, програми «сдохни або помри», я дивлюсь на нічне небо зі свого руфтопу старого палацу, тикаю в місяць пальцем і згадую всіх прихожан свого бекграунду хто може так само тупо пялити в місяць, розкинувшись зірочкою по бетону. я пересплю з усіма колишніми колегами по цеху «наркомани музиканти», на ранок блюватиму під пальмою натягуючи гетри на гарячі стегна, з запамороченням летітиму на байку не пригадуючи, що я трясця роблю тут як по годиннику, рівно рік потому після катастроф свого першого плавання в безкрайній, ландшафтній промисловості Східної Азії. очі наливаються кровʼю, ноги свинцем коли чужі руки проходяться по плечах без дозволу, я дозволяю цьому статись, щоб мати змогу поїсти. таке от життя мрії карʼєри белли хадід. я даю обіцянку не пити, кинути палити і ходити до храму як хороша дівчинка, я лечу рейсом Сеул-Бангкок уявляючи райські сади і стиглі фруктові дерева, мушлі в океані і гаряче повітря в харю коли летиш на байку під бронзовим сонцем. я лежу на своєму блядському руфтопі вже дві години, комарі доїдають мої ребра а каблучка «інь янь» кричить фатальною ностальгією, де рівно рік тому в цьому мегаполісі мені дарували її зі словами : — this city can be your hell or heaven you choose the sideя вкотре переконуюсь, що пекло це не місце а люди навколо, коли самотність розʼїдає мої нутрощі, а очі темніють втративши останні краплі кольору неба. я кричу, що хочу додому, жахаючись думки, що дому більше немає. я хочу повернутися а повертатися немає куди. я хочу подзвонити комусь та немає кому. я досі лежу зірочкою і обіцяю завтра піти в храм, їсти фрукти і піти на пробіжку, я досі вірю, що світанок настане доки я не накурюсь знову, не сяду на байк, не беручи ніколи шолом, щоб розʼїбати зі своєї голови відчуття провини за те в чому провини немає. щоб згадати те навіщо, я повернулась в своє персональне пекло.