Канапа

24 червня 1917 року відбувся Перший загальний всеукраїнський з'їзд діячів і громадянства Далекого Сходу, фактично було проголошено незалежність Далекосхідної України від Російської імперії. Ініціатором скликання його стала Далекосхідна вчительська спілка, головою якої був Онисим Ступак. 23 червня 1917 року на засіданні Центральної Ради у Києві проголосили автономію України у складі Росії. А вже наступного дня, 24 червня, в Зеленому Клині, зокрема, Нікольськ-Уссурійському, відбувся з'їзд. У ньому взяли участь делегати понад 20 національних організацій регіону. Підсумком роботи з'їзду стало звернення до Тимчасового уряду з вимогою про визнання ним широкої національно-культурної автономії для українського населення, організацію українських військових частин з українців-вояків російської армії, створення Далекосхідної Української Крайової Ради та її Секретаріату. Історичне значення першого Всеукраїнського з'їзду для Зеленого Клину було значним. Фактично з цього моменту починається організована боротьба українців краю за національну державність, у якій вирішальну роль повинні були відіграти національні військові формування. Після з'їзду активізувалися процеси українізації і в російській армії. Майже у кожній військовій частині на території Далекого Сходу, де проходили службу українці, стихійно виникали Українські військові ради, які висували перед своїм командуванням вимоги про створення українізованих військових підрозділів. Влітку 1917 року у Владивостоці було створено місцеві організації Української соціал-демократичної робітничої партії та Української партії соціалістів-революціонерів.Окрім того, цей з'їзд був важливим кроком у розвитку українського руху на Далекому Сході. На з'їзді обговорювалися питання створення української автономії у складі Росії, а також організація Далекосхідної Української Ради та Національного Фонду. Адже переломний момент настає з революцією 1917 року. У перші тижні й місяці після повалення царизму практично у всіх містах Далекого Сходу з'являються українські громади: у Владивостоці, Нікольськ-Уссурійську, Імані, Хабаровську, Свободному, Читі, Верхньоудинську (нині Улан-Уде). Громади з'являються також у селах. Їхня основна мета – «національне об'єднання та надпартійність, представлення та захист інтересів українців».При громадах створювали бібліотеки, гуртки, хори та перші українські школи. Формуються органи самоврядування. Друкуються газети та просвітницька література українською мовою.Перепис населення 1917 року показує, що у Зеленому Клині проживає 421 тисяча українців. До цієї цифри не входить більшість чоловічого населення, яких мобілізували на Першу світову війну. Подальша доля Зеленого Клину невід'ємно пов'язана із долею історичної батьківщини українських переселенців.У період з 1917 до 1918 року українці провели чотири Далекосхідні з'їзди. Українці визначали для себе революцію не як соціальну, а радше національну. Головна політична вимога – перетворити Російську імперію на федеративно-демократичну республіку з наданням національно-територіальної автономії Україні та її колоніям. Під колоніями мали на увазі місця компактного проживання українців. Серед них був і Зелений Клин.Але вже восени у Росії владу в Петрограді захоплюють більшовики. Українська Народна Республіка проголошує незалежність. У Зеленому Клині утворюються українські Окружні ради – органи національного самоврядування. Вони реєструють населення, видають посвідчення та працюють як консульства незалежної Української Народної Республіки на території Росії. Це право було закріплено в договорі між УНР та РРФСР, який підписали у 1918 році.7 квітня 1918 року у Хабаровську відбувається Третій Всеукраїнський з'їзд, на якому було прийнято рішення про створення Української держави на Тихому океані та приступити до формування Української армії Зеленого Клину. Очолити цей процес повинен був Крайовий секретаріат на чолі з Юрієм Глушко-Мовою, призначеним на цю посаду Далекосхідною Українською Крайовою Радою.

20 червня 1929 р. помер Євген ЧИКАЛЕНКО — один із найвідоміших українських меценатів, громадський діяч, видавець, публіцист, мемуарист, лексикограф, землевласник; один з ініціаторів скликання Української Центральної Ради.«Чикаленкова душа, безмежна, як степ, відкрита всім вітрам, нелукава, негордовита, щедра. Той, хто прожив (не просто прочитав – це не звичайне читання) сторінки спогадів, не зможе не поважати, не любити, не цінувати Євгена Харламповича. Перед цим ім’ям не можна написати ані "доктор", ані "професор", ані "посол" – це просто собі Євген Чикаленко» (зі сторінок американської «Свободи», 1922).27 жовтня 2022 року Київська міська рада перейменувала одну з центральних вулиць Києва — Пушкінську на честь Євгена Чикаленка — видатного підприємця, мецената та активного учасника українського національного відродження початку XX століття.Вулиця відома ще з 40-х років ХІХ століття та до 1899 року мала назву Єлизаветинська на честь Імператриці Єлизавети Петрівни. До 100 річниці від дня народження класика російської літератури, вона одержала нову назву Пушкінська, яку носила до жовтня цього року.Слід відзначити, що це далеко не перша спроба увіковічити постать Євгена Чикаленка серед київських топонімів. У 2018 році на честь нього пропонували перейменувати площу та вулицю Льва Толстого, однак ця ідея не знайшла належної підтримки у суспільстві.Це було пов’язано перш за все з тим, що постать цього визначного діяча та її значення в українській історії залишаються маловідомими широкій аудиторії. Тож ким був Євген Чикаленко на честь якого з’явилася нова адреса на мапі нашої столиці?Євген Чикаленко народився 9 (21) грудня 1861 року у селі Перешори на півдні України у секретаря Ананьївського повітового суду Харлампія Івановича Чикаленка та його дружини Олени. Його дід Іван Михайлович Годорожій-Чикаленко служив урядником Бузького козацького війська. Мати походила з польсько-української родини дворян Каєтана Краєвського та Варвари Давидівни Горієнко.У своїх спогадах Євген Чикаленко розповідає про дивовижне потрясіння, коли він почув українські пісні у виконанні свого вчителя Леоніда Смоленського. З того часу він активно починає читати українську літературу, досліджувати історію та багатогранну культуру нашого народу. Рідна мова назавжди залишилася для нього головною ознакою рідного дому, не менш яскравим та самобутнім, як народні пісні чи гарний традиційний одяг.У 1875–1881 роках Євген навчався в реальній школі у місті Єлисаветграді (Кропивницький), де вчився разом з Панасом Саксаганським. Добре знав і товаришував і з його братами: Миколою Садовським та Іваном Карпенко-Карим.Євген Чикаленко здобув освіту в Харківському університеті, де брав активну участь у роботі драгоманівського радикального гуртка Володимира Мальованого, за що був заарештований і засланий в рідне село під нагляд поліції.Після смерті батька, юнак повністю бере на себе господарство в Перешорах. Маючи хист агронома, Євген Чикаленко застосовує передові тогочасні технології та домагається величезних прибутків від урожаїв. Згодом, свій аграрний досвід та ефективні методи в агрономії він викладе у своїй п’ятитомній ґрунтовній праці «Розмови про сільське господарство» (1897 рік).Цікавим фактом про цю роботу є те, що вона була створена українською мовою, а її автор п’ять років добивався її видання, причому дозвіл підписував сам міністр внутрішніх справ Росії, бо українська мова на той час була заборонена.З 1900 року Євген Чикаленко переїхав до Києва, де активно долучився до громадського життя. Проживав на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській (Панаса Саксаганського), 91, звідти переїхав до придбаного будинку №56 (не зберігся).У цей час він активно спілкується з відомими представниками української інтелігенції, відомим своєю проукраїнською позицією, зокрема: з Володимиром Антоновичем, Панасом Саксаганським, Миколою Лисенком, Дмитром Дорошенком, Михайлом Грушевським.

250 років тому російська імператриця Катерина ІІ видала маніфест про ліквідацію Запорозької Січі. На той момент Нова Січ уже була зруйнована російськими військами, а Маніфест просто офіційно засвідчував цей факт. На початку червня, без оголошення війни, по-зрадницьки, російські війська під командуванням генерала Текелія увійшли до Запорізької Січі. Ті самі війська, з якими козаки пліч-о-пліч воювали проти Османської імперії в 1768–1774 роках. Більшість запорожців на той момент або ще не повернулася з війни, або ж перебувала на промислах. У Січі залишалося лише близько трьох тисяч оборонців. Рада, яку терміново скликав кошовий отаман Петро Калнишевський, ухвалила утриматися від кровопролиття — нерівна боротьба могла б обернутися повним знищенням козацтва.Нову Січ було зруйновано вщент. Майно, архіви, клейноди — усе вивезено до Петербурга. Старшину засудили до каторги, Калнишевського — 85-річного державника і полководця — ув’язнили в Соловецькому монастирі, де він пробув у повній ізоляції понад 25 років.У маніфесті про ліквідацію Січі Катерина ІІ назвала козаків «пияками та розбишаками» і оголосила, що самої назви «запорозькі козаки» більше не існує. Так російська імперія взяла курс на повне знищення української козацької ідентичності та колонізацію Півдня — земель, які було перейменовано на «Новоросію».Частина козаків — близько семи тисяч — перейшла під захист Османської імперії, де заснувала Задунайську Січ. Козацтво продовжило існувати — як форма спротиву, як історична пам’ять, як символ волі. І сьогодні його сила відроджується в новій боротьбі.У російсько-українській війні XXI століття козацький дух знову живе — у стійкості наших воїнів, у звитязі на полі бою, в рішучості захищати свою землю. Як і тоді, ми стоїмо проти імперії, що хоче знищити нашу волю. Але цього разу — ми сильніші! Ми самі пишемо нову історію свободи і правди, без помилок минулого!

У підпіллі 40 років! Той, що не здався, надрайоновий провідник ОУН Ілько Оберишин (псевда «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5»).1940-ві рр.Народився 1921 в с. Потік Рогатинського повіту на Прикарпатті. В 17 років став членом «Юнацтва», молодіжної структури ОУН. Навчався у Львівському універі.У 1941 році став членом Організації Українських Націоналістів. В 1941 р. поступив до Львівського медінституту. ОУН доручила йому діставати медикаменти для підпілля. На початку квітня 1944 року перейшов до підпілля ОУН. Після вишколу його призначили обласним провідником УПА «Український Червоний Хрест». На початок 1947 року медична служба була розформована. В 1947-му став членом референтури Служби безпеки (СБ) при Тернопільському обласному проводі ОУН.З вересня 1947 — надрайоновий провідник ОУН і надрайоновий СБ у Збаразькому районі, з 1951 р. втрачає зв'язок з керівництвом і діє самостійно. Був у піддпіллі сорок років, не маючи будь-якого радянського документа. Легалізувався тільки 3 грудня 1991 року. У Тернополі був головою обласного «Меморіалу». Помер 11 листопада 2007 року."...Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я хворів, я намагався залізти подалі у хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Я терпів голод: непритомнів, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не большевики.Сорок років я не спав у ліжку. Постійно кочував з місця на місце. В області нема такого села, де би я не ховався. Влітку в селянському одязі — на базарах Тернополя, а взимку — де доведеться, в основному на горищах, у соломі. "

7 червня 1893 р. у с. Піски на Полтавщині народився Федір БОЖКО – підполковник Армії УНР, творець легендарного кінного полку Чорних запорожців. Кінний полк Чорних Запорожців — найбільш легендарна частина Армії Української Народної Республіки. Його командир полковник Петро Дяченко з «трохи бандитським», як писали очевидці, обличчям, був завзятою людиною. На фронт Першої світової війни він пішов рядовим добровольцем, дістав кілька георгіївських нагород та поранень, а у 1917 році був уже штабс-капітаном та командиром так званого батальйону Смерті. У той час Дяченку було всього 23 роки. Петро Гаврилович був піхотинцем і кінного ладу не знав, тож для створення нормальної кавалерійської частини йому був потрібен досвідчений фахівець. Таким був його помічник та заступник Федір Євгенович Божко. 3 Дяченком сотник Божко був майже земляком він народився 7 червня 1893 року у родині залізничника у с. Піски Лохвицького повіту Полтавської губернії. Закінчив Роменське реальне училище, навчався у Петроградському політехнічному інституті. 1 жовтня 1915 року студент Божко вступив до Миколаївського кавалерійського училища, яке закінчив кількома місяцями згодом прапорщиком. Юнака призначили на службу до 2-го Дагестанського кінного полку, який входив до Кавказької Туземної, або, як її ще звали — Дикої дивізії. У полку служили самі дагестанці та декілька офіцерів слов'ян. Незважаючи на це, Федір Божко своєю твердою волею та любов'ю до коней заслужив повагу дагестанців, а тому був прийнятий ними як їхній офіцер. У 1917 році за постановою аскерів-дагестанців Федора Божка нагороджено відзнакою Святого Георгія 4-го ступеня з лавровою гілкою — для офіцерів. А війну він закінчив у ранзі штабс-ротмістра.На початку 1918 року 2-й Дагестанський кінний полк відправився з фронту додому. Аби не залишати своїх товаришів, Божко вирішив розділити долю полку до кінця. Він прибув до Темір-Хан-Шури, де займався демобілізацією полку. Незабаром тут почалася громадянська війна, і Божко брав у ній активну участь. Оскільки полум'я боротьби на Північному Кавказі розгоралося з великою силою, у червні 1918 року штабс-ротмістр Божко вирішив повернутись на батьківщину.У листопаді 1918 року Федір Божко вже як отаман лохвицьких повстанців взяв активну участь у Протигетьманському повстанні. Його загін з 200 селян діяв проти гетьманських та німецьких підрозділів в районі Ромодана та Гребінки. Пізніше в районі Люботина його загін об'єднався з кінною сотнею 2-го Запорізького пішого полку, яку очолював сотник Римський-Корсаков. Так постав кінний дивізіон Запорізької дивізії Армії УНР. Римський-Корсаков був кадровим кавалеристом російської армії, служив у Лейб-гвардії Драгунського полку, і революційні зрушення в Україні були йому не довподоби. Тому 17 січня 1919 року він залишив службу та поїхав до Криму, де вступив до білогвардійської Добровольчої армії. Командиром дивізіону став Петро Дяченко, а його помічником Федір Божко — єдиний фаховий кавалерист у частині. На спільній нараді командирів було вирішено розгорнути частину у Кінний полк Чорних Запорожців, або чорношличників. Назва походила від форми: старшини та козаки носили чорні шапки з чорними шликами, черкески кавказького зразка, чорні мундири. На головах вояки вистригали оселедці, окрім Божка та ще декількох старшин, які мали свій стиль.На превеликий жаль, не збереглося фотографії нашого героя. Короткий опис зовнішності сотника Божка подав у своїх спогадах ветеран 1-і Запорізької дивізії Никифор Авраменко, який зустрів його у січні 1920 року: «В бородатім помічникові Дяченка пізнав Божка, бувшого в Кременчуці ад'ютанта оперативного відділу 2-ї Запорозької дивізії, а ще раніше ротмістра Дагестанського полку Дикої дивізії, георгіївського кавалера» [1]. Додамо до цього, що Божко носив приблизно ту ж форму, в якій ходив під час служби у Дикій дивізії: папаху, черкеску, дагестанську бурку. Никифор Авраменко твердив, що Дяченко дивився на дисципліну у полку «крізь пальці», і ця функція покладалась на Божка, який усіх «підтягав».

📢 Канал "Канапа" занурив молодь Запоріжжя у вир Української революції! 🇺🇦Сьогодні відбулася захоплива лекція від адміністратора каналу "Канапа", присвячена одній із найважливіших та найдраматичніших сторінок нашої історії – Українській революції 1917-1921 років.Ми поринули у складний період боротьби за незалежність, дізналися про ключові постаті, політичні течії та вирішальні події, що визначили подальшу долю України.Було надзвичайно цікаво дізнатися більше про:🔸 Передумови революції та її початок.🔸 Утворення Української Центральної Ради та її діяльність.🔸 Проголошення незалежності Української Народної Республіки (УНР) та Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).🔸 Боротьбу за Київ та інші важливі міста.🔸 Героїзм українських вояків та політиків.🔸 Причини поразки національно-визвольних змагань.Учасники взяли активну участь у дискусії, ставили цікаві питання лектору та висловлювали свою думку 🙌Дякуємо усім, хто взяв участь у глибокому та пізнавальному екскурсі в історію! Такі лекції допомагають нам краще розуміти наше минуле, цінувати сьогодення та будувати майбутнє.

Історія європейської геральдики дає безліч прикладів повноцінних великих гербів міст, із щитом, шоломом і нашоломником. Особливо в Центральній Європі.Найбільш поширеною така практика була на теренах України – в козацький період більшість міст і містечок уживали саме великі герби, й саме із шоломом та нашоломником. Утім і для інших періодів нашої історії не бракує зразків побутування великих міських гербів, у т.ч. й у найбільших містах тогочасної Руси. Особливе місце серед них займає столичне місто Руської землі – Львів.З XVII ст. походять чудові зразки великого герба Львова – зокрема, в кількох тогочасних стародруках, ще й із супровідними віршами. Гербовий щит на цих гравюрах увінчує рицарський шолом із короною та нашоломник із тим-таки укоронованим левом, що й у щиті. Ці твори геральдичного мистецтва належать до найкращих зразків міського герботворення не лише України, а й Європи загалом. Зображення з: Zimorowicz J.B. Viri illustres civitatis Leopoliensis, Metropoliae Russiae [...]. Leopoli, 1671.

Серед міських гербів Руси геральдичний знак Львова займає особливе місце. Збережені до сьогодні сфрагістичні пам'ятки дозволяють стверджувати, що герб міста постав ще на зламі ХІІІ–XIV ст., як і міські герби Володимира та Перемишля. Відтоді іконографія герба Львова протягом довгих століть залишалася майже незмінною: в міській брамі під трьома вежами вміщено державно-династичний знак правителів Руси – лева.У цьому поєднанні відображено дві головні ідеї – самоврядність міської громади (оборонні споруди) та столичний статус Львова. Подібну конструкцію мали найдавніші герби й інших європейських столиць. Крім того, фігура лева виконує ще й роль гласної фігури – такої що апелює до назви міста. Попри другорядні доповнення у щиті та додавання різноманітних позащитових елементів, зумовлених перебуванням Львова у складі різних держав, основа його старовинного герба збереглася дотепер.Зображення з булли папи Сикста V про додавання до герба Львова елементів з його архієпископського герба, 15 вересня 1586 року.

Укійо-е-жанр гравюри і малюнку в Японії, який сформувався у 17 столітті у період Едо.Так споглядаючи на японські картини, можна навчитися бачити красу у повсякденності, осягнути геніальність простих речей, що є головною задачею художника.Життя,як цвітіння сакури, доволі шкидкоплинне. Сьогодні ви споглядаєте маленькі квіти на дереві, а вже завтра їх знесе поривом вітру у весняну заметіль.Укійо-е не був "вільним мистецтвом", художники не завжди могли керувати процесом.Окрім художника,який посідав останнє місце були - різьбяр матриць, володар друкарні,цензор. Найбільший прибуток мав власник друкарні, навіть після смерті художника він залишався володарем дощок- матриць.Бували випадки, коли в друк не пускали навіть гравюри, що вже пройшли цензуру.Японська цензура на відміну від західноєвропейської цензури, котра зросла в пазурах асексуального християнства,не забороняла порнографічні зображення.В укійо-е десятиліттями існував жанр сюнґа, що спеціалізувався на подібних сценах та на сценах побуту веселих кварталів.

Про назву УПАВ абсолютній більшості документів УПА її назва пишеться як “Українська ПовстанЧа Армія”. Саме цей варіант використовують деякі сучасні дослідники і по-своєму вони праві. Проте за вимогами правопису правильно писати “Українська ПовстанСЬКа Армія” і саме з таким написанням УПА увійшла і в історію, і в народну пам’ять. Правильний варіант утвердився в еміграції, зокрема, завдяки першим працям про УПА авторства Миколи Лебедя (1946) та Петра Мірчука (1953).Очевидно, що на популяризацію правильного написання вплинули громадсько-політичні діячі, письменники, науковці та редактори з Наддніпрянщини, а також – вказівки керівництва ОУН Західних окраїн українських земель (ЗОУЗ, т.зв. Закерзоння – українські землі, які з 1944 увійшли до складу Польщі). Зокрема в березні 1947 підпільник за псевдонімом “Правд” (ймовірно, це крайовий провідник Ярослав Старух) писав до “Василя”, працівника нелегального видавництва “Перемога”: “В тексті треба було писати «Повстанська», а не «Повстанча»”.Відповідно, в останніх статтях і брошурах Ярослава Старуха, виданих підпіллям в 1946–1947 (“До братнього чеського і словацького народів”, “Новітні варвари”, “Вибори в СССР”) всюди вживається виключно варіант “Повстанська”.Значна частина повстанців із Закерзоння, які діяли під керівництвом Я.Старуха, у 1947–1948 перейшли рейдом у Західну Європу, куди принесли і традицію вживання назви “Українська Повстанська Армія”.Зараз також відомо, що в перші місяці 1943 ОУН самостійників-державників (так тоді називалася організація, яка увійшла в історію під назвою “бандерівців”) планувала назвати формовані нею збройні відділи (загони) Українською Визвольною Армією (УВА).В квітні 1943 на нараді крайового проводу ОУН Північно-західних українських земель (ПЗУЗ, охоплювали Волинь і Полісся) і крайового військового штабу для військових відділів прийнято назву “Українська Повстанча Армія”, перебравши тодішню назву іншої формації, якою командував Тарас Боровець-“Бульба”.Командиром УПА став крайовий військовий референт Василь Івахів-“Сом”, після загибелі якого 13 травня 1943 командування перебрав Дмитро Клячківський-“Клим Савур”. Від назви УВА відмовилися, оскільки від березня того ж року українські підрозділи в складі німецької армії почали використовувати назву “Українське визвольне військо” (УВВ).Перша відозва до українців під назвою УПА датована 20 травня 1943. Впродовж літа партизанські загони Бульби-Боровця (а це всього кілька сотень) були роззброєні, а їх вояки включені до УПА Загалом термін “повстанська армія” відповідав характеру військової формації. Концепція збройного повстання була базовою в ОУН від її створення в 1929, а підготовка до нього була важливою складовою діяльності організації та вишколу її членства.Керівництво ОУН планувало використати назву УПА під час протипольського повстання на початку Другої світової війни. Повстання й справді розпочалося у вересні 1939, проте після вступу в війну СССР було згорнуте. Можна лише згадати, що найбільших масштабів воно досягло на Бережанщині під командуванням окружного провідника ОУН Григорія Ґоляша, який тоді користувався псевдонімом “Тарас Бульба”.Назву цю керівництво ОУН взяло, очевидно, із традиції визвольних змагань 1917–1921, коли кілька формацій носили назву “повстанська армія” (напр., під командуванням ген. Юрка Тютюнника в Другому зимовому поході Армії УНР в жовтні–листопаді 1921).